Устриці

Мені не треба надто напружувати пам’ять, щоб у всіх подробицях пригадати дощовий осінній присмерк, коли я стою з батьком на одній із багатолюдних московських вулиць і почуваю, як мене поволі опановує дивна хвороба. Болю нема ніякого, але ноги мої підгинаються, слова зупиняються впоперек горла, голова безсило хилиться набік… Очевидно, я зараз маю впасти і знепритомніти.

Коли б я в ці хвилини опинився в лікарні, лікарі повинні були б написати на моїй дошці: «Fames»[1] — хвороба, якої нема в медичних підручниках.

Біля мене на тротуарі стоїть мій рідний батько у зношеному літньому пальті і триковій шапочці, з якої стирчить білий клаптик вати. На ногах у нього великі, важкі калоші. Суєтна людина, боячись, щоб люди не побачили, що він носить калоші на босу ногу, натягнув на голінки старі халяви.

Цей бідний, глупуватий дивак, якого я люблю тим сильніше, чим обірванішим й бруднішим робиться його літнє франтувате пальто, п’ять місяців тому прибув до столиці шукати посаду по письмовій лінії. Усі п’ять місяців він тинявся по місту, просив роботи і тільки сьогодні наважився вийти на вулицю жебрачити…

Проти нас великий триповерховий будинок з синьою вивіскою: «Трактир». Голова моя трохи відхилена назад і вбік, і я мимоволі дивлюсь угору, на освітлені вікна трактиру. У вікнах миготять людські постаті. Видно правий бік оркестріона, дві олеографії, висячі лампи… Вдивляючись в одне з вікон, я помічаю біліючу пляму. Пляма ця нерухома і своїми прямолінійними контурами різко виділяється із загального, темнокоричневого фону. Я напружую зір і в плямі впізнаю білу стінну вивіску. На ній щось написано, але що саме — не видно…

Півгодини я не відриваю очей од вивіски. її білість притягає мої очі і ніби гіпнотизує мій мозок. Я намагаюся прочитати, але намагання мої марні.

Нарешті, дивна хвороба вступає в свої права.

Шум екіпажів починає здаватися мені громом, у вуличнім смороді розрізняю я тисячі запахів, очі мої в трактирних лампах і в вуличних ліхтарях бачать сліпучі блискавки. Мої п’ять почуттів напружені й хапають поверх норми. Я починаю бачити те, чого не бачив раніше.

— Устриці… — розбираю я на вивісці.

Дивне слово! Прожив я на світі рівно вісім літ і три місяці, але ні разу не чув цього слова. Що воно значить? Може, це прізвище хазяїна трактира? Але ж вивіски з прізвищами вішають на дверях, а не на стінах!

— Тату, що значить устриці? — запитую я хриплим голосом, силкуючись повернути лице до батька.

Батько мій не чує. Він вдивляється в рух натовпу і проводжає очима кожного прохожого… З його очей я бачу, що він хоче сказати щось прохожим, але фатальне слово важкою гирею висить на його тремтячих губах і ніяк не може зірватися. За одним прохожим він навіть ступнув і торкнув його за рукав, але коли той обернувся, він промовив «перепрошую», зніяковів і подався назад.

— Тату, що значить устриці? — перепитую я ще раз.

— Це така тварина… Живе в морі…

Я миттю уявляю собі цю невідому морську тварину. Вона має бути чимось середнім між рибою й раком. Тому що вона морська, то з неї готують, звичайно, дуже смачну, гарячу юшку з духовитим перцем і лавровим листом, кислувату солянку з хрящиками, ракову підливу, холодець із хріном… Я виразно уявляю собі, як приносять з базару цю тварину, швидко чистять її, швидко сунуть у горщик… швидко, швидко, бо всім їсти хочеться… страшенно хочеться! З кухні пашить смаженою рибою і раковим супом.

Я почуваю, як цей запах лоскоче мені піднебіння, ніздрі, як він поволі опановує всім моїм тілом. Трактир, батько, біла вивіска, мої рукава — все одгонить цим запахом, одгонить до того сильно, що я починаю жувати. Я жую і ковтаю, ніби й справді в моєму роті лежить шматок морської тварини…

Ноги мої гнуться від насолоди, яку я відчуваю, і я, щоб не впасти, хапаю батька за рукав і припадаю до його мокрого літнього пальта. Батько тремтить і щулиться. Йому холодно…

— Тату, устриці пісні чи скоромні? — запитую я.

— Їх їдять живими… — говорить батько. — Вони в мушлях, як черепахи, але… з двох половинок.

Смачний запах миттю перестає лоскотати моє тіло, і ілюзія зникає… Тепер я все розумію!

— Яка гидота, — шепочу я, — яка гидота!

Так от що значить устриці! Я уявляю собі тварину, схожу на жабу. Жаба сидить у мушлі, дивиться звідти великими, блискучими очима і ворушить своїми огидними щелепами. Я уявляю собі, як приносять з базару цю тварину в мушлі, з клешнями, блискучими очима і слизькою шкірою. Діти всі ховаються, а куховарка гидливо морщиться, бере тварину за клешню, кладе її на тарілку і несе до їдальні. Дорослі беруть її і їдять… їдять живцем, з очима, з зубами, з лапками! А вона пищить і намагається вкусити за губу…

Я морщусь, але… але навіщо ж зуби мої починають жувати? Тварина гидка, бридка, страшна, але я їм її, їм жадібно, боячись розгадати її смак і запах. Одну тварину з’їдено, а я вже бачу блискучі очі другої, третьої… Я їм і цих… Нарешті, їм серветку, тарілку, батькові калоші, білу вивіску… їм усе, що тільки попадається мені на очі, бо я почуваю, що тільки від їжі мине моя хвороба. Устриці страхітливо дивляться очима і огидні, я тремчу від думки про них, але я хочу їсти! Їсти!

— Дайте устриць! Дайте мені устриць! — виривається з моїх грудей зойк, і я простягаю вперед руки.

— Допоможіть, панове! — чую я в цей час глухий, придушений батьків голос. — Совісно прохати, але — боже мій! — сил нема!

— Дайте устриць! — кричу я, смикаючи батька за фалди.

— А ти хіба їси устриці? Такий маленький! — чую я біля себе сміх.

Перед нами стоять двоє панів в циліндрах і, сміючись, дивляться мені в лице.

— Ти, хлопчику, їси устриці? Справді? Це цікаво. А як ти їх їси?

Пам’ятаю, чиясь сильна рука тягне мене до освітленого трактиру. За хвилину збирається довкола юрба і дивиться на мене з цікавістю і сміхом. Я сиджу за столом і їм щось слизьке, солоне, що одгонить сирістю й цвіллю. Я їм жадібно, не жуючи, не дивлячись і не питаючи, що я їм. Мені здається, що коли я розплющу очі, то неодмінно побачу блискучі очі, клешні і гострі зуби.

Я раптом починаю жувати щось тверде. Чується хрумтіння.

— Ха-ха! Він мушлі їсть! — сміється юрба. — Дурненький, хіба це можна їсти?

Потім я пригадую страшенну спрагу. Я лежу на своїй постелі і не можу заснути від печії і дивного смаку, що його я почуваю в своєму гарячому роті. Батько мій ходить із кутка в куток і жестикулює руками.

— Я, здається, застудився, — бурмоче він. — Щось таке відчуваю в голові… Ніби сидить у ній хтось… А може, це від того, що я не… той… не їв сьогодні… Я, справді, дивний якийсь, дурний… Бачу, що ці пани платять за устриці десять карбованців, чому б мені не підійти і не попросити в них… позичити? Напевне б дали.

Над ранок я засинаю, і мені сниться жаба з клешнями, що сидить у мушлі і виграє очима. Опівдні прокидаюся від спраги і шукаю очима батька: він усе ще ходить і жестикулює…

1884