Вінт

Якось непогожої осінньої ночі Андрій Степанович Пересолін їхав із театру. їхав він та й розмишляв, яка б то користь була з театрів, коли б у них показували п’єси морального змісту. Проїздивши повз правління, він перестав думати про користь і почав дивитись на вікна того дому, де він, кажучи мовою поетів і шкіперів, стояв біля керми. Двоє вікон вартової кімнати ясно світилися.

«Невже вони і досі біля справоздання пораються? —  подумав Пересолін. — Четверо їх там дурнів, і ще й досі не скінчили. Дивись, іще люди подумають, що я і вночі не даю їм спокою. Піду піджену їх… Гурію, стань».

Пересолін зійшов з екіпажа і пішов у правління. Парадні двері були на запорі, чорний хід, що мав саму лише зіпсовану засувку, стояв навстіж. Пересолін скористався з цього, і за якусь хвилину стояв уже біля дверей вартової кімнати. Двері були трохи прочинені, і Пересолін, заглянувши в них, побачив видовище незвичайне. За столом, закиданим великими рахівничими аркушами, при світлі двох лямп, сиділо четверо чиновників, граючи в карти. Зосереджені, непорушні, з обличчями зеленого кольору від абажурів, вони подібні були до казкових гномів, або, боронь боже, до фальшивомонетників… Ще більшої таємничости надавала їм сама гра. З їхніх манер та картярських термінів, які вони зрідка вигукували, бачилось, що то вінт, а зваживши все те, що почув Пересолін, таку гру не можна було назвати ні вінтом, ні жадною грою в карти. То було щось нечуване, дивне і таємниче. . Серед чиновників Пересолін упізнав Серафима Звіздуліна, Степана Кулакевича, Єремію Недоєхова та Івана Пісуліна.

— Як же ти ходиш ото, чорте ґаланський, — розсердився Звіздулін, розсатаніло дивлячись на свого партнера vis-à-vis. — Хіба так люди ходять? У мене на руках сам-один Дорофеєв, Шепельов з жінкою та Стьопка Єрлаков, а ти ходиш з Кофейкіна. От ми й без двох. Чом би тобі, голово з вухами, не піти з Поганкіна?

— Ну, то й що б воно було? — наїжився партнер. — Пішов би я з Поганкіна, а в Івана Андрієвича Пересолін на руках.

«Моє прізвище до чогось приплутали… — знизав плечима Пересолін. — Не розумію».

Писулін роздав знову, і чиновники повели далі:

— Державний банк…

— Два — казенна палата…

— Без козиря…

— Ти без козиря?? Гм!.. Губерське правління — два… Пропадать — то й пропадать, дідько з ним. Того разу на народній освіті без одної зостався, зараз на губерське правління напорусь. Наплювати!

— Маленький шолом на народній освіті!

«Не розумію!» — прошепотів Пересолін.

— Іду з штатського… Кидай, Баня, якогось там титуляшку чи губерського…

— Що нам титуляшки? Ми й Пересоліним ударимо…

— А ми твого Пересоліна по зубах… по зубах… У нас Рибніков знайдеться. Бути вам без трьох! А показуйте Пересолиху! Чого там її, шельму, за карваш ховати!

«Мою жінку зачіпають… — подумав Пересолін… — Не розумію».

І щоб не зоставатись отак, нічого не знавши, Пересолін відчинив двері і зайшов у вартівню. Коли б перед чиновниками з’явився сам чорт з рогами і з хвостом, то він би так не здивував та не переполохав, як здивував та переполохав їх начальник. З’явився б перед ними померлий торік екзекутор і вимовив би він до них гробовим голосом: «Ідіте за мною, ангели, в місце, каналіям уготоване», і дихнув би він на них холодом могильним, вони так би не зблідли, як ізблідли, впізнавши Пересоліна. У Недоєхова з переляку навіть з носа кров пішла, а в Кулакевича затарабанило в правому вусі і сама собі розв’язалася краватка. Чиновники покидали карти, звільна підвелися і, перезирнувшись, поспускали очі на підлогу… На хвилину у вартівні запала тиша…

— Гарно ж ви справоздання переписуєте! — попав Пересолін. — Тепер я розумію, чому вам так подобається з справозданням поратись… Що ви зараз робили?..

— Ми лише на хвилинку, ваше-ство… — прошепотів Звіздулін… — Картки… розглядали… Перепочивали…

Пересолін підійшов до столу і повільно знизав плечима. На столі лежали не карти, а фотографічні картки звичайного формату, зняті з картону і наліплені на гральні карти. Карток було багато. Розглядаючи їх, Пересолін побачив себе, свою жінку, багатьох своїх підлеглих, знайомих…

— От нісенітниця!.. Як же це ви граєте?

— Це не ми, ваше-ство, придумали… Боронь боже!.. Це ми тільки за прикладом пішли…

— Ну, розкажи, Звіздулін! Як ви грали! Я все бачив і чув, як ви мене Рибніковим били… Ну, чого мнешся! Я ж тебе не їм? Розказуй!

Звіздулін довго ніяковів і боявся. Та коли вже Пересолін почав сердитись, чмихати й червоніти з нетерплячости, він зважився. Зібравши картки і перетасувавши, він розклав їх на столі і почав розказувать:

— Кождий портрет, ваше-ство, як і кожна карта, свою суть іміють… значення. Як і в колоді, так і тут 52 карти і чотири масті… Чиновники казенної палати — червові, губерське правління — хрестові, службовці міністерства народньої освіти — дзвінки, а винова масть — відділ державного банку. Ну, от… Дійсні штатські совітники у нас тузи, штатські совітники — королі, жінки осіб IV і V кляси — кралі, колезькі совітники — нижники, надвірні совітники— десятки, і так далі. Я, до прикладу, ось моя картка, — трійка, тому що я, губерський секретар бувши…

— Он воно що… А я, виходить, туз?

— Хрестовий, прошу вас, а її превосходительство— краля.

— Гм!.. Це оригінально… Ану лиш, давайте заграємо! Подивлюся…

Пересолін зняв пальто і, недовірливо усміхаючись, сів за стіл. Чиновники так само сіли, з його наказу, і гра почалася…

Сторож Назар, прийшовши о сьомій годині вранці замести вартову кімнату, вельми був здивований. Картина, що він її побачив, увійшовши з щіткою, була така разюча, аж він тепер пам’ятає її навіть і тоді, як напившись п’яний лежить без нам’яти. Пересолін, зблідлий, сонний і розтріпаний, стояв проти Недоєхова і, тримаючи його за ґудзика, говорив:

— Зрозумій же, що ти не міг з Шепельова ходити, коли знав, що в мене на руках я сам-четвертий. У Звіздуліна Рибніков з жінкою, три навчителі з гімназії та моя жінка, у Недоєхова банківці і три маленьких з губерської управи. Тобі з Кришкіна було ходити! Ти не зважай, що вони ходять з казенної палати! Вони— на хитрощах ходять!

— Я, ваше-ство, пішов з титулярного, думавши, що в них дійсний.

— Ах, голубе, так же не можна думати! Це вже не гра! Так тільки швець може грати. Ти розмислюй!.. Коли пішов Кулакевич з надвірного губерського правління, ти повинен був кинути Івана Івановича Гренландського, бо знав же ти, що в нього Наталія Дмитрівна сама-третя з Єгор Єгоровичем… Ти все зіпсував! Я тобі зараз доведу. Сідайте, панове, ще один робер заграємо!

І, виславши оторопілого Назара, чиновники посідали і знову взялися до гри.