Трагік

Був бенефіс трагіка Феногенова.

Ставили «Князя Серебряного». Сам бенефіціант грав Вяземського, антрепренер Лимонадов — Дружину Морозова, пані Беобахтова — Єлену… Вистава вийшла на славу. Трагік робив буквально чудеса. Він викрадав Єлену однією рукою і тримав її над головою, коли проносив через сцену. Він кричав, шипів, тупотів ногами, рвав у себе на грудях каптан. Відмовляючись від поєдинку з Морозовим, він трусився всім тілом, як насправді ніколи не трусяться, і голосно задихався. Театр дрижав од оплесків Викликам не було кінця. Феногенову піднесли срібний портсигар і букет з довгими стрічками. Дами махали хусточками, примушували мужчин аплодувати, багато хто плакав… Але найбільше захоплювалась грою й хвилювалася дочка справника Сидорецького, Маша. Вона сиділа в першому ряді крісел, поруч свого батенька, не відривала очей од сцени навіть в антрактах і була в повному захваті. Її тоненькі ручки й ніжки тремтіли, оченята були повні сліз, обличчя дедалі блідло. Та й не дивно: вона була в театрі вперше в житті!..

— Як хороше вони грають! Як чудесно! — зверталася вона до свого батенька-справника щоразу, коли падала завіса. — Який гарний Феногенов!

І коли б батенько міг читати на обличчях, він би прочитав на блідому личку своєї дочки захоплення, що доходило до страждання. Вона страждала і від гри, і від п’єси, і від обстановки. Коли в антракті полковий оркестр починав грати свою музику, вона в знемозі заплющувала очі.

— Тату! — звернулася вона до батька в останньому антракті. — Піди на сцену і скажи їм усім, щоб приходили до нас завтра обідати!

Справник пішов за сцену, похвалив там усіх за хорошу гру і сказав пані Беобахтовій комплімент.

— Ваше красиве обличчя проситься на полотно. О, чому я не володію пензлем!

І шаркнув ногою, потім запросив акторів до себе на обід.

— Усі приходьте, крім жінок, — шепнув він. — Актрис не треба, бо в мене дочка.

На другий день у справника обідали артисти. Прийшли тільки антрепренер Лимонадов, трагік Феногенов і комік Водолазов; інші послалися на брак часу і не прийшли. Обід пройшов нудно. Лимонадов увесь час запевняв справника, що він його поважає і взагалі шанує всяке начальство. Водолазов удавав п’яних купців і вірмен, а Феногенов, високий, дебелий малорос (у паспорті він називався Книш) з чорними очима і нахмуреним лобом, продекламував «Біля парадного під’їзду» і «Бути чи не бути». Лимонадов із сльозами на очах розповів про побачення своє з колишнім губернатором генералом Канючиним. Справник слухав, нудьгував і благодушно усміхався. Незважаючи навіть на те, що від Лимонадова сильно тхнуло паленим пір’ям, а на Феногенові був чужий фрак і чоботи з кривими підборами, він був задоволений. Вони подобалися його дочці, веселили її, і цього йому було досить! А Маша дивилася на артистів, не відривала від них очей ні на хвилину. Ніколи раніше вона не бачила таких розумних, незвичайних людей!

Увечері справник і Маша були знову в театрі. Через тиждень артисти знову обідали в начальства, і з цього часу почали майже щодня приходити до дому справника, то обідати, то вечеряти, і Маша ще дужче прив’язалася до театру, і почала бувати в ньому щодня.

Вона закохалася в трагіка Феногенова. Одного чудового ранку, коли справник їздив зустрічати архієрея, вона втекла з трупою Лимонадова і в дорозі повінчалася із своїм коханим. Одсвяткувавши весілля, артисти написали довгого, зворушливого листа і надіслали його справникові. Писали всі разом.

— Ти йому мотиви, мотиви ти йому! — казав Лимонадов, диктуючи Водолазову. — Пошани йому підпусти… Вони, чинодрали, люблять це… Додай чогось такого… щоб сльозу пустив…

Відповідь на цей лист була зовсім невтішна. Справник зрікався дочки, що вийшла, як він писав, «за дурного, гультяя-хохла, що не має певного становища».

І на другий день після того, як прийшла ця відповідь, Маша писала своєму батькові:

«Тату, він б’є мене! Прости нас!»

Він бив її, бив за кулісами в присутності Лимонадова, прачки й двох ламповщиків! Він пам’ятав, як за чотири дні до весілля, увечері, сидів він з усією трупою в трактирі «Лондон»; всі говорили про Машу, трупа радила йому «рискнути», а Лимонадов переконував із сльозами на очах:

— Нерозумно й нераціонально відмовлятися від такого випадку. Та за такі гроші не те, що женитися, в Сибір піти можна! Оженишся, збудуєш свій власний театр, і бери мене тоді до себе в трупу. Не я вже тоді володар, а ти володар.

Феногенов пам’ятав про це і тепер бурмотів, стискаючи кулаки:

— Коли він не пришле грошей, то я з неї трісок натешу. Я не дозволю себе обдурювати, чорти б мене розірвали!

З одного губернського міста трупа хотіла виїхати потай од Маші, але Маша дізналася й прибігла на вокзал після другого дзвінка, коли актори вже сиділи у вагонах.

— Мене образив ваш батько, — сказав їй трагік. — Між нами все скінчено!

А вона, незважаючи на те, що у вагоні були люди, зігнула свої маленькі ніжки, стала перед ним навколішки і простягла з благанням руки.

— Я люблю вас! — просила вона. — Не женіть мене, Кіндрате Івановичу! Я не можу жити без вас!

Зглянулись на її благання і, порадившись, прийняли її в трупу на амплуа «безперервної графині», — так називали маленьких актрис, що виходили на сцену звичайно юрбою і грали ролі без слів… Спочатку Маша грала покоївок і пажів, але потім, коли пані Беобахтова, окраса лимонадівської трупи, втекла, то її зробили ingénue[1]. Грала вона погано: сюсюкала, ніяковіла. Скоро, проте, звикла й стала подобатися публіці. Феногенов був дуже незадоволений.

— Хіба це актриса? — говорив він. — Ні фігури, ні манер, а так тільки… сама дурість…

В одному губернському місті трупа Лимонадова давала «Розбійників» Шіллера. Феногенов грав Франца, Маша — Амалію. Трагік кричав і трусився, Маша читала свою роль, як добре завчений урок, і п’єса пройшла б, як проходять взагалі п’єси, якби не трапилося маленького скандалу. Усе йшло добре до того місця п’єси, де Франц освідчується в коханні до Амалії, а вона хапає його шпагу. Малорос прокричав, прошипів, затрусився і стиснув у своїх залізних обіймах Машу. А Маша замість того, щоб відштовхнути його, крикнути йому «геть!», затремтіла в його обіймах, як пташка, і не рухалась… Вона ніби заціпеніла.

— Пожалійте мене! — прошепотіла вона йому на вухо. — О, пожалійте мене! Я така нещасна!

— Ролі не знаєш! Суфлера слухай! — прошипів трагік і тицьнув їй у руки шпагу.

Після спектакля Лимонадов і Феногенов сиділи в касі і вели розмову.

— Жінка твоя ролей не вчить, це ти правильно.говорив антрепренер. — Функції своєї не знає… У кожної людини є своя функція… Так от вона її й не знає…

Феногенов слухав, зітхав і хмурився, хмурився…

На другий день Маша сиділа в крамниці з дрібним крамом і писала:

«Тату, він б’є мене! Прости нас! Вишли нам грошей!»

1883