Утікач

Це була довга процедура. Спочатку Пашка йшов з матір’ю під дощем, то стернею, то лісовими стежками, де до його чобіт липло жовте листя, ішов доти, аж поки не розвиднілось. Потім він години дві стояв у темних сінях і чекав, коли одімкнуть двері. В сінях було не так холодно і вогко, як надворі, але при вітрі й сюди залітали дощові бризки. Коли в сіни поволі повно-повнісінько набилося народу, затиснутий Пашка припав лицем до чийогось кожуха, від якого сильно тхнуло солоною рибою, і задрімав. Але ось клацнула клямка, двері розчинилися, і Пашка з матір’ю увійшов до приймальні. Тут знову довелося довго чекати. Всі хворі сиділи на лавах, не ворушились і мовчали. Пашка оглядав їх і теж мовчав, хоча й бачив багато дивного й смішного. Раз тільки, коли до приймальні, підстрибуючи на одній нозі, ввійшов якийсь хлопець, Пашці самому закортіло теж пострибати, він штовхнув матір під лікоть, пирснув у рукав і сказав:

— Мамо, дивись: горобець!

— Мовчи, дитино, мовчи! — сказала мати.

В маленькому віконечку з’явився заспаний фельдшер.

— Підходь записуватись! — пробасив він.

Всі, в тому числі і смішний хлопець, що підстрибував на одній нозі, потяглися до віконця. У кожного фельдшер запитував ім’я та по батькові, скільки років, де живе, чи давно хворіє та інше. З відповідей своєї матері Пашка довідався, що звуть його не Пашкою, а Павлом Галактіоновим, що йому сім років, що він неписьменний і хворий із самого Великодня…

Скоро після записування треба було ненадовго встати, через приймальну пройшов лікар у білому фартусі і підперезаний рушником. Проходячи повз хлопця, що підстрибував, він знизав плечима і промовив співучим тенором:

— Ну, й дурень! А що ж, хіба не дурень? Я велів тобі прийти в понеділок, а ти приходиш у п’ятницю. Про мене хоч зовсім не ходи, але ж, дурень отакий, нога пропаде!

Хлопець зробив таке жалібне обличчя, ніби зібрався просити милостиню, закліпав очима і сказав:

— Зробіть таку ласку, Іване Миколайовичу!

— Нічого тут— Іване Миколайовичу! — перекривив лікар. — Сказано в понеділок, і треба слухатись. Дурень, от і все…

Розпочався прийом. Лікар сидів у себе в кімнатці і викликав хворих по черзі. Раз у раз з кімнатки чути було пронизливі зойки, дитячий плач або сердиті вигуки лікаря:

— Ну, чого горлаєш? Ріжу я тебе, чи що? Сиди спокійно!

Настала й Пашчина черга.

— Павло Галактіонов! — крикнув лікар.

Мати обімліла, наче не чекала цього виклику, і, взявши Пашку за руку, повела його в кімнатку… Лікар сидів біля вікна і машинально стукав по товстій книзі молоточком.

— Що болить? — спитав він, не дивлячись на тих, що ввійшли.

— У хлопця болячка на лікті, батечку, — відповіла мати, і обличчя її набрало такого виразу, ніби вона й справді страшенно засмучена Пашчиною хворобою.

— Роздягни його!

Пашка, сопучи, розплутав на шиї хустину, потім витер рукавом носа і став, не поспішаючи, стягати кожушок.

— Жінко, ти не в гості прийшла! — сказав сердито лікар. — Чого возишся? Адже ти в мене не одна тут.

Пашка поквапливо скинув кожушок на землю і з материною допомогою зняв сорочку… Лікар ліниво подивився на нього і поплескав його по голому животу.

— Поважне, брат Пашка, ти собі пузо відростив, — сказав він і зітхнув. — Ну, показуй свій лікоть.

Пашка поглянув скоса на таз із кров’яними помиями, подивився на лікарський фартух і заплакав.

— Ме-е! — перекривив лікар. — Женити пора шибеника, а він реве! Безсовісний.

Стараючись не плакати, Пашка поглянув на матір, і в тому його погляді була написана просьба: «Ти ж не розказуй дома, що я в лікарні плакав!»

Лікар оглянув його лікоть, потиснув, зітхнув, цмокнув губами, потім знову потиснув.

— Бити тебе, жінко, та нікому, — сказав він. — Чому раніше його не приводила? Рука вже пропаща! Дивись-но, дурна, адже ж це суглоб болить!

— Вам краще знати, батечку… — зітхнула молодиця.

— Батечку… Згноїла хлопцеві руку, а тепер і батечку. Який з нього робітник без руки? От вік цілий і будеш з ним няньчитись. Либонь як у самої прищ на носі вискочить, то зараз же до лікарні біжиш, а хлопчину півроку гноїла. Всі ви такі.

Лікар закурив цигарку. Поки цигарка диміла, він розпікав жінку і похитував головою в такт пісні, яку наспівував про себе, і все думав про щось. Голий Пашка стояв перед ним, слухав і дивився на дим. Коли цигарка погасла, лікар стрепенувся і заговорив трохи лагідніше:

— Ну, слухай, жінко. Мазями та краплями тут не допоможеш. Треба його в лікарні залишити.

— Якщо треба, батечку, то чому не залишити?

— Ми йому операцію зробимо. А ти, Пашко, залишайся, — сказав лікар, поплескуючи Пашку по плечу. — Хай мати їде, а ми з тобою, брат, тут залишимося… У мене, брат, добре, як у бога за дверима. Ми з тобою, Пашко, ось як упораємось, чижів підемо ловити, я тобі лисицю покажу! В гості разом поїдемо? Га? Хочеш? А мати за тобою завтра приїде! Га?

Пашка запитливо глянув на матір.

— Залишайся, дитино! — сказала та.

— Залишається, залишається! — весело закричав лікар. — І говорити нічого! Я йому живу лисицю покажу! Поїдемо разом на ярмарок цукерки купувати! Маріє Денисівно, одведіть його нагору!

Лікар, як видно, веселий і покладистий чолов’яга, радий був компанії; Пашка захотів уважити його, тим більше, що він зроду не бував на ярмарку і охоче подивився б на живу лисицю, але як обійтися без матері? Подумавши трохи, він вирішив попрохати лікаря залишити в лікарні і матір, але не встиг розтулити рота, як фельдшериця вже вела його нагору по сходах. Ішов він і, роззявивши рота, роздивлявся навколо. Сходи, підлоги й одвірки — все велетенське, пряме і яскраве — були пофарбовані чудовою жовтою фарбою і смачно пахли олією. Скрізь висіли лампи, тягнулися доріжки, стирчали в стінах мідні крани. Та найбільше Пашці сподобалося ліжко, на яке його посадили, і сіра кошлата ковдра. Він помацав руками подушки і ковдру, оглянув палату і вирішив, що лікареві живеться дуже непогано.

Палата була невелика і складалась тільки з трьох ліжок. Одно ліжко стояло порожнє, друге було зайняте Пашкою, а на третьому сидів якийсь старик з кислими очима, що весь час кашляв і плював у кухлик. З Пашчиного ліжка було видно у двері частину другої палати з двома ліжками: на одному спав якийсь дуже блідий, худий чоловік з каучуковим пухирем на голові, на другому, розставивши руки, сидів мужик з зав’язаною головою, дуже схожий на жінку.

Фельдшериця, посадивши Пашку, вийшла і трохи згодом повернулася, тримаючи оберемок одягу.

— Це тобі, — сказала вона. — Одягайся.

Пашка роздягся й не без приємності почав натягати на себе новий одяг. Надівши сорочку, штани і сірий халатик, він самозадоволено оглянув себе і подумав, що в такому костюмі непогано б пройтися по селу. Його уява намалювала, як мати посилає його на город до річки нарвати для поросяти капустяного листя, він іде, а хлопчаки і дівчатка оточили його і заздро дивляться на його халатик.

В палату зайшла сиділка, тримаючи в руках дві олов’яних миски, ложки і два шматки хліба. Одну миску вона поставила перед стариком, другу — перед Пашкою.

— Їж! — сказала вона.

Глянувши на миску, Пашка побачив жирні щі, а в щах шматок м’яса, і знову подумав, що лікареві живеться дуже непогано і що лікар зовсім не такий сердитий, яким здався напочатку. Довго він їв щі, облизуючи після кожного разу ложку, потім, коли крім м’яса в мисці нічого не залишилося, глянув скоса на старика і позаздрив, що той усе ще сьорбає. Зітхнувши, він узявся до м’яса, стараючись їсти його якнайдовше, але старання його ні до чого не привели: незабаром зникло і м’ясо. Залишився тільки шматок хліба. Несмачно їсти самий хліб без приправи, але робити було нічого, Пашка подумав і з’їв хліб. В цей час увійшла сиділка з новими мисками. На цей раз в мисках була печеня з картоплею.

— А де ж хліб? — спитала сиділка.

Замість відповіді Пашка надув щоки і видихнув повітря.

— Ну, навіщо зжер? — сказала з докором сиділка. — А з чим же ти печеню будеш їсти?

Вона вийшла і принесла новий шматок хліба. Пашка зроду не їв смаженого м’яса і, покуштувавши його тепер,, вирішив, що воно дуже смачне. Зникло воно швидко і після нього залишився шматок хліба більший, ніж після щів. Старик, пообідавши, сховав свій хліб, що залишився, в шухляду. Пашка хотів зробити те саме, але подумав і з’їв свій шматок.

Наївшись, він пішов прогулятися. В сусідній палаті, крім тих, яких він бачив крізь відчинені двері, було ще три чоловіки. З них тільки один звернув на себе його увагу. Це був високий, дуже схудлий чоловік з похмурим волосатим обличчям. Він сидів на ліжку і весь час, як маятником, хитав головою і махав правою рукою. Пашка довго не відривав від нього очей. Спочатку маятникоподібні, розмірені чоловікові кивання здавалися йому курйозними, здавалося, що він їх робив на потіху всім, але коли Пашка вдивився в його обличчя, йому стало моторошно, і він зрозумів, що цей чоловік дуже хворий. Пройшовши до третьої палати, він побачив двох чоловіків з темночервоними обличчями, наче вимазаними глиною. Вони нерухомо сиділи на ліжках і зі своїми дивними обличчями, на яких важко було розрізнити риси, скидалися на язичеських божків.

— Тітко, чого вони такі? — запитав Пашка в сиділки.

— У них, хлопчино, віспа.

Повернувшись до себе в палату, Пашка сів на ліжко і став дожидатись лікаря, щоб іти з ним ловити чижів чи їхати на ярмарок. Та лікар не йшов. У дверях сусідньої палати промайнув ненадовго фельдшер. Він нагнувся до того хворого, в якого на голові лежав мішечок з льодом, і крикнув:

— Михайло!

Заснулий Михайло не поворухнувся. Фельдшер махнув рукою і вийшов. Чекаючи лікаря, Пашка розглядав свого сусіду-старика. Старик, не перестаючи, кашляв і плював у кухоль. Кашель у нього був протяжний, скрипучий. Пашці сподобалась одна особливість у старика: коли він, кашляючи, вдихав у себе повітря, то в грудях у нього щось свистіло й співало на різні голоси.

— Діду, що це в тебе свистить? — спитав Пашка.

Старик нічого не відповів. Пашка почекав трохи і запитав:

— Діду, а де лисиця?

— Яка лисиця?

— Жива.

— Де ж їй бути? В лісі!

Минуло багато часу, але лікаря все ще не було. Сиділка принесла чай і вилаяла Пашку за те, що він не залишив собі хліба до чаю; приходив ще раз фельдшер і починав будити Михайла; за вікнами посиніло, в палатах засвітилося, а лікар не появлявся. Було вже пізно їхати на ярмарок і ловити чижів. Пашка простягнувся на постелі і почав думати. Згадав він і цукерки, обіцяні лікарем, обличчя і голос матері, присмерки в своїй хаті, пічку, буркотливу бабку Єгорівну… і йому стало раптом скучно й сумно. Згадав він, що завтра мати приїде за ним, посміхнувся й заплющив очі…

Його розбудило якесь шарудіння. В сусідній палаті хтось ходив і розмовляв пошепки. При тьмяному світлі нічних лампочок та лампад біля Михайлового ліжка рухалися три фігури…

— Понесемо з ліжком, чи як? — запитала одна з них.

— Так. Не пройдеш з ліжком. Ач, помер невчасно, царство небесне!

Один узяв Михайла за плечі, другий — за ноги і підняли: руки Михайлові і поли його халата кволо повисли в повітрі. Третій — це був чоловік, схожий на жінку — перехрестився, і всі троє, безладно гупаючи ногами і наступаючи на Михайлові поли, пішли з палати.

В грудях заснулого старика чути було свист і різноголосий спів. Пашка прислухався, глянув на темні вікна і з жахом схопився з ліжка.

— Ма-а-амо! — простогнав він басом.

І, не чекаючи відповіді, він кинувся в сусідню палату. Тут світло лампади й нічника ледве-ледве прояснювало темряву, хворі, потривожені смертю Михайла, сиділи на своїх ліжках, мішаючись із тінями, скуйовджені, вони виглядали ширшими, вищими на зріст, і, здавалося, ставали все більшими й більшими; на крайньому ліжку в кутку, де було темніше, сидів чоловік і кивав головою й рукою.

Пашка, не розбираючи дверей, кинувся в палату віспяних, звідти в коридор, з коридора влетів у велику кімнату, де лежали й сиділи на ліжках чудовиська з довгим волоссям і баб’ячими обличчями. Пробігши через жіноче відділення, він знову опинився в коридорі, побачив поручні знайомих сходів і побіг униз. Тут він упізнав приймальну, в якій сидів ранком, і став шукати вихідні двері.

Засув клацнув, війнуло холодним вітром, і Пашка, спотикаючись, вибіг на двір. У нього була одна думка — тікати і тікати! Дороги він не знав, але був певен, що, коли побіжить, то неодмінно опиниться дома в матері. Ніч була похмура, але за хмарами світив місяць. Пашка побіг від ганку прямо вперед, обігнув сарай і наткнувся на порожні кущі; постоявши трохи і подумавши, він подався назад до лікарні, оббіг її навколо й знову зупинився в нерішучості: за лікарняним корпусом біліли могильні хрести.

— Ма-а-амко! — закричав він і кинувся назад.

Пробігаючи повз темні, суворі будівлі, він побачив одне освітлене вікно.

Яскрава червона пляма в темряві здавалася страшною, але Пашка, знавіснівши від страху, не знаючи, куди бігти, повернув до неї. Поряд з вікном був ганок з східцями і парадні двері з білою дощечкою. Пашка вибіг на східці, зазирнув у вікно, і гостра, захоплююча радість раптом опанувала його. У вікно він побачив веселого, покладистого лікаря, який сидів за столом і читав книжку. Сміючись від щастя, Пашка простягнув до знайомої людини руки, хотів крикнути, але невідома сила перехопила йому подих, ударила по ногах, він похитнувся і непритомний повалився на східці.

Коли він опритомнів, уже було видно, і дуже знайомий голос, що обіцяв учора ярмарок, чижів і лисицю, говорив біля нього:

— Ну, і дурень, Пашка! Хіба ж не дурень? Бить би тебе, та нікому.

1887