Відьма
Надходила ніч. Дячок Савелій Гикін лежав у себе в церковній сторожці на величезній постелі і не спав, хоч завжди мав за звичай засинати разом з курми. З-під одного краю засмальцьованої, зшитої із різнобарвних ситцьових клаптів ковдри, виглядало його руде жорстке волосся, з-під другого стирчали великі, давно не миті ноги. Він слухав… Його сторожка врізувалася в ограду, і єдине її вікно виходило в поле. А в полі йшла справжнісінька війна. Важко було зрозуміти, хто кого зживав зо світу і заради чиєї погибелі заварилась у природі каша, але, як про це свідчив нестихаючий, зловісний гуркіт, комусь приходилось дуже гірко. Якась переможна сила ганялася за кимось по полю, бушувала в лісі і на церковному даху, злісно стукала кулаками в вікно, метала і рвала, а щось переможене скиглило і плакало… Жалібний плач чувся то за вікном, то над дахом, то в печі. В ньому звучало не благання допомоги, а туга, усвідомлення того, що вже пізно, що порятунку немає. Снігові замети вкрилися тоненькою крижаною корою; на них і на деревах тремтіли сльози, по дорогах і стежках розливалася темна кашка з грязюки і талого снігу. Одно слово, на землі була відлига, але небо, крізь темну ніч, не бачило цього і з усієї сили посипало мокру землю новим лапатим снігом. А вітер гуляв, як п’яний… Він не давав цьому снігові лягати на землю і крутив його в темряві, як хотів.
Гикін прислухався до цієї музики і супився.
Річ у тому, що він знав, або принаймні догадувався, до чого вела вся ця метушня за вікном і чиїх рук це було діло.
— Я зна-аю! — бурмотів він, погрожуючи комусь під ковдрою пальцем. — Я все знаю!
Біля вікна, на табуреті, сиділа дячиха Раїса Нилівна. Бляшаний каганець, що стояв на другому табуреті якось боязно, наче не вірячи в свої сили, проливав бліденьке кліпаюче світло на її широкі плечі,, красиві апетитні рельєфи тіла, на товсту косу, що торкалася землі. Дячиха шила з товстого рядна мішки. Руки її швидко рухалися, а все тіло, вираз очей, брови, товсті губи, біла шия завмерли, заглиблені в одноманітну, механічну роботу і, здавалося, спали. Зрідка лише вона підводила голову, щоб дати відпочити своїй стомленій шиї, кидала короткий погляд на вікно, за яким бушувала завірюха, і знову згиналася над рядном. Ні бажань, ні суму, ні радості — нічого не виражало її вродливе обличчя з трохи кирпатим носом і ямками на щоках. Так нічого не виражає красивий фонтан, коли він не б’є.
Але ось вона скінчила один мішок, відкинула його набік і, солодко потягнувшись, зупинила свій тьмяний непорушний погляд на вікні… По шибках пливли сльози і біліли недовговічні сніжинки. Сніжинка впаде на скло, гляне на дячиху і розтане…
— Іди лягай! — пробурчав дячок.
Дячиха мовчала. Та враз її вії ворухнулися і в очах спалахнула увага. Савелій, що весь час спостерігав з-під ковдри за виразом її обличчя, висунув голову і запитав:
— Що?
— Нічого… Здається, хтось їде… — тихо відповіла дячиха.
Дячок скинув із себе руками й ногами ковдру, став на постелі навколішки і тупо глянув на жінку. Лякливе світло каганця освітило його волохате рябе обличчя і перебігло по скуйовдженій, жорсткій голові.
— Чуєш? — запитала жінка.
Крізь одноманітне завивання хуги почув він ледве вловимий для слуху, тонкий, тремтячий стогін дзвіночка, схожий на дзижчання комара, коли той хоче сісти на щоку і сердиться, що йому заважають.
— Це пошта… — пробурчав Савелій, присідаючи навпочіпки.
За три версти від церкви лежав поштовий тракт. Під час вітру, коли дуло з великої дороги на церкву, мешканці сторожки чули дзвінки.
— Господи, хочеться ж людям їздити в таку погоду! — зітхнула дячиха.
— Діло казенне. Хочеш не хочеш, їдь… Стогін протримався в повітрі і завмер.
— Проїхала! — сказав Савелій, лягаючи.
Але не встиг він укритися ковдрою, як до слуху його долинув виразний звук дзвіночка. Дячок тривожно глянув на жінку, зіскочив з постелі і, перевалюючись з боку на бік, заходив коло печі. Дзвіночок позвучав якийсь час і знову завмер, немов обірвався.
— Не чути… — пробурмотів дячок, зупиняючись і мружачи на жінку очі.
Але саме в цей час вітер стукнув у вікно і знову доніс тонкий стогін дзвінка… Савелій сполотнів, крякнув і знову зашльопав по підлозі босими ногами.
— Пошту водить нечиста сила! — прохрипів він, злісно поглядаючи на жінку. — Чуєш ти? Пошту водить!.. Я… я знаю! Хіба я не… не розумію? — забурмотів він. — Я все знаю, щоб ти пропала!..
— Що ти знаєш? — тихо спитала дячиха, не відриваючи очей од вікна.
— А те знаю, що все це твої витівки, чортице! Твої витівки, щоб ти пропала! І заметіль оця і пошту водить… все це ти наробила! Ти!
— Казишся, дурню… — спокійно зауважила дячиха.
— Я за тобою давно вже це помічаю! Як оженився, першого ж дня примітив, що в тобі суча кров!
— Тьху! — здивувалася Раїса, знизуючи плечима і хрестячись. — Та ти перехрестися, дурню!
— Відьма відьмою й є, — докоряв Савелій глухим, плаксивим голосом, квапливо сякаючись у поділ сорочки. — Хоч ти й жінка мені, хоч і духовного звання, але я про тебе і на духу так скажу, яка ти є… Та як же? Заступи, господи, і помилуй! Торік під пророка Даниїла і трьох отроків була заметіль, і — що ж? Майстер грітися заїхав. Потім на Олексія, божого чоловіка, кригу зламало, і урядника принесло… Всю ніч тут з тобою, проклятий, балакав, а як на ранок вийшов, та як глянув я на нього, то у нього аж під очима почорніло і всі щоки втягло! Га? У спасівку двічі гроза була, і кожного разу мисливець ночувати приходив. Я все бачив, щоб йому добра не було! Все! О, червоніша за рака стала! Ага!
— Нічого ти не бачив…
— Авжеж! А цієї зими перед Різдвом на десять мучеників у Кріті, коли заметіль день і ніч стояла… пам’ятаєш? — писар предводителя збився з дороги і сюди, собака, попав… І на що поласилась! Тьху, на писаря! Треба було через нього божу погоду каламутити! Чортяка, шмаркач, од землі не видно, вся пика в прищах І шия крива… Хоч би ж гарний був, а то — тьху! —сатана!
Дячок перевів подих, утер губи і прислухався. Дзвіночка не було чути, але рвонув над дахом вітер, і в темряві за вікном знову задзвеніло.
— І тепер теж! —не міг вгамуватися Савелій. — Недаремно цю пошту водить! Наплюй мені в очі, якщо пошта не тебе шукає! О, біс знає своє діло, добрий помічник! Покрутить, покрутить і сюди приведе. Зна-аю! Ба-ачу! Не сховаєш, чортова талалайко, похіть ідольська! Як тільки заметіль почалася, я зразу збагнув твої думки.
— От дурень! — усміхнулася дячиха. — Що ж, це ти своїм дурним розумом розсудив, що я негоду роблю?
— Гм… Усміхайся! Ти чи не ти, а тільки я помічаю: як тільки в тобі кров починає грати, так і негода, а як тільки негода, так і несе сюди якогось безумця. Кожного разу так виходить! Значить, ти!
Дячок для більшої переконливості приклав палець до лоба, заплющив ліве око і промовив співучим голосом:
— О безумство! О іудине окаянство! Коли ти справді людина, а не відьма, то подумала б головою своєю: а що, коли то були не майстер, не мисливець, не писар, а біс у їхньому образі! Га? Ти б подумала!
— Та й дурний же ти, Савелію! — зітхнула дячиха, з жалем дивлячись на чоловіка. — Коли таточко живі були і тут жили, то багато різного люду ходило до них від пропасниці лікуватися: і з села, і з виселків, і з вірменських хуторів. Майже кожного дня ходили, і ніхто їх бісами не обзивав. А до нас якщо хто раз на рік у негоду заїде погрітися, то вже тобі, дурному, і диво, зараз у тебе й думки різні.
Логіка жінки зачепила Савелія. Він розставив босі ноги, нагнув голову і задумався. Він не був ще цілком певний у своїх здогадах, а щирий, байдужий тон дячихи зовсім збив його з пантелику; все ж, подумавши трохи, він тріпнув головою і сказав:
— Нема тобі, щоб старі чи кривоногі які, а все молоді ночувати просяться… Чого це так? І нехай би тільки грілися, а то ж чорта тішать. Ні, жінко, хитрішого створіння за ваш жіночий рід на цьому світі і немає! Справжнього розуму в вас — ніскілечки, менше ніж у шпака, зате хитрощів бісівських — у-у-у! — спаси, царице небесна! Он, дзвонить пошта! Заметіль ще тільки починалася, а вже я всі твої помисли знав! Навідьмувала, павучихо!
— Та чого ти причепився до мене, окаянний? — увірвався терпець у дячихи. — Чого ти причепився до мене, смола?
— А того причепився, що коли сьогодні вночі, не дай боже, станеться що… ти слухай!.. коли станеться що, то завтра ж удосвіта піду в Дякове до отця Никодима і все поясню. Так і так, скажу, отче Никодиме, пробачте великодушно, але вона відьма. Чому? Гм… бажаєте знати чому? Зводьте… Так і так. І горе тобі, жінко! Не токмо на страшному судилищі, але й у земному житті покарана будеш! Недаром про вашого брата в требнику молитви написані!
Зненацька у вікно застукали, так голосно і незвичайно, що Савелій сполотнів і присів з переляку. Дячиха схопилася і теж зблідла.
— Ради бога, пустіть погрітися! — почувся дрижачий густий бас. — Хто тут є? Зробіть ласку! З дороги збилися!
— А хто ви, — запитала дячиха, боячись глянути в вікно.
— Пошта! — відповів другий голос.
— Недаром відьмувала! — махнув рукою Савелій. — Так і є! Моя правда… Ну, гляди ж ти мені!
Дячок підскочив двічі перед ліжком, повалився на перину і, сердито сопучи, повернувся лицем до стіни. Незабаром у його спину війнуло холодом. Двері рипнули, і на порозі з’явилася висока людська постать, з голови до ніг обліплена снігом. За нею майнула друга, така сама біла…
— І мішки вносити? — запитала друга хрипким басом.
— Не там же їх залишати!
Сказавши це, перший почав розв’язувати собі башлика і, не дожидаючись, коли він розв’яжеться, зірвав його з голови разом з кашкетом і злісно жбурнув до печі. Потім, стягнувши з себе пальто, він кинув його теж туди І, не вітаючись, заходив по сторожці.
Це був молодий, білявий поштар у зношеному форменому сюртучку і в рудих забруднених чоботях. Зігрівшись ходінням, він сів за стіл, простягнув брудні ноги до мішків і підпер кулаком голову. На його блідому з червоними плямами обличчі були ще сліди тільки що пережитих болю й страху. Перекривлене злістю, із свіжими слідами недавніх фізичних і душевних мук, з танучим снігом на бровах, вусах і круглій борідці, воно було красиве.
— Собаче життя! — пробурчав поштар, розглядаючи стіни, і ніби не вірячи, що він у теплі. — Ледве не пропали! Якби не ваш вогонь, то не знаю, що б і було… І чума його знає, коли все це скінчиться! Кінця краю немає цьому собачому життю! Куди ми заїхали? — спитав він стишивши голос і переводячи погляд на дячиху.
— На Гуляївський бугор, у маєток генерала Калиновського, — відповіла дячиха, стрепенувшись і червоніючи.
— Чуєш, Степане? — повернувся поштар до візника, що застряв у дверях з великим шкіряним мішком на спині. — Ми на Гуляївський бугор потрапили!
— Да… далеченько!
Вимовивши це слово у формі хрипкого, переривчастого зітхання, візник вийшов і через якийсь час вніс другий менший мішок, потім ще раз вийшов і цього разу вніс поштарську шаблю на широкому ремені, схожу фасоном на той довгий широкий меч, з яким малюють на лубочних картинках Юдіф біля ложа Олоферна. Склавши мішки вздовж стіни, він вийшов у сіни, сів там і запалив люльку.
— Може, з дороги чаю вип’єте? — запитала дячиха.
— Куди тут чаювати! — насупився поштар. — Треба от скоріше грітися та їхати, а то до поштового поїзда спізнимося. Хвилин із десять посидимо й поїдемо. Тільки ви, зробіть ласку, дорогу нам покажіть…
— Покарав бог негодою! — зітхнула дячиха.
— Ага… Ви ж самі хто тут будете?
— Ми? Тутешні, при церкві… Ми з духовного звання… Он мій чоловік лежить! Савелію, встань же, йди поздоровайся! Тут раніше парафія була, а років з півтора тому її перевели. Воно, звісно, коли пани тут жили, то й люди були, варто було парафію держать, а тепер без панів, самі подумайте, чим духовенству жити, якщо найближче село тут Марківка, та й те за п’ять верст! Тепер Савелій заштатний і… замість сторожа. Йому доручили за церквою наглядати…
І поштар тут-таки дізнався, що якби Савелій поїхав до генеральші і випросив у неї записку до преосвященного, то йому б дали вигідне місце; не йде ж він до генеральші тому, що лінивий і боїться людей.
— Все-таки ми духовного звання… — додала дячиха.
— З чого ж ви живете? — запитав поштар.
— Коло церкви є сінокіс І городи. Тільки нам від цього мало припадає… — зітхнула дячиха. — Дядькинський отець Никодим, завидюще око, служить тут на Миколу літнього та на Миколу зимнього і за це майже все собі бере. Заступитися нікому!
— Брешеш! — прохрипів Савелій. — Отець Никодим свята душа, світильник церкви, а якщо бере, то по уставу!
— Який він у тебе сердитий! — усміхнувся поштар. — А давно ти замужем?
— З прощеної неділі четвертий рік пішов. Тут раніше в дячках мій таточко були, а потім, як настав їм час помирати, вони, щоб місце за мною лишилося, поїхали в консисторію і попросили, щоб мені якого-небудь нежонатого дячка в женихи прислали. Я й вийшла.
— Ага, виходить, ти за одним махом двох мух убив! — сказав поштар, дивлячись на спину Савелія. — І місце дістав і жінку взяв.
Савелій нетерпляче дригнув ногою і ближче присунувся до стіни. Поштар вийшов з-за столу; потягнувся і сів на поштовий мішок. Трохи подумавши, він пом’яв руками мішки, переклав шаблю на друге місце І ліг, звісивши до підлоги одну ногу.
— Собаче життя… — пробурмотів він, кладучи руки під голову і заплющуючи очі. — І лихому татаринові такого життя не побажаю.
Незабаром настала тиша. Чути було тільки, як сопів Савелій та як поштар, заснувши, розмірено й поволі дихав і з кожним видихом чулося густе протяжне «к-х-х-х…». Зрідка в його горлі поскрипувало якесь коліщатко та шурхотіла по мішку, здригаючись, нога.
Савелій завовтузився під ковдрою І поволі оглянувся. Дячиха сиділа на табуреті І, стиснувши щоки долонями, дивилася в лице поштаря. Погляд її був непорушний, як у здивованої, зляканої людини.
— Ну, чого витріщилась? — сердито прошепотів Савелій.
— А тобі що? Лежи! — відповіла дячиха, не відриваючи очей од білявої голови.
Савелій сердито видихнув з грудей все повітря і різко повернувся до стіни. Хвилини через три він знову неспокійно завовтузився, став на постелі навколішки і, спершись руками на подушку, скоса глянув на жінку. Вона все ще не ворушилася і дивилася на гостя. Щоки її зблідли, і погляд загорівся якимось дивним вогнем. Дячок крякнув, сповз на животі з постелі і, підійшовши до поштаря, прикрив йому обличчя хусткою.
— Навіщо ти це? — спитала дячиха.
— Щоб вогонь йому в очі не бив.
— А ти вогонь зовсім погаси!
Савелій недовірливо глянув на жінку, потягнувся губами до лампочки, але зразу ж схаменувся І сплеснув руками.
— Ну, чи не хитрість бісівська? — вигукнув він. — Га? Ну, чи є яке створіння хитріше за жіночий рід?
— А, сатано довгопола! — прошипіла дячиха, поморщившись з досади. — Чекай же!
І зручніше сівши, вона знову втупилась очима в поштаря.
Нічого, що лице було закрите. її не так цікавило лице, як загальний вигляд, новизна цього чоловіка. Груди в нього були широкі, могучі, руки красиві, тонкі, а мускулисті стрункі ноги були набагато красивіші і мужніші, ніж дві «кочерги» Савелія. Навіть порівнювати не можна було.
— Хоч я й довгополий, нечиста сило, — промовив, трохи постоявши, Савелій, — а тут їм нічого спати… Авжеж…. Діло в них казенне, ми ж відповідати будемо, навіщо їх тут тримали. Коли везеш пошту, то вези, а спати нічого… Ей, ти! — гукнув Савелій у сіни. — Ти, візник… як тебе? Провести вас, чи що? Вставай, нічого з поштою спати!
І, розходившись, Савелій підскочив до поштаря і смикнув його за рукав.
— Ей, ваше благородіє! Як їхати, то їхати, а коли не їхати, то й не того… Спати не годиться.
Поштар схопився, сів, обвів каламутним поглядом сторожку і знову ліг.
— А їхать же коли? — забарабанив язиком Савелій, смикаючи його за рукав. — На те ж вона і пошта, щоб вчасно прибувати, чуєш? Я проведу.
Поштар розплющив очі. Зігрітий і розморений солодким першим сном, ще не зовсім прокинувшись, він побачив як у тумані, білу шию і непорушний масляний погляд дячихи, заплющив очі і усміхнувся, ніби йому все це снилося.
— Ну, куди в таку погоду їхати! — почув він лагідний жіночий голос. — Спали б собі та й спали на добре здоров’я!
— А пошта? — стурбувався Савелій. — Хто ж пошту повезе? Ти хіба повезеш? Ти?
Поштар знову розплющив очі, глянув на рухливі ямки на обличчі дячихи, згадав, де він, зрозумів Савелія. Думка, що йому треба буде їхати в холодній темряві, побігла з голови по всьому тілу холодними мурашками, і він зіщулився.
— П’ять хвилинок ще б можна поспати… — позіхнув він. — Все одно спізнилися…
— А може, якраз вчасно приїдемо! — почувся голос із сіней. — Дивись, чого доброго і сам поїзд на наше щастя спізниться.
Поштар підвівся і, солодко потягуючись, почав одягати пальто.
Савелій, бачачи, що гості збираються їхати, аж заіржав від задоволення.
— Поможи, чи що! — гукнув до нього візник, піднімаючи з підлоги мішок.
Дячок підскочив до нього І разом з ним поніс надвір поштову поклажу. Поштар почав розплутувати вузол на башлику. А дячиха заглядала йому в очі і ніби хотіла залізти йому в душу.
— Чаю б випили… — сказала вона.
— Я б нічого… так от вони зібралися! — погоджувався він. — Все одно спізнилися.
— А ви залишіться! — шепнула вона, опустивши очі і торкаючи його за рукав.
Поштар розв’язав, нарешті, вузол і нерішуче перекинув башлик через лікоть. Йому було тепло стояти коло дячихи.
— Яка в тебе… шия…
І він торкнувся двома пальцями її шиї. Бачачи, що йому не чинять опору, він погладив рукою шию, плече…
— Ух, яка…
— Залишились би… Чаю випили б.
— Куди кладеш? Ти, кутя з патокою! — почувся з двору голос візника. — Впоперек клади.
— Залишились би… Ач, як виє негода!
І поштаря, який ще не зовсім прокинувся, не встиг струсити з себе чари молодого солодкого сну, раптом охопило бажання, заради якого забуваються мішки, поштові поїзди… все на світі. Злякано, ніби бажаючи втекти або сховатися, він глянув на двері, обняв стан дячихи і вже нагнувся над лампочкою, щоб погасити вогонь, як тут у сінях застукали чоботи і на порозі з’явився візник… З-за його плеча виглядав Савелій. Поштар швидко опустив руки і зупинився, наче роздумуючи.
— Готово! — сказав візник.
Поштар постояв трохи, різко тріпнув головою, мов остаточно прокинувся, і пішов за візником. Дячиха залишилася сама.
— Що ж, сідай, показуй дорогу! — почула вона.
Ліниво зазвучав один дзвіночок, потім другий, дзвінкі звуки дрібним довгим ланцюжком полинули від сторожки.
Коли вони поступово затихли, дячиха зірвалася з місця і нервово заходила з кутка в куток. Спочатку вона була бліда, але потім уся розчервонілася. Обличчя її перекривила ненависть, дихання переривалося, очі заблищали дикою, шаленою злістю, і, метаючись як у клітці, вона була схожа на тигрицю, яку лякають розпеченим залізом. На хвилину зупинилася вона і глянула на своє житло. Майже півкімнати займала постіль, що тяглася вздовж усієї стіни і складалася з брудної перини, сірих твердих подушок, ковдри і різного безіменного ганчір’я. Ця постіль являла собою скуйовджений, негарний жмут, майже такий самий, який стирчав на голові Савелія завжди, коли тому приходила охота намащувати своє волосся. Від постелі до дверей, що виходили в холодні сіни, тяглася темна піч з горщиками і розвішаним ганчір’ям. Все, не виключаючи й Савелія, який тільки що вийшов, було страшенно брудне, засалене, закурене, так що було дивно бачити серед такої обстановки білу шию і тонку, ніжну шкіру жінки. Дячиха підбігла до постелі, простягла руки, ніби бажаючи розкидати, розтоптати і розтерти на порох усе це, але потім, наче злякавшись самого дотику до бруду, вона відскочила назад і знову заметалась…
Коли години через дві повернувся заліплений снігом і змучений Савелій, вона вже лежала роздягнута в постелі. Очі в неї були заплющені, але дрібні конвульсії, які перебігали по її обличчю, підказали йому, що вона не спить. Повертаючись додому, він дав собі слово до завтра мовчати і не чіпати її, але тут не витримав, щоб не вколоти.
— Даремно тільки ворожила: поїхав! — сказав, він злорадно усміхнувшись.
Дячиха мовчала, тільки підборіддя її затремтіло. Савелій, не поспішаючи, роздягнувся, переліз через жінку і ліг до стіни.
— А от завтра я поясню отцю Никодиму, яка ти жінка! — пробурмотів він згортаючись калачиком.
Дячиха рвучко повернулась до нього обличчям і блиснула очима.
— Вистачить з тебе і місця, — сказала вона, — а жінку пошукай собі в лісі! Яка я тобі жінка? Та щоб ти луснув! От іще нав’язався на мою голову, телепень, ледащо, прости господи!
— Ну, ну… Спи!
— Нещасна я! — заридала дячиха. — Коли б не ти, я, може, за купця б вийшла або за благородного якогось! Коли б не ти, я б тепер чоловіка любила! Не замело тебе снігом, не замерз ти там на битому шляху, іроде!
Довго плакала дячиха. Нарешті вона глибоко зітхнула і стихла. За вікном усе ще злилась завірюха. В печі, в комині, за всіма стінами щось плакало, а Савелію здавалося, що це в нього всередині і в вухах плаче. Сьогодні ввечері він остаточно переконався в справедливості своїх здогадів щодо жінки. Що жінка його з допомогою нечистої сили розпоряджалась вітрами і поштовими тройками, у цьому в нього більше не було сумніву. Але на превелике горе його, ця таємничість, ця надприродна, дика сила робили жінку, що лежала біля нього, якоюсь особливо привабливою, чого він і не помічав раніше. Через те, що він, по дурості своїй, сам того не помічаючи поетизував її, вона стала немов біліша, гладша, недоступніша.
— Відьма! — обурювався він. — Тьху, огидна!
А тимчасом, дочекавшись, коли вона стихла і почала рівно дихати, він торкнувся пальцями її потилиці… потримав у руці її товсту косу. Вона не чула… Тоді він став сміливіший і погладив її по шиї.
— Одчепись! — крикнула вона і так стукнула його ліктем у перенісся, що з очей його посипалися іскри.
Біль у переніссі незабаром минув, але муки од того не стало менше.
