Ротшільдова скрипка

Містечко було маленьке, гірше за село, і жили в ньому майже самі старики, які помирали так рідко, що навіть досадно. В лікарні і тюремному замку потреба на труни була дуже мала. Одне слово, справи були кепські. Коли б Яків Іванов був трунарем у губернському місті, то, мабуть, він мав би власний дім і звали б його Яковом Матвійовичем; а тут у містечку його звали просто Яковом, вуличне прізвисько у нього було чомусь — Бронза, а жив він бідно, як простий мужик, у невеликій старій хаті, де була тільки одна кімната, і в тій кімнаті містились він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстат і все господарство.

Яків робив труни добрі, міцні. Для селян і міщан він робив їх на свій зріст і ні разу не помилився, бо вищих і міцніших за нього не було людей ніде, навіть у тюремному замку, хоч йому вже було сімдесят років. Для благородних же і для жінок робив по мірці і використовував для цього залізний аршин. Замовлення на дитячі трунки брав він дуже неохоче і робив їх просто без мірки, з презирством, і щоразу, одержуючи гроші за роботу, говорив:

— Сказати правду, не люблю займатися дурницями.

Крім ремества, невеликий прибуток давала йому також гра на скрипці. У місті на весіллях грав звичайно жидівський оркестр, яким керував лудильник Мойсей Ілліч Шахкес, що брав собі більше половини заробку. Тому що Яків дуже добре грав на скрипці, особливо російських пісень, то Шахкес інколи запрошував його в оркестр з платнею по п’ятдесят копійок за день, не враховуючи подарунків від гостей. Коли Бронза сидів у оркестрі, то в нього насамперед пітніло і багровіло обличчя; було жарко, пахло часником до задухи, скрипка верещала, біля правого вуха хрипів контрабас, біля лівого — плакала флейта, на якій грав рудий з цілою сіткою червоних та синіх жилок на обличчі худючий жид, що мав прізвище відомого багатія Ротшільда. І цей клятий жид навіть найвеселіше примудрявся грати жалісно. Без усякої видимої причини Яків мало-помалу проймався ненавистю і презирством до жидів, а особливо до Ротшільда; він починав прискіпуватись, лаяти його негарними словами і раз навіть хотів побити його, і Ротшільд образився і промовив, дивлячись на нього люто:

— Коли б я не поважав вас за талант, то ви давно полетіли б у мене в віконце.

Потім заплакав. Через це Бронзу запрошували в оркестр не часто, тільки в разі крайньої необхідності, коли не приходив хтось із євреїв.

Яків ніколи не бував у доброму настрої, бо йому раз у раз доводилося зазнавати страшенних збитків. Наприклад, у неділі й свята грішно було працювати, понеділок — важкий день, і таким чином протягом року збиралося до двохсот днів, коли мимоволі доводилося сидіти склавши руки. А які ж це збитки! Коли хто-небудь у місті грав весілля без музики або Шахкес не запрошував Якова, то це теж був збиток. Поліцейський надзиратель був два роки хворий і танув, і Яків нетерпляче ждав, коли він помре, але надзиратель виїхав у губернське місто лікуватися і взяв та й помер там. Ось вам і збиток, принаймні карбованців на десять, бо труну довелося б робити дорогу, з глазетом. Думки про збитки допікали Якову особливо ночами; він клав поруч себе на постіль скрипку і, коли всякі дурниці лізли в голову, торкав струни, скрипка в пітьмі бриніла, і йому ставало легше.

Шостого травня минулого року Марфа раптом занедужала. Стара важко дихала, пила багато води і хиталася, але все ж таки вранці сама витопила піч і навіть ходила по воду. А надвечір злягла. Яків цілий день грав на скрипці; коли ж зовсім стемніло, взяв книжку, в яку щодня записував свої збитки, і з нудьги став підбивати підсумок за рік. Вийшло більше за тисячу карбованців. Це так приголомшило його, що він кинув рахівницю на підлогу і затупав ногами. Потім підняв рахівницю і знову довго клацав і глибоко, напружено зітхав. Обличчя в нього було багрове і мокре від поту. Він думав про те, що коли б цю пропащу тисячу карбованців покласти в банк, то за рік проценту назбиралося б щонайменше сорок карбованців. Отже, і ці сорок карбованців теж збиток. Одне слово, куди не повернись, скрізь самі збитки і край.

— Якове! — покликала Марфа несподівано. — Я помираю!

Він глянув на жінку. Обличчя в неї було червоне від жару, надзвичайно ясне і радісне. Бронза, який звик завжди бачити її обличчя блідим, боязким і нещасним, тепер збентежився. Скидалося на те, ніби вона справді помирала і була рада, що, нарешті, залишає навіки цю хату, труни, Якова… І вона дивилася на стелю і ворушила губами, і вираз у неї був щасливий, неначе вона бачила смерть, свою визволительку, і шепталася з нею.

Уже світало, у вікно видно було, як палала вранішня зоря. Дивлячись на жінку, Яків чомусь згадав, що за все життя він, здається, ні разу не приголубив її, не пожалів, ні разу не догадався купити їй хусточки або принести з весілля чого-небудь солоденького, а тільки кричав на неї, лаяв за збитки, кидався на неї з кулаками; щоправда, він ніколи не бив її, але все-таки лякав, і вона кожного разу ціпеніла від страху. Так він не звелів їй пити чаю, бо й без того витрати великі, і вона пила тільки гарячу воду. І він зрозумів, чому в неї тепер таке дивне» радісне обличчя, і йому стало моторошно.

Діждавшися ранку, він взяв у сусіда коня і повіз Марфу в лікарню. Там хворих було небагато, отож довелося ждати йому недовго, години зо три. На його велику радість, цього разу приймав хворих не лікар, який сам був хворий, а фельдшер Максим Миколайович, старик, про якого всі в місті говорили, що хоч він і питущий і б’ється, але тямить більше, ніж лікар.

— Здоровенькі були, — сказав Яків, вводячи стару в приймальну. — Вибачте, що турбуємо вас, Максиме Миколайовичу, своїми пустими справами. Ось, звольте бачити, захворів мій предмет. Подруга життя, як кажуть, вибачте за вислів…

Нахмуривши сиві брови і погладжуючи бакени, фельдшер почав оглядати стареньку, а вона сиділа на табуреті згорблена й худа, гостроноса, з відкритим ротом, схожа в профіль на птаха, якому хочеться пити.

— Егеж… Так… — повільно промовив фельдшер і зітхнув. — Інфлуенца, а може, й гарячка. Тепер у місті тиф ходить. Що ж? Старенька пожила, слава богу… Скільки їй?

— Та без року сімдесят, Максиме Миколайовичу.

— Що ж? Пожила старенька. Пора й честь знати.

— Воно, звісно, справедливо зволили сказати, Максиме Миколайовичу, — промовив Яків посміхаючись з чемності, — і щиро вам дякуємо за вашу ласку, але дозвольте вам висловитися, всякій комашці жити хочеться.

— Мало чого! — сказав фельдшер таким тоном, неначе від нього залежало жити старій чи вмерти. — Ну, то ось що, голубе, будеш прикладати їй до голови холодний компрес і давай оці порошки по два на день. А по цьому, бувайте здоровенькі, бонжур.

З виразу його обличчя Яків бачив, що справа погана і що вже ніякими порошками не допоможеш; для нього тепер ясно було, що Марфа помре дуже скоро, не сьогодні — завтра. Він злегка штовхнув фельшера під лікоть, підморгнув оком і сказав потихеньку:

— Їй би, Максиме Миколайовичу, банки поставити.

— Ніколи, ніколи, голубе. Бери свою бабку і йди з богом. Бувайте здоровенькі.

— Зробіть таку ласку, — став благати Яків. — Самі звелите знати, коли б у неї, скажемо, живіт болів або які нутрощі, ну, тоді порошки й краплі, але ж у неї застуда! При застуді найперша річ — кров гнати, Максиме Миколайовичу.

Але фельдшер уже викликав іншого хворого, і в приймальну зайшла молодиця з хлопчиком.

— Іди, іди, — сказав він Якову, хмурячись. — Нічого голову морочити.

— Тоді поставте їй хоч п’явки! Буду повік бога благати!

Фельдшер скипів і крикнув:

— Поговори мені ще! Ббовдур…

Яків теж скипів і побагровів увесь, але не сказав і слова, а взяв під руку Марфу і повів її з приймальної. Тільки коли вже сідали на воза, він суворо і насмішкувато глянув на лікарню і сказав:

— Понасаджувано вас тут, артистів! Багатому не бійсь поставили б банки, а для бідного чоловіка і однієї п’явки пожалів. Іроди!

Коли приїхали додому, Марфа, увійшовши в хату, хвилин десять постояла, тримаючись за піч. Їй здавалось, що коли вона ляже, то Яків буде говорити про збитки і лаятиме її за те, що вона все лежить і не хоче працювати. А Яків дивився на неї з нудьгою і згадував, що завтра Іоан- на богослова, післязавтра Миколи чудотворця, а потім неділя, потім понеділок — важкий день. Чотири дні не можна буде працювати, а Марфа, мабуть, помре в який-небудь з цих днів; отже, труну треба робити сьогодні. Він узяв свій залізний аршин, підійшов до жінки і зняв з неї мірку. Потім вона лягла, а він перехрестився і почав робити труну.

Коли роботу було закінчено, Бронза надів окуляри і записав у свою книжку:

«Марфі Івановій труна — 2 крб. 40 коп.»

І зітхнув. Жінка весь час лежала мовчки з заплющеними очима. Але ввечері, коли стемніло, вона раптом покликала чоловіка.

— Пам’ятаєш, Якове! — спитала вона, дивлячись на нього радо. — Пам’ятаєш, п’ятдесят літ тому нам бог дав дитинку з біленьким волоссячком? Ми з тобою тоді все на річці сиділи і пісень співали… під вербою. — І, гірко посміхнувшись, вона додала: — Померла дівчинка.

Яків напружив пам’ять, але ніяк не міг згадати ні дитинки, ні верби.

— Це тобі ввижається, — сказав він.

Приходив батюшка, запричастив і пособорував. Потім Марфа почала бурмотіти щось незрозуміле і вдосвіта померла.

Баби-сусідки обмили, одягли і в труну поклали. Щоб не платити лишнього дячкові, Яків сам читав псалтир, і за могилку з нього нічого не взяли, бо кладовищенський сторож був йому кум. Чотири мужики несли до кладовища труну; але не за гроші, а з пошани. Йшли за труною баби, старці, двоє юродивих, зустрічні побожно хрестилися… І Яків був дуже задоволений, що все так чесно, благопристойно й дешево і не на кривду нікому. Прощаючись востаннє з Марфою, він помацав рукою труну і подумав: «Добра робота!»

Та коли він повертався з кладовища, його охопила сильна туга. Він чогось занедужав: дихання було гаряче й важке, ослабли ноги, хотілося пити. А тут ще полізли в голову різні думки. Згадав знову, що він за все своє життя ні разу не пожалів Марфи, не приголубив. П’ятдесят два роки, поки вони жили в одній хаті, тяглися довго-довго, але якось так вийшло, що за весь цей час він ні разу не подумав про неї, не звернув уваги, наче вона була кішка або собака. А вона ж щодня топила піч, варила й пекла, ходила по воду, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, а коли він повертався п’яний з весілля, вона завжди з благоговінням вішала його скрипку на стіну і вкладала його спати і все це мовчки з боязким, дбайливим виразом.

Назустріч Якову, посміхаючись і вклоняючись, ішов Ротшільд.

— А я вас шукаю, дядечку! — сказав він. — Кланялися вам Мойсей Ілліч і звеліли вам зараз приходити до них.

Якову було не до того. Йому хотілося плакати.

— Відчепись! — сказав він і пішов далі.

— Та як же так можна? — стривожився Ротшільд, забігаючи вперед. — Мойсей Ілліч образяться! Вони звеліли зараз!

Якову здалося гидким, що жид засапався, кліпав і що в нього так багато рудого ластовиння. І було гидко дивитися на його зелений сюртук з темними латками і на всю його тендітну, делікатну постать.

— Чого ти лізеш до мене, часник? — вигукнув Яків. — Не чіпляйся!

Жид розсердився і теж крикнув:

— Але ви, будь ласка, тихше, а то ви у мене через паркан полетите!

— Геть з очей моїх! — ревнув Яків і кинувся на нього з кулаками. — Життя нема від пархатих!

Ротшільд помертвів з переляку, присів і замахав руками над головою, ніби захищаючись від ударів, потім схопився і побіг геть щодуху. На бігу він підстрибував, сплескував руками і видно було, як здригалася його довга худа спина. Хлопчаки зраділи нагоді і кинулись за ним з криком: «Жид! Жид!» Собаки теж погналися за ним з гавкотом. Хтось зареготав, потім свиснув, собаки загавкали дужче й дружніше… Потім, мабуть, собака вкусила Ротшільда, бо почувся розпачливий, болісний крик.

Яків гуляв по вигону, потім пішов краєм міста, куди несли ноги, і хлопчаки кричали: «Бронза іде! Бронза іде!» А ось і річка. Тут з писком ганяли кулики, крякали качки. Сонце сильно припікало, і від води йшло таке блискотіння, що боляче було дивитися. Яків пройшовся по стежці вздовж берега і бачив, як з купальні вийшла огрядна червонощока дама, і подумав про неї: «Ач, видра яка!» Недалеко від купальні хлопчаки ловили на м’ясо раків; побачивши його, вони почали кричати зі злістю: «Бронза! Бронза!» А ось широка стара верба з величезним дуплом, а на ній воронячі гнізда… І раптом у пам’яті Якова, як живе, постало малятко з білявим волоссям і верба, про яку говорила Марфа. Еге ж, оце і є та сама верба — зелена, тиха, сумна… Як вона зістарілась, бідолашна!

Він сів під нею і став згадувати. На тім боці, де тепер заливна лука, тоді стояв великий березовий ліс, а он на тій лисій горі, що бовванів на обрії, тоді синів старий-ста- рий сосновий бір. По річці ходили барки. А тепер скрізь рівно й гладенько, і на тому березі стоїть одна тільки берізка, молода й струнка, як паняночка, а на річці тільки качки та гуси, і не видно, щоб тут коли-небудь ходили барки. Здається, порівняно з минулим і гусей стало менше. Яків заплющив очі, і в уяві його одно назустріч одному помчали величезні стада білих гусей.

Він дивувався, як це сталося так, що за останні сорок або п’ятдесят років свого життя він ні разу не був на річці, а якщо, може, й був, то не звернув на неї уваги? Адже ріка чималенька, неабияка; на ній можна було б завести рибальство, а рибу продавати купцям, чиновникам, буфетнику на станції і потім складати гроші в банк; можна було. б плавати в човні від садиби до садиби і грати на скрипці, і люди всякого звання платили б гроші: можна було б спробувати знову ганяти барки — це краще, ніж труни робити; нарешті, можна було б розводити гусей, різати їх і взимку відправляти в Москву; мабуть, самого пуху за рік набралося б карбованців на десять. Але він проґавив, нічого цього не зробив. Які збитки! Ах, які збитки! А коли б усе разом — і рибу ловити, і на скрипці грати, і барки ганяти, і гусей різати, то який назбирався б капітал! Але нічого цього не було навіть уві сні, життя пройшло без користі, без ніякої радості, пропало марно, ні за понюх тютюну: попереду вже нічого не залишилося, а глянеш назад — там нічого, крім збитків, і таких страшенних, що навіть мороз бере. І чому людина не може жити так, щоб не було отих втрат і збитків? Спитати б, навіщо зрубано березняк і сосновий бір? Чого даремно гуляє вигін? Чого люди завжди роблять саме не те, що потрібно? Чого Яків усе життя лаявся, ревів, кидався з кулаками, кривдив свою жінку і. спитати б, для якої потреби допіру налякав і образив жида? Чого взагалі люди заважають жити один одному? Адже від цього які збитки! Які страшенні збитки! Коли б не було ненависті і злостивості, люди мали б один від одного величезну користь.

Увечері і вночі ввижались йому малятко, верба, риба, різані гуси, і Марфа, схожа в профіль на птаха, якому хочеться пити, і бліде, злякане обличчя Ротшільда, і якісь пики насувались з усіх боків і бубоніли про збитки. Він перекидався з боку на бік і разів з п’ять вставав з ліжка, щоб пограти на скрипці.

Вранці надсилу підвівся і пішов у лікарню. Той же Максим Миколайович наказав класти на голову холодний компрес, дав порошки, і з виразу його обличчя і з тону Яків зрозумів, що справа погана і ніякими порошками не допоможеш. Ідучи потім додому, він міркував, що від смерті буде тільки одна користь: не треба ні їсти, ні пити, ні платити податків, ні ображати людей, а тому, що людина лежить в могилці не один рік, а сотні, тисячі літ, то, якщо порахувати, користь буде величезна. Від життя людині — збиток, а від смерті — користь. Це міркування, звісно, справедливе, але все-таки прикро й гірко: чого на світі такий дивний порядок, що життя, яке дається людині тільки раз, проходить без користі?

Не жаль було помирати, та як тільки дома він побачив скрипку, у нього стислося серце і стало жаль. Скрипки не можна взяти з собою в могилу, і тепер вона зостанеться сиротою і з нею станеться те ж саме, що з березняком і сосновим бором. Все на цьому світі гинуло і буде гинути! Яків вийшов із хати і сів біля порога, притискаючи до грудей скрипку. Думаючи про пропаще, втратне життя, він заграв, сам не знаючи що, але вийшло жалісне й зворушливе, і сльози покотилися у нього по щоках. І чим глибше він думав, тим сумніше співала скрипка.

Скрипнула клямка на хвіртці, раз-другий, і показався Ротшільд. Половину двору він пройшов сміливо, але побачивши Якова, враз спинився, весь зіщулився і, мабуть, від страху почав робити руками такі знаки, наче хотів показати на пальцях, котра тепер година.

— Підійди, нічого, — сказав лагідно Яків і поманив його до себе. — Підійди!

Дивлячись недовірливо і з страхом, Ротшільд став підходити і спинився від нього на сажень.

— А ви, зробіть ласку, не бийте мене! — сказав він, присідаючи. — Мене Мойсей Ілліч знову послали. Не бійся, кажуть, піди знов до Якова і скажи, кажуть, що без них аж ніяк не можна. В середу вешілля. Егеж… Пан Шаповалов віддають дочку жа хорошого цоловіка. І вешілля буде багате, у-у! — додав жид і примружив одне око.

— Не можу… — промовив Яків, важко дихаючи. — Захворів, брат.

І знову заграв, і сльози бризнули з очей на скрипку. Ротшільд уважно слухав, ставши до нього боком і схрестивши на грудях руки. Зляканий, здивований вираз на його обличчі поволі змінився скорботним і страдницьким, він звів очі догори, неначе переживаючи болючий захват, і промовив: «Ваххх!..» І сльози повільно потекли у нього по щоках і закапали на зелений сюртук.

І потім цілий день Яків лежав у тузі. Коли ввечері батюшка, сповідаючи, спитав його, чи не пам’ятає він за собою якого-небудь особливого гріха, то він, напружуючи слабіючу пам’ять, згадав знову нещасне Марфине обличчя і розпачливий крик жида, якого вкусив собака, і сказав ледве чутно:

— Скрипку віддайте Ротшільду.

— Добре, — відповів батюшка.

І тепер у місті всі питають: звідки у Ротшільда така добра скрипка? Купив він її чи вкрав, чи, може, узяв на заставу? Він давно вже залишив флейту і грає тепер тільки на скрипці. З-під смичка в нього ллються такі ж жалісні звуки, як і раніше з флейти, та коли він старається повторити те, що грав Яків, сидячи на порозі, то у нього виходить щось таке невеселе й скорботне, що слухачі плачуть, і сам він наприкінці зводить очі і каже: «Ваххх!..» І ця нова пісня так сподобалася у місті, що Ротшільда запрошують до себе один поперед одного купці і змушують грати її по десять раз.