У морі

Розповідь матроса

Видно було тільки тьмяніючі вогні покинутої гавані та чорне, як туш, небо. Дув холодний, вологий вітер. Ми відчували над собою важкі хмари, відчували їх бажання пролитися дощем, і нам було душно, незважаючи на вітер і холод.

Ми, матроси, збившись у себе в кубрику, кидали жеребок. Лунав голосний, п’яний сміх нашої братії, чулися дотепи, хтось для потіхи кукурікав.

Частий дрож пробігав у мене від потилиці аж до самісіньких п’ят, ніби в моїй потилиці була дірка, з якої котився вниз по голому тілу холодний дріб. Тремтів я і від холоду і з інших причин, про які хочу тут розповісти.

Людина, на мою думку, взагалі огидна, а матрос, признатися, буває іноді огидніший за все на світі, огидніший за найвідворотнішу тварину, яка все-таки має виправдання, бо підкорена інстинкту. Можливо, я й помиляюся, бо життя не знаю, але, мені здається, все-таки у матроса більше причин ненавидіти і лаяти себе, ніж у будь-кого іншого. Людині, яка кожної хвилини може зірватися з щогли, навіки сховатися під водою, яка знає бога, лише коли потопає або летить сторч головою, байдуже все, і нічого їй на суші не жаль. Ми п’ємо багато горілки, ми розпусні, бо не знаємо, кому і для чого потрібна в морі доброчесність.

Та буду однак розповідати далі.

Ми кидали жеребок. Нас усіх, таких, що відбули свою вахту, було двадцять двоє. З цього числа тільки двом могло випасти на долю щастя навтішатися рідкісним спектаклем. Справа в тому, що «каюта для молодожонів», яка була у нас на пароплаві, в описувану ніч мала пасажирів, а в стінах цієї каюти було тільки два отвори, якими ми могли розпорядитися. Один отвір випиляв я сам тонкою пилкою, просвердливши перед цим стіну штопором, а другий — вирізав ножем один мій товариш, і обидва ми працювали більше тижня.

— Один отвір дістався тобі!

— Кому?

Вказали на мене.

— А другий кому?

— Твоєму батькові!

Мій батько, старий, горбатий матрос, з лицем, схожим на печене яблуко, підійшов до мене і ляснув мене по плечу.

— Сьогодні, малий, ми з тобою щасливі, — сказав він мені. — Чуєш, малий? Щастя в один час випало і тобі і мені. Це щось та значить.

Він нетерпляче запитав, котра година. Була тільки одинадцята.

Я вийшов із кубрика, запалив люльку і почав дивитися на море. Було темно але, треба гадати, і в очах моїх відбивалося те, що творилося в душі, бо на чорному фоні ночі я розрізняв образи, я бачив те, чого так бракувало в моєму тоді ще молодому, але вже пропащому житті…

О дванадцятій я пройшовся повз салон і заглянув у двері. Щойно повінчаний молодий пастор з красивою білявою головою, сидів за столом і тримав у руках Євангеліє. Він пояснював щось високій, худій англійці. Його молода дружина, струнка, дуже вродлива, сиділа поруч з чоловіком і не зводила своїх блакитних очей з його білявої голови. По салону з кутка в куток ходив банкір, високий товстий старий англієць з рудим, дуже неприємним лицем. Це був чоловік старої дами, з якою розмовляв молодожон.

«Пастори мають звичку розмовляти цілими годинами! — подумав я. — Він не скінчить до ранку!»

В годину ночі підійшов до мене батько і, сіпнувши мене за рукав, сказав:

— Пора! Вони вийшли із салону.

Я вмить злетів униз по крутих східцях і попрямував до знайомої стіни. Між цією стіною і стіною корабля був вузький прохід, повний сажі, води, пацюків. Незабаром я почув важкі кроки старого батька. Він спотикався об пакунки, ящики з гасом і лаявся.

Я намацав свій отвір і витяг із нього чотирикутний шматок дерева, який я так довго випилював. І я побачив тонкий, прозорий серпанок, крізь який пробивалося до мене лагідне, рожеве світло. І разом із світлом мого гарячого обличчя торкнувся одурманюючий наздвичайно приємний запах; це був, очевидно, запах аристократичної спальні. Щоб побачити спальню, треба було розсунути серпанок двома пальцями, що я й поспішив зробити.

Я побачив бронзу, бархат, мереживо. І все було залите рожевим світлом. За півтора сажня від мого обличчя стояло ліжко.

— Пусти мене до твоєї дірки, — сказав батько, нетерпляче штовхаючи мене в бік. — У твою краще видно!

Я мовчав.

— У тебе, малий, очі сильніші за мої, і для тебе зовсім байдуже, чи дивитися здалеку, чи зблизька!

— Тихше! — сказав я. — Не галасуй, нас можуть почути!

Молода сиділа скраю на ліжку, звісивши свої маленькі ноги на хутро. Вона дивилася в землю. Перед нею стояв її чоловік, молодий пастор. Він говорив їй щось, а що саме — не знаю. Шум пароплава заважав мені чути. Пастор говорив палко, розмахуючи руками, блискаючи очима. Вона слухала й заперечливо хитала головою…

— Чоррт, мене вкусив пацюк! — пробурчав батько.

Я тісніше притиснувся грудьми до стіни, немов боячись, щоб не вискочило серце. Голова моя горіла.

Говорили молодята довго. Пастор, нарешті, опустився на коліна і, простягаючи до неї руки, почав її благати. Вона заперечливо похитала головою. Тоді він схопився і заходив по каюті. З виразу його обличчя і з жестів я догадався, що він погрожував.

Його молода дружина підвелася, поволі пішла до стіни, де я стояв, і зупинилася біля самісінького мого отвору. Вона стояла непорушно і думала, а я не міг одвести очей від її обличчя. Мені здавалося, що вона мучиться, що вона бореться з собою, вагається, і в той же час риси її виражали гнів. Я нічого не міг зрозуміти.

Мабуть, хвилин із п’ять ми простояли так, лицем до лиця, потім вона відійшла і, зупинившись посеред каюти, кивнула своєму пастору — на знак згоди, мабуть. Він радісно усміхнувся, поцілував у неї руку і вийшов із спальні.

Через три хвилини двері відчинилися, і в спальню ввійшов пастор, а слідом за ним високий, товстий англієць, про якого я згадував раніше. Англієць підійшов до ліжка і запитав про щось красуню. Та, бліда, не дивлячись на нього, ствердно кивнула головою.

Англієць-банкір вийняв з кишені якусь пачку, можливо, пачку банкових білетів, і подав пастору. Той оглянув її, порахував і з поклоном вийшов. Старий англієць замкнув за ним двері…

Я відскочив від стіни, як опечений. Я злякався. Мені здалося, що вітер розірвав наш пароплав на шматки, що ми потопаємо.

Старий батько, ця п’яна, розпусна людина, взяв мене за руку і сказав:

— Ходімо звідси! Тобі не треба цього бачити! Ти ще малий…

Він ледве стояв на ногах. Я виніс його по крутих звивистих східцях нагору, де вже йшов справжній осінній дощ…