Пошта

Була третя година ночі. Поштар, зовсім уже готовий у дорогу, в кашкеті, в пальті і з заіржавленою шаблею в руках, стояв біля дверей і чекав, коли ямщики закінчать вкладати пошту на щойно подану тройку. Заспаний приймальник сидів за своїм столом, схожим на прилавок, щось писав на бланку й казав:

— Мій племінник студент проситься зараз їхати на станцію. То ти теє, Ігнатьєв, посадови його з собою на тройку й довези. Хоч це й не дозволено, щоб сторонніх з поштою возити, ну та що ж робити! Ніж коней для нього наймати, то нехай краще даром проїде.

— Готово! — почувся крик знадвору.

— Ну, їдь з богом, — сказав приймальник. — Котрий ямщик їде?

— Семен Глазов.

— Іди розпишись.

Поштар розписався й вийшов. Біля входу в поштовий відділ темніла тройка. Коні стояли нерухомо, тільки один з підпряжних неспокійно переступав з ноги на ногу й мотав головою, через що інколи подзвонював дзвінок. Тарантас з тюками здавався чорною плямою, біля нього ліниво рухалися два силуети: студент з чемоданом у руках і ямщик. Ямщик курив носогрійку; вогник носогрійки рухався в темряві, згасав і спалахував; на мить освітлював він то шматок рукава, то мохнаті вуса з великим мідно- червоним носом, то навислі, суворі брови.

Поштар пом’яв руками тюки, поклав на них шаблю й скочив на тарантас. Студент нерішуче поліз за ним і, штовхнувши його ненароком ліктем, сказав несміливо й чемно: «Пробачте!» Носогрійка згасла. З поштової філії вийшов приймальник, як був, у самій жилетці й туфлях; щулячись від нічної вогкості й покрякуючи, він пройшовся біля тарантаса й сказав:

— Ну, з богом! Кланяйся, Михайло, матері! Усім кланяйся. А ти, Ігнатьєв, не забудь передати пакет Бистрецову… Рушай!

Ямщик забрав віжки в одну руку, висякався і, поправивши під собою сидіння, цмокнув.

— Кланяйся ж! — повторив приймальник.

Дзвінок щось продзенькав бубонцям, бубонці ласкаво відповіли йому. Тарантас вискнув, рушив, дзвінок заплакав, бубонці засміялися. Ямщик, трохи підвівшись, двічі хльоснув по неспокійному підпряжному, і тройка глухо заторохкотіла по курному шляху. Городок спав. Обабіч широкої вулиці чорніли будинки й дерева, і не було видно жодного вогника. По небу, вкритому зірками, де-не-де сунули вузькі хмари і там, де незабаром мало розвиднятися, стояв вузький серп місяця; але ні зірки, яких було багато, ні півмісяць, що здавався білим, не прояснювали нічного повітря. Було холодно, вогко й пахло осінню.

Студент, який вважав за обов’язок чемності лагідно поговорити з людиною, що не відмовилася взяти його з собою, почав:

— Влітку в цей час уже світло, а зараз ще навіть не розвидняється. Минуло літо!

Студент подивився на небо й продовжував:

— Навіть по небу видно, що вже осінь. Подивіться праворуч. Бачите три зірки, що стоять поряд по одній лінії? Це сузір’я Оріона, яке з’являється на нашій півкулі тільки у вересні.

Поштар, який засунув руки в кишені й по вуха сховався в комір свого пальта, не поворухнувся й не глянув на небо. Очевидно, сузір’я Оріона не цікавило його. Він звик бачити зірки, і, мабуть, вони давно вже набридли йому. Студент помовчав трохи й сказав:

— Холодно! Час би вже бути світанку. Вам відомо, о котрій годині сходить сонце?

— Що?

— О котрій годині сходить тепер сонце?

— О шостій! — відповів ямщик.

Тройка виїхала з міста. Тепер уже по обидва боки видно було тільки тини городів та самотні верби, а попереду все застилала мла. Тут на просторі півмісяць здавався більшим і зірки сяяли яскравіше. Та ось повіяло вогкістю; поштар глибше сховався в комір, і студент відчув, як неприємний холод перебіг спершу біля ніг, потім по тюках, по руках, по обличчю. Тройка пішла повільніше: дзвінок завмер, наче й він змерз. Почувся сплеск води, і під ногами коней та біля коліс застрибали зірки, що відбивалися у воді.

А хвилин через десять стало так темно, що вже не було видно ні зірок, ні півмісяця. Це тройка в’їхала в ліс. Колючі ялинові гілки раз у раз били студента по кашкету, і павутиння сідало йому на обличчя. Колеса й копита стукали по кореневищах, і тарантас погойдувався, мов п’яний.

— Вези по дорозі! — сказав сердито поштар. — Чого скраю везеш? Мені всю пику гілками подряпало! Бери праворуч!

Та тут мало не сталося нещастя. Тарантас раптом підскочив, наче його пересмикнула судорога, затремтів і з виском, дуже нахиляючись то вправо, то вліво, з страшенною швидкістю помчав просікою. Коні чогось злякалися й понесли.

— Тпррр! Тпррр! — злякано закричав ямщик. — Тпррр… дияволи!

Підстрибуючий студент, щоб зберегти рівновагу й не вилетіти з тарантаса, нахилився вперед і став шукати, за що б ухопитися, але шкіряні тюки були слизькі, і ямщик, за пояс якого ухопився був студент, сам підстрибував і щомиті готовий був упасти. Крізь шум коліс і виск тарантаса почулося, як шабля, упавши, дзенькнула об землю, потім, трохи згодом, щось двічі глухо вдарилося позад тарантаса.

— Тпррр! — несамовитим голосом кричав ямщик, перехиляючись назад. — Стій!

Студент упав обличчям на його сидіння й забив собі лоба, але одразу ж його перехилило назад, підкинуло, і він дуже вдарився спиною об задок тарантаса. «Падаю!» — майнуло йому в голові, але в цей час тройка вилетіла з лісу на простір, круто повернула праворуч і, заторохкотівши по брусованому мосту, зупинилася, мов вкопана, і від такої раптової зупинки студента по інерції знов перехилило вперед.

Ямщик і студент — обидва задихалися. Поштаря в тарантасі не було. Він вилетів разом із шаблею, студентовим чемоданом та одним тюком.

— Стій, падлюко! Сті-ій! — почувся з лісу його крик. — Наволоч клята! — кричав він, підбігаючи до тарантаса, і в його плачливому голосі чути було біль і злобу. — Анафема, бодай би ти здох! — крикнув він, підскакуючи до ямщика й замахнувшись на нього кулаком.

— От яка історія, господи помилуй! — бурмотів ямщик винуватим голосом, поправляючи щось біля конячих морд. — А все чортів підпряжний! Молодий, клятий, лише тиждень, як в упряжці ходить. Нічого йде, а тільки-но з гори— біда! Затопити б йому по морді разів зо три, то не став би балувати… Сті-ій! А, чорт!

Поки ямщик порався з кіньми й шукав на дорозі чемодан, тюк та шаблю, поштар продовжував плачливим, верескливим від злоби голосом осипати його лайкою. Уклавши вантаж, ямщик без будь-якої потреби провів коней кроків сто, побурчав на неспокійного підпряжного й скочив на козли.

Коли страх минув, студентові стало смішно й весело. Уперше в житті їхав він уночі поштовою тройкою, і щойно пережитий струс, політ поштаря й біль у спині йому здавалися цікавою пригодою. Він закурив цигарку й сказав із сміхом:

— А так же можна собі й в’язи скрутити! Я мало не злетів і навіть не помітив, як ви вилетіли. Уявляю, яка їзда має бути восени!

Поштар мовчав.

— А ви давно їздите з поштою? — спитав студент.

— Одинадцять років.

— Ого! Щодня?

— Щодня. Одвезу цю пошту й одразу ж назад їхати. А що?

За одинадцять років, при щоденній їзді, мабуть, було пережито чимало цікавих пригод. Ясними літніми й суворими осінніми ночами, чи взимку, коли тройку з виттям крутить люта хуртовина, важко вберегтися від страшного, моторошного. Мабуть, не раз носили коні, загрузав у вимоїні тарантас, нападали лихі люди, збивала з дороги завірюха..

— Уявляю, скільки пригод було у вас за одинадцять років! — сказав студент. — Що, мабуть, страшно їздити?

Він говорив і сподівався, що поштар розповість йому що-небудь, але той похмуро мовчав і глибше ховався у свій комір. Починало тимчасом розвиднятися. Було непомітно, як небо змінювало свій колір; воно все ще здавалося темним, але вже видно було і коней, і ямщика, і шлях. Серп місяця ставав дедалі білішим, а схожа на гармату з лафетом хмара, що розтяглася під ним, ледве жовтіла на своєму нижньому краї. Незабаром стало видно обличчя поштаря. Воно було мокре від роси, сіре й нерухоме, як у мертвого. На ньому застиг вираз тупої, похмурої злоби, наче поштар все ще почував біль і все ще сердився на ямщика.

— Слава богу, вже світає! — сказав студент, вдивляючись у його люте, змерзле обличчя. — Я зовсім замерз. Ночі у вересні холодні, та досить тільки зійти сонцю, і холоду мов не було. Ми скоро приїдемо на станцію?

Поштар скривився й зробив плачливе обличчя.

— Як ви любите говорити, їй-богу! — сказав він. — Хіба не можете мовчки їхати?

Студент сконфузився і вже не займав його всю дорогу. Ранок наставав швидко. Місяць поблід і злився з каламутним, сірим небом, хмара вся стала жовта, зірки згасли, але схід усе ще був холодний, такого ж кольору, як і все небо, навіть не вірилося, що за ним ховалося сонце…

Холод ранку й похмурість поштаря передалися поволі й змерзлому студентові. Він апатично дивився на природу, чекав сонячного тепла й думав лише про те, як, мабуть, моторошно й гидко бідолашним деревам і траві переживати холодні ночі. Сонце зійшло мутне, заспане й холодне. Верховіття дерев не золотилося від сонця, що сходило, як пишуть звичайно, проміння не повзло по землі і в польоті сонних птахів не помітно було радості. Який був холод уночі, такий він залишився й при сонці…

Студент сонно й похмуро подивився на запнуті вікна садиби, повз яку проїжджала тройка. За вікнами, подумав він, мабуть, сплять люди найміцнішим, ранковим сном і не чують поштових дзвоників, не почувають холоду, не бачать злого обличчя поштаря; а якщо й розбудить дзвоник яку-небудь панночку, то вона повернеться на другий бік, посміхнеться від надміру тепла й спокою і, підібгавши ноги, підклавши руки під щоку, засне ще міцніше.

Подивився студент на ставок, що блищав біля садиби, і згадав про карасів та щук, які вважають за можливе жити в холодній воді…

— Сторонніх не велено возити… — заговорив несподівано поштар. — Не дозволено! А коли не дозволено, то й нема чого сідати… Егеж. Мені воно однаково, а тільки я цього не люблю і не бажаю.

— Чого ж ви раніше мовчали, коли це вам не подобається?

Поштар нічого не відповів і продовжував дивитися неприязно, зі злобою. Коли трохи згодом тройка зупинилася біля під’їзду станції, студент подякував і виліз з тарантаса. Поштовий поїзд ще не приходив. На запасній колії стояв довгий товарний поїзд, на тендері машиніст і його помічник з обличчями, вогкими від роси, пили з брудного жерстяного чайника чай. Вагони, платформи, лави — все було мокре й холодне. До приходу поїзда студент стояв біля буфета й пив чай, а поштар, засунувши руки в рукава, все ще зі злобою на обличчі, самотньо ходив по платформі й дивився собі під ноги.

На кого він сердився? На людей, на нестатки, на осінні ночі?

1887