Сирена

Після одного із засідань Н-ського мирового з’їзду судді зібрались у кімнаті для нарад, щоб поскидати з себе мундири, хвилинку відпочити і їхати додому обідати. Голова з’їзду, дуже показний чоловік з пушистими бакенами, що залишився з «окремою думкою» про одну із щойно розглянутих справ, сидів за столом і похапцем записував свою думку. У частковий мировий суддя Милкін, молода людина з замріяним, меланхолійним обличчям, якого вважали за філософа, що незадоволений з оточення і шукає життєвої мети, стояв край вікна і сумно дивився на подвір’я. Другий участковий і один із почесних уже пішли. Почесний, що зостався, забрезклий товстун, з важким віддихом і товариш прокурора, молодий німець з катаральним обличчям, сиділи на диванчику й чекали, коли скінчить писати голова, щоб їхати разом обідати. Перед ними стояв секретар з’їзду Жилін, маленький чоловічок з бачками біля ушей та з солодким виразом на обличчі. Медово усміхаючись і дивлячись на товстуна, він говорив напівголосно:

— Усі ми зараз бажаємо попоїсти, бо натомились і вже четверта година, але це, серденько моє, Григорію Савичу, не справжній апетит. Справжній, вовчий апетит, коли, здається, батька рідного з’їв би, буває тільки після фізичних вправ, наприклад, після полювання з гончаками, або як одсмалиш на обивательських верстов із сто без відпочинку Багато теж означає і уява. Коли, скажімо, ви їдете з полювання додому й хочете з апетитом пообідати, то ніколи не треба думати про розумне; розумне та вчене завжди апетит відбиває. Самі зволите знати, філософи і вчені щодо їди найпослідніші люди і гірше за них, вибачайте, не їдять навіть свині. Їдучи додому, треба намагатись, щоб голова думала тільки про карафочку та закусочку. Я раз у дорозі заплющив очі і уявив собі поросяточко з хріном, так зі мною з апетиту істерика сталася. Ну, а як в’їжджатимете до себе в подвір’я, то треба, щоб на той час пахтіло з кухні чимось собі отаким, знаєте…

— Смажені гуси майстри пахнути, — сказав почесний мировий, важко дихаючи.

— Не кажіть, серденько моє, Григорію Савичу, качці або бекасові не гідна гуска і в слід уступити. В гусячому дусі немає ніжності і делікатності. Найсмачніше пахне молода цибуля, коли ото, знаєте, починає підсмажуватись і, знаєте, шкварчить, падлюжна, на весь дім. Ну от, як увійдете в дім, то стіл уже повинен бути накритий, а як сядете, зараз серветку за галстук і, не кваплячись, тягнетесь до карафочки з горілочкою. Та її, мамоньку, наливайте не в чарку, а в який-небудь предковічний, дідівський кухличок із срібла, чи в такий собі пузатенький із написом: «его же и монаси приемлют», і випиваєте не зразу, а перше зітхнете, руки потрете, байдужим оком на стелю подивитесь, а тоді ото, не кваплячись, піднесете її, горілочку тобто, до губ, — і зараз тут у вас із шлунка по всьому тілу іскри…

Секретар зобразив на своєму солодкому обличчі раювання.

— Іскри… — повторив він, примружуючи очі. — Скоро ото випили, зараз-таки закусити треба.

— Слухайте-но, — сказав голова, підводячи очі на секретаря, — говоріть тихше. Я через вас уже другий аркуш псую.

— Ой, вибачайте, Петре Миколайовичу. Я буду тихо, — промовив секретар і казав далі напівголосно. — Ну, а закусити, серденько моє, Григорію Савичу, теж треба вміючи. Треба знати, чим закушувать. Найкраща закуска, коли хочете знати, оселедець. З’їли ви його шматочок із цибулькою та з підливою з гірчиці, зараз-таки, благодійнику мій, поки ще чуєте в животі іскри, їжте ікру так, як є, або, коли охота, з цитринкою, потім простої редьки з сіллю, потім ще оселедця, а найкраще, благодійнику, рижики солоні, як ото покришити їх дрібненько, мовби ікру, та, вважайте, з цибулькою, з прованським маслом… смакота! Але минькова печінка — це трагедія!

— Та-ак, — погодився почесний мировий, мружачи очі. — На закуску добре також теє… тутешні білі гриби.

— Так, так, так… із цибулею, знаєте, з лавровим листом та всякими спеціями. Відкриєш каструлю, а з неї пара, грибний дух… аж сльоза пройме іншим разом. Ну, скоро з кухні притарабанили кулеб’яку, зараз-таки, не гаючись, треба другу випити.

— Іване Гур’їчу! — сказав плачливим голосом голова. — Через вас я третій аркуш зіпсував!

— Чорт його знає, тільки про їжу й думає! — пробурмотів філософ Милкін, роблячи зневажливу гримасу. — Та невже, окрім грибів та кулеб’яки, нема інших інтересів у житті?

— Ну, перед кулеб’якою випити, — вів далі секретар напівголосом; він уже так захопився, що, мов соловей, як розщебечеться, не чув нічого, крім власного голосу. — Кулеб’яка повинна бути апетитна, безсоромна, у всій своїй голизні, щоб спокуса була. Підморгнеш до неї оком, одріжеш отакенний шмат і пальцями над нею поворушиш ось так, од надміру почуттів. Станеш її їсти, а з неї масло, як сльози, начинка жирна, соковита, з яйцями, з потрухом, з цибулею…

Секретар закотив очі під лоб і скосив рот аж до самого вуха. Почесний мировий крякнув і, певне, уявляючи собі кулеб’яку, поворушив пальцями.

— Це чорт знає що… — буркнув участковий, відходячи до другого вікна.

— Два шматки з’їв, а третій до капусняку приберіг, — казав далі секретар натхненно. — Скоро впорались із кулеб’якою, так зараз-таки, щоб апетит не перебити, кажіть капусняк подавати. Капусняк повинен бути гарячий, огненний. Але нема краще, благодійнику мій, як борщик із буряків, на хохлацький манір, із шиночкою та сосисками. До нього подають сметану та свіжу петрушечку з кріпчиком. Чудово теж розсольник із потрухів та з молоденьких нирок, а якщо любите суп, то серед супів найкращий, що ото заправляють корінням та зіллям: морковкою, спаржею, цвітною капустою, та всякою такою юриспруденцією

— Так, чудесна річ… — зітхнув голова, одриваючи очі від паперу, але зараз-таки схаменувся і простогнав: — Побійтесь ви бога! Отак я до вечора не напишу окремої думки! Четвертий аркуш псую!

— Не буду, не буду! Пробачте вже! — перепросив секретар і вів далі пошепки. — Скоро з’їли борщик чи суп, зараз-таки кажіть подавати рибне, благодійнику. Серед риб безгласних найкраща — це смажений карась у сметані; тільки, щоб він не одгонив мулом і тонкощі в собі мав, треба продержати його живого цілу добу в молоці.

— Добре також стерлядку кілечком, — сказав почесний мировий, заплющуючи очі, але зараз же, несподівано для всіх, шарпнувся з місця, зробив звіряче обличчя і заревів до голови:— Петре Миколайовичу, скоро бо ви? Не можу я більше чекати! Не можу!

— Дайте мені скінчити!

— Ну, то я сам поїду! Чорт із вами!

Товстун махнув рукою, вхопив капелюха і, не попрощавшись, вибіг із кімнати. Секретар зітхнув і, нагнувшись до вуха товариша прокурора, продовжував напівголосно:

— Добрий теж і судак або короп з підливою з помідорів та з грибків. Але з риби ситий не станеш. Степане Францовичу; це їжа легка, головне в обіді не риба, не соуси, а печеня. Ви яку птицю більше полюбляєте?

Товариш прокурора зробив кисле обличчя і сказав, зітхнувши:

— На жаль, я не можу вам співчувати: у мене катар шлунку.

— Та годі, пане мій! Катар шлунку лікарі вигадали. Більше з вільнодумства та з пихи буває ця хвороба. Ви не звертайте уваги. Скажімо, до їжі у вас потягу немає, чи нудить, а ви не звертайте уваги, підживляйтеся собі. Нехай-но б вам подали на печеню з двійко дупелів та ще ото підкинути до того куріпочку чи з двійко перепеличок жирненьких, то тут за всякі катари забудете, слово честі. А смажена індичка? Біла, жирна, соковита така, знаєте, мовби тая німфа…

— Так, воно справді, мабуть, смачне, — сказав прокурор, сумно усміхаючись. — Індичку я либонь їв би.

— Господи, а качка? Коли взяти молоду качку, яка допіру, скоро морози вдарили, льодку скуштувала, та засмажити її на деку разом з картопелькою, та щоб картопелька була покришена дрібно, та щоб підрум’янилась, та качиним жиром пройшла, та щоб…

Філософ Милкін зробив звіряче обличчя і хотів, видно, щось сказати, але раптом цмокнув губами, уявивши собі, певне, смажену качку, і, не сказавши й слова, керований незнаною силою, ухопив капелюха і прожогом вибіг.

— А й качки я, мабуть, скуштував би, — зітхнув товариш прокурора.

Голова встав, пройшовся і знову сів.

— Після печені людина стає сита і впадає в солодке затьмарення, — вів далі секретар. — Отоді-то й тілу хороше і на душі любо та мило. Для усолоди можете випити чарок зо три запіканочки.

Голова крякнув і перекреслив аркуша.

— Я шостий аркуш псую, — сказав він сердито. — Совісті людина не має!

— Пишіть, пишіть, благодійнику, — зашепотів секретар. — Я не буду! Я тихесенько. Я вам по щирості, Степане Францовичу, — зашепотів він далі майже без голосу, — домашня саморобна запіканочка краща за всяке шампанське. За першою тобі чаркою всю твою душу огортають пахощі, марево такеє б то, і здається вам, що ви не в фотелі у себе вдома, а десь в Австралії на якомусь там страусі м’якому-прем’якому…

— Ах, та їдьмо ж, Петре Миколайовичу! — сказав прокурор, дригнувши з нетерплячки ногою.

— Так ото, — казав далі секретар. — При запіканці добре цигарку викурити і кільця пускати; на той час набігають мрійні думки, ніби ви генералісимус, або оженилися з найпершою красунею в світі, і ніби тая красуня плаває цілий день попід вашими вікнами в такому б то собі басейні з золотими рибками. Вона плаває, а ви до неї:— «Серденько, ходи поцілуй мене!»

— Петре Миколайовичу! — простогнав товариш прокурора.

— Так ото, — казав далі секретар. — Покуривши, поли халата в руки та гайда до ліжечка! Отак лягайте собі на спинку, черевцем догори, та беріть газетку в руки. Як ото очі злипаються та по всьому тілі дрімота стоїть, приємно читати про політику: там, дивись, Австрія не в ті взулась, там Франція комусь не догодила, там папа римський наперекір пішов — читаєш, воно й приємно.

Голова скочив, шпурнув набік перо і вхопився обома руками за капелюх. Товариш прокурора, забувши про свій катар та умліваючи від нетерплячки, теж скочив з місця.

— Їдьмо! — крикнув він.

— Петре Миколайовичу, а як же окрема думка? — злякався секретар. — Коли ж ви її, благодійнику, напишете? Адже вам о шостій до міста їхати!

Голова махнув рукою й кинувся до дверей. Товариш прокурора теж махнув рукою і, підхопивши свій портфель, зник разом з головою. Секретар зітхнув, докірливо подивився їм услід і взявся прибирати папери.

1887