Вєрочка
Іван Алексеевич Огньов пам’ятає, як того серпневого вечора він із дзвоном відчинив скляні двері і вийшов на терасу. На ньому була тоді легенька крилатка і крисастий солом’яний бриль, отой самий, що разом з ботфортами валяється тепер у пилюці під ліжком. В одній руці він тримав велику в’язку книг та зшитків, а в другій товстого, сучкуватого ціпка.
За дверима, освітлюючи йому дорогу лампою, стояв господар дому Кузнецов, лисий дід з довгою, сивою бородою і в білому, як сніг, пікейному піджаку. Старий добродушно усміхався й кивав головою.
— Прощавайте, старче! — гукнув до нього Огньов.
Кузнецов поставив лампу на столик і вийшов на терасу. Дві довгі, вузькі тіні ступили через сходи до квіткових клумб, загойдались і вперлися головами в стовбурі лип.
— Прощавайте, і ще раз спасибі, голубчику! — сказав Іван Алексеевич. — Спасибі вам за вашу привітність, за вашу ласку, за вашу любов… Ніколи, доки й віку, не забуду вашої гостинності. І ви такий ласкавий, і дочка ваша ласкава, і всі тут у вас добрі, веселі, привітні… Таке пречудесне товариство, що й сказати не вмію!
Від надмірного чуття і від тільки що випитої наливки, Огньов говорив співучим семінарським голосом і такий був зворушений, що виказував свої почуття не так словами, а як моргаючи очима та плечима знизуючи. Кузнецов, так само випивши й розчулившись, потягся до молодого чоловіка і поцілувався в ним.
— Привик я до вас, як вижлиця! — правив далі Огньов. — Чи не кожного дня до вас забивався, разів із десять ночував, а що наливки випив, то й згадати страшно! А за що найбільше спасибі, Гавриїле Петровичу, то це за ваші поради й допомогу. Без вас я з своєю статистикою до жовтня тут би морочився. Так і напишу в передмові: «Вважаю за обов’язок висловити мою подяку голові Н-ської повітової земської управи Кузнецову за його ласкаву допомогу». Статистика має блискуче майбутнє. Вєрі Гавриловні низенький поклін, а лікарям, обом слідчим і вашому секретареві перекажіть, що до віку не забуду їхньої підмоги. А тепер, старче, обіймем один одного і сотворімо останнє цілування.
Розкислий Огньов іще раз поцілувався з старим і почав сходити вниз. На останній сходині він оглянувся й спитав:
— Чи ще коли побачимось?
— Бог відає! — відповів старий. — Певне, ніколи.
— То правда. До Пітера вас і калачем не принадиш, а я навряд чи коли приб’юся до цього повіту. Ну, прощовайте.
Ви хоч би книжки тут залишили! — гукнув услід йому Кузнецов. — Яка вам охота нести стільки ваги? Я вам узавтра їх з чоловіком прислав би.
Та Огньов уже не слухав і швидко віддалявся від дому. На душі його, зігрітій вином, було й весело, і тепло, й сумно… Ішов він і думав про те, як то часто доводиться в житті зустрічатись з гарними людьми і яка то шкода, що від цих зустрічів не зостається нічого більше, окрім споминів. Буває так, що на обрії майнуть журавлі, легкий вітер принесе їх жалібно надпоривний крик, а за хвилину, як би жагуче не вдивлявся в синю далечінь, не побачиш ні цятки, не почуєш ні згука, — отак і люди з їх обличчями й словами промайнуть в житті і потопають в нашому минулому, не зоставивши нічого, окрім злиденських слідів спомину. Живучи ще від весни в Н-скому повіті і буваючи чи не щоденно в гостелюбних Кузнєцових, Іван Алєксєїч привик, мов до рідних, до старого, до його дочки, до слуг, вивчив достеменно увесь дім, затишну терасу, повороти алей, силуети дерев над кухнею й лазнею; та ось вийде він за хвіртку, і все воно обернеться на спомин і втратить для нього назавжди своє реальне значення, а промине рік-другий, і всі ці любі образи потьмаряться в пам’яті нарівні з вигадками й утворами фантазії.
— «В житті нема нічого дорожчого за людей! — думав зворушений Огньов, ідучи алеєю до хвіртки таки. — Нічого!»
В саду було тихо й тепло. Пахло резедою, тютюном і геліотропом, що не відцвіли ще на клумбах. Прогалини між кущами і стовбурами дерев заповнював туман, не густий, ніжний, пройнятий наскрізь місячним світлом, і, що надовго зосталося в пам’яті Огньова, клапті туману, немов привиди, тихо, але помітно на око, ходили один за другим упоперек алей. Місяць спинився високо над садом, а нижче від його, кудись на схід, мчали прозорі плями туману. Увесь світ, здавалось, утворювався лише з чорних силуетів та бродящих білих тіней, а Огньов, додивляючись туману місячного серпневого вечора чи не вперше в житті, гадав собі, що бачить він не природу, а декорацію, де невмілі піротехніки, щоб освітлити сад білим бенгальським вогнем, посідали під кущами і разом з світлом напустили в повітря ще й білого диму.
Коли Огньов наближався до садової хвіртки, від невисокого палісаду відійшла темна тінь і пішла йому назустріч.
— Вєра Гавриловна! — зрадів він. — Ви тут? А я шукав- шукав, хотів попрощатись… Прощавайте, я відхожу.
— Так рано! Ще ж нема й одинадцятої.
— Ні, пора. Дороги п’ять верстов, та ще пакуватись треба. Завтра рано вставати…
Перед Огньовим стояла дочка Кузнецова, Вєра, дівчина двадцяти одного року, як завжди сумовита, недбало зодягнена й приваблива. Дівчата, які багато марять і цілі дні читають лежачи та неуважно все, що потрапляє до рук, які нудьгують і смутно себе мають, одягаються завжди недбайливо. Отим серед них, що природа обдарувала їх смаком та інстинктом краси, ця легенька недбалість у з одягу надає особливої чарівності. Принаймні Огньов, згадуючи потім гарненьку Вєрочку, не міг собі уявити її без просторої кофтини, що заминалась навколо стану в глибокі складки і все ж не торкалася до стану, без локону, що вибився з високої зачіски, без тої червоної плетеної хустки з волохатими кульками біля торочки, що вечорами, мов той прапор на безвітрі, сумовито звисала з плеча Вєрочки, а вдень валялася зім’ята у передпокої, біля чоловічих шапок, або в їдальні на скрині, де безцеремонно спала на ній стара кицька. Від цієї хустки і від складок на кофтині дихало природніми лінощами, домуванням, благодушністю. Можливо, з тієї причини, що Вєра подобалася Огньову, він з кожного ґудзичка й шлярочки вмів вичитати щось тепле, затишне, наївне, щось таке гарне й поетичне, чого саме бракувало жінкам нещирим, позбавленим почуття краси і холодним.
Вєрочка була стрункої постави, мала доладний профіль і гарні кучеряві коси. Огньову, що на своїм віку мало бачив жінок, вона здавалася красунею.
— Від’їжджаю! — говорив він, прощаючися з нею біля хвіртки. — Не згадуйте лихом. Спасибі за все.
Таким же співучим семінарським голосом, як розмовляв він із старим, так само моргаючи і знизуючи плечима, почав він дякувати Вєрочці за гостливість, ласку й привіт.
— Про вас писав я до матері в кожному листі, — говорив він. Якби такі всі були, як ви та ваш батько, то життя було б на світі як масниця. У вас усе товариство пречудесне. Люди все прості, сердешні, щирі.
— Ви тепер куди їдете? — спитала Вєра.
— Тепер їду до матері, до Орла, побуду в неї тижнів зо два, а потім до Пітеру на працю.
— А потім?
— Потім? Всю зиму працюватиму, а на весну 8нов кудись на повіт матеріали збирати. Ну, будьте щасливі, живіть сто літ… не згадуйте лихом. Більше не побачимось.
Огньов нагнувся й поцілував Вєроччину руку. Далі в мовчазнім розчуленні він поправив на собі крилатку, взяв спохватніше в’язку книжок, помовчав і сказав:
— А туману скільки насунуло.
— Так. Ви у нас нічого не забули?
— А що? Здається, нічого…
Якийсь час Огньов постояв мовчки, далі незграбно повернувся до хвіртки і вийшов з саду.
— Підождіть, я вас до нашого лісу проведу, — сказала Вєра, виходячи за ним.
Вони пішли дорогою. Тепер уже дерева не закривали простору, і можна було бачити небо й далину. Наче укрившись серпанком, вся природа ховалася за прозорою матовою імлою, крізь яку радісно визирала її краса; туман, де густіший та більший, нерівно стелився біля кіп та кущів, часом клаптями сунув через дорогу, прилягав до землі і наче б оберігався закривати собою простір. Крізь імлу видно було всю дорогу до лісу з темними канавами обабіч і з дрібними кущами, що росли в канавах і заважали бродити клаптям туману. За півверстви від хвіртки темніла смуга кузнєцовського лісу.
«Чого вона зо мною пішла? Це ж її доведеться приводити назад», — подумав Огньов, але, подивившись на Верни профіль, він ласкаво усміхнувся й сказав:
— Не хочеться й їхати в таку гарну годину. Вечір достоту романтичний, з місяцем, з тишею і зо всіма онерами. Знаєте що, Вєро Гавриловно! Живу я на світі двадцять дев’ять років, а в моїм житті ні разу не було роману. За все життя ні одної романічної пригоди, так що про рандеву, про алеї зідхань та про поцілунки я чув лише з чужих уст. Неприродна річ! В місті, коли от сидиш у себе в нумері, не помічаєш цієї прогалини, зате тут, на вільному повітрі, вона дає про себе знати… Аж якось прикро стає.
— А чого ж це ви так?
— Не знаю. Мабуть, все життя ніколи було, а може просто не випадало зустрітися з такими жінками, які б… Загалом, у мене мало знайомих, і я ніде не буваю.
Кроків з триста молодята пройшли мовчки.
Огньов позирав на непокриту голову й на хустку Вєроччину, і в душі його один по одному оживали весняні п літні дні; то був час, коли, вирвавшись з свого сірого петербурзького житла, розкошуючи серед привітних гарних людей, природи й любої праці, не встигав він помічати, як вранішню зорю зміняла вечірня і як один по одному, віщуючи кінець літа, переставали співати спочатку соловейко, далі перепел, а трохи згодом і деркачик… Час збігав непомітно, виходить, жилося гарно й легко… Почав він пригадувати вголос, як неохоче він. небагатий, незвиклий до руху й до людей, наприкінці квітня їхав сюди. до Н-ського повіту, де сподівався зазнати нудьги, самотності і знеохоти до статистики, що зараз, на його думку, серед наук посідає найперше місце. Приїхавши квітневого ранку до повітового городка Н, він спинився в заїзді старовіра Рябухіна, де за сороківку на добу дали йому ясну й чисту кімнату, з умовою, що палити він буде на вулиці. Відпочивши й розпитавши, хто в повіті був за голову земської управи, він одразу ж вирушив пішки до Гавриїла Петровича. Випало йти чотири верстви розкішними лугами й молодими гайками. Під хмарами, сповняючи повітря срібними згуками, тріпотіли жайворонки, а над зазеленілими нивами, статечно й поважно стріпуючи крилами, кружляли гайворони.
— Господи, — здивувався тоді Огньов, — невже тут завсігди дихають таким повітрям, чи це так пахне тільки сьогодні, ради мого приїзду?
Сподіваючись стриманого ділового вітання, до Кузнєцових увійшов він несміливо, поглядаючи спідлоба і соромливо поскубуючи свою борідку. Старий спершу морщив лоба і не розумів, для чого це молодій людині та його статистиці потрібна була земська управа, а коли той докладно пояснив йому, що то воно є статистичний матеріал і де його збирають, Гавриїл Петрович пожвавів, усміхнувся і з дитячим зацікавленням став заглядати до його зшитків… Увечері того ж дня Іван Алєксєєвич уже сидів у Кузнєцових за вечерею, швидко хмілів від міцної наливки і глядячи на спокійні обличчя та повільні рухи своїх нових знайомих, почував у всьому своєму тілі солодкі, дрімливі лінощі, коли от хочеться спати, потягатись, усміхатись. А нові знайомі привітно обводили його очима й розпитували, чи живі ще його батько й мати, скільки він заробляє за місяць, чи часто ходить до театру…
Пригадав Огньов і свої роз’їзди по волостях, пікніки, риболовлі, мандрівку всім товариством до дівочого монастиря, де ігуменя Марфа обдарувала кожного з гостей бісерною калиточкою, пригадав запальні, нескінченні, суто-росіянські суперечки, коли суперечники, прискаючи та стукаючи кулаками об стіл, не розуміють і перебивають один одного, самі того не помічаючи, заперечують собі кожною фразою, увесь час змішують тему і, просперечавшись години зо дві, зо три, сміються:
— Чорти його знають, заради чого ми суперечку зчинили! Почали за здоров’я, а скінчили за впокій.
— А пам’ятаєте, як я, ви й лікар їздили верхи до Шестова? — говорив Вєрі Іван Алєксєїч, наближаючись із нею до лісу. — Тоді ще нам зустрівся юродивий. Я дав йому п’ятака, а він тричі перехрестився та й укинув мого п’ятака в жито. Господи, стільки я везу з собою вражень, що якби можна було зібрати їх у компактну масу, то вийшов би добрий зливок золота. Не розумію, чого оті розумні й чулі люди збиваються в столицях і не їдуть сюди? Хіба на Невському та в величезних вогких будинках більше простору й правди, ніж тут? Справді бо, оті мебльовані кімнати, вщерть набиті художниками, ученими та журналістами завжди здавались мені забобоном.
За двадцять кроків від лісу через дорогу перекинувся невеличкий вузенький місточок з стовпцями на кінцях, що завжди під час вечірніх прогулянок правив Кузнєцовим та їхнім гостям за маленьку станцію. Відціль, хто бажав, міг дражнити лісову луну, і видно було, як дорога зникала в чорній просіці.
— Ну, ось і мосток! — сказав Огньов. — Тут вам повертати назад…
Вєра спинилась і відвела дух.
— Давайте посидимо, — сказала вона, сідаючи на один із стовпців. — Перед дорогою, коли прощаються, .заведено, що всі сідають.
Огньов умостився біля неї на своїй в’язці книжок і не переставав говорити. Вона важко дихала з ходи і дивилася не на Івана Алєксєїча, а кудись убік, так що йому не видно було її обличчя.
— Що, коли років через десять ми зустрінемось, — говорив він. — Які ми тоді будемо? Ви будете вже статечною матір’ю родини, а. я автором якогось поважного, нікому не потрібного статистичного збірника, товстого, як сорок тисяч збірників. Зустрінемось і згадаємо давнину… Зараз ми почуваємо теперішність, вона нас сповняє й хвилює, а тоді, зустрівшись, ми не пригадаємо ні дня, ні місяця, ні навіть року, коли ми бачилися востаннє на цьому мосточку… Ви, можливо, змінитесь… Слухайте, ви ж змінитеся?
Вєра, здригнувшись, повернулась до нього обличчям.
— Що? — спитала вона.
— Я вас питався допіру…
— Даруйте, я не чула, що ви говорили.
Лише тепер Огньов запримітив, як перемінилась Вєра. Вона була бліда, важко дихала і від того дихання здригались і руки, й губи, й голова, а з зачіски вибивалися на лоб не один, як завжди, а два локони… Видимо, вона уникала дивитися просто в вічі і, щоб замаскувати хвилювання, то поправляла комірника, що нібито муляв їй шию, то пересмикувала свою червону хустку в одного плеча на друге…
— Вам, здається, холодно, — сказав Огньов. — Сидіти в тумані не дуже то здорово. Давайте но я проведу вас нах-гауз.
Вєра мовчала.
— Що вам таке? — усміхнувся Іван Алєксєїч. — Ви мовчите і не відповідаєте мені. Нездужаєте ви, чи сердитесь? Що?
Вєра міцно притиснула долоню до щоки, обернутої до Огньова, і одразу ж різко відірвала її.
— Жахливе становище… — прошепотіла вона з виразом сильного болю в обличчі. — Жахливе!
— Чим же воно жахливе? — спитав Огньов, знизуючи плечима і не ховаючи свого здивування. — Про що мова?
Все ще важко дихаючи і здригаючи плечима, Вєра повернулась до нього плечима, яку хвилину дивилася на небо й промовила:
— Мені треба поговорити з вами, Іване Алєксєїчу…
— Я слухаю.
— Вам, можливо, видасться дивним… ви здивуєтесь, та мені все одно…
Огньов ще раз знизав плечима і приготувався слухати.
— Річ у тому… почала Вєрочка, схиляючи голову і шарпаючи пальцями кульку на хустці. — Бачите, я вам ось що… хотіла сказати… Вам це видасться дивним і… нерозумним, а я… я не можу більше.
Вєрина мова зійшла на невиразне бурмотіння і враз урвалася плачем. Дівчина закрила обличчя хусткою, ще нижче нагнулась і гірко заплакала. Іван Алєксєїч зніяковіло крехнув і, дивуючись, не знаючи, що його казати й робити, безнадійно поглянув навколо себе. Від незвички до плачу та сліз у нього в самого засвербіли очі.
— Ну, отакої! — забурмотів він у замішанні. — Вєро Гавриловно, ну до чого це, я вас питаю? Голубонько, ви… ви хворі? Чи вас хтось образив? Ви скажіть, може я, як його… чимось допоможу…
Коли він, намагаючись розважити її, дозволив собі обережно відняти від обличчя її руки, вона усміхнулась до нього крізь сльози й промовила:
— Я… я кохаю вас.
Ці слова, прості й звичайні, були вимовлені простою людською мовою, але Огньов, сильно зніяковівши, відвернувся від Бери, підвівся і слідом за зніяковінням відчув перестрах.
Сумовитість, потеплість і сентиментальний настрій, навіяні на нього прощанням та наливкою, раптом зникли, поступившись перед гострим, неприємним почуттям зніяковілості. Ніби перевернулась у ньому душа, він скоса поглядав на Вєру, і тепер вона, після того, як освідчилась в своєму коханні, скинула з себе неприступність, що так прикрашає жінку, здавалась йому наче б то нижчою на зріст, простішою, темнішою.
«Що ж це таке? — вжахнувся він сам собі. — Та я ж її… кохаю чи ні? От морока дак так!»
А вона, коли найважливіше і найважче, врешті, було сказане, дихала вже легко й вільно. Вона так само підвелася і, глядячи просто в обличчя Івана Алєксєїча, почала говорити швидко, нестримно, палко.
Як от людина, несподівано злякана, не може потім пригадати чергування звуків катастрофи, що приголомшили її, так і Огньов не пам’ятає слів і фраз Вєриних. Він пам’ятає лише зміст її мови, її саму і те відчування, що викликала в ньому її мова. Він пам’ятає ніби приглушений, трохи хрипкий від хвилювання голос і незвичайну музику й жагучість інтонації. Плачучи, сміючись, зблискуючи сльозинками на віях, вона говорила йому, що з перших уже днів знайомости він вразив її своєю оригінальністю, розумом, добрими, розумними очима, своїми намірами й життєвою метою, що вона покохала його палко-безтямно й глибоко; що коли, бувало, літом вона входила із саду в дім і в передпокої бачила його крилатку, чи здалеку чула його голос, тоді серце її обливалось холодом, передчуттям щастя; його навіть пусті жарти викликали її сміх, у кожній цифрі його зшитків вона вбачала щось незвичайно розумне та грандіозне, його сучкуватий ціпок видавався їй кращим від дерев.
І ліс, і клапті туману, і чорні канави обабіч дороги, здавалось, притихли, слухаючи її, а в Огньова у душі творилося щось негарне та недоладне… Признаючись в коханні, Вєра була чарівно приваблива, говорила гарно й пристрасно, та він відчував не насолоду, не життєву радість, як того хотів би, а лише почуття жалю до Вєри, біль і гризоту, що заради нього страждає гарна людина. Хто відає, чи обізвався в ньому книжний розум, чи виявилась непереможна звичка до об’єктивності, що так часто заважає людям жити, але захват і страждання Вєрині здавалися йому удаваними, не серйозними і в той же час почуття збурювалось у ньому і нашіптувало, що все те, що він бачить та чує зараз, з погляду природи й особистого щастя, важливіше від усіх статистик, книг, істин… І він злостився і картав себе, хоча й не розумів, у чому саме полягає його провина.
Назверх зніяковілості він ніяк не знав, що йому говорити, а говорити треба було. Сказати просто: «я не кохаю вас», він не мав сили, а сказати «так» він не міг, бо хоч як докопувався, а не знаходив у своїй душі навіть іскорки…
Він мовчав, а вона все говорила, що для неї немає більшого щастя, як бачити його, йти за ним, хоч і зараз, куди він скаже, бути його дружиною й помічницею, що коли він піде від неї, то вона помре від туги…
— Я не можу тут залишатись! — сказала вона, ламаючи руки. — Мені набридла й домівка, і цей ліс, і повітря. Я не зношу повсякчасного спокою й марного життя, не зношу наших нудних та збляклих людей, що всі скидаються один на одного, як краплі води. Всі вони сердешні й добродушні, бо ситі, не страждають, не боряться. А я хочу до тих великих вогких будинків, де страждають, де серця запеклися від праці та злиднів…
І це здавалось Огньову удаваним і несерйозним. Коли Вєра замовкла, він усе ще не знав, що йому говорити, але мовчати неможна було, і він забурмотів:
— Я, Вєро Гавриловно, вельми вдячний вам, хоча знаю, що нічим не заслужив такого… з вашого боку… почуття. По-друге, як чесна людина я мушу сказати, що… щастя будується на рівновазі, цебто коли обидві сторони… однаково кохають.
Та одразу ж Огньов засоромився свого бурмотіння й замовк. Він почував, що в цей час обличчя його було дурне, провинне, тривіальне, що воно було напружене й нещире… Вєра десь то зуміла прочитати на його обличчі правду, бо одразу стала серйозна, зблідла й похилила голову.
— Ви даруйте мені, — пробурмотів Огньов, не зносячи мовчанки. — Я в такій мірі вас поважаю, що… мені боляче.
Вєра різко повернулась і пішла назад до садиби. Огньов рушив слідом за нею.
— Ні, не треба! — сказала Вєра, махнувши йому рукою. — Не йдіть, я сама дійду…
— Та ні, все ж… не можна не провести…
Що тільки говорив Огньов, усе, до останнього слова, здавалося йому огидним та утертим. Почуття провини зростало в ньому з кожним кроком. Він злостився, стискав кулаки і проклинав свою холодність та невміння поводитися з жінками. Намагаючись розбурхати себе, він дивився на гарний стан Вєроччин, на її косу та сліди, що їх залишали на куряній дорозі маленькі її ніжки, пригадував її слова й сльози, та все це лише розчулювало, але не ятрило його душі.
«Ат, неможна ж через силу покохати! — переконував він себе і в той же час думав: — а коли ж я покохаю не через силу? Мені уже під тридцять. Кращої за Вєру ніколи не зустрічав я жінки і ніколи не зустріну… Ох, собача старість! Старість у тридцять років!»
Вєра йшла поперед нього все швидше та швидше, не оглядаючись і поникши головою. Йому здавалось, що в горя вона спала з тіла, звузилась у плечах.
«Уявляю собі, що діється зараз у неї на душі! — думав він, дивлячися їй в спину. — Мабуть і сором, і боляче так, що вмерти хочеться. Господи, стільки у всьому цьому життя, поезії, значіння, що й камінь би зворушився, а я… я дурень і незграба!»
Біля хвіртки Вєра мигцем глянула на нього і, зігнувшись та закутуючись хусткою, швидко пішла уздовж алеї.
Іван Алєксєїч залишився сам один. Повертаючись назад до лісу, він ішов повільно, раз-у-раз спинявся й оглядався на хвіртку з таким виразом всієї своєї постави, наче б то не вірив сам собі.
Він шукав очима на дорозі слідів Вєроччиних ніг і не вірив, що дівчина, така до вподоби йому, тільки що призналася в коханні і що він так незграбно й недоладно «відмовив» їй. Вперше в житті йому доводилось зазнати на досвіді, як мало залежить людина від власної доброї волі, і відчути на самому собі становище порядної і сердешної людини, що проти власного бажання спричиняє жорстокі та незаслужені страждання своєму ближньому.
У нього боліло сумління, а коли зникла Вєра, йому почало здаватись, що він утратив щось дуже дороге, близьке, чого вже не знайти йому. Він почував, що з Вєрою вислизнула від нього частина його молодості, і що хвилини, отак марно пережиті, вже ніколи не вернуться.
Дійшовши до мосточка, він спинився й замислився. Йому хотілося знайти причину своєї незрозумілої байдужості. Що вона полягала не зовні, а в ньому самому, це він розумів. Щиро признався він сам собі, що це не розумова байдужість, що нею так часто хваляться розумні люди, не байдужість себелюбного дурня, а звичайне безсилля душі, нездатної сприйняти глибоко красу, рання старість, набута від виховання, безладної боротьби за шматок хліба, номерного відлюдного життя.
З місточка він повільно, ніби знехотя, пішов до лісу. Тут, де серед чорних, густих сутінків де-не-де визначалися ясними плямами проблиски місячного світла, де він нічого не відчував, крім власних думок, йому нестримно захотілось повернути загублене.
І пам’ятає Іван Алєксєїч, що він знову вернувся. Підохочуючи себе споминами, силоміць змальовуючи в своїй уяві Вєру, він швидко йшов до саду. На дорозі і в саду туману вже не було, і ясний місяць дивився з неба наче вмитий, лише схід брався туманом та хмурився… Пам’ятає Огньов свої обережні кроки, темні вікна, густий дух від геліотропу й резеди. Знайомий Каро, приязно махаючи хвостом, підійшов до нього й понюхав його руку… Це була єдина жива істота, що бачила, як він разів зо два обійшов навколо дому, постояв біля темного Вєриного вікна і, махнувши рукою, глибоко зідхнув і пішов із саду.
За годину вже він був у городку і стомлений та розтріпаний. притулившись усім тілом і гарячим лицем до воріт заїзду, стукав клямкою. Десь у городку спросоння гавкав собака і, ніби відповідаючи на його стук, біля церкви задзвонили в чавунну дошку…
— Тягаєшся по ночах… — бурчав господар-старовір в довгій, наче жіночій сорочці, відчиняючи йому ворота. Замість отак тягатись, молився б краще богові.
Увійшовши до себе в кімнату, Іван Алєксєїч присів на ліжко і довго-довго дивився на огонь, далі струснув головою і взявся пакуватись…