Темнота

Молодий парубок, білявий і вилицюватий, у драному кожушку та у великих чорних валянках, зачекав, коли земський лікар, закінчивши прийом, повертався з лікарні до себе на квартиру, і підійшов до нього несміливо.

— До вашої милості, — сказав він.

— Чого тобі?

Парубок долонею провів себе по носі знизу вгору, подивився на небо і потім уже відповів:

— До вашої милості… Тут у тебе, вашескоблородіє, в арештантській палаті мій брат Васька, коваль із Варваріна…

— Так, то що ж?

— Я, виходить, Васьчин брат… У батька нас двоє… він — Васька, та я — Кирило. Окрім нас три сестри, а Васька одружений і дитинча є… Людей багато, а працювати нікому… В кузні, вважай, уже два роки вогню не роздмухували. Сам я на ситцьовій фабриці, ковалювати не вмію, а батько який робітник? Не тільки, скажімо, робити як слід, їсти не може, ложку повз рота несе.

— Що ж тобі від мене треба?

— Зроби ласку, відпусти Ваську!

Лікар здивовано подивився на Кирила і, ні слова не сказавши, пішов далі. Хлопець забіг уперед і бухнувся йому в ноги.

— Доктор, пане хороший! — заблагав він, кліпаючи очима і знову проводячи долонею по носі. — Зроби божеську ласку, відпусти ти Ваську додому! Застав вічно бога молити! Ваше благородіє, відпусти! З голоду всі дохнуть! Мати цілісінький день реве. Васьчина жінка реве… просто смерть! На світ білий не дивився б! Зроби ласку, відпусти його, пане хороший!

— Та ти дурний чи збожеволів? — спитав лікар, дивлячись на нього сердито. — Як же я можу його відпустити? Адже він арештант!

Кирило заплакав.

— Відпусти!

— Тьху, дивак! Яке ж я маю право? Тюремник я, чи що? Привели його до мене в лікарню лікуватися, я лікую, а відпускати його я маю таке саме право, як тебе засадити в тюрму. Дурна голово!

— Таж його даремно посадили! Поки до суду, він майже рік в острозі сидів, а тепер, скажіть, за що сидить? Нехай би убивав, або коней крав, а то так потрапив, ні за що.

— Вірно, але я ж тут при чому?

— Посадили мужика і самі не знають, за що. Був він напідпитку, ваше благородіє, нічого не пам’ятав і навіть батька по вуху врізав, щоку собі напоров на сук сп’яну, а двоє наших хлопців — захотілося їм, бачиш, турецького тютюну — стали йому говорити, щоб він з ними вночі в армяшчину крамницю забрався, за тютюном. Він сп’яну послухався, дурень. Зламали вони ото, знаєш, замок, забралися і давай бешкетувати. Все порозкидали, шибки побили, борошно розсипали. П’яні — одне слово! Ну, зараз урядник… те та се, до слідчого. Цілий рік в острозі сиділи, а тиждень тому, в середу, судили всіх трьох, у місті. Солдат позаду, з рушницею… присягав народ. Васька менше за всіх винний, а пани так розсудили, що він перший призвідця. Обох хлопців в острог, а Ваську в арештантську роту на три роки. А за що? Розсуди по-божеськи!

— Знову-таки я тут ні при чому. Іди до начальства.

— Я вже був у начальства! Ходив у суд, хотів прохання подати, вони й прохання не взяли. Був я і в станового, і в слідчого був, і кожний говорить: не моє діло! Чиє ж діло? А в лікарні тут старшого за тебе немає. Що хочеш, ваше благородіє, те й робиш.

— Дурень ти! — зітхнув лікар. — Коли присяжні обвинуватили, то вже тут не може нічого зробити ні губернатор, ні навіть міністр, а не те, що становий. Даремно клопочешся!

— А судив же хто?

— Пани присяжні засідателі…

— Які ж це пани? Наші ж мужики були! Андрій Гур’їв був, Альошка Хук був.

— Ну, мені холодно з тобою розмовляти…

Лікар махнув рукою і швидко пішов до своїх дверей. Кирило хотів був піти за ним, але. побачивши, як грюкнули двері, зупинився. Хвилин десять стояв він нерухомо серед подвір’я лікарні і, не надіваючи шапки, дивився на лікареву квартиру, потім глибоко зітхнув, поволі почухався і пішов до воріт.

— До кого ж іти? — бурмотів він, виходячи на дорогу. — Один каже — не моє діло, другий каже — не моє діло. Чиє ж діло? Ні, мабуть, поки не підмажеш, нічого не зробиш. Доктор говорить, а сам увесь час на кулак мені дивиться: чи не дам синеньку? Ну, брате, я й до губернатора дійду.

Переступаючи з ноги на ногу, раз у раз оглядаючись без усякої потреби, він ліниво плентався дорогою і, очевидно, роздумував, куди йти… Було не холодно, і сніг стиха поскрипував у нього під ногами. Перед ним, не далі як за півверсти, розстилалося на горбі повітове містечко, в якому недавно судили його брата. Праворуч темнів острог з червоною покрівлею і з будками по кутах, ліворуч був великий міський гай, тепер укритий інеєм. Було тихо, тільки якийсь старик у баб’ячій кацавейці і у великому картузі йшов попереду, кашляв і покрикував на корову, яку гнав до міста.

— Діду, здорові були! — промовив Кирило, порівнявшись із стариком.

— Здрастуй…

— Продавати женеш?

— Ні, так… — ліниво відповів старик.

— Міщанин, чи що?

Розговорилися. Кирило розповів, чого він був у лікарні і про що говорив з лікарем.

— Воно, звісно, доктор цих справ не знає, — говорив йому старик, коли обидва вони увійшли в місто. — Він хоч і пан, але вивчений лікувати всякими засобами, а щоб пораду справжню тобі дати, або, скажімо, протокол написати, — він цього не може. На те особливе начальство є. У мирового і станового ти був. Ці теж у твоїй справі нічим не допоможуть.

— Куди ж іти?

— У ваших селянських справах найголовніший і до цього приставлений неодмінний член. До нього і йди. Пан Синєоков.

— Це що в Золотові?

— Егеж, так, у Золотові. Він у вас головний. Коли що ваших справ стосується, то проти нього навіть справник не має повного права.

— Далеко, голубе, іти!.. Мабуть, верстов п’ятнадцять, а то й більше.

— Кому треба, то й сто верстов пройде.

— Та воно так… Прохання йому подати, чи що?

— Там дізнаєшся. Коли прохання, писар тобі швидко напише. В неодмінного члена є писар.

Розставшись з дідом, Кирило постояв серед майдану, подумав і пішов назад з міста. Він вирішив піти в Золотово.

Днів через п’ять, повертаючись після прийому хворих до себе на квартиру, лікар знову побачив у себе на дворі Кирила. На цей раз хлопець був не сам, а з якимсь худим, дуже блідим стариком, який, не перестаючи, хитав головою, як маятником, і шамкав губами.

— Ваше благородіє, я знову до твоєї милості! — почав Кирило. — От з батьком прийшов, зроби ласку, відпусти Ваську! Неодмінний член розмовляти не став. Каже: «Забирайся геть!»

— Ваше високородіє! — зашипів горлом старик, зводячи тремтячі брови, — будьте милостиві! Ми люди бідні, дякувати не можемо вашій честі, але коли бажаєте, ваша милость, Кирюшка або Васька відробити можуть. Нехай працюють.

— Відробимо! — сказав Кирило і підняв руку, наче бажаючи заприсягтися. — Відпусти! З голоду дохнуть! Ревма-ревуть, ваше благородіє!

Хлопець швидко глянув на батька, смикнув його за рукав, і обидва вони, як по команді, впали лікареві в ноги. Той махнув рукою і, не оглядаючись, швидко пішов до своїх дверей.

1887