Учитель

Федір Лукич Сисоєв, учитель фабричної школи, утримуваної коштом «Мануфактуры Куликина сыновья», готувався до урочистого обіду. Щороку після екзаменів дирекція фабрики влаштовувала обід, на якому були: інспектор народних училищ, усі присутні на екзамені та адміністрація фабрики. Обіди, незважаючи на свою офіціальність, виходили завжди тривалими, веселими й смачними; забувши чиношанування й пам’ятаючи лише про свої труди праведні, вчителі досхочу наїдалися, дружно напивалися, балакали до хрипоти й розходилися пізно увечері, сповняючи все фабричне селище співами й звуками поцілунків. Таких обідів Сисоєв, відповідно до кількості років, що їх він прослужив у фабричній школі, пережив тринадцять.

Зараз, збираючись на чотирнадцятий обід, він намагався надати собі якнайсвятковішого і якнайпристойнішого вигляду. Цілу годину він чистив віничком нову чорну пару, майже стільки ж часу стояв перед дзеркалом, коли надів модну сорочку; запонки погано пролізали в петельки сорочки, і ця обставина викликала цілу бурю скарг, погроз і докорів на адресу дружини. Бігаючи коло нього, бідолашна дружина вибилася із сил. Та й сам він під кінець змучився. Коли принесли йому з кухні вичищені штиблети, то йому не стало сил натягти їх на ноги. Довелося полежати й випити води.

— Який ти кволий став! — зітхнула дружина. — Тобі б зовсім не ходити на цей обід.

— Прошу без порад! — сердито обірвав її учитель.

Він був у поганому настрої, бо був дуже незадоволений останніми екзаменами. Минулися ці екзамени чудово; всі хлопчики старшого відділу були удостоєні свідоцтва й нагороди; начальство і фабричне, і казенне, залишилося задоволене успіхами, але вчителеві було мало цього. Йому було досадно, що учень Бабкін, який завжди писав без жодної помилки, зробив у екзаменаційному диктанті три помилки; учень Сергеєв від хвилювання не зумів помножити 17 на 13; інспектор, людина молода й недосвідчена, статтю для диктанту вибрав важку, а вчитель середньої школи Ляпунов, якого інспектор попросив диктувати, поводився «не по-товариському»: диктуючи — вимовляв слова не так, як вони пишуться, і наче жував слова.

Натягнувши з допомогою дружини штиблети і оглянувши себе ще раз у дзеркалі, вчитель узяв свою сукувату палицю й пішов на обід. Біля самого входу в квартиру директора фабрики, де мало відбутися торжество, з ним сталася маленька неприємність. Він раптом закашлявся… Від кашлевих поштовхів з голови злетів кашкет і з рук випала палиця, а коли з квартири директора, почувши його кашель, вибігли вчителі й інспектор училищ, він сидів на нижній сходинці й обливався потом.

— Федоре Лукичу, це ви? — здивувався інспектор. — Ви… прийшли?

— А що?

— Вам, голубчику, посидіти б дома. Сьогодні ви зовсім нездужаєте…

— Сьогодні я такий, який і вчора був. А коли вам неприємна моя присутність, то я можу піти.

— Ну, до чого ці слова, Федоре Лукичу? Навіщо говорити це? Ласкаво просимо! Власне ж не ми, а ви причина торжества. Нам навіть дуже приємно, справді!..

У квартирі директора фабрики все вже було готове до торжества. У великій їдальні з німецькими олеюграфіями й запахом герані та лаку стояло два столи: один великий для обіду, другий, трохи менший — закусочний. У вікно крізь спущені штори ледь-ледь пробивалося полудневе, пекуче світло… Кімнатний присмерк, швейцарські краєвиди на шторах, герань, тонко порізана ковбаса на тарілках — виглядали наївно, по-дівочому сентиментально, і все це було схоже на самого господаря квартири, маленького добродушного німця, з круглим черевцем і з масними, ласкавими очима. Адольф Андрійович Бруні (так звали господаря) метушився біля закусочного стола, мов на пожежі, наливав чарки, підкладав у тарілки і все намагався якось догодити, розсмішити, виявити свою дружелюбність. Він плескав по плечах, зазирав у вічі, хихикав, потирав руки, одним словом, лащився, як добрий собака.

— Федоре Лукичу, кого я бачу! — заговорив він уриваним голосом, побачивши Сисоєва. — Як нам приємно! Незважаючи на свою недугу, ви прийшли!.. Панове, дозвольте вас порадувати: Федір Лукич прийшов!

Біля закусочного столика вже юрмилися педагоги і їли. Сисоєв нахмурився; йому не сподобалося, що товариші почали їсти й пити, не дочекавшись його. Він нагледів серед них Ляпунова, того самого, який диктував на екзамені, і, підійшовши до нього, почав:

— Це не по-товариському! Егеж! Так порядні люди не диктують!

— Господи, ви все про те саме! — сказав Ляпунов і скривився. — Невже вам не набридло?

— Так, все про те саме! У мене Бабкін ніколи помилок не робив! Я знаю, чому ви так диктували. Вам просто хотілося, щоб мої учні провалилися й ваша школа виявилася кращою за мою. Я все розумію!..

— Та чого ви присікуєтесь! — огризнувся Ляпунов. — Якого чорта ви до мене чіпляєтесь?

— Годі, панове, — втрутився інспектор, роблячи плачливе обличчя. — Ну, чи варто через дурниці гарячитися. Три помилки… жодної помилки… ну, хіба це не однаково?

— Ні, не однаково. У мене Бабкін ніколи помилок не робив!

— Чіпляється! — продовжував Ляпунов, сердито фиркаючи. — Користується своїм становищем хворої людини і всіх поїдом їсть. Ну, я, батечку, не подивлюсь, що ви хворий!

— Дайте моїй хворобі спокій! — сердито крикнув Сисоєв. — Яке вам діло? Заладили всі одне… хвороба! хвороба! хвороба!.. Дуже мені потрібне ваше співчуття! Та й чого ви вигадали, що я хворий? Був до екзаменів хворий, це правда, а тепер я зовсім одужав, тільки кволість залишилася.

— Одужав, ну і слава богу, — сказав законоучитель о. Микола, молодий священик у франтівській коричневій рясі та в брюках навипуск. — Радіти треба, а ви дратуєтесь та інше тому подібне.

— Ви теж гарний, — перепинив його Сисоєв. — Запитання повинні бути прямі, ясні, а ви весь час загадки загадували. Так не можна!

Його сяк-так спільними зусиллями заспокоїли й посадовили за стіл. Він довго вибирав, чого б випити, і, зробивши кисле обличчя, випив півчарки якоїсь зеленої настойки, потім потяг до себе кусок пирога й кропітливо вибрав з начинки яйця та цибулю. З першого ж ковтка пиріг здався йому прісним. Він посолив його й одразу ж сердито відсунув, бо пиріг був пересолений.

За обідом Сисоєва посадовили між інспектором і Бруні. Після першої ж страви, за давно заведеним звичаєм, почалися тости.

— Вважаю за приємний обов’язок, — почав інспектор, — подякувати відсутнім тут попечителям школи Данилові Петровичу і… і… і…

— І Іванові Петровичу… — підказав Бруні.

— І Іванові Петровичу Кулікіним, які не шкодують коштів на школу, і пропоную випити за їх здоров’я…

— З свого боку, — сказав Бруні, схопившись, мов опечений, — я пропоную тост за здоров’я шановного інспектора народних училищ, Павла Генадійовича Надарова.

Засовалися стільці, заусміхалися обличчя, і почалося звичайне цокання. Третій тост завжди належав Сисоєву. І цього разу він підвівся й став говорити. Зробивши серйозне обличчя й відкашлявшись, він насамперед заявив, що в нього нема дару красномовства й що говорити він не готувався. Далі він сказав, що протягом чотирнадцяти років його служби було багато інтриг, підкопів і навіть доносів на нього, і що він знає своїх ворогів і донощиків, але не бажає називати їх «з побоювання зіпсувати декому апетит»; незважаючи на інтриги, кулікінська школа зайняла перше місце в усій губернії «не тільки в моральному, але навіть і в матеріальному відношенні».

— Всюди, — сказав він, — вчителі одержують двісті і триста, а я одержую п’ятсот карбованців, і до того ж мою квартиру опоряджено заново й навіть умебльовано коштом фабрики. А цього року всі стіни обклеєні новими шпалерами…

Далі вчитель розводився про те, як щедро, порівнюючи з земськими і казенними школами, учням постачають письмове приладдя. І всім цим, на його думку, школа завдячує не хазяїнам фабрики, які живуть за кордоном і навряд чи знають навіть про існування школи, а людині, яка, незважаючи на своє німецьке походження й лютеранську віру, має руську душу. Сисоєв говорив довго, з передишками і з претензією на красномовність, і промова його вийшла тягучою й неприємною. Він кілька разів згадав про якихось ворогів своїх, старався говорити натяками, повторювався, кашляв, негарно ворушив пальцями. Під кінець він стомився, спітнів і став говорити тихо, уривано, немовби сам до себе, і закінчив свою промову не зовсім складно:

— Отже, пропоную випити за Бруні, тобто за Адольфа Андрійовича, який тут, серед нас… взагалі… і зрозуміло.

Коли він скінчив, всі полегшено зітхнули, немовби хтось бризнув у повітря холодною водою й розвіяв духоту. Неприємного почуття не зазнав, як видно, один тільки Бруні. Сяючи й закочуючи свої сентиментальні очі, німець з почуттям потрусив руку Сисоєву й знову почав лащитись, мов собака.

— О, дякую вам! — сказав він, роблячи наголос на у й притискаючи ліву руку до серця. — Я дуже щасливий, що ви мене розумієте! Я всією душею, я бажаю всього найкращого! Та тільки мушу я вам зауважити, що ви перебільшуєте моє значення. Своїм процвітанням школа завдячує тільки вам, вельмишановний мій друже, Федоре Лукичу! Без вас вона нічим не відрізнялася б від інших шкіл! Ви думаєте: німець говорить комплімент, німець говорить делікатності. Ха-ха! Ні, душе моя, Федоре Лукичу, я чесна людина й нікому не говорю компліментів. Якщо ми платимо вам п’ятсот карбованців на рік, то, значить, ви дорогі нам. Чи не так? Панове, адже я правду кажу? Іншому ми не платили б стільки… Помилуйте, хороша школа — це честь для фабрики!

— Я повинен щиро визнати, що ваша школа справді незвичайна, — сказав інспектор. — Не подумайте, що це фіміам. Принаймні другої такої мені не доводилося зустрічати за все життя. Я сидів у вас на екзамені і весь час дивувався… Чудо, які діти! Багато знають і жваво відповідають, і притому вони у вас якісь особливі, незалякані, щирі… Помітно, що й вас люблять, Федоре Лукичу. Ви педагог до мозку кісток, ви, мабуть, народилися вчителем. Всі дані у вас: і вроджене покликання, і багаторічний досвід, і любов до справи… Просто дивно, скільки у вас, незважаючи на кволе здоров’я, енергії, знання справи… цієї, розумієте, витримки, певності! Правду сказав хтось в училищній раді, що ви поет у своїй справі… Саме поет!

І всі обідаючі одностайно, як одна людина, заговорили про надзвичайний талант Сисоєва. І наче гребля прорвалася: потекли щирі, піднесені промови, яких не говорить людина, коли її стримує розважлива й обережна тверезість. Були забуті й промова Сисоєва, і його нестерпний характер, і злий, недобрий вираз обличчя. Розговорилися всі, навіть мовчазні й несміливі, щойно призначені вчителі, убогі, затуркані юнаки, які інакше не величали інспектора, як «ваше високоблагородіє». Ясно, що в своєму колі Сисоєв був особою видатною.

Звикнувши за чотирнадцять років служби до успіху й похвал, він байдуже прислухався до піднесеного гомону своїх шанувальників.

Замість нього похвалами тішився Бруні. Німець ловив кожне слово, сяяв, плескав у долоні й соромливо червонів, наче похвали стосувалися не вчителя, а його.

— Браво! Браво! — кричав він. — Правильно! Ви вгадали мою думку!.. Чудово!..

Він зазирав учителеві в очі, ніби бажаючи поділитися з ним своїм блаженством. Кінець кінцем він не витримав, схопився, і покриваючи всі голоси своїм верескливим тенорком, прокричав:

— Панове! Дозвольте мені говорити! Тсс! На всі ваші слова я можу тільки одне сказати: фабрична адміністрація не залишиться в боргу у Федора Лукича!..

Всі замовкли. Сисоєв підвів очі на рожеве обличчя німця.

— Ми вміємо цінити, — продовжував Бруні, роблячи серйозне обличчя й притишуючи голос. — На всі ваші слова я мушу сказати вам, що… сім’я Федора Лукича буде забезпечена і що з цією метою місяць тому вже покладено в банк капітал.

Сисоєв запитливо подивився на німця, на товаришів, ніби не розуміючи: чому буде забезпечена сім’я, а не він сам. І тут на всіх обличчях, в усіх нерухомих, спрямованих на нього поглядах він прочитав не співчуття, не жаль, яких він терпіти не міг, а щось інше, щось лагідне, ніжне і водночас найвищою мірою зловісне, схоже на страшну істину, щось таке, що миттю сповнило його тіло холодом, а душу невимовним одчаєм. З блідим, перекривленим обличчям він раптом рвучко встав і схопив себе за голову. Чверть хвилини простояв він так, з жахом дивився вперед в одну точку, наче бачив перед собою цю близьку смерть, про яку говорив Бруні, потім сів і заплакав.

— Годі-бо!.. Що з вами?… — чув він стривожені голоси. — Води! Випийте води!

Минув якийсь час, і вчитель заспокоївся, але колишнє пожвавлення не поверталося до обідаючих. Обід закінчився в похмурому мовчанні й значно раніше, ніж минулих років.

Прийшовши додому, Сисоєв насамперед подивився в дзеркало.

«Звичайно, даремно я там розревівся! — думав він, дивлячись на свої очі з темними колами і на запалі щоки. — Сьогодні в мене колір обличчя значно кращий, ніж учора. У мене недокрів’я й катар шлунка, а кашель у мене шлунковий».

Заспокоївшись на цьому, він повільно роздягся й довго чистив віничком свою чорну пару, потім старанно склав її і замкнув у комод.

Потім він підійшов до стола, де лежала купка учнівських зошитів, і, вибравши зошит Бабкіна, сів і заглибився в споглядання гарного дитячого почерку…

А в цей час, поки він розглядав диктант своїх учнів, у сусідній кімнаті сидів земський лікар і пошепки говорив його дружині, що не слід було пускати на обід людину, якій залишилося жити, як видно, не більше тижня.

1886