Шампанське

(Оповідання пройдисвіта)

Того року, з якого розпочинається моє оповідання, служив я за начальника полустанку на одній із наших південно-західних залізниць. Весело жилося мені на полустанку чи нудно, ви можете побачити з того, що на 20 верстов кругом не було ні одного людського житла, ні одної жінки, ні одного путнього шинка, а я на ту пору був молодий, здоровий, гарячий, свавільний і дурний. Єдиною розривною могли мені бути тільки вікна пасажирських поїздів та препогана горілка, до якої корчмарі намішували дурману. Бувало, мигне у вагоні в вікні жіноча голівка, а ти стоїш мов статуя, духу не зведеш і все дивишся, аж поки поїзд не стане тобі в далині ледве помітною крапкою; або вип’єш, скільки влізе, гидкої горілки, очманієш і не почуваєш, як минають довгі дні та години. На мене, що родом я з півночі, степ робив вражіння занедбаного татарського гробовища. Улітку він своїм урочистим спокоєм — це одноманітне потріскування коників, прозоре місячне сяйво, що нікуди від нього не сховаєшся — наганяв на мене смуток і тугу; а взимку — бездоганна білість степу, його холодна далечінь, довгі ночі та вовче виття душили мене важким кошмаром.

На полустанку жило нас кілька душ: я з жінкою, глухий золотушний телеграфіст і троє сторожів. Мій помічник, — людина молода, хвора на сухоти, — їздив лікуватися до міста і жив там цілими місяцями, переклавши на мене разом з обов’язками і право користуватися його платнею. Дітей я не мав, гостей до мене було й на ласощі не накличеш, а сам я міг їздити в гості тільки по колії до товаришів-службовців, та й то не більше, як раз на місяць. Взагалі життя нудне до одуру.

Пам’ятаю, стрівав я з жінкою новий рік. Ми сиділи за столом, ліниво жували і слухали, як у сусіднім приміщенні одноманітно вистукував на своїм апараті глухий телеграфіст. Я вже випив чарок із п’ять горілки з дурманом і, підперши кулаком важку голову, думав про свою непереможну, безвихідну нудьгу, а жінка сиділа поруч і не зводила очей з мого обличчя. Дивилася вона на мене так, як може дивитися тільки жінка, що нічого на цім світі не має, крім красуна-чоловіка. Любила вона мене шалено, як невільниця, і не тільки мою вроду або душу, але мої гріхи, злість і нудьгу і навіть мою жорстокість, коли я в п’яній несамовитості, не знаючи, на кому зігнати свою злість, долягав її докорами.

Не вважаючи на нудьгу, що мене точила, ми лагодились зустріти новий рік надзвичайно урочисто і дожидали півночі з деякою нетерпеливістю. Річ у тім, що в нас запасено було дві пляшки шампанського якнайсправжнішого, з етикеткою вдови Кліко; цей скарб я виграв іще восени, пішовши у заклад на хрестинах у начальника дистанції. Буває, що підчас лекції математики, коли навіть повітря стигне від нудоти, влетить до класу знадвору метелик, хлоп’ята підіймають голови і починають з цікавістю стежити за його летом, немов бачать перед собою не метелика, а щось нове, дивне; так само і звичайнісіньке шампанське, випадково потрапивши до нашого нудного полустанку, бавило нас. Ми мовчали, поглядаючи то на годинника, то на пляшки.

Коли стрілка показувала за п’ять дванадцяту, я почав помалу розкорковувати пляшку. Не знаю, чи то я ослаб від горілки, чи пляшка була надто вогка, тільки пам’ятаю, як тільки корок з тріскотом полетів під стелю, моя пляшка вислизнула в мене з рук і впала на підлогу. Вина вилилось не більше як склянка, — бо я таки встиг підхопити пляшку і заткнути їй шипуще горло пальцем.

— Ну, з новим роком, з новим щастям, — сказав я наливаючи дві склянки. — Пий!

Жінка взяла свою склянку та так і влипла в мене переляканими очима. Обличчя їй зблідло і виявляло жах.

— Ти впустив пляшку? — запитала вона.

— Так, впустив. Ну й що ж з того?

— Не гаразд, — сказала вона, поставивши склянку і збліднувши ще дужче. — Недобрий знак. Це значить, що цей рік з нами станеться щось недобре.

— Яка з тебе баба, — зітхнув я. — Розумна жінка, а забобонів — як у старої няньки. Пий.

— Дай, боже, щоб так минулося, але… неодмінно щось та станеться. От побачиш.

Вона навіть губів у своїй склянці не змочила, одійшла набік і замислилась. Я сказав кілька старих слів про забобони, випив з півпляшки, походив з кутка в куток і вийшов.

На дворі у всій своїй холодній та відлюдній красі стояла тиха, морозяна ніч. Місяць і біля нього дві білі пухнаті хмаринки нерухомо, мов приліплені, висіли вгорі над полустанком і чого немов виглядали. Від них ішло легке, прозоре сяйво і ніжно, немов би боячись образити соромливість, дотикалось білої землі, осяваючи все: снігові замети, насип… Було тихо.

Я йшов уздовж насипу.

— Дурна жінка, — думав я, поглядаючи на небо, засіяне яскравими зорями. — Коли навіть і припустити, що приміти інколи говорять правду, та що ж недобре може статися з нами? Ті нещастя, яких ми вже зазнали і які маємо в наявності, такі великі, що тяжко вигадати щось іще гірше. Яку кривду можна зробити рибі, що вже її піймано, засмажено і подано на стіл під соусом?

Тополя висока, вся укрита намороззю, з’явилась у синюватій імлі, немов велетенська постать, повита у саван. Вона глянула на мене суворо й тужно, немов як і я розуміла свою самоту. Я довго дивився на неї.

— Молодість моя пропала ні за копійку, як непотрібний окурок, — снував я далі свою думку. — Батьки мої повмирали, як я був ще малий, із гімназії мене вигнано. Народився я в дворянській сім’ї, але не дістав ні виховання, ні освіти, і знань у мене не більше, як у першого-ліпшого змажчика. Нема в мене ні хатнього затишку, ні приятелів, ні рідних, ні улюбленого діла. Ні до чого я не здібний і в силі віку здався тільки на те, щоб заткнути мною посаду начальника на полустанкові. Крім невдачі та лиха, нічого іншого не зазнав я в житті. Що ж іще недоброго може статися?

В далині з’явилися червоні огники. Назустріч мені йшов поїзд. Сонний степ наслухав до його шуму. Мої думки були такі прикрі, що здавалося мені, я думаю вголос, а стогін дротів та шум поїзда переказують мої думки.

— Що ж іще недоброго може статися? Втрачу жінку? — питав я сам у себе. — І це не страшно. Від сумління нема чого критись. Не люблю я жінки. Одружився я з нею, коли ще був хлопчиком. Тепер я молодий, здоровий, а вона змарніла, постаріла, подурнішала, з голови до п’ят начинена забобонами. Що хорошого в її пересоложеному коханні, в її запалих грудях, у млявому погляді? Я терплю її, але не кохаю. Що ж іще може статися? Молодість моя пропадає, як кажуть, ні за понюх табаки. Жінки тільки мигтять переді мною у вікнах вагонів, як летючі зорі. Кохання не було й нема. Гине моя мужність, моя сміливість, сердечність. Все гине, пропадає, як сміття, і все моє багатство серед цього степу шага ламаного не варте.

Поїзд шумливо промчав повз мене і байдужно посвітив мені своїми червоними вікнами. Я бачив, як він спинився біля зелених огнів на полустанку та стояв хвилину і покотив собі далі. Пройшовши верстов зо дві, я повернувся назад. Сумні думки не кидали мене. І хоч як гірко було мені, але пам’ятаю, я намагався, щоб вони були ще чорніші й сумовитіші. Знаєте, у немудрих і самолюбивих людей бувають хвилини, коли свідомість, що вони нещасні, справляє їм деяку приємність і вони навіть кокетують перед собою своїм стражданням. Багато правди було в моїх думках, але багато й недоладності, хвастовитості, і якийсь хлоп’ячий виклик був у моїм запитанні: «що може статись недоброго?»

— Так що ж станеться? — питав я сам себе, повертаючись. — Здається, все випробувано. І хворів я, і гроші губив, і нагінки від начальства дістаю щодня, і голодую, і вовк скажений забігав на подвір’я. Що ж іще? Мене кривдили, зневажали, помітували… і я помітував на своїм віці. От хіба що злочинець ніколи не був, але на злочин я, здається, не здатний, а суда не боюсь.

Дві хмаринки відійшли вже від місяця і стояли оддалік з таким виглядом, ніби перешіптувалися про щось, чого не повинен знати місяць. Легкий вітрець пробіг степом, несучи з собою глухий гомін далекого вже поїзда.

Дома на порозі зустріла мене жінка. Очі їй весело посміхались і від усього обличчя віяло радістю.

— А у нас новина, — проказала вона пошепки. — Іди мерщій до себе в кімнату та одягни нового сурдута: у нас гостя.

— Яка гостя?

— А тільки що цим поїздом приїхала тітка Наталя Петронва.

— Яка Наталя Петровна?

— Дружина дядька Семена Федоровича. Ти її не знаєш. Вона дуже мила й хороша.

Мабуть, я спохмурнів, бо жінчине обличчя набрало поважного виразу, і вона зашепотіла мені:

— Звичайно, трохи чудно, що вона приїхала, але ти, Миколо, не сердься і поглянь ласкаво. Вона таки нещасна. Дядько Семен Федорович справді деспот і лихої вдачі; з ним нелегко жити. Вона каже, що тільки три дні у нас перебуде, поки не одержить листа від свого брата…

Жінка довго ще шепотіла мені якусь нісенітницю про дядька-деспота, про людську податність взагалі і молодих жінок зосібна, про нашу повинність давати захист усім, навіть великим грішникам і таке інше. Нічогісінько не зрозумівши, я одяг нового сурдута і пішов знайомитися з «тіткою».

Біля столу сиділа маленька жінка з великими чорними очима. Мій стіл, сірі стіни, канапа… здається, все до найменшої порошинки помолодшало і повеселішало від присутності цієї істоти, нової, молодої, з якимсь химерним ароматом, вродливої і зіпсованої. А що вона була зіпсована, я зрозумів із посмішки, із пахощів, з особливої маніри дивитися і грати віями, з тону, яким вона розмовляла з чесною жінкою — з моєю дружиною. Не треба їй було розповідати мені, що вона втікла від чоловіка, що чоловік у неї старий і деспот, що вона добра й весела. Я все зрозумів з першого погляду, та навряд чи й є в Європі чоловіки, що не вміють з першого погляду розпізнавати жінку певного темпераменту.

— А я й не знала, що маю такого величенького небожа, — сказала тітка, простягаючи мені руку й посміхаючись.

— А я й не знав, що маю таку гарненьку тітку, — відповів я.

Знов розпочалася вечеря. Корок з тріскотом вилетів із другої пляшки і моя тітка хильцем випила півсклянки, а коли жінка вийшла кудись на хвилину, тітка уже не церемонилась і випила цілу склянку. Сп’янів я і від вина, і від присутності жінки. Ви пам’ятаєте романс?

Не пам’ятаю, що було далі. Хто хоче дізнатися, як починається кохання, хай читає романи та довгі повісті, а я скажу трохи і коротко, словами ж того таки дурного романсу:

Все пішло к чорту, все пішло шкереберть. Тільки й пам’ятаю якийсь страшний шалений вихор, що закрутив мене, як пір’їну. Крутив він довго і змів з поверхні землі і жінку, і саму тітку, і мою міць. Із степового полустанку, як бачите, він перекинув мене на цю темну вулицю…

Тепер скажіть: що ще недоброго може зі мною статись?