Удома
— Приходили від Григор’євих по якусь книжку, але я сказала, що вас немає вдома. Листоноша приніс газети й два листи. До речі, Євгене Петрович, я просила б вас звернути увагу на Серьожу. Сьогодні й позавчора я помітила, що він курить. Коли я стала його всовіщати, він, як отто завжди, позатикав уха й голосно заспівав, щоб перекричати мій голос.
Євген Петрович Биковський, прокурор окружного суду, що допіру повернувся з засідання і скидав у свойому кабінеті рукавички, глянув на гувернантку й засміявся.
— Серьожа курить… — здвигнув він плечима, — уявляю собі цього куцана з цигаркою! Та йому скільки років?
— Сім років. Вам воно видається не серйозне, але в його віці курити— лиха й шкідлива звичка, а лихі звички слід викорінювати на початку.
— Маєте рацію. А де він бере тютюн?
— У вашому столі.
— Так? Тоді пришліть його до мене.
Коли ґувернантка вийшла, Биковський сів у крісло біля столу до писання й став думати. Він уявляв свого Серьожу чомусь із величезною, аршиновою цигаркою, оповитого хмарою тютюнового диму, й ця карикатура примушувала його посміхатися; водночас серйозне, стурбоване гувернантчине обличчя будило в ньому згадки про давно минулий, напівзабутий час, коли куріння в школі та в дитячій кімнаті завдавало педагогам і батькам дивного, не зовсім зрозумілого жаху. То був саме жах. Дітей немилосердно сікли, виключали з гімназії, калічили їхні життя, хоча жоден із педагогів і батьків не знав, х чому саме полягає шкідливість і злочинність куріння. Навіть дуже розумні люди не вагаючись боролися з пороком, якого не розуміли. Євген Петрович згадав свого директора гімназії, дуже освіченого й добродушного дідуся, який так лякався, ловлячи гімназиста з цигаркою, аж полотнів, негайно скликав педагогічну раду й засуджував винного виключити. Такий уже, очевидно, життя людського закон, що незрозуміліше лихо, тим жорсточіше й брутальніше борються проти нього. Згадав прокурор двох-трьох виключених, їхнє дальше життя, й не міг не подумати про те, що кара дуже часто чинить далеко більше лиха, як сам злочин. Живий організм має властивість швидко пристосовуватись, звикати й принюхуватись до всякої атмосфери, інакше людина мала б щохвилини почувати, який нерозумний підклад частенько має її розумна діяльність і як іще мало свідомої правди й певності навіть у таких відповідальних, страшних щодо наслідків діяльностях, як педагогічна, правнича, літературна…
І такі от думки, легкі й розпливчасті, які спадають тільки в часі спочинку на стомлений мозок, почали ворушитись у голові в Євгена Петровича; виникають вони невідомо звідки й нащо, недовго лишаються в голові й, видається, повзають по поверхні мозку, не заходячи далеко в глибінь. Для людей, що з обов’язку цілими годинами й навіть днями міркують по-казенному, в одному напрямку, такі вільні, хатні думки становлять певний комфорт, приємну вигоду.
Була дев’ята година вечора. На горі, за стелею, на другому поверсі хтось ходив із кутка в куток, а ще вище, на третьому поверсі чотири руки грали гами. Ходіння людини, що, як чути було з її нервових кроків, про щось болісно думала, або ж страждала від хворих зубів, і однотонні ґами надавали вечірній тиші чогось дрімливого, що схиляє до лінивих дум. За дві кімнати в дитячій розмовляли Гувернантка з Серьожею.
— Тат-ко приїхав! — заспівав хлопчик. — Татко при-ї- хав! Та! та! та!
— Votre pere vous appelle, aller vite! — гукнула Гувернантка, писнувши, як зляканий птах. — До вас говорять!
«Але що ж я скажу йому» — подумав Євген Петрович. Та ще він не встиг щось надумати, як до кабінету вже входив його син Серьожа, хлопчик на сім років. Це була година, в якій тільки з одежі можна було вгадати її стать: недолуга, білолиця, тендітна… Він мав зів’яле тіло, як парникова рослина і все в нього видавалося незвичайно ніжне й м’яке: рухи, кучері, погляд, оксамитова куртка.
— Здоров, татку! — сказав він м’яким голосом, лізучи батькові на коліна й похапцем цілуючи його в шию. — Ти кликав мене?
— Дозвольте, дозвольте, Сергію Євгенович, — відповів прокурор, відхиляючи його від себе. Перше ніж цілуватися, нам треба поговорити й поговорити серйозно. Я на тебе сердитий і більше не люблю тебе. Так і знай, братіку: я не люблю тебе, й ти не син мій… Так.
Серьожа пильно глянув на батька, далі перевів погляд на стіл і здвигнув плечима.
— Що ж я зробив тобі? — запитав він вражено, моргаючи очима. — Я сьогодні в твоєму кабінеті не був і нічого не займав.
— Допіру Наталя Семенівна скаржилась мені, що ти куриш… Це правда? Ти куриш?
— Так, я раз курив… Це правда.
— От бачиш, ти до того ще й брешеш, — сказав прокурор, насуплюючись і тим маскуючи свою посмішку. — Наталя Семенівна двічі бачила, як ти курив. Отже тебе викрито в трьох негарних вчинках: куриш, береш зі столу чужий тютюн і брешеш. Три провини.
— А, та-ак! — згадав Серьожа й очі йому посміхнулися. Це правда, правда! Я двічі курив: сьогодні й раніше.
— От бачиш, виходить не раз, а двічі… я дуже, дуже з тебе незадоволений. Раніше ти був гарний хлопчик, але тепер, я бачу, зіпсувався й став поганий.
Євген Петрович поправив Серьожі комірець і подумав: «що ж іще йому сказати?»
— Так, не гаразд, — провадив він далі. — Я від тебе цього не сподівався. По-перше, ти не маєш права брати тютюн, що тобі не належить. Кожна людина має право користуватися тільки власного свого добра, коли ж вона бере чуже, то… вона не гарна людина! (Не те я йому кажу! — подумав Євген Петрович). — Приміром, у Наталі Семенівни є скриня з сукнями. Це її скриня, і ми, тобто ані я, ні ти, не сміємо займати її, бо ж вона не наша. Адже правда? Ти маєш коники й малюнки… Адже я їх не беру? Може я й хотів би їх взяти, але… вони ж не мої, а твої.
— Візьми, як хочеш, — сказав Серьожа, звівши брови. — Ти, будь ласка, татку, не соромся, бери! Цей жовтенький собачка, що в тебе на столі, мій, а проте я нічого… Хай собі стоїть!
— Ти мене не розумієш, — сказав Биковський. — Собачку ти мені подарував, він тепер мій, і я можу робити з ним усе, що хочу; але ж тютюну я не дарував тобі. Тютюн мій. (Не так я йому пояснюю, — подумав прокурор. — Не те! Зовсім не те!). Коли я хочу курити чужий тютюн, то я насамперед маю запитати дозволу…
Ліниво чіпляючи речення до речення й підроблюючися до дитячої мови, Биковський став пояснювати синові, що то є власність. Серьожа дивився на його груди й уважно слухав (він любив вечорами розмовляти з батьком), далі сперся ліктями на край столу й почав мружити свої короткозорі очі на папір і каламар. Погляд його поблукав по столу й спинився на пляшечці з ґумі-арабіком.
— Татку, з чого клей роблять? — раптом запитав він, підносячи пляшечку до очей.
Биковський узяв із його рук пляшечку, поставив на місце и казав далі:
— По-друге, ти куриш… Це дуже негарно. Коли я курю, то це ще не доказ, що курити можна. Я курю й знаю, що це нерозумно, лаю й не люблю себе за це… (Хитрий з мене педагог! — подумав прокурор). — Тютюн дуже шкодить здоровлю, і той, хто курить, умирає раніше, ніж треба. Особливо ж шкідливо курити таким маленьким, як ти. У тебе груди кволі, ти ще не зміцнів, а в кволих людей тютюновий дим спричинює сухоти та інші хвороби. Ось дядько Ігнатій помер від сухот. Якби він не курив, то можливо жив би й досі.
Серьожа замислено глянув на лямпу, торкнувся пальцем абажура й зідхнув.
— Дядько Ігнатій добре грав на скрипку, — мовив він. — Його скрипка тепер у Григор’євих.
Серьожа знову сперся на край столу й замислився. На його блідому обличчі застиг такий вираз, ніби він прислухався, або ж стежив за розвитком власних думок, смуток і щось подібне до ляку з’явилося в його великих непорушних очах. Можливо, він думав тепер про смерть, що так недавно забрала до себе його матір і дядька Ігнатія. Смерть відносить на той світ матерів і дядьків, а їхні діти Й скрипки лишаються на землі. Небіжчики живуть на небі, десь близько зірок, і дивляться звідти на землю?.. Чи зносять вони розлуку?
<Що я скажу йому? — думав Євген Петрович. — Він мене не слухає. Очевидно, він не вважає за важливі ані свої вчинки, ні мої докази… Як розтлумачити йому?»
Прокурор підвівся й заходив по кабінету.
«Раніше, за мого часу, ці справи розв’язували надзвичайно просто, — міркував він. — Кожного хлопчика, зловивши на курінні, сікли. Легкодухі та боягузи, справді, кидали курити, хто ж був хоробріший та розумніший, той після хлосту починав тютюн носити в халяві, а курити в сараї. Коли його ловили в сараї і знову сікли, він ішов курити на річку і так далі, аж доки малий не виростав. Моя мати, щоб я не курив, обдаровувала мене грошима й цукерками. Тепер же ці заходи вважаються за нікчемні й неморальні. Стаючи на ґрунт логіки, сучасний педагог дбає, щоб дитина сприймала все добре не від остраху, не з бажання відзначитися чи дістати нагороду, а свідомо».
Поки він ходив і думав, Серьожа зліз із ногами на стілець поруч столу й узявся малювати. Щоб він не бруднив ділових паперів і не займав атраменту, на столі лежала пачка паперу, нарізаного чвертками навмисне для нього, й синій олівець.
— Сьогодні куховарка шаткувала капусту й порізала собі пучку, — сказав він, малюючи домик і ворушачи бровами. — Вона так скрикнула, що ми всі перелякалися й побігли на кухню. Така дурна! Наталя Семенівна звеліла їй мочити пучку в холодну воду, а вона її смокче… І як вона може брудну пучку брати до рота! Татку, адже це непристойно!
Далі він розповів, що підчас обіду до двору заходив катеринник із дівчинкою, яка співала й скакала під музику.
«У нього свій хід думок! — міркував прокурор. — У нього в голові свій невеличкий світ і він по-своєму знає, що важливе й неважливе. Щоб опанувати його увагу й свідомість, не досить підтасуватися під його мову, а треба також уміти й міркувати на його кшталт. Він би чудово мене зрозумів, якби я справді шкодував тютюну, якби я образився, заплакав. Тим то матері й незамінні у вихованні, що вони вміють разом із дітьми почувати, плакати, реготати… Логікою й мораллю нічого не в дієш. Ну, що я йому скажу? Що?
І Євгенові Петровичу чудно й смішно було думати, що він, досвідчений правник, півжиття вправлявся в усяких заходах, попередженнях та карах, рішучо вбивався з плигу й не знав, що сказати хлопчикові.
— Послухай, дай мені слово чести, що ти більше не куритимеш, — сказав він.
— Сло-во чести! — заспівав Серьожа, сильно тиснучи на олівець і схиляючися до малюнку. — Сло-о-во чести!.. Ти!., ти!…
<А чи знає він, що воно означає слово чести? — запитав сам себе Биковський. — Ні, кепський із мене навчитель! Якби хтось із педагогів, або з наших судійців заглянув зараз до моєї голови, то назвав би мене ганчіркою, чи може обвинуватив би в зайвому мудруванні… Але ж у школі й у суді всі ці питання розв’язуєш набагато простіше, як удома: тут маєш діло з людьми, що їх надмірно любиш, а любов вибаглива й ускладнює справу. Як би цей хлопчак був не син, а мій учень, або підсудний, я не боявся б так, і мої думки не розбігалися б!»
Євген Петрович сів до столу й потяг до себе один із Серьожиних малюнків. На цьому малюнку був будинок з кривим дахом і димом, що, мов блискавка, зиґзаґами йшов із димарів до самісінького краю паперу; біля дому стояв салдат з крапками замість очей і з баґнетом, схожим на цифру 4.
— Людина не може бути вища за будинок, — сказав прокурор. — Глянь: у тебе дах урівні з салдатовим плечем.
Серьожа поліз йому на коліна й довго рухався, вмощуючись якнайзручніше.
— Ні, татку! — сказав він, поглянувши на свій малюнок. — Якщо ти намалюєш маленького салдата, в нього не буде видно очей.
Чи треба було заперечувати йому? Із щоденних спостережень над сином, прокурор переконався, що в дітей, як і в дикунів, художні погляди й вимоги своєрідні, неприступні для розуміння дорослих. Коли б хто дорослий уважно додивлявся до Серьожі, хлопчик міг би видатися йому ненормальним. Він уважав за можливе й розумне малювати людей вищих від домів, передавати олівцем, крім речей, і свої відчування. Так, звуки оркестри він виображував, як сферичні, димчасті плями, свистіння — як спіральні нитки… На його думку, звук відповідав формі й кольору, так що, фарбуючи літери, він щоразу незмінно звук Л фарбував на жовтий колір, М — на червоний, А — на чорний тощо.
Кинувши малюнок, Сергійко ще раз порухався, прибрав вигідну позу й узявся до батькової бороди. Спочатку він дбайливо розгладив її, потім поділив надвоє й почав розчісувати, як баки.
— Тепер ти схожий на Йвана Степановича, — мурмотів він, — а ось тепер будеш схожий… на нашого швайцара. Татку, для чого це швайцари стоять біля дверей? Щоб злодіїв не пускати?
Прокурор почував на обличчі його дихання, раз-по- раз торкався щокою його кучерів і на душі йому ставало тепло й м’яко, так м’яко, ніби не самі руки, а ціла душа його лежала на оксамиті Серьожиної куртки. Він заглядав до великих темних очей хлопчикових, і йому здавалося, що із широких чоловічків зоріли на нього й мати, й жінка, й усе, що він бодай колись любив.
«Ось тут і січи його… — думав він. — Ось тут і спробуй винайти кару! Ні, куди вже нам у вихователі пнутися. Раніше люди прості були, менше думали, а тому й питання розв’язували сміливо. А ми думаємо занадто багато, логіка нас заїла… Що розвиненіша людина, що більше вона розмірковує і до тонкощів удається, тим вона нерішучіша, надумливіша й тим з більшою несміливістю береться до справи. Та й справді, коли глибше вдуматися, скільки то треба мати сміливости й віри в себе, щоб зважитися вчити, судити, писати товсту книжку…»
Годинник вибив десяту.
— Ну, хлопчику, спати час, мовив прокурор. — Прощайся і йди.
— Ні, татку, — скривився Серьожа… — Я ще посиджу. Розкажи мені щось! Розкажи казку.
— Гаразд, тільки після казки — зараз же мені спати.
Вільних вечорів Євген Петрович мав звичку розповідати Сергійкові казки. Як і більшість ділових людей, він не знав напам’ять жодного вірша й не пам’ятав жодної казки, то ж йому щоразу доводилося імпровізувати. Звичайно він починав зі шаблону: «За високими горами, за дрімучими лісами», далі нагромаджував усіляку невинну нісенітницю і, розповідаючи початок, зовсім не знав, як виглядатимуть середина й кінець. Картини, особи й становища він брав навмання, експромтом, а фабула й моралі, випливали якось самі, мимо оповідачевої волі. Серьожа дуже любив такі імпровізації, й прокурор помічав: що скромніша й невибагливіша була фабула, то сильніше вона впливала на хлопчика.
— Слухай, — почав він, зводячи очі до стелі. — За високими горами, за дрімучими лісами жив та був старий, похилий цар із довгою сивою бородою та… та з отакими вусами. Так от, жив він у скляному палаці, що виблискував і сяяв на сонці, як великий шмат чистого льоду. А палац, друже ти мій, стояв у величезному саду, де, знаєш, росли помаранчі, бергамоти, черешні… цвіли тюльпани, троянди, конвалії, співали різнокольорові пташки… Еге… На деревах висіли скляні дзвоники й коли дмухав вітер, вони звучали так ніжно, що можна було заслухатися. Скло творить м’якіші й ніжніші від металу звуки. Ну, що ж пак іще? У саду мерехтіли водограї… Пам’ятаєш, ти бачив на дачі в тітки Соні водограй? От саме такі водограї стояли в царевому саду, але тільки вони були набагато більші, й струмінь вод сягав верховіть найвищої тополі.
Євген Петрович подумав і повів далі:
— Старий цар мав єдиного сина й спадкоємця держави— хлопчика такого ж маленького, як ти. Це був гарний хлопчик. Він ніколи не вередував, рано лягав спати; нічого не займав на столі і… і взагалі був розумник. Одну тільки мав він хибу — він курив…
Серьожа напружено слухав і, не змигнувши, дивився батькові в очі. Прокурор правив далі й думав: «Що ж іще?» Він довго, як кажуть, розмазував та жував, і скінчив так:
Від куріння царевич захворів на сухоти й помер, як було йому двадцять років. Дряглий і слабовікий дідусь залишився без усякої допомоги. Не було кому керувати державою і захищати палац. Прийшли вороги, вбили старого, зруйнували палац і вже в саду тепер немає ані черешень, ні птахів, ні дзвоників… Он-як, друже…
Такий кінець самому Євгенові Петровичу здався кумедним та наївним, але на Серьожу вся казка справила сильне враження. Його очі знову затуманив смуток і щось на ляк схоже; яку хвилину він дивився замислено на темне вікно, здригнувся й сказав підупалим голосом:
— Не куритиму я більше…
Коли він попрощався й пішов спати, його батько тихо ходив в кутка в куток і посміхався.
«Скажуть, що тут вплинула краса, художня форма, — міркував він, — хай так, але це не втішно. Усе ж це не справжній захід… Чому мораль та істину маємо подавати не чисті, а з домішками, конче в обцукрованому й позолоченому вигляді? Це не нормально, фальсифікація, омана… фокуси…»
Згадав він присяжних засідателів, що їм конче треба виголошувати «промову», публіку, що засвоює історію тільки з бувальщин та історичних романів, себе самого, що пізнавав і зрозумів життя не з казанів і законів, а з байок, романів, віршів…
«Ліки мають бути солодкі, істина красива… І цю дурість напустила на себе людина ще від Адама… Проте… можливо, все це природньо й так і повинно бути…Хіба мало в природі доцільних оман, ілюзій…»
Він узявся до праці, а ліниві, хатні думки довго ще ворушилися в його голові. За стелею не чути вже було гам, але пожилець другого поверху все ще ходив із кутка до кутка…