Дома

— Приходили від Григор’євих за якоюсь книжкою, але я сказала, що вас нема дома. Листоноша приніс газети й два листи. До речі, Євгене Петровичу, я просила б вас звернути увагу на Серьожу. Сьогодні й позавчора я помітила, що він курить. Коли я стала його усовіщати, то він, як звичайно, заткнув вуха і гучно заспівав, щоб заглушити мій голос.

Євген Петрович Биковський, прокурор окружного суду, щойно повернувшись з засідання і скидаючи у себе в кабінеті рукавички, подивився на гувернантку, яка доповідала йому, і засміявся.

— Серьожа курить… — знизав він плечима. — Уявляю собі цього карапуза з цигаркою! Та йому скільки років?

— Сім років. Вам здається це несерйозним, але в його роки куріння— це шкідлива й погана звичка, а погані звички слід викорінювати на самому початку.

— Цілком вірно. А де він бере тютюн?

— У вас в столі.

— Хіба? В такому разі пришліть його до мене.

Коли пішла гувернантка, Биковський сів у крісло перед письмовим столом, заплющив очі й став думати. Він малював в уяві свого Серьожу чомусь з величезною, аршинною цигаркою, в хмарах тютюнового диму, і ця карикатура примусила його усміхатися; водночас серйозне, стурбоване обличчя гувернантки викликало в нього спогади про давно минулий, наполовину забутий час, коли куріння в школі і в дитячій кімнаті вселяло в педагогів і батьків дивний, не зовсім зрозумілий жах. То був саме жах. Дітей безжалісно шмагали, виключали з гімназії, нівечили їм життя, хоч жоден з педагогів і батьків не знав, у чому саме полягає шкідливість і злочинність куріння. Навіть дуже розумні люди не затруднялись воювати з пороком, якого не розуміли. Євген Петрович згадав свого директора гімназії, дуже освіченого й добродушного старика, який так лякався, коли заставав гімназиста з цигаркою, що бліднув, негайно збирав екстрену педагогічну раду і присуджував винного до виключення. Такий уже, мабуть, закон співжиття: чим незрозуміліше зло, тим жорстокіше й грубіше борються з ним.

Згадав прокурор двох-трьох виключених, їх дальше життя і не міг не подумати про те, що кара дуже часто приносить куди більше зла, ніж самий злочин. Живий організм має здатність швидко пристосовуватись, звикати й принюхуватись до якої завгодно атмосфери, інакше людина повинна була б щохвилини почувати, яку нерозумну підкладку нерідко має його розумна діяльність і як ще мало осмисленої правди й упевненості навіть у таких відповідальних, страшних результатами діяльностях, як педагогічна, юридична, літературна…

І подібні думки, легкі й розпливчасті, що приходять тільки в стомлений, відпочиваючий мозок, стали бродити в голові Євгена Петровича; з’являються вони невідомо звідки й для чого, недовго залишаються в голові і, здається, повзають на поверхні мозку, не заходячи далеко вглиб. Для людей, які змушені цілими годинами і навіть днями думати казенно, в одному напрямку, такі вільні, домашні думки становлять свого роду комфорт, приємну вигоду.

Була дев’ята година вечора. Нагорі, за стелею, на другому поверсі хтось ходив з кутка в куток, а ще вище, на третьому поверсі, чотири руки грали гами. Крокування людини, яка, судячи з нервової ходи, про щось болісно думала або ж страждала від зубного болю, і монотонні гами надавали вечірній тиші чогось дрімотного, що прихиляло до лінивих думок. Через дві кімнати в дитячій розмовляли гувернантка і Серьожа.

— Ta-то приїхав! — заспівав хлопчик. — Тато при-ї-хав! Та! то! Та! то!

— Votre père vous appelle, allez vite[1]! — крикнула гувернантка, пискнувши, як зляканий птах. — Вам кажуть!

«Що ж я йому, одначе, скажу!» — подумав Євген Петрович.

Та перш ніж він устиг надумати щось, до кабінету вже входив його син Серьожа, хлопчик семи років. Це було створіння, в якому тільки з одягу й можна було вгадати стать: кволе, білолице, тендітне… Тіло в хлопчика було в’яле, як парниковий овоч, і все в нього здавалося надзвичайно ніжним і м’яким: рухи, кучеряве волосся, погляд, оксамитова куртка.

— Здрастуй, тату! — сказав він м яким голосом, вилізаючи до батька на коліна і швидко цілуючи його в шию. — Ти мене кликав?

— Дозвольте, дозвольте, Сергію Євгеновичу, — відповів прокурор, відсуваючи його від себе. — Перш ніж цілуватись, нам треба поговорити, і поговорити серйозно… Я на тебе сердитий і більше тебе не люблю. Так і знай, братіку: я тебе не люблю, і ти мені не син… Егеж.

Серьожа пильно подивився на батька, потім перевів погляд на стіл і знизав плечима.

— Що ж я тобі зробив? — спитав він здивовано, кліпаючи очима. — Я сьогодні у тебе в кабінеті ні разу не був і нічого не чіпав.

— Зараз Наталія Семенівна скаржилась мені, що ти куриш… Це правда? Ти куриш?

— Так, я раз курив… Це вірно!..

— От бачиш, ти ще до того ж і неправду кажеш, — сказав прокурор, хмурячись і тим маскуючи свою посмішку. — Наталія Семенівна двічі бачила, як ти курив. Значить, тебе піймано на трьох негарних вчинках: куриш, береш із стола чужий тютюн і говориш неправду. Три провини!

— Ах, та-ак! — згадав Серьожа, і очі його усміхнулись. — Це вірно, вірно! Я два рази курив: сьогодні і раніше.

— От бачиш, значить, не раз, а два рази… Я дуже, дуже з тебе незадоволений! Раніше ти був гарним хлопчиком, а тепер, я бачу, зіпсувався й став поганим.

Євген Петрович поправив на Серьожі комірець і подумав:

«Що ж іще сказати йому?»

— Егеж, недобре, — казав він далі. — Я від тебе не сподівався цього. По-перше, ти не маєш права брати тютюн, який тобі не належить. Кожна людина має право користуватися тільки своїм власним добром, а якщо вона бере чуже, то… вона негарна людина! («Не те я йому кажу!» — подумав Євген Петрович). — Наприклад, у Наталії Семенівни є скриня з одежею. Це її скриня, і ми, тобто ні я, ні ти, не сміємо займати її, бо вона не наша. Правда ж? У тебе є коники й картинки… Адже я їх не беру? Може, я й хотів би їх узяти, але… вони ж не мої, а твої!

— Візьми, коли хочеш! — сказав Серьожа, звівши брови. — Ти, будь ласка, тату, не церемонься, бери! Оця жовтенька собачка, що в тебе на столі, моя, та я ж нічого… Нехай собі стоїть!

— Ти мене не розумієш, — сказав Биковський. — Собачку ти мені подарував, вона тепер моя, і я можу робити з нею все, що хочу; але ж тютюну я не дарував тобі! Тютюн мій! («Не так я йому пояснюю! — подумав прокурор. — Не те! Зовсім не те!»). Якщо мені хочеться курити чужий тютюн, то я перш за все, повинен попросити дозволу…

Ліниво чіпляючи фразу до фрази і підробляючись під дитячу мову, Биковський став поясняти синові, що таке власність. Серьожа дивився йому в груди і уважно слухав (він любив вечорами розмовляти з батьком), потім сперся ліктями на край стола й почав жмурити свої короткозорі очі на папери й чорнильницю. Погляд його поблукав по столу і зупинився на флаконі з гумі-арабіком.

— Тату, з чого роблять клей? — раптом спитав він, підносячи флакон до очей.

Биковський взяв з його рук флакон, поставив на місце і вів далі:

— По-друге, ти куриш… Це дуже погано! Коли я курю, то з цього ще не виходить, що курити можна. Я курю і знаю, що це не розумно, лаю й не люблю себе за це… («Хитрий я педагог!» — подумав прокурор). — Тютюн дуже шкодить здоров’ю, і той, хто курить, помирає раніше, ніж слід. А найшкідливіше курити таким маленьким, як ти. В тебе груди слабкі, ти ще не зміцнів, а в кволих людей тютюновий дим викликає сухоти й інші хвороби. От дядько Ігнат помер від сухот. Якби він не курив, то, можливо, жив би до сьогодні.

Серьожа задумливо подивився на лампу, поторкав пальцем абажур і зітхнув.

— Дядько Ігнат гарно грав на скрипці! — сказав він. — Його скрипка тепер у Григор’євих!

Серьожа знову сперся ліктями на край стола і задумався. На блідому обличчі в нього застиг такий вираз, начебто він прислухався або ж стежив за розвитком власних думок: смуток і щось схоже на переляк показалися в його великих, некліпаючих очах. Мабуть, він думав тепер про смерть, що так недавно взяла до себе його матір і дядька Ігната. Смерть забирає з собою на той світ матерів і дядьків, а їх діти й скрипки лишаються на землі. Покійники живуть на небі десь біля зірок і дивляться звідти на землю. Чи переносять вони розлуку?

«Що я йому скажу? — думав Євген Петрович. — Він мене не слухає. Очевидно, йому не здаються важливими ні його провини, ані мої доводи. Як втовкмачити йому?»

Прокурор підвівся й заходив по кабінету.

«Колись, за моїх часів, ці питання вирішувались на диво просто, — міркував він. — Всякого хлопчака, якого було піймано, коли він курив, шмагали. Легкодухі і боягузи справді кидали курити, а хто був хоробріший і розумніший, той після шмагання починав носити тютюн у халяві, а курити в сараї. Коли його ловили в сараї і знову шмагали, він ішов курити на річку… і так далі, доти, аж поки малий не виростав. Моя мати, щоб я не курив, задарювала мене грошима та цукерками. А тепер ці засоби здаються нікчемними й аморальними. Стаючи на ґрунт логіки, сучасний педагог старається, щоб дитина сприймала добрі начала не через страх, не з бажання відзначитись чи дістати нагороду, а свідомо».

Поки він ходив і думав, Серьожа забрався з ногами на стілець з боку стола і почав малювати. Щоб він не бруднив ділових паперів і не займав чорнила, на столі лежала пачка чверток, нарізаних спеціально для нього, і синій олівець.

— Сьогодні кухарка шаткувала капусту і порізала собі палець, — сказав він, малюючи будиночок і рухаючи бровами. — Вона так крикнула, що ми всі перелякались і побігли в кухню. Така дурна! Наталія Семенівна велить їй вмочити палець у холодну воду, а вона його смокче… І як вона може брудний палець брати в рот! Тату, адже це непристойно!

Далі він розказав, що під час обіду в двір заходив шарманщик з дівчинкою, яка співала й танцювала під музику.

«У нього свій хід думок! — міркував прокурор. — У нього в голові свій маленький світ, і він по-своєму знає, що важливо й не важливо. Щоб оволодіти його увагою і свідомістю, недосить підроблятися під його мову, але треба також уміти й мислити на його лад. Він чудово б зрозумів мене, коли б мені справді було шкода тютюну, коли б я образився, заплакав… Саме тому матері незамінні при вихованні, що вони вміють заодно з дітьми почувати, плакати, реготати… А логікою і мораллю нічого не вдієш. Ну, що ж я йому скажу? Що?»

І Євгенові Петровичу здавалося дивним і смішним, що він, досвідчений правознавець, який півжиття вправлявся на всіляких припиненнях, попередженнях і карах, зовсім розгубився й не знав, що сказати хлопчикові.

— Слухай, дай мені слово честі, що ти більше не куритимеш, — сказав він.

— Слово че-есті! — заспівав Серьожа, дуже натискуючи олівцем і нагинаючись до малюнка. — Сло-во че-есті! ті-ті!

«А чи знає він, що значить слово честі? — спитав себе Биковський. — Ні, поганий я наставник! Якби хто-небудь з педагогів чи з наших судовиків заглянув зараз до мене в голову, то назвав би мене легкодухою людиною і, напевно, запідозрив би в зайвому мудруванні… Але ж у школі і в суді всі ці канальські питання вирішуються куди простіше, ніж дома; тут маєш діло з людьми, яких безтямно любиш, а любов вимоглива й ускладнює питання. Якби цей хлопчик був не сином, а моїм учнем чи підсудним, я не боявся б так і мої думки не розбігались би!..»

Євген Петрович сів за стіл і потяг до себе один із Серьожиних малюнків. На цьому малюнку був зображений будинок з кривим дахом і з димом, який, мов блискавка, зиґзаґами йшов із димарів до самого краю чвертки; біля будинку стояв солдат з крапками замість очей і з багнетом, схожим на цифру 4.

— Людина не може бути вища за будинок, — сказав прокурор. — Подивись: у тебе дах доходить до плеча солдатові.

Серьожа поліз до нього на коліна і довго совався, щоб умоститися зручніше.

— Ні, татусю! — сказав він, подивившись на свій малюнок. — Коли ти намалюєш солдата маленьким, то в нього не буде видно очей.

Чи треба було сперечатися з ним? Із щоденних спостережень над сином прокурор переконався, що в дітей, як у дикунів, свої художні погляди і вимоги своєрідні, недоступні розумінню дорослих. При уважному спостереженні дорослому Серьожа міг здатись ненормальним. Він вважав за можливе й розумне малювати людей вищими від будинків, передавати олівцем, крім предметів, і свої відчуття. Так, звуки оркестру він зображав у вигляді сферичних димчастих плям, свист— у вигляді спіральної нитки… В його розумінні звук щільно стикався з формою й кольором, тому, розфарбовуючи букви, він кожного разу незмінно звук Л фарбував у жовтий колір, М — у червоний, А — в чорний і т. д.

Покинувши малюнок, Серьожа ще раз посовався, прибрав зручної пози і взявся до батьківської бороди. Спершу він старанно розгладив її, потім роздвоїв і став зачісувати її на зразок бакенів.

— Тепер ти схожий на Івана Степановича, — бурмотів він, — а ось зараз будеш схожий… на нашого швейцара. Тату, навіщо ці швейцари стоять біля дверей? Щоб злодіїв не пускати?

Прокурор почував на обличчі подих сина, раз у раз торкався щокою його волосся, і на душі в нього ставало тепло й лагідно, так лагідно, неначе не тільки руки, а вся душа його лежала на бархаті Серьожиної куртки. Він заглядав у великі, темні очі хлопчика, і йому здавалося, що з широких зіниць дивились на нього і мати, і дружина, і все, що він будь-коли любив.

«Ось тут і шмагай його… — думав він. — Ось тут і вигадуй, будь ласка, кари! Ні, куди вже нам у вихователі лізти! Раніше люди прості були, менше думали, тому й питання вирішували сміливо. А ми думаємо дуже багато, логіка нас заїла… Чим розвиненіша людина, чим більше вона міркує і вдається в тонкощі, тим вона нерішучіша, недовірливіша і тим з більшою боязкістю береться до діла. Справді, якщо глибше вдуматись, скільки треба мати хоробрості й віри в себе, щоб братись учити, судити, писати товсту книжку…»

Пробила десята година.

— Ну, хлопчику, спати пора, — сказав прокурор. — Прощайся і йди.

— Ні, тату, — скривився Серьожа, — я ще посиджу. Розкажи мені що-небудь! Розкажи казку.

— Розкажу, тільки після казки — зараз же спати.

У вільні вечори Євген Петрович мав звичай розповідати Серьожі казки. Як і більшість ділових людей, він не знав напам’ять жодного вірша і не пам’ятав жодної казки, тож кожного разу йому доводилося імпровізувати. Звичайно він починав з шаблону «В одному царстві, в одному володарстві», далі накопичував усяких невинних дурниць і, розповідаючи початок, зовсім не знав, які будуть середина й кінець. Картини, людей і ситуації він брав навмання, експромтом, а фабула і мораль випливали якось самі собою, незалежно від волі оповідача. Серьожа дуже любив такі імпровізації, і прокурор помічав, що чим скромніша й невигадливіша виходила фабула, тим дужче впливала вона на хлопчика.

— Слухай, — почав він, зводячи очі до стелі. — В одному царстві, в одному володарстві жив-був собі старий, дуже старий цар з довгою, сивою бородою і… і з отакими вусищами. Ну от, жив він у скляному палаці, що блищав і сяяв на сонці, як великий уламок чистого льоду. А палац, братіку ти мій, стояв у величезному саду, де, бач, росли апельсини… бергамоти, черешні… цвіли тюльпани, троянди, конвалії, співали різнобарвні пташки… Отак-то. На деревах висіли скляні дзвіночки, які, коли дув вітер, звучали так ніжно, що можна було заслухатись. Скло звучить м’якше й ніжніше від металу… Ну от, що ж іще? В саду били фонтани… Пам’ятаєш, ти бачив на дачі в тітки Соні фонтан? От зовсім такі ж самі фонтани стояли в царському саду, але тільки значно більших розмірів, і струмінь води досягав верхівки найвищої тополі.

Євген Петрович подумав і вів далі:

— У старого царя був єдиний син і наслідник царства — хлопчик, такий же маленький, як ти. Це був гарний хлопчик. Він ніколи не капризував, рано лягав спати… нічого не займав на столі і… і взагалі був розумний. Одна тільки була в нього вада — він курив…

Серьожа напружено слухав і, не кліпаючи, дивився батькові у вічі. Прокурор розказував і думав: «Що ж далі?» Він довго, як то кажуть, розмазував і жував і скінчив так:

— Від куріння царевич захворів на сухоти й помер, коли йому було 20 років. Дряхлий і хворобливий старик залишився без усякої допомоги. Нікому було керувати державою і захищати палац. Прийшли вороги, вбили старика, зруйнували палац, і вже в саду тепер нема ні черешень, ні пташок, ані дзвіночків… Отак-то, братіку…

Такий кінець самому Євгенові Петровичу здавався смішним і наївним, але на Серьожу вся казка справила велике враження. Знову його очі затуманилися смутком і чимсь схожим на переляк; хвилину він дивився задумливо на темне вікно, здригнувся і сказав ослаблим голосом:

— Не буду я більше курити…

Коли він попрощався і пішов спати, його батько тихо ходив з кутка в куток і усміхався.

«Скажуть, що тут вплинула краса, художня форма, — міркував він, — нехай так, але це не втішливо… Все-таки це не справжній засіб… Чому мораль і істину треба підносити не в сирому вигляді, а з домішками, неодмінно в обцукрованому й позолоченому вигляді, як пілюлі? Це ненормально… Фальсифікація, обман… фокуси…»

Згадав він присяжних засідателів, до яких обов’язково треба виголошувати «промову», публіку, яка засвоює історію тільки по билинах та історичних романах, себе самого, який черпає життєвий смисл не з проповідей і законів, а з байок, романів, віршів…

«Ліки повинні бути солодкі, істина гарна… І цей дур напустив на себе чоловік від Адамових часів… А втім… можливо, все це природно і так повинно й бути… Хіба мало в природі доцільних обманів, ілюзій…»

Він почав працювати, а ліниві, домашні думки довго ще снували у нього в голові. За стелею не чути вже було гам, але жилець другого поверху все ще ходив з кутка в куток…

1887