Важкі люди

Ширяєв, Євграф Іванович, дрібний землевласник із поповичів (небіжчик батько його, панотець Іона, дістав даровизно від генеральші Кувшиннікової 102 десятини землі), стояв у кутку перед мідяною мийницею та мив руки. Як звичайно, вигляд мав він заклопотаний і хмурний, борода була нечесана.

— Ну, та й погода, — говорив він. — Це не погода, а кара божа. Знов задощило.

Він ґдирав, а родина його сиділа за столом і чекала, поки він упорається з миттям рук, щоб узятись до обіду. Дружина його Федосія Семеновна, син Петро — студент, старша донька Варвара та троє маленьких дитинчат давно вже сиділи коло столу й чекали. Дітва — Колька, Ванька й Архипка, кирпаті, замурзані, з м’ясистими лицями із давно нестриженими, шорсткими головами, нетерпляче совали стільцями, а дорослі сиділи непорушні і, очевидячки, їм байдуже було, — їсти чи чекати…

Наче випробовуючи їхнє терпіння, Ширяєв, звільна витер руки, повагом помолився і не кваплячись сів до столу. Зараз же подали капусняк. З надвору долітало стукотіння теслярських сокир (у Ширяєва будували нову повітку) та регіт робітника Фомки, що дражнився з індиком. У вікно стукав рідкий, але краплистий дощ.

Студент Петро, в окулярах і сутулий, їв та ззирався очима з матір’ю. Кілька разів він клав ложку й кашляв, про щось бажаючи говорити, але, поглянувши пильно на батька, знову брався до їжі. Нарешті, коли подали кашу, він рішуче кашлянув і промовив:

— Мені б оце поїхати сьогодні вечірнім поїздом. Давно пора, бо я й так уже два тижні пропустив. Лекції починаються першого вересня.

— То й їдь собі, — погодився Ширяєв. — Чого тобі тут чекати? Бери та рушай з богом.

Минула хвилина в мовчанні.

— Йому, Євграфе Івановичу, гроші на дорогу потрібні… — тихо промовила мати.

— Гроші? Що ж. Без грошей не поїдеш. Коли треба, хоч зараз бери. Давно б узяв.

Студент легко зітхнув і весело ззирнувся з матір’ю. Ширяєв не кваплячись витяг з бокової кишені гамана й надів окуляри.

— Скільки тобі? — запитав він.

— Власне дорога до Москви коштує одинадцять карбованців, сорок дві…

— Ех, гроші, гроші! — зітхнув батько (він завжди зітхав, коли бачив гроші, навіть одержуючи їх). — Ось тобі дванадцять. Тут, брате, буде решта, так це тобі в дорозі згодиться.

— Дякую вам.

Трохи згодом студент промовив:

— Минулого року я не зразу натрапив на лекцію. Не знаю, як буде цього року; мабуть не швидко знайду собі заробіток. Я прохав би вас дати мені карбованців з п’ятнадцять на помешкання та обід.

Ширяєв подумав і зітхнув.

— Обійдешся й десяткою, — промовив він. — Ось, маєш.

Студент подякував. Варто було б попросити ще на одіж, на плату за лекції, на книжки, але, поглянувши уважно на батька, поклав не налягати більше на нього. Але мати, неполітична й нерозсудлива, як кожна мати, не стрималася й промовила:

— Ти б, Євграфе Івановичу, дав йому ще карбованців із шість на черевики. Ну, як йому, поглянь, їхати до Москви у такому дранті?

— Хай візьме мої старі. Вони ще зовсім нові.

— Хоч би на штани дав. На нього глядіть сором.

І після цього зразу показався буревісник, що перед ним трусилася уся родина: коротка, вгодована шия Ширяєва зробилася раптом червоною, як кумач.

Червоне звільна поповзло до ушей, від ушей на скроні і потроху залило все лице: Евграф Іванович засовався на стільці і розстебнув коміра на сорочці, щоб не було душно. Очевидячки, він змагався з почуттям, що переймало його. Залягла мертва тиша. Діти затаїли віддих. А Феодосія Семеновна, ніби не розуміючи, що діється з її чоловіком, вела далі:

— Він уже ж не маленький. Йому сором ходити роздягненому.

Ширяєв нагло зірвався і з усієї сили шпурнув на середину столу свого гамана, так, що збив з тарілки скибку хліба. На лиці спалахнув огидний вираз гніву, образи, скнарості — всього разом.

— Беріть усе! — крикнув він не своїм голосом. — Грабуйте! Беріть усе! Душіть!

Він вискочив з-за столу, схопився за голову, спотикаючись забігав по хаті.

— Оббирайте все до нитки! — кричав він верескливим голосом. — Витискуйте останнє! Грабуйте! Душіть за горло!

Студент зашарівся і спустив очі. Він не міг уже їсти. Феодосія Семеновна, не освоєна за двадцять п’ять років з важкою мужевою вдачею, вся зщулилась і залопотала щось, виправдуючись. На її виснаженому пташиному лиці, завжди тупому й наляканому, появився вираз здуміння і тупого страху. Дітвора і старша донька Варвара, дівча-підліток з блідим, негарним лицем, поклали свої ложки й завмерли.

Ширяєв, лютіючи дедалі більше, виголошуючи слова одно жахливіше від одного, підскочив до столу і почав витрушувати з гамана гроші.

— Беріть, — мурмотів він, дрижачи всім тілом. — Пооб’їдали, пообпивали, так от вам маєте й гроші. Нічого мені не треба! Шийте собі нові черевики й мундири!

Студент сполотнів і підвівся.

— Послухайте, тату, — почав він, захлинаючись. — Я… я прошу вас припинити, тому що…

— Мовчи! — гримнув на нього батько і так голосно, що окуляри йому звалилися з носа. — Мовчи!

— Раніш я… я міг терпіти такі сцени, а… тепер я відзвичаївся. Розумієте? Я відзвичаївся.

— Мовчи! — крикнув батько й затупав ногами. — Ти мусиш слухати, що я кажу. Що хочу, те й кажу, а ти — мовчи. В твої роки я гроші заробляв, а ти, поганцю, знаєш, скільки мені коштуєш? Я тебе вижену! Дармоїде!

— Євграфе Івановичу, — пробурмотіла Феодосія Семеновна, нервово перебираючи пальцями: — Адже він… адже Петя…

— Мовчи! — крикнув на неї Ширяєв і навіть сльози виступили йому на очах від гніву. — Це ти їх розбестила! Ти! Ти в усьому винна. Він нас не шанує, богові не молиться, грошей не заробляє. Вас десятеро, а я один. З хати я вас вижену!

Донька Варвара довго гляділа на матір, роззявивши рота, потім перевела тупий погляд на вікно, зблідла й, голосно скрикнувши, відкинулася на спинку в стільці. Батько махнув рукою, плюнув і вибіг на подвір’я.

Так звичайно кінчалися в Ширяєвих їхні родинні сцени. Але тут, на лихо, студента Петра опанувала раптом непереборна злоба. Він був однаково загонистої і важкої вдачі, як його батько й дід протопоп, що бив парафіян києм по головах. Блідий, стиснувши кулаки, підійшов він до матері й вигукнув на найвищій теноровій ноті, яку тільки міг взяти:

— Мені бридкі, огидні ці докори! Нічого мені од вас не треба! Нічого! Краще з голоду помру, ніж з’їм у вас ще бодай одну крихтину! Ось повертаю вам ваші падлюцькі гроші! Беріть!

Мати притулилася до стінки й замахала руками, наче перед нею стояв не син, а примара.

— Чим же я винна? — заплакала вона. — Чим?

Син, так само як і батько, махнув рукою й вибіг на двір. Ширяєва дім стояв самотою біля балки, що борозною тяглася степом верстов із п’ять. Береги її поросли молодим дубняком і вільхою, а на дні біг струмок. Дім одним боком виходив на балку, а другим на поле. Парканів і плотів не було. Місце їхнє заступали різні будівлі, щільно притулившись одна до одної й відгороджуючи перед домом невеликий шматок землі, що його вважано за двір і де походжали кури, качки та свині.

Вийшовши з хати, студент попростував багнистим шляхом у поле. У повітрі стояла осіння, пронизлива вогкість. Шлях був грязький, блищали тут і там калюжки, а в пожовклому полі з трави визирала сама осінь; сумна, гнилява, темна. Праворуч від шляху був город, увесь покопирсаний, понурий, де-не-де височіли на ньому соняшники з похнюпленими, вже чорними головами.

Петрові думалось, що не зле було б піти до Москви пішки, піти, як єсть, без шапки, у дірявих черевиках і без копійки грошей. На сотій верстві його дожене зрушений і наполоханий батько; почне благати його вернутися або взяти гроші, але він навіть не погляне на нього, а все буде йти, йти… Голі гаї змінятимуться сумовитими ланами, лани — гаями; от-от забіліє земля першим снігом і річки візьмуться кригою… Десь під Курском або під Серпуховим він, знесилений, конаючи з голоду, упаде й помре. Труп його знайдуть і по всіх часописах появиться звістка, що там от, такий от студент помер голодом…

Білий собака з задрипаним хвостом, що блукав на городі чогось шукав, глянув на нього й побрів за ним…

Він ішов дорогою і думав про смерть, про жалем охоплену сім’ю, про моральні батькові муки і разом малював розмаїті пригоди, одна від одної химерніші, мальовничі місця, страшні ночі, несподівані зустрічі. Уявив він низку прочанок, хижку в лісі з одним оком, що ясно світить у пітьмі; він стоїть перед вікном, проситься заночувати… його впускають і — раптом він бачить розбійників. А то ще краще, потрапляє він до великого дідицького двору, де, дізнавшися, хто він, напувають і годують його, грають йому на роялі, слухають його скарги і закохується в ньому господарська дочка-красуня.

Заклопотаний своїм горем і поринувши в такі думки, молодий Ширяєв усе йшов та йшов… Попереду, ген-ген на сірому хмарному тлі манячів заїзний двір; ще далі за тим заїздом, на самому обрії видно було маленький пагорб; це залізнична станція. Пагорб отой нагадав йому про зв’язок, що був межі місцем, де він тепер стояв, і Москвою, де горять ліхтарі, гуркотять повози, читаються лекції. І він мало не заплакав від нудьги й нетерпіння. Ця урочиста природа зо своїм порядком і красою, ця мертва тиша навколо остогидли йому до розпачу, до ненависти.

— Стережись! — почув він позад себе гучний голос.

Проминувши студента, в легкому, зграбному ландо проїхала знайома бабуся-дідичка. Він уклонився їй і широко усміхнувся. І зразу впіймав себе на цій усмішці, що зовсім не пасувала до його понурого настрою. Звідки вона, коли вся душа його сповнена досади й нудьги?

І він подумав, що певне сама природа надала людині цю здатність брехати, щоб вона навіть у найтяжчі хвилини душевного напруження могла заховувати таємниці свого гнізда, як заховує їх лисиця або дика качка. В кожній родині є свої радощі і своя жахота, та хоч які великі вони, трудно побачити їх сторонньому оку; це таємниця. В цієї дідички, наприклад, що оце зараз проїхала, рідний батько за якусь то неправду пів життя свого відчував на собі гнів царя Миколая, чоловік її був картяр, із чотирьох синів ані з одного не вийшло нічого путнього. Можна ж уявити собі, скільки то в її родині відбулося жахливих сцен, скільки пролито сліз. А проте стара видавалася щасливою, вдоволеною, і на його усмішку теж відповіла усмішкою. Згадав студент своїх товаришів, що неохоче розмовляють про сім’ю, згадав свою матір, що майже завсігди бреше, коли доводиться говорити про чоловіка та дітей…

До самого смерку Петро ходив далеко від дому по шляхах і віддавався невеселим думкам. Коли замрячив дощ, він попростував додому. Вертаючись, він постановив за всяку ціну поговорити з батьком, втовкти йому раз на завжди, що з ним важко й страшно жити.

Удома було тихо. Сестра Варвара лежала за перегородкою і злегка стогнала від головного болю. Феодосія Семеновна з винуватим здивованим лицем сиділа біля неї на скрині і лагодила Архипці штани. Євграф Іванович походжав від вікна до вікна і хмурився на погоду. Його хода, його кашель і навіть потилиця виявляли, що він почував себе винним.

— Виходить, ти роздумав сьогодні їхати? — запитав він.

Студентові стало жаль його, але зараз же, переборовши це чуття, він промовив:

— Слухайте-но… Мені треба поговорити з вами серйозно… Так, серйозно… Завжди я шанував вас і… і ніколи не зважувався говорити з вами таким тоном, але ваша поведінка… останній вчинок…

Батько дивився в вікно й мовчав. Студент, ніби добираючи слів, потер собі лоба й вів далі, хвилюючись:

— Жоден обід, жоден чай не минає без того, щоб ви не зняли галасу. Ваш хліб усім стає кісткою в горлі… Нема більшої, тяжчої образи, як дорікання шматком хліба… Ви хоча батько, але ніхто, ні бог, ні природа не дали вам права так зневажати, так знущатися, зганять на менших злий свій гумор. Ви замучили, знеособили матір, сестра безнадійно затуркана, а я…

— Не твоя то справа мене вчити, — промовив батько.

— Ні, це моя справа. З мене можете знущатись, скільки хочете, але матері дайте спокій. Я не дозволю вам мучити матір, — провадив своє студент, полискуючи очима. — Ви розпустилися, бо ніхто досі не зважився дати вам відсіч. Перед вами усі тремтіли, німіли, але тепер годі. Ви брутальна, невихована людина. Ви брутальні… розумієте? Ви брутальна, важка, черства людина. І селяни ненавидять вас.

Студент збився уже з плигу і не говорив уже, а наче випалював окремі слова. Євграф Іванович слухав мовчки, немов приголомшений; та раптом шия йому почервоніла, кров поволі залила обличчя і він заворушився.

— Мовчи! — крикнув.

— Ага! — правив своєї син. — Не любите слухати правди? Чудесно. Добре. Починайте галасувати. Чудесно.

— Мовчи, кажу тобі! — заревів Євграф Іванович.

На порозі стала Феодосія Семеновна із здивованим лицем, дуже бліда; намагалася вона щось сказати і не могла, а тільки ворушила пальцями.

— Це ти винна! — крикнув їй Ширяєв. — Ти його так виховала!

— Я не хочу далі жити в цьому домі! — крикнув студент, плачучи і злісно поглядаючи на матір. — Не хочу я з вами жити!

Донька Варвара скрикнула за параваном і заридала на голос. Ширяєв махнув рукою й вибіг з дому.

Студент пішов до себе й тихо ліг. До самої півночі лежав він не ворухнувшись і не розплющуючи очей. Він не відчував ні злоби, ні сорому, а якийсь невизначений душевний біль. Він не винуватив батька, не жалів матір, не мучив себе гризотою; йому зрозуміло було, що всі тепер у домі відчувають такий самий біль, а хто винен, хто терпить більше, хто менше, бог знає…

Опівночі він розбудив робітника й наказав йому приготувати на п’ять годин ранку коня, щоб їхати на станцію, роздягнувся й укрився, та заснути не міг. Чути йому було до самого ранку, як мучений безсонням батько тихо бродив од вікна до вікна й зітхав. Ніхто не спав; усі розмовляли мало, тільки пошепки. Двічі до нього за параван приходила мати. Усе з тим самим здивовано-тупим лицем, вона довго хрестила його і нервово здригалася…

О п’ятій годині вранці студент ніжно попрощався з усіма і навіть поплакав. Проходячи повз батькову кімнату, він заглянув у двері. Євграф Іванович, одягнений, досі не лягавши, стояв біля вікна й барабанив по стеклу.

— Прощайте, я їду, — вимовив син.

— Прощай… Гроші на круглому столику… — відказав батько, не обертаючись.

Коли робітник віз його на станцію, накрапав гидкий, холодний дощ. Соняшники ще нижче похнюпили свої голови і трава здавалася темнішою.