Учитель словесності

І

Почувся стукіт кінських копит об дощаний поміст; вивели з стайні спочатку вороного Графа Нуліна, потім білого Велікана, потім сестру його Майку. Все це були чудові й дорогі коні. Старик Шелестов осідлав Велікана і сказав, звертаючись до своєї дочки Маші:

— Ну, Маріє Годфруа, іди сідай. Гопля!

Маша Шелестова була наймолодша в сім’ї; їй було вже 18 років, але в сім’ї ще не одвикли вважати її маленькою і тому всі звали її Манею і Манюсею; а після того, як у місті побував цирк, що вона його ретельно одвідувала, її всі почали звати Марією Годфруа.

— Гопля! — крикнула вона, сідаючи на Велікана.

Сестра її Варя сіла на Майку, Нікітін — на Графа Нуліна, офіцери — на своїх коней, і довга красива кавалькада, рябіючи білими офіцерськими кітелями і чорними амазонками, ступою потяглася з двору.

Нікітін помітив, що, коли сідали на коней і потім виїхали на вулицю, Манюся чомусь звертала увагу тільки на нього. Вена заклопотано оглядала його і Графа Нуліна і казала:

— Ви, Сергію Васильовичу, тримайте його весь час на мундштуку. Не давайте йому полохатися. Він прикидається.

І чи тому, що її Велікан був у великій дружбі з Графом Нуліним, чи це так випадково, вона, як учора і позавчора, їхала весь час поруч з Нікітіним. А він дивився на її маленьку струнку постать, що сиділа на білій гордій тварині, на її тонкий профіль, на циліндр, що був їй зовсім не до лиця і робив її старішою, ніж вона була, дивився з радістю, з замилуванням, з захопленням, слухав її, мало розумів і думав:

«Даю собі слово честі, присягаюся богом, що не буду боятися і сьогодні ж освідчуся їй…»

Була сьома година вечора — час, коли біла акація і бузок так пахнуть, що, здається, повітря і самі дерева застигають від своїх пахощів. У міському саду вже грала музика. Коні дзвінко стукотіли об брук; з усіх боків лунав сміх, гомін, грюкання хвірток. Зустрічні солдати козиряли офіцерам, гімназисти вклонялися Нікітіну; і, очевидно, всім, хто гуляв і поспішав до саду на музику, було дуже приємно дивитися на кавалькаду. А як тепло, які м’які на вигляд хмари, розкидані безладно по небі, які лагідні й затишні тіні тополь і акацій, — тіні, що простягаються через усю широку вулицю й захоплюють на тому боці будинки аж до балконів і других поверхів!

Виїхали за місто і побігли риссю великим шляхом. Тут уже не пахло акацією та бузком, не чути було музики, зате пахло полем, зеленіло молоде жито й пшениця, пищали ховрахи, крякали граки. Куди оком кинь, скрізь зелено, тільки де-не-де чорніють баштани, та ген ліворуч на кладовищі біліє смуга відцвітаючих яблунь.

Проїхали повз різниці, потім повз броварню, випередили гурт солдатів-музикантів, що поспішали в заміський сад.

— У Полянського дуже хороший кінь, я не перечу, — говорила Манюся Нікітіну, вказуючи очима на офіцера, що їхав поруч Варі. — Але він бракований. Зовсім уже не до речі ця біла пляма на лівій нозі і, подивіться, голову закидає. Тепер уже його нічим не відучиш, так і буде закидати, поки не здохне.

Манюся була така ж завзята конелюбка, як і її батько. Вона страждала, коли бачила у когось хорошого коня, і раділа, коли знаходила вади в чужих коней. А Нікітін зовсім не розумівся на конях, йому було цілком однаково, тримати коня на поводі чи на мундштуку, скакати риссю чи галопом; він тільки почував, що поза в нього була неприродна, напружена, і що через те офіцери, які вміють триматися на сідлі, повинні подобатися Манюсі більше, ніж він. І він ревнував її до офіцерів.

Коли їхали мимо заміського саду, хтось запропонував заїхати й випити зельтерської води. Заїхали. В саду росли самі дуби; вони почали зеленіти лише недавно, і тепер крізь молоде листя видно було весь сад з його естрадою, столиками, гойдалками, видно було всі воронячі гнізда, подібні до великих шапок. Вершники та їхні дами спішилися біля одного з столиків і попросили зельтерської води. До них почали підходити знайомі, що гуляли в саду. Між іншим підійшли військовий лікар у високих чоботях і капельмейстер, що чекав на своїх музикантів. Мабуть, лікар прийняв Нікітіна за студента, бо спитав:

— Ви зволили на канікули приїхати?

— Ні, я тут постійно живу, — відповів Нікітін. — Я викладаю в гімназії.

— Невже? — здивувався лікар. — Такі молоді і вже вчителюєте?

— Який же молодий? Мені 26 років… Слава тобі господи.

— У вас і борода й вуса, але все ж на вигляд вам не можна дати більше 22–23 років. Які ви моложаві!

«Що за свинство! — подумав Нікітін. — І цей вважає мене за молокососа!»

Йому було дуже прикро, коли хтось починав говорити про його молодість, особливо в присутності жінок чи гімназистів. Відколи він приїхав до цього міста і поступив на службу, він став ненавидіти свою моложавість. Гімназисти його не боялися, старики величали молодим чоловіком, жінки охочіше танцювали з ним, ніж слухали його довгі розумування. І він багато дав би за те, щоб постарішати тепер років на десять.

З саду поїхали далі, на ферму Шелестових. Тут спинилися біля воріт, викликали прикажчикову дружину Прасков’ю і попросили молока з-під корови. Молока ніхто не захотів пити, всі перезирнулися, засміялися і поскакали назад. Коли поверталися, в заміському саду вже грала музика; сонце сховалося за кладовище, і половина неба багряніла від вечірньої заграви.

Манюся знову їхала поруч Нікітіна. Йому хотілось заговорити про те, як палко він її кохає, але він боявся, що його почують офіцери і Варя, і мовчав. Манюся теж мовчала, і він почував, чому вона мовчить і чому їде поруч з ним, і був такий щасливий, що земля, небо, міські вогні, чорний обрис броварні — все зливалося в нього в очах в щось дуже хороше й ласкаве, і йому здавалося, що його Граф Нулін їде по повітрю і хоче видертися на багряне небо.

Приїхали додому. На столі в саду вже кипів самовар, і з одного краю стола з своїми приятелями, чиновниками окружного суду, сидів старик Шелестов і, як звичайно, щось критикував.

— Це хамство! — говорив він. — Хамство й більше нічого. Так, хамство!

Нікітіну, відколи він закохався в Манюсю, все подобалось у Шелестових: і будинок, і сад біля дому, і вечірній чай, і плетені стільці, і стара нянька, і навіть слово «хамство», яке часто любив вимовляти старик. Не подобались йому тільки безліч собак і котів, та єгипетські голуби, що тужливо стогнали у великій клітці на терасі. Собак двірських і кімнатних було так багато, що за весь час знайомства з Шелестовим він навчився пізнавати тільки двох: Мушку й Сома. Мушка було маленьке облізле собаченя з волохатою мордою, люте й розпещене. Нікітіна вона ненавиділа; побачивши його, вона щоразу схиляла голову набік, вишкіряла зуби й починала: «ррр… нга-нга-нга-нга… ррр…»

Потім сідала під стільцем. Коли ж він пробував прогнати її з-під свого стільця, вона заливалася пронизливим гавканням, а хазяїни говорили:

— Не бійтеся, вона не кусається. Вона в нас добра.

А Сом був величезний чорний пес на довгих лапах і з хвостом, цупким, як палиця. Під час обіду і чаю він звичайно ходив мовчки під столом і стукав хвостом по чоботях і по ніжках стола. Це був добрий дурний пес, але Нікітін терпіти його не міг за те, що він мав звичку класти свою морду на коліна тих, що обідали, і бруднити слиною штани. Нікітін не раз пробував бити його по великому лобі колодкою ножа, стукав по носі, лаявся, скаржився, але ніщо не рятувало його штанів від плям.

Після прогулянки верхи чай, варення, сухарі й масло здалися дуже смачними. Першу склянку всі випили з великим апетитом і мовчки, а перед другою почали сперечатися. Суперечки щоразу за чаєм і за обідом починала Варя, їй було вже 23 роки, вона була гарна, вродливіша за Манюсю, вважалася найрозумнішою і найосвіченішою в домі і трималася вона статечно, строго, як це й пасувало старшій дочці, що посіла в домі місце покійної матері. На правах хазяйки вона приймала гостей у блузі, офіцерів величала на прізвище, на Манюсю дивилася як на дівчинку і говорила з нею тоном класної дами. Називала вона себе старою дівою — отже, була певна, що вийде заміж.

Кожну розмову, навіть про погоду, вона неодмінно зводила на суперечку. У неї була якась пристрасть — ловити всіх на слові, на протиріччі, прискіпуватися до фрази. Ви починаєте говорити з нею про що-небудь, а вона вже пильно дивиться вам в обличчя і раптом перебиває: «Дозвольте, дозвольте, Петров, позавчора ви говорили цілком протилежне!»

Або ж вона глумливо посміхається і каже: «Однак я помічаю, ви починаєте проповідувати принципи третього відділу. Поздоровляю вас».

Якщо ви сказали дотеп чи каламбур, одразу ж ви чуєте її голос: «Чували вже!» або: «Банально!» Коли ж дотеп скаже офіцер, то вона робить презирливу гримасу й каже: «Арррмійський дотеп!»

І це «ррр…» виходило в неї так значливо, що Мушка неодмінно відповідала їй з-під стільця «ррр…нга-нга-нга»…

Тепер за чаєм суперечка почалася з того, що Нікітін заговорив про гімназичні екзамени.

— Дозвольте, Сергію Васильовичу, — перебила його Варя. — От ви кажете, що учням важко. А хто винен, дозвольте вас спитати? Наприклад, ви задали учням восьмого класу твір на тему: «Пушкін, як психолог». По-перше, не можна загадувати таких важких тем, а по-друге, який же Пушкін психолог? Ну, Щедрін, скажімо, Достоєвський — інша справа, а Пушкін великий поет і більше нічого.

— Щедрін сам по собі, а Пушкін сам по собі, — похмуро відповів Нікітін.

— Я знаю, у вас у гімназії не визнають Щедріна, але не в цьому річ. Ви скажіть мені, який же Пушкін психолог?

— А хіба ж не психолог? Будь ласка, я наведу вам приклади.

І Нікітін продекламував кілька місць з «Онєгіна». потім з «Бориса Годунова».

— Ніякої не бачу тут психології, — зітхнула Варя. — Психологом називається той, хто описує тонкощі людської душі, а це чудові вірші і більше нічого.

— Я знаю, якої вам треба психології! — образився Нікітін. — Вам треба, щоб хто-небудь пиляв мені тупою пилкою пальця і щоб я репетував не своїм голосом — це, на вашу думку, психологія.

— Банально! Однак ви все-таки не довели мені: чому ж Пушкін психолог?

Коли Нікітіну доводилось заперечувати те, що здавалося йому рутиною, вузькістю чи чимось подібним до цього, то, звичайно, він схоплювався з місця, хапав себе обома руками за голову і починав, стогнучи, бігати з кутка в куток. І тепер те ж саме: він скочив, схопився за голову і стогнучи пройшов навколо стола, потім сів осторонь.

За нього заступилися офіцери. Штабс-капітан Полянський став запевняти Варю, що Пушкін справді психолог, і на доказ навів два вірші з Лєрмонтова; поручик Гернет сказав, що коли б Пушкін не був психологом, то йому б не поставили в Москві пам’ятника.

— Це хамство! — лунало з другого кінця стола. — Я так і губернатору сказав: це, ваше превосходительство, хамство!

— Я більше не спорю! — крикнув Нікітін. — Це його ж царствію не буде кінця! Баста! Ах, та забирайся ж ти геть, поганий собако! — крикнув він на Сома, який поклав йому на коліна голову й лапу.

«Ррр… нга-нга-нга…» — почулося з-під стільця.

— Визнайте, що ви неправі! — крикнула Варя. — Визнайте!

Але прийшли гості-панночки, і суперечка припинилася сама. Всі рушили в зал. Варя сіла за рояль і почала грати танці. Протанцювали спочатку вальс, потім польку, потім кадриль з grand-rond, яке провів через усі кімнати штабс- капітан Полянський, потім знову стали танцювати вальс.

Старики під час танців сиділи в залі, курили й дивилися на молодь. Між ними був і директор міського кредитного товариства Шебалдін, який славився своєю любов’ю до літератури й сценічного мистецтва. Він заснував місцевий «Музично-драматичний гурток» і сам брав участь у спектаклях, граючи чомусь завжди тільки смішних лакеїв або читаючи співучо «Грішницю». Звали його в місті мумією, бо він був високий, дуже худий, жилавий і мав завжди урочистий вираз обличчя і тьмяні нерухомі очі. Сценічне мистецтво він любив так щиро, що навіть брив собі вуса й бороду, а це ще збільшувало його подібність до мумії.

Після grand-rond він нерішуче, якось боком, підійшов до Нікітіна, кашлянув і сказав:

— Я мав приємність бути за чаєм під час суперечки. Цілком поділяю вашу думку. Ми з вами однодумці, і мені було б дуже приємно поговорити з вами. Ви зволили читати «Гамбурзьку драматургію» Лессінга?

— Ні, не читав.

Шебалдін жахнувся й замахав руками так, ніби опік собі пальці, і, нічого не кажучи, позадкував від Нікітіна. Постать Шебалдіна, його запитання й подив здалися Нікітіну смішними, але він все-таки подумав:

«Справді незручно. Я — вчитель словесності, а досі ще не читав Лессінга. Треба буде прочитати».

Перед вечерею всі, молоді й старі, сіли грати в «долю». Взяли дві колоди карт: одну здали всім нарівно, а другу поклали на стіл сподом догори.

— У кого на руках ця карта, — почав урочисто старик Шелестов, підіймаючи верхню карту другої колоди, — тому доля зараз піти в дитячу кімнату і поцілуватися там з нянею.

Приємність цілуватися з нянею випала на долю Шебалдіна. Всі юрбою оточили його, повели в дитячу кімнату і, сміючися та плескаючи в долоні, примусили поцілуватися з нянею. Зчинився шум, крик.

— Не так палко! — кричав Шелестов, плачучи від сміху. — Не так палко!

Нікітіну випала доля сповідати всіх. Він сів на стілець посеред залу. Принесли шаль і накрили його з головою. Першою прийшла до нього сповідатися Варя.

— Я знаю ваші гріхи, — почав Нікітін, дивлячись у темряві на її строгий профіль. — Скажіть мені, добродійко, з якої це речі ви щодня гуляєте з Полянським? Ох, не даром, не даром вона з гусаром!

— Це банально, — сказала Варя й пішла.

Потім під шаллю заблищали великі нерухомі очі, позначився в темряві любий профіль і запахло чимсь дорогим, давно знайомим, що нагадувало Нікітіну Манюсину кімнату.

— Маріє Годфруа, — сказав він і не впізнав свого голосу — такий він був ніжний і м’який, — у чому ви грішні?

Манюся прижмурила очі і показала йому кінчик язика, потім засміялась і пішла. А за хвилину вона вже стояла серед залу, плескала в долоні й гукала:

— Вечеряти, вечеряти, вечеряти!

І всі рушили в їдальню.

Під час вечері Варя знову сперечалася і цього разу з батьком. Полянський солідно їв, пив червоне вино й розповідав Нікітіну, як він колись узимку, бувши на війні, цілу ніч простояв по коліна в болоті; ворог був близько, тому не дозволялося ні розмовляти, ні курити, ніч була холодна, темна, дув пронизливий вітер. Нікітін слухав і скоса поглядав на Манюсю. Вона дивилась на нього непорушно, не кліпаючи, ніби замислилась про щось, чи поринула в забуття… Для нього це було і приємно, і болісно.

«Чого вона на мене так дивиться? — мучився він. — Це негарно. Можуть помітити. Ах, яка вона ще молода, яка наївна!»

Гості почали розходитись опівночі. Коли Нікітін вийшов за ворота, на другому поверсі стукнуло віконце і він побачив Манюсю.

— Сергію Васильовичу! — гукнула вона.

— Слухаю вас!

— От що… — сказала Манюся, видно, вигадуючи, що б сказати. — От що… Полянський обіцяв прийти цими днями зі своєю фотографією і зняти всіх нас. Треба буде зібратися.

— Гаразд.

Манюся зникла, вікно стукнуло і зараз же в домі хтось заграв на роялі.

«Ну й дім! — думав Нікітін, переходячи вулицю. — Дім, у якому стогнуть самі лише єгипетські голуби, та й ті тому, що інакше не вміють виявляти своєї радості!»

Але не тільки в Шелестових жили весело. Не пройшов Нікітін і двісті кроків, як і з іншого дому почулися звуки рояля. Пройшов він ще трохи і побачив біля воріт дядька, що грав на балалайці. В саду оркестр вдарив попурі з російських пісень…

Нікітін жив за півверстви від Шелестових, у квартирі з восьми кімнат, яку він наймав за триста карбованців на рік разом із своїм товаришем, учителем географії та історії Іпполитом Іпполитовичем. Цей Іпполит Іпполитович, ще не стара людина, з рудою борідкою, кирпатий, з обличчям грубуватим і неінтелігентним, як у ремісника, але добродушним, коли повернувся додому Нікітін, сидів у себе за столом і виправляв учнівські карти. Найпотрібнішим і найважливішим він вважав з географії креслення карт, а з історії — знання хронології; цілими ночами сидів він і синім олівцем виправляв карти своїх учнів і учениць або ж складав хронологічні таблички.

— Яка сьогодні чудова погода! — сказав Нікітін, входячи до нього. — Дивуюся, як це ви можете сидіти в кімнаті.

Іпполит Іпполитович був людиною неговіркою; він або мовчав, або ж говорив тільки про те, що всім давно вже відоме. Тепер він відповів так:

— Так, чудова погода. Тепер травень, незабаром буде справжнє літо. А літо не те, що зима. Узимку треба печі топити, а влітку і без печей тепло. Влітку відчиниш уночі вікна і все-таки тепло, а взимку — подвійні рами й все-таки холодно.

Нікітін посидів коло столу не більше як хвилину й занудився.

— На добраніч! — сказав він, підводячись і позіхаючи. — Хотів було я розповісти вам дещо романічне, що мене торкається, але ж ви — географія! Почнеш вам про кохання, а ви зараз: «В якому році була битва на Калці?» Хай вам грець з вашими битвами і Чукотськими носами!

— Чого ж ви сердитесь?

— Та зло бере!

І досадуючи, що він ще не освідчився Манюсі і що йому тепер ні з ким поговорити про своє кохання, він пішов до свого кабінету й ліг на дивані. У кабінеті було темно й тихо. Лежачи і дивлячись у темряву, Нікітін став чомусь думати про те, як через два або через три роки він поїде чого-небудь у Петербург, як Манюся проводитиме його на вокзал і плакатиме; в Петербурзі він одержить від неї довгого листа, в якому вона благатиме його скоріше повернутися додому. І він напише їй… Свого листа почне так: люба моя крисо…

— Саме так, люба моя крисо, — сказав він і засміявся.

Йому було незручно лежати. Він підклав руки під голову і задер ліву ногу на спинку дивана. Стало зручно. Тимчасом вікно помітно почало бліднути, на дворі загорлали сонні півні. Нікітін думав далі про те, як він повернеться з Петербурга, як зустріне його на вокзалі Манюся і, скрикнувши від радості, кинеться йому на шию; або, ще краще, він схитрує: приїде вночі тихенько, кухарка відчинить йому, потім навшпиньках пройде він у спальню, безшумно роздягнеться і — бух у ліжко! А вона прокинеться і — о радість!

Повітря зовсім побіліло. Кабінету й вікна вже не було. На ганочку броварні, тієї самої, повз яку сьогодні проїздили, сиділа Манюся і щось говорила. Потім вона взяла Нікітіна під руку і пішла з ним до заміського саду. Тут він побачив дуби і воронячі гнізда, подібні до шапок. Одне кубло захиталося, виглянув з нього Шебалдін і голосно гукнув: «Ви не читали Лессінга!»

Нікітін здригнувся всім тілом і розплющив очі. Перед диваном стояв Іпполит Іпполитович і, відкинувши назад голову, надівав галстук.

— Вставайте, пора на службу, — казав він. — А в одежі спати не можна. Від цього одежа псується. Спати треба в ліжку, роздягтись…

І він, як і завжди, почав довго і з зупинками говорити про те, що всім давно вже відоме.

Перший урок у Нікітіна був з російської мови у другому класі. Коли він рівно о дев’ятій годині увійшов у цей клас, то там, на чорній дошці, були написані крейдою дві великі літери: М. Ш. Це, мабуть, означало, Маша Шелестова.

«Вже пронюхали, негідники… — подумав Нікітін. — І звідки вони все знають?»

Другий урок словесності був у п’ятому класі. І тут на дошці було написано М. Ш., а коли він, скінчивши урок, виходив з цього класу, позад нього розітнувся вигук… наче в театрі на гальорці:

— Ура-а-а! Шелестова!

Від спання в одежі було недобре в голові, тіло знемагало від лінощів. Учні, які щодня чекали розпуску перед іспитами, нічого не робили, нудилися, пустували від нудьги. Нікітін теж нудьгував, не помічав пустощів і щоразу підходив до вікна. Він бачив вулицю, яскраво освітлену сонцем. Над будинками прозоре блакитне небо, пташки, а ген далеко, за зеленими садами й будинками, простора, безкрайня далина з синіючими гаями, з димком від швидкого поїзда…

Ось вулицею в тіні акацій, граючи хлистиками, пройшли два офіцери в білих кітелях. Ось на лінійці проїхала купа євреїв з сивими бородами і в картузах. Гувернантка гуляє з директоровою онукою… Пробіг кудись Сом з двома дворняжками… А ось, у простенькій сірій сукні й у червоних панчішках, тримаючи в руках «Вестник Европы», пройшла Варя. Була, напевно, в міській бібліотеці…

А уроки закінчаться ще не скоро — о третій годині! А після уроків треба йти не додому і не до Шелестових, а до Вольфа, на урок. Цей Вольф, багатий єврей, що прийняв лютеранство, не віддавав своїх дітей в гімназію, а запрошував до них гімназичних учителів і платив по п’ять карбованців за урок…

«Нудно, нудно, нудно!»

О третій годині він пішов до Вольфа і висидів там, як йому здалося, цілу вічність. Вийшов від нього о п’ятій годині, а о сьомій уже повинен був іти в гімназію на педагогічну раду — складати розклад усних екзаменів для IV і VI класів…

Коли, пізно ввечері, йшов він із гімназії до Шелестових, серце в нього колотилося і обличчя пашіло. Тиждень і місяць тому, щоразу збираючись освідчитись, він готував цілу промову з передмовою і висновками, а тепер в нього не було напоготові жодного слова, в голові все переплуталось, і він тільки знав, що сьогодні він напевне освідчиться і що далі ждати немає ніякої змоги.

«Я запрошу її в сад, — обмірковував він, — трошки погуляю й освідчуся…»

В передпокої не було ні душі; він увійшов до залу,’ потім у вітальню… Тут теж нікого не було.. Чути було, як нагорі, на другому поверсі, з кимсь сперечалася Варя і як в дитячій кімнаті стукотіла ножицями наймана швачка.

Була в домі кімната, що мала три назви: маленька, прохідна і темна. В ній стояла велика стара шафа з медикаментами, з порохом і мисливським приладдям. Звідси вели на другий поверх вузькі дерев’яні східці, на яких завжди спали коти. Були тут двері: одні — до дитячої кімнати, другі — до вітальні. Коли ввійшов сюди Нікітін, щоб зійти нагору, двері з дитячої кімнати відчинилися й грюкнули так, що задрижали і східці, і шафа; вбігла Манюся в темній сукні, з шматком синьої матерії в руках, і, не помічаючи Нікітіна, шмигнула до східців.

— Стривайте… — спинив її Нікітін. — Драстуйте, Год- фруа… Дозвольте…

Він задихався, не знав, що казати; одною рукою тримав її руку, а другою — синю матерію. А вона чи то злякалась, чи здивувалась і дивилася на нього великими очима.

— Дозвольте… — вів далі Нікітін, боячись, щоб вона не пішла. — Мені треба вам дещо сказати… Тільки… тут незручно. Я не можу, не маю сил… Розумієте, Годфруа, я не можу… от і все…

Синя матерія впала додолу, і Нікітін взяв Манюсю за другу руку. Вона зблідла, заворушила губами, потім відступила назад від Нікітіна й опинилася в кутку між стіною і шафою.

— Слово честі, запевняю вас… — сказав він тихо. — Манюсю, слово честі…

Вона відкинула назад голову, а він поцілував її в губи і, щоб цей поцілунок тривав довше, він узяв її за щоки пальцями; і якось так сталося, що сам він опинився в кутку між шафою і стіною, а вона оповила руками його шию і притислася до його- підборіддя головою.

Потім обоє побігли в сад.

Сад у Шелестових був великий, на чотири десятини. Тут росло десятків зо два старих кленів і лип, була одна ялина, решта ж дерев були фруктові: черешні, яблуні, груші, дикий каштан, сріблиста маслина… Багато було й квітів.

Нікітін і Манюся мовчки бігали по алеях, сміялися, ставили коли-не-коли одне одному уривчасті запитання, на які не відповідали, а над садом світив півмісяць, і на землі з темної трави, яку ледве освітлював цей півмісяць, тягли- ся сонні тюльпани й півники, немов благаючи, щоб і з ними освідчились у коханні…

Коли Нікітін і Манюся повернулися в дім, офіцери й панночки вже зібралися й танцювали мазурку. Знову По- лянський водив по всіх кімнатах grand-rond, знову після танців грали в долю. Перед вечерею, коли гості пішли з зали в їдальню, Манюся, залишившись сама з Нікітіним, пригорнулася до нього й сказала:

— Ти сам поговори з татком і Варею. Мені соромно…

Після вечері він розмовляв з стариком. Вислухавши його, Шелестов подумав і сказав:

— Дуже вам вдячний за честь, яку ви виявляєте до мене і дочки, але дозвольте мені поговорити з вами подружньому. Говоритиму з вами не як батько, а як джентльмен з джентльменом. Скажіть, будь ласка, яка вам охота так рано одружуватися? Це тільки мужики одружуються рано, але там, відомо, хамство, а от вам чого? Яка приємність у такі молоді роки одягати на себе кайдани?

— Я зовсім не молодий! — образився Нікітін. — Мені 27-й рік.

— Татку, коновал прийшов! — гукнула з другої кімнати Варя.

І розмову припинили. Додому проводили Нікітіна Варя, Манюся й Полянський. Коли підійшли до його хвіртки, Варя сказала;

— Чого це ваш таємничий Митрополит Митрополито- вич ніде не з’являється? Хай би до нас прийшов.

Таємничий Іпполит Іпполитович, коли ввійшов до нього Нікітін, сидів у себе на ліжку і скидав штани.

— Не лягайте, голубчику! — сказав йому Нікітін, задихаючись. — Стривайте, не лягайте!

Іпполит Іпполитович швидко надів штани й спитав стривожено:

— Що таке?

— Я одружуюсь!

Нікітін сів поруч з товаришем і, поглядаючи на нього здивовано, ніби дивуючись сам із себе, сказав:

— Уявіть, одружуюсь! З Машею Шелестовою! Сьогодні освідчився.

– Що ж? Вона дівчина, здається, хороша. Тільки молода дуже.

— Так, молода! — зітхнув Нікітін і заклопотано здвигнув плечима. — Дуже, дуже молода.

— Вона в мене в гімназії вчилася. Я її знаю. З географії вчилася так собі, а з історії — погано. І в класі була неуважна.

Нікітіну раптом чомусь стало жаль свого товариша і захотілось сказати йому щось ласкаве, втішне.

— Голубчику, чому ви не одружитесь? — спитав він. — Іпполит Іпполитович, чому б вам, наприклад, з Варею не одружитися? Це чудова, прекрасна дівчина! Правда, вона дуже любить сперечатися, але зате серце… яке серце! Вона щойно про вас питала. Одружіться з нею, голубчику! Га?

Він прекрасно знав, що Варя не піде за цю нудну кирпату людину, і проте переконував його одружитися з нею. Для чого?

— Одруження— крок серйозний, — сказав Іпполит Іпполитович, подумавши. — Треба обміркувати все, зважити, а так не можна. Розсудливість ніколи не заважає, а особливо при одруженні, коли людина, переставши бути нежонатою, починає нове життя.

І він заговорив про те, що всім давно вже відомо. Нікітін не слухав його, попрощався й пішов до себе. Він швидко роздягся й швидко ліг, щоб якнайскоріше почати думати про своє щастя, про Манюсю, про майбутнє, посміхнувся і раптом згадав, що він не читав ще Лессінга.

«Треба буде прочитати… — подумав він. — А втім, для чого мені його читати? Ну його під три чорти!»

І, втомлений своїм щастям, він одразу ж заснув і посміхався аж до ранку.

Снився йому стукіт кінських копит об дощаний поміст; снилося, як із стайні вивели спочатку вороного Графа Нуліна, потім білого Велікана, потім сестру його Майку…

II

«У церкві було дуже тісно й гамірно, і раз навіть хтось скрикнув, і протоієрей, що вінчав мене й Манюсю, глянув крізь окуляри на юрбу і сказав суворо:

— «Не ходіть по церкві й не галасуйте, а стійте тихо й моліться. Треба бога боятися.

«Шаферами в мене були два моїх товариші, а в Мані — штабс-капітан Полянський і поручик Гернет. Архієрейський хор співав чудово. Тріскотіння свічок, блиск убрання, офіцери, безліч веселих, задоволених облич і якийсь особливий, ефірний вигляд у Мані, і вся взагалі обстановка і слова вінчальних молитов зворушували мене до сліз, сповнювали урочистістю. Я думав: як розквітло, як поетично прекрасно склалося останнього часу моє життя! Два роки тому я був ще студентом, жив у дешевих номерах на Неглиннім, без грошей, без рідних і, як здавалось мені тоді, без майбутнього. Тепер же я — учитель гімназії в одному з кращих губернських міст, забезпечений, мене люблять, пестять. Для мене от, гадав я, зібрався тепер цей натовп, для мене горять три панікадила, реве протодиякон, стараються півчі, і для мене така молода, тендітна і радісна ця мила істота, яка трохи згодом називатиметься моєю дружиною. Я згадав перші зустрічі, наші поїздки за місто, освідчення й погоду, що, ніби навмисне, ціле літо була напрочуд гарна; і те щастя, що колись на Неглиннім уявлялось мені можливим тільки в романах і в повістях, тепер я переживав насправді, здавалося, брав його руками.

«Після вінчання всі безладно товпились біля мене й Мані й висловлювали свою щиру радість, поздоровляли й бажали щастя. Бригадний генерал, старик років під сімдесят, поздоровив саму тільки Манюсю, і сказав їй старечим скрипучим голосом, так голосно, що пролунало на всю церкву:

— «Сподіваюсь, люба, і після весілля ви залишитесь такою ж трояндочкою».

«Офіцери, директор і всі вчителі посміхнулися для пристойності, і я теж відчув на своїм обличчі приємну нещиру посмішку. Добряк Іпполит Іпполитович, учитель історії й географії, який завжди каже те, що всім давно відоме, міцно потис мені руку і сказав розчулено:

— «До цього часу ви були неодружені і жили самі, а тепер ви одружені і житимете вдвох».

«З церкви поїхали в двоповерховий нештукатурений будинок, який я одержав тепер у придане. Крім цього будинку, за Манею грішми тисяч двадцять і ще якийсь Мелітоновський пустир з сторожкою, де, кажуть, багато курей і качок, що без нагляду стають дикими. По приїзді з церкви я потягувався, розлігшись в новому кабінеті на турецькому дивані й курив; мені було м’яко, зручно й затишно, як ніколи в житті, а в цей час гості кричали «ура», і в передпокої погана музика грала туші й усякі дурниці. Варя, Манина сестра, вбігла в кабінет з келихом у руці та з якимось дивним, напруженим виразом, ніби в неї у роті було повно води; вона, мабуть, хотіла бігти далі, але раптом засміялася й заридала, і келих із дзвоном покотився по підлозі. Ми підхопили її під руки й повели.

— «Ніхто не може зрозуміти! — бурмотіла вона потім у найдальшій кімнаті, лежачи на ліжку у годувальниці. — Ніхто, ніхто! Боже мій, ніхто не може зрозуміти!»

«Але всі прекрасно розуміли, що вона старша від своєї сестри Мані на чотири роки і все ще не одружена, і що плакала вона не з заздрості, а від болісного усвідомлення, що час її минає і, можливо, навіть проминув. Коли танцювали кадриль, вона була вже в залі, з заплаканим, дуже напудреним обличчям, і я бачив, як штабс-капітан Полянський тримав перед нею блюдечко з морозивом, а вона їла ложечкою…

«Вже шоста година ранку. Я взявся за щоденник, щоб описати своє повне, різноманітне щастя, і думав, що напишу аркушів шість і завтра прочитаю Мані, але, дивна річ, у мене в голові все переплуталось, стало невиразне, мов сон, і мені пригадується ясно лише цей епізод з Варею і хочеться написати: бідолашна Варя! Отак би все сидів і писав: бідолашна Варя! До речі — зашуміли дерева: буде дощ; крякають ворони, а в моєї Мані, яка тільки що заснула, чогось смутне обличчя».

Потім Нікітін довго не брався до свого щоденника. В перших числах серпня почалися в нього переекзаменовки і вступні екзамени, а після першої пречистої — класні заняття. Як звичайно, о дев’ятій годині ранку він ішов на службу і вже о десятій починав нудьгувати за своєю Манею і за своїм новим будинком і поглядав на годинник. У молодших класах він примушував кого-небудь з хлопчаків диктувати і, поки діти писали, сидів на підвіконні з заплющеними очима і мріяв; чи мріяв він про майбутнє, чи згадував минуле — все в нього виходило однаково прекрасно, подібне до казки. В старших класах читали вголос Гоголя або прозу Пушкіна, і це наганяло на нього дрімливість, а в уяві виростали люди, дерева, поля, верхові коні, і він говорив, зітхаючи, ніби захоплюючись автором:

— Як гарно!

Під час великої перерви Маня присилала йому сніданок у білій, як сніг, серветці, і він з’їдав його повільно, не поспішаючи, щоб довше розтягти приємність, а Іпполит Іпполитович, що, як завжди, їв саму лише булку, дивився на нього з пошаною і з заздрістю і казав щось відоме на зразок:

— Без їжі люди не можуть існувати.

З гімназії Нікітін ішов на приватні уроки і коли, нарешті, о шостій годині повертався додому, то почував і радість, і тривогу, ніби не був дома цілий рік. Він збігав по східцях, задихавшись, знаходив Маню, обнімав її, цілував і присягався, що любить її, жити без неї не може, запевняв, що страшенно скучив, і з острахом питав у неї, чи здорова вона й чому в неї таке невеселе обличчя. Потім удвох обідали. По обіді він лягав у кабінеті на канапі й курив, а вона сідала біля нього й стиха розповідала.

Найщасливішими днями в нього були тепер неділі й свята, коли він з ранку до вечора залишався дома. В ці дні він брав участь у наївному, але надзвичайно приємному житті, що нагадувало йому пастуші ідилії. Він безупинно спостерігав, як його розумна й статечна Маня влаштовувала гніздо, і сам теж, щоб показати, що він не зайвий у домі, робив щось нікому не потрібне, наприклад, викочував з сарая шарабан і оглядав його з усіх боків. Манюся завела від трьох корів справжнє молочне господарство, і в неї в льоху та в льошнику було багато глечиків з молоком і горщиків із сметаною, і все це вона берегла для масла. Іноді, жартуючи, Нікітін просив у неї склянку молока; вона жахалась, бо це був непорядок, але він із сміхом обнімав її й говорив:

— Ну, ну, я пожартував, золотко моє! Пожартував!

Або ж він підсміювався з її педантизму, коли вона, наприклад, знайшовши в шафі залежаний, твердий, як камінь, шматочок ковбаси чи сиру, говорила з важністю:

— Це з’їдять на кухні.

Він зауважував їй, що такий маленький шматочок годиться тільки для мишачої пастки, а вона починала гаряче доводити, що мужчини не розуміються на господарстві і що челядь нічим не здивуєш, пошли їй на кухню хоч три пуди закусок, і він погоджувався і в захопленні обнімав її. Те, що в її словах було справедливе, здавалось йому незвичайним; а те, що суперечило його переконанням, було, на його думку, наївне й зворушливе.

Іноді його опановував філософський настрій, і він починав розумувати на яку-небудь абстрактну тему, а вона слухала й дивилась йому в обличчя з цікавістю.

— Я безмежно щасливий з тобою, моя радість, — говорив він, перебираючи їй пальчики або розплітаючи й знову заплітаючи їй косу. — Але це своє щастя я не сприймаю як щось таке, що звалилося на мене випадково, наче з неба. Це щастя — явище цілком природне, послідовне, логічно вірне. Я вірю в те, що людина є творець свого щастя, і тепер я беру саме те, що я сам створив. Так, говорю без манірності, це щастя створив я сам і володію ним по праву. Тобі відомо моє минуле. Сирітство, бідність, нещасливе дитинство, тужлива юність, — все це боротьба, це шлях, який я торував до щастя…

У жовтні гімназія зазнала тяжкої втрати: Іпполит Іпполитович захворів на бешиху голови й помер. Два останні дні він був у непритомному стані і марив, але і в маренні говорив тільки те, що всім відоме:

— Волга впадає в Каспійське море… Коні їдять овес і сіно…

Того дня, коли його ховали, навчання в гімназії не було. Товариші й учні несли віко й труну, і гімназичний хор всю дорогу до кладовища співав «Святий боже». В процесії брали участь три священики, два диякони, вся чоловіча гімназія і архієрейський хор в парадних каптанах. І, дивлячись на урочисті похорони, зустрічні прохожі хрестились і говорили:

— Дай боже всякому так умерти.

Повернувшись з кладовища додому, розчулений Нікітін розшукав у столі свій щоденник і написав:

«Тільки що поховали Іпполита Іпполитовича Рижицького. Пером земля тобі, скромний трудівнику! Маня, Варя і всі жінки, що були на похоронах, щиро плакали, може, тому, що знали цю нецікаву, затуркану людину, яку ніколи не любила жодна жінка. Я хотів на могилі товариша сказати тепле слово, але мене попередили, що це може не сподобатися директорові, бо він не любив покійного. Після весілля це, здається, перший день, коли в мене не легко на серці…»

Потім протягом усього навчального сезону не було ніяких особливих подій.

Зима була млява, без морозів, з мокрим снігом; проти Водохрещі, наприклад, цілу ніч вітер жалісно скиглив по- осінньому, і текло з покрівель, а вранці під час водосвяття поліція не пускала нікого на ріку, бо, казали, лід надувся й потемнів. Але, незважаючи на лиху погоду, Нікітіну жилося так само щасливо, як і влітку. Навіть ще додалася одна зайва розвага: він навчився грати у вінт. Тільки одне іноді хвилювало й сердило його і, здавалось, заважало йому бути цілком щасливим: це коти й собаки, яких він одержав у придане. В кімнатах завжди, особливо вранці, тхнуло як у звіринці, і цього духу нічим не можна було заглушити; коти часто билися з собаками. Люту Мушку годували по десять разів на день, вона, як і раніше, не визнавала Нікітіна і гарчала на нього:

«Ррр… нга-нга-нга…»

Якось у великий піст опівночі повертався він додому з клубу, де грав у карти. Ішов дощ, було темно й грязько. Нікітін почував на душі щось неприємне і ніяк не міг зрозуміти, від чого це: чи того, що він програв у клубі дванадцять карбованців, чи того, що один з партнерів, коли розплачувались, сказав, що в Нікітіна кури грошей не клюють, мабуть, натякаючи на придане? Дванадцять карбованців було не шкода, і слова партнера не мали в собі нічого образливого, але все-таки було неприємно. Навіть додому не хотілося.

— Пхе, як негарно! — промовив він, спиняючись коло ліхтаря.

Йому спало на думку, що дванадцяти карбованців йому не шкода тому, що вони дісталися йому даром. От якби він був робітником, то знав би ціну кожній копійці і не був би байдужим до виграшу і програшу. Та й усе щастя, міркував він, дісталося йому легко, даремно і по суті було для нього такою ж розкішшю, як ліки для здорового; якби він, подібно до величезної більшості людей, був пригнічений турботою про шматок хліба, боровся за існування, якби в нього боліли спина і груди від роботи, то вечеря, тепла затишна квартира і родинне щастя були б потребою, нагородою й прикрасою його життя; а тепер все це мало якесь дивне, непевне значення.

— Пхе, як негарно! — повторив він, добре розуміючи, що ці міркування самі собою вже недобра ознака.

Коли він прийшов додому, Маня була в ліжку. Вона рівно дихала й посміхалася і, видно, спала з великою насолодою. Біля неї, згорнувшись клубочком, лежав білий кіт і муркотів. Поки Нікітін засвічував свічку й закурював, Маня прокинулась і жадібно випила склянку води.

— Мармеладу наїлась, — сказала вона й засміялась. — Ти в наших був? — спитала вона, помовчавши.

— Ні, не був.

Нікітін уже знав, що штабс-капітана Полянського, на якого останнім часом дуже розраховувала Варя, переводять з одну із західних губерень і що він уже робить у місті прощальні візити, а тому в домі тестя було скучно.

— Увечері заходила Варя, — сказала Маня, сідаючи. — Вона нічого не говорила, але з обличчя видно, як їй тяжко, бідолашній. Терпіти не можу Полянського. Товстий, брезклий, а коли ходить або танцює, щоки трясуться. Не мого роману. Але все-таки я вважала його за порядну людину.

— Я й тепер вважаю його за порядного.

— А чого ж він так погано вчинив з Варею?

— Чому ж погано? — спитав Нікітін, починаючи відчувати роздратування проти білого кота, що потягався, вигнувши спину. — Наскільки мені відомо, він не освідчувався і обіцянок ніяких не давав.

— А чого він часто бував у домі? Якщо не маєш наміру одружуватися, то не ходи.

Нікітін погасив свічку й ліг. Але не хотілося ні спати, ні лежати. Йому здавалось, що голова в нього величезна й порожня, як амбар, і що в ній блукають нові якісь особливі думки у вигляді довгих тіней. Він думав про те, що крім м’якого лампадного світла, яке посміхається тихому родинному щастю, крім цього маленького світу, в якому так спокійно й солодко живеться йому і ось цьому котові, є ж ще інший світ… І йому жагуче, до нудьги раптом захотілося в цей інший світ, щоб самому працювати десь на заводі або у великій майстерні, промовляти з кафедри, творити, друкувати, галасувати, стомлюватися, страждати… Йому заманулося чогось такого, що захопило б його до самозабуття, до байдужості в особистім щасті, відчуття якого такі одноманітні. І в уяві раптом, мов живий, виріс бритий. Шебалдін і промовив з жахом:

— Ви не читали навіть Лессінга! Як ви відстали! Боже, як ви занепали!

Маня знову стала пити воду. Він глянув на її шию, повні плечі й груди і згадав слово, яке колись у церкві сказав бригадний генерал: трояндочка.

— Трояндочка, — пробурмотів він і засміявся.

У відповідь йому під ліжком загарчала сонна Мушка: «Ррр… нга-нга-нга…»

Важка лють, немов холодний молоток, повернулася в його душі, і йому захотілося сказати Мані щось грубе і навіть схопитися й ударити її. Серце почало сильно стукати.

— Виходить, — спитав він, стримуючи себе, — коли я ходив до вас у дім, то конче мусив одружитися з тобою?

— Звичайно. Ти сам це чудово розумієш.

— Цікаво.

І за хвилину знову повторив:

— Цікаво.

Щоб не сказати зайвого і заспокоїти серце, Нікітін пішов до себе в кабінет і ліг на диван без подушки, потім полежав долі, на килимі.

«Які дурниці! — заспокоював він себе. — Ти — педагог, працюєш на щонайблагороднішій ниві… Якого ж тобі ще іншого треба світу? Яка нісенітниця!»

Але відразу ж він з певністю говорив собі, що він зовсім не педагог, а чиновник, такий же бездарний і безособовий, як чех, викладач грецької мови; ніколи в нього не було покликання до учительської діяльності, з педагогією він знайомий не був і ніколи нею не цікавився, поводитися з дітьми не вміє; значення того, що він викладав, було йому невідоме, і, можливо, він навчав того, чого не треба. Покійний Іпполит Іпполитович був одверто тупий, і всі товариші й учні знали, хто він і чого можна від нього сподіватися; він же, Нікітін, як і чех, уміє приховувати свою тупість і вправно обманює всіх, удаючи, нібито в нього, хвала богові, все йде гаразд. Ці нові думки лякали Нікіті- на, він відрікався від них, називав їх дурними і вірив, що все це від нервів, що сам же він буде сміятися з себе.

І справді, удосвіта він уже сміявся з своєї нервовості і називав себе бабою, але він уже зрозумів, що спокій утрачено, мабуть, назавжди і що в двоповерховому нештукатуреному домі щастя для нього вже неможливе. Він догадувався, що ілюзія щезла і вже починалося нове, нервове, свідоме життя, яке не в злагоді з спокоєм та особистим щастям.

Другого дня, в неділю, він був у гімназичній церкві і бачив там директора і товаришів. Йому здавалося, що всі вони тільки те й робили, що старанно приховували своє невігластво й невдоволення життям, і сам він, щоб не виказати їм своєї стурбованості, приємно посміхався і говорив про дрібниці. Потім він ходив на вокзал і бачив там, як прийшов і відійшов поштовий поїзд, і йому приємно було, що він сам і що йому не треба ні з ким розмовляти.

Дома застав він тестя й Варю, які прийшли до нього обідати. У Варі були заплакані очі і вона скаржилася на головний біль, а Шелестов їв дуже багато і говорив про те, які теперішні молоді люди ненадійні і як мало в них джентльменства.

— Це хамство! — говорив він. — Я так йому просто й скажу: це хамство, ласкавий пане!

Нікітін приємно посміхався і допомагав Мані частувати гостей, але по обіді пішов до себе в кабінет і зачинився. Березневе сонце світило яскраво, і крізь віконні шибки падало на стіл гаряче проміння. Було ще тільки двадцяте число, але вже їздили на колесах, і в саду галасували шпаки. Схоже було на те, ніби зараз увійде Манюся, обніме одною рукою за шию і скаже, що подали до ганку верхових коней або шарабан, і спитає, що їй надіти, щоб не змерзнути. Починалась весна така ж чудова, як і торік, і обіцяла такі ж радощі… Та Нікітін думав про те, що добре було б узяти тепер відпустку і поїхати в Москву і зупинитися там на Неглиннім у знайомих номерах. В сусідній кімнаті пили каву і говорили про штабс-капітана Полянського, а він намагався не слухати і писав у своєму щоденнику: «Де я, боже мій?! Мене оточує пошлість і пошлість. Нудні, нікчемні люди, горщики з сметаною, глечики з молоком, таргани, дурні жінки… Нема нічого страшнішого, образливішого, нуднішого за пошлість. Тікати звідси, тікати сьогодні ж, інакше я збожеволію».