Сусіди

У Петра Михайловича Івашина був дуже поганий настрій: його сестра, дівчина, пішла до Власича, жонатої людини. Щоб якось позбутися важкого, гнітючого настрою, який не залишав його ні вдома, ні в полі, він закликав до себе на поміч почуття справедливості, свої чесні, хороші переконання — адже він завжди був прихильником вільного кохання! — але це не допомагало, і він кожного разу мимоволі доходив до такого ж висновку, як дурна няня, тобто, що сестра зробила погано, а Власич украв сестру. І це було нестерпно.

Мати цілий день не виходила з своєї кімнати, няня говорила пошепки і все зітхала, тітка кожного дня збиралась виїхати, і чемодани її або вносили у передпокій, або заносили знову в кімнату. В домі, на дворі і в саду стояла тиша, схожа на те, ніби в домі був покійник. Тітка, слуги і навіть селяни, здавалося Петрові Михайловичу, загадково і здивовано поглядали на нього, ніби хотіли сказати: «Твою сестру спокусили, чого ж ти нічого не дієш?» І він дорікав собі за бездіяльність, хоч і не знав, у чому власне повинна була полягати дія.

Так минуло днів шість. На сьомий — це було в неділю по обіді — верхівець привіз листа. Адресу було написано знайомим жіночим почерком: «Її Превосх. Анні Миколаївні Івашиній». Петрові Михайловичу чомусь здалося, що в оболонці листа і в почерку, і в недописаному слові «Превосх.» було щось задирливе, зухвале, ліберальне. А жіночий лібералізм упертий, невмолимий, жорстокий…

«Вона швидше погодиться вмерти, аніж поступитись перед нещасною матір’ю, перепросити її», — подумав Петро Михайлович, йдучи до матері з листом.

Мати лежала в ліжку, одягнута. Побачивши сина, вона рвучко підвелась і, поправляючи сиве волосся, що вибилося з-під чіпця, швидко запитала:

— Що? Що?

— Прислала… — сказав син, подаючи їй лист.

Ім’я Зіни і навіть слово «вона» не вимовлялось в домі; про Зіну говорили безособово: «прислала», «пішла»… Мати пізнала почерк дочки й обличчя її стало негарним, неприємним, і сиве волосся знову вибилося з-під чіпця.

— Ні! — сказала вона, роблячи руками так, ніби лист обпік їй пальці. — Ні, ні, ніколи! Нізащо!

Мати істерично заридала від горя й сорому; їй, очевидно, хотілося прочитати листа, але заважала гордість. Петро Михайлович розумів, що йому самому варто було б розпечатати листа і прочитати його вголос, але його раптом охопила лють, якої він раніш ніколи не відчував; він вибіг на двір і крикнув верхівцю:

— Скажи, що відповіді не буде! Не буде відповіді! Так і скажеш, скотино!

І розірвав листа; потім сльози виступили у нього на очах і, почуваючи себе жорстоким, винним і нещасним, він пішов у поле.

Йому минав тільки двадцять восьмий рік, але вже він був огрядний, одягався по-старечому в усе широке й просторе і хворів на задишку. В нього були вже всі дані поміщика старого холостяка. Він не закохувався, про одруження не думав і любив тільки матір, сестру, няню, садівника Васильїча; любив добре попоїсти, поспати після обіду, поговорити про політику і про високі матерії… Свого часу він закінчив курс в університеті, але тепер дивився на це так, ніби відбув повинність, неминучу для юнаків віком від 18 до 25 років; принаймні думки, які тепер кожного дня снували в його голові, не мали нічого спільного з університетом і тими науками, які він вивчав.

У полі було душно й тихо, як перед дощем. У лісі парило, і від сосон і листяного перегною стояв духовитий важкий запах. Петро Михайлович часто зупинявся й витирав мокрий лоб. Він оглянув свою озимину і яровину, обійшов поле клеверу і разів зо два зігнав на узліссі куріпку з курчатами; і весь час він думав про те, що цей нестерпний стан не може тривати вічно і що треба з ним так чи інакше покінчити. Покінчити як-небудь безглуздо, дико, але неодмінно покінчити.

«Але як же? Що ж зробити?» — запитував він себе й благально поглядав на небо й на дерева, ніби просячи в них допомоги.

Та небо і дерева мовчали. Чесні переконання не допомагали, а здоровий глузд підказував, що болюче питання можна розв’язати не інакше, як по-дурному, і що сьогоднішня сцена із верхівцем не остання на зразок цієї. Що ще буде — страшно подумати!

Коли він повертався додому, вже заходило сонце. Тепер йому вже здавалося, що питання ніяк не можна розв’язати. З фактом, що стався, миритися не можна, не миритися теж не можна, а середини немає. Коли він, знявши капелюх і обмахуючись хусткою, ішов шляхом і до дому лишалося верстви дві, позаду пролунали дзвінки. Це був вигадливий й дуже вдалий добір дзвіночків і бубенців, які лунали скляним звуком. З таким дзвоном їздив тільки справник Медовський, колишній гусарський офіцер, що прогайнував своє майно, підтоптана хвора людина, далекий родич Петра Михайловича. В Івашиних він був своєю людиною і до Зіни мав ніжне батьківське почуття й захоплювався нею.

— А я до вас, — сказав він, наздогнавши Петра Михайловича. — Сідайте, підвезу.

Він посміхався і дивився весело; очевидно, не знав ще, що Зіна пішла до Власича; можливо, йому вже розповіли про це, але він не вірив. Петро Михайлович відчув себе у скрутному становищі.

— Ласкаво просимо, — пробурмотів він, червоніючи так, що аж сльози виступили, і не знаючи, як і що збрехати. — Я дуже радий, — провадив він далі, намагаючись посміхнутись, — але… Зіна поїхала, а мати хвора. .

— Яка прикрість! — сказав справник, замислено дивлячись на Петра Михайловича. — А я збирався провести у вас вечір. Куди ж поїхала Зинаїда Михайлівна?

— До Синицьких, а звідти, здається, хотіла до монастиря. Не знаю напевне.

Справник поговорив ще трохи й повернув назад. Петро Михайлович ішов додому і з жахом думав про те, яке почуття буде у справника, коли він узнає правду. І Петро Михайлович уявив собі це почуття і, відчуваючи його, увійшов у дім.

«Поможи, господи, поможи», — думав він.

У їдальні за вечірнім чаєм сиділа лише тітка. Як звичайно, на обличчі у неї був такий вираз, що вона хоч і квола, беззахисна, але скривдити себе нікому не дозволить. Петро Михайлович сів з другого краю стола (він не любив тітки) й став мовчки пити чай.

— Твоя мати сьогодні знову не обідала, — сказала тітка. — Ти б, Петрушо, звернув увагу. Моритимеш себе голодом, цим горю не зарадиш.

Петрові Михайловичу здалося безглуздим, що тітка втручається у чужі справи і свій від’їзд ставить у залежність від того, що пішла Зіна. Він хотів сказати їй грубість, але стримав себе. І, стримуючи себе, він відчув, що настав слушний час, щоб діяти, і що терпіти далі немає сил. Або діяти зараз же, або ж упасти на підлогу, кричати й битися головою об підлогу. Він уявив Власича й Зіну, як вони обоє, ліберальні й задоволені собою, цілуються тепер десь під кленом, і все важке й люте, що накопичувалось у нього протягом семи днів, навалилося на Власича.

«Один звів і вкрав сестру, — подумав він, — другий прийде й заріже матір, третій підпалить будинок або пограбує… І все це під личиною дружби, високих ідей, страждань!»

— Ні, цього не буде! — раптом вигукнув Петро Михайлович і вдарив кулаком об стіл.

Він схопився і вибіг з їдальні. У конюшні стояв осідланий кінь управителя. Він сів на нього й поскакав до Власича.

В душі у нього відбувалась ціла буря. Він почував потребу зробити щось надзвичайне, гостре, хоча б потім довелося каятись ціле життя. Обізвати Власича негідником, дати йому ляпаса й потім викликати на дуель? Але Власич не з тих, які б’ються на дуелі; від негідника ж і ляпаса він стане тільки ще нещаснішим і більш заглибиться в самого себе. Ці нещасні, сумирні люди — вкрай нестерпні, найважчі люди. Їм все сходить безкарно. Коли нещасна людина, у відповідь на заслужений докір, погляне своїми глибокими, винуватими очима, болісно посміхнеться й покірно підставить голову, то, здається, у самої справедливості невистачить духу здійняти на нього руку.

«Все одно. Я в її присутності вдарю його хлистом і наговорю йому грубощів», — вирішив Петро Михайлович.

Він їхав своїм лісом і пустирями і уявляв, як Зіна, щоб виправдати свій вчинок, говоритиме про право жінки, про свободу особи й про те, що між церковним і громадянським шлюбом немає ніякої різниці. Вона по-жіночому сперечатиметься про те, чого не розуміє. І, мабуть, кінець кінцем вона запитає: «А до чого тут ти? Яке ти маєш право втручатися?»

— Так, я не маю права, — пробурмотів Петро Михайлович. — Але тим краще… Чим грубіше, чим менше права, тим краще.

Було душно. Низько над землею висіли хмари комарів, і в пустирях жалібно квилили чайки. Усе віщувало дощ, але не було ані хмаринки. Петро Михайлович переїхав свою межу й поскакав рівним, чистим полем. Він часто їздив цим шляхом і знав на ньому кожний кущик, кожну ямку. Те, що далеко попереду тепер, у присмерках, уявлялось ніби темною скелею, була червона церква; він міг уявити її собі всю, до дрібниць, навіть штукатурку на воротях і телят, що завжди паслися в огорожі. За версту від церкви праворуч темніє гай, це графа Колтовича. А за гаєм починається вже земля Власича.

З-за церкви й графського гаю насувалась величезна чорна хмара, і на ній спалахували бліді блискавки.

«Он воно що! — подумав Петро Михайлович. — Поможи, Господи, поможи».

Кінь від швидкого бігу скоро стомився, і сам Петро Михайлович стомився. Грозова хмара сердито дивилася на нього і немовби радила повернутись додому. Стало трохи моторошно.

«Я їм доведу, що вони помиляються! — підбадьорював він себе. — Вони говоритимуть, що це вільне кохання, свобода особи; але ж свобода — у витримці, а не в залежності від пристрасті. У них розпуста, а не свобода!»

Ось великий графський ставок; від хмари він посинів і нахмурився; повіяло від нього вологою й тванню. Біля гаті дві верби, стара й молода, ніжно пригорнулися одна до одної. На цьому самому місці тижнів два тому Петро Михайлович і Власич йшли пішки і співали півголосом студентської пісні: «Не любить — погубить, значит, жизнь молодую…» Жалюгідна пісня!

Коли Петро Михайлович їхав через гай, гримів грім, і дерева шуміли й гнулися під вітром. Треба було поспішати. Від гаю до садиби Власича лишалося ще проїхати лугом не більш як версту. Тут обабіч шляху стояли старі берези. Вони були так само сумні й нещасні на вигляд, як їхній хазяїн Власич, так само були тонкі й високо витягнулись, як він. У березах і в траві зашарудів рясний дощ; вітер одразу ж вщух і запахло мокрою землею й тополею. Он з’явилась огорожа Власича з жовтою акацією, такою ж тонкою і високою: там, де грати обвалились, видно занедбаний фруктовий сад.

Петро Михайлович не думав уже ні про ляпас, ні про хлист, і не знав, що робитиме у Власича. Він злякався. Йому було страшно за себе і за сестру і було моторошно, що він її зараз побачить. Як вона триматиме себе з братом? Про що вони обоє говоритимуть? І чи не повернути назад, поки не пізно? Думаючи так, він липовою алеєю поскакав до будинку, об’їхав широкі кущі бузку і раптом побачив Власича.

Власич без капелюха, у ситцьовій сорочці і високих чоботях, зігнувшись під дощем, йшов від рогу будинку до ганку, за ним робітник ніс молоток і ящик із цвяхами. Мабуть, лагодили віконницю, яка стукала під вітром. Побачивши Петра Михайловича, Власич зупинився.

— Це ти? — сказав він і посміхнувся. — Ну, от і добре.

— Так, приїхав, як бачиш… — тихо промовив Петро Михайлович, струшуючи з себе дощ обома руками.

— Ну, от і гаразд. Дуже радий, — сказав Власич, але руки не подав: очевидно, не наважувався й чекав, поки йому подадуть. — Для вівсів добре! — сказав він і поглянув на небо.

— Так.

Мовчки зайшли в дім. Праворуч із передпокою вели двері до другого передпокою і потім до зали, а ліворуч — до маленької кімнати, де взимку жив прикажчик. Петро Михайлович і Власич зайшли до цієї кімнати.

— Тебе де дощ застав? — запитав Власич.

— Недалеко. Майже біля будинку.

Петро Михайлович сів на ліжко. Він був радий, що шумів дощ і що в кімнаті було темно. Отак краще: не так моторошно і не треба співбесіднику в обличчя дивитись. Люті в нього вже не було, а були страх і досада на себе. Він почував, що погано почав і що з цієї його поїздки не буде ніякої користі.

Обидва деякий час мовчали й удавали, що прислухаються до дощу.

— Спасибі, Петрушо, — почав Власич, кашлянувши. — Я дуже вдячний тобі, що ти приїхав. Це великодушно й благородно з твого боку. Я це розумію і, вір мені, високо ціную. Вір мені.

Він поглянув у вікно й сказав, стоячи серед кімнатки:

— Усе сталося якось таємно, ніби ми ховалися від тебе. Свідомість, що тебе, може, ми образили і ти гніваєшся, усі ці дні лежала плямою на нашому щасті. Але дозволь виправдатися. Діяли ми таємно не тому, що тобі мало довіряли. По-перше, все сталося раптово, за якимось натхненням, і обмірковувати було ніколи. По-друге, це справа інтимна, делікатна… було незручно зачіпати третю особу, хоча б навіть таку близьку, як ти. Головне ж, у всьому цьому ми дуже розраховували на твою великодушність. Ти найвеликодушніша, найблагородніша людина. Я тобі безмежно вдячний. Якщо тобі коли-небудь знадобиться моє життя, то прийди і візьми його.

Власич говорив тихим, глухим басом, все в одну ноту, ніби гудів; він, очевидно, хвилювався. Петро Михайлович відчув, що настала його черга говорити і що слухати й мовчати означало б для нього справді удавати з себе найвеликодушнішого й найблагороднішого простака, а він не задля цього сюди приїхав. Він швидко встав і сказав півгололосом, задихаючись:

— Послухай, Григорію, ти знаєш, я любив тебе і кращого чоловіка для своєї сестри не бажав; але те, що сталося, жахливо! Страшно подумати!

— Чому ж страшно? — запитав Власич і голос його затремтів. — Було б страшно, коли б ми зробили негарний вчинок, але ж цього немає!

— Послухай, Григорію, ти знаєш, я без забобонів; але, вибач за одвертість, мені здається, ви обоє зробили егоїстичний вчинок. Звичайно, я цього не скажу Зіні, це її засмутить, але ти повинен знати: мати страждає так, що описати важко.

— Так, це сумно, — зітхнув Власич. — Ми це передбачали, Петрушо, але що ж ми мали робити? Якщо твій вчинок засмучує когось, то це ще не означає, що він негарний. Що робити! Кожний твій серйозний крок неминуче мусить засмутити кого-небудь. Коли б ти пішов воювати за свободу, то це також примусило б твою матір страждати. Що робити! Хто понад усе ставить спокій своїх близьких, той мусить зовсім відмовитись від ідейного життя.

За вікном яскраво спалахнула блискавка, і цей виблиск ніби змінив хід думок у Власича. Він сів поруч з Петром Михайловичем і заговорив зовсім не те, що треба.

— Я, Петрушо, благоговію перед твоєю сестрою, — сказав він. — Коли я їздив до тебе, то кожного разу у мене було таке почуття, ніби я йшов на прощу, і я справді молився на Зіну. Тепер моє благоговіння зростає з кожним днем. Вона для мене вище, ніж дружина! Вище! (Власич змахнув руками). Вона моя святиня. З того часу, як вона живе в мене, я заходжу до свого будинку, як до храму. Це незвичайна, чудесна, найблагородніша жінка!

«Ну, закрутив свою катеринку!» — подумав Петро Михайлович; слово «жінка» йому не сподобалось.

— Чому б вам не одружитись по-справжньому? — запитав він. — Скільки твоя дружина хоче за розлуку?

— Сімдесят п’ять тисяч.

— Багатенько. А якщо поторгуватись?

— Не поступиться жодною копійкою. Це, брате, жахлива жінка! — зітхнув Власич. — Я тобі раніше про неї ніколи не говорив, було гидко згадувати, та ось трапилась нагода, згадую. Одружився на ній під впливом хорошої, чесної хвилини. У нашому полку, якщо хочеш докладно, батальйонний командир зійшовся із вісімнадцятирічною дівчиною, тобто, просто кажучи, звів її, пожив з нею місяців зо два й покинув. Опинилась вона, брате, в жахливому становищі. До батьків повернутися соромно, та й не приймуть, полюбовник кинув, — хоч іди в казарми і продавай себе. Товариші по полку були обурені. Самі теж вони не святі, але підлість вже занадто очі різала. Батальйонного, до того ж, у полку всі терпіти не могли. І, щоб підкласти йому свиню, чи розумієш, стали всі обурені прапорщики й підпоручики збирати гроші за підпискою на користь нещасної дівчини. Ну, ось, коли ми, молодші обер-офіцери, зібралися на нараду й почали викладати хто п’ять, хто десять карбованців, у мене раптом спалахнула голова. Обстановка видалась мені надто придатною для подвигу. Я поспішив до дівчини і в палких виразах висловив їй своє почуття. І поки я йшов до неї і потім говорив, я палко кохав її, як принижену й знедолену. Так… Ну, сталося так, що через тиждень після цього я їй освідчився. Начальство й товариші визнали мій шлюб не гідним офіцера. Це мене ще більш розпалило. Я, розумієш, написав довгий лист, в якому довів, що мій вчинок мусить бути записаний в історії полку золотими буквами тощо. Лист послав командиру, а копії товаришам. Ну, звичайно, був збуджений і не обійшлося без різкостей. Мене попросили залишити полк. Десь у мене схована чернетка, я тобі дам прочитати коли-небудь. Написано з великим почуттям. Ти побачиш, які я переживав чесні, ясні хвилини. Подав я у відставку і приїхав із дружиною сюди. Після батька лишилися деякі борги, грошей у мене не було, а дружина з першого ж дня завела знайомства, стала франтувати й грати в карти, і я змушений був заставити маєток. Вела вона, розумієш, негідне життя, і зі всіх моїх сусідів лише ти не був її коханцем. Років через два я дав їй відступного, все, що в мене було тоді, і вона поїхала до міста. Так… І тепер я сплачую їй по тисячі двісті щороку. Жахлива жінка! Є, брате, муха, яка кладе личинку на спину павука в такий спосіб, що той аж ніяк не може скинути її, личинка приростає до павука й п’є з його серця кров. Саме так приросла до мене й п’є з мого серця кров ця жінка. Вона ненавидить і зневажає мене за те, що я зробив дурницю, тобто одружився з такою жінкою, як вона. Моя великодушність здається їй жалюгідною… «Розумна людина, каже, кинула мене, а дурень підібрав». На її думку, тільки жалюгідний йолоп міг зробити так, як я. І мені, брате, це нестерпно прикро. Взагалі, брате, скажу в дужках, гне мене доля. В дугу гне.

Петро Михайлович слухав Власича й, не розуміючи, запитував себе: чим ця людина могла так сподобатися Зіні? Немолодий, — йому вже 41 рік, — кощавий, сухорлявий, вузькогрудий, з довгим носом, із сивиною в бороді. Говорить він — ніби гуде, посміхається болісно і, розмовляючи, некрасиво змахує руками. Ні здоров’я, ні гарних мужніх манер, ні світськості, ні веселощів, а так, із зовнішнього боку, щось тьмяне й невиразне. Одягається він без смаку, умеблювання в нього похмуре, поезії й живопису він не визнає, тому що вони «не відповідають вимогам дня», тобто він не розуміє їх; музика його не зворушує. Хазяїн з нього поганий. Маєток у нього цілком занепав і заставлений; по другій заставній він платить дванадцять процентів і, крім того, по векселях ще винний тисяч з десять. Коли надходить час платити проценти або висилати дружині гроші, він просить в усіх позичити з таким виразом, ніби в нього вдома пожежа, і в цей час, на відчай душі, продає він весь свій зимовий запас хмизу за п’ять карбованців, ожеред соломи за три карбованці і потім наказує топити свої печі садовими гратами або старими парниковими рамами. Луки в нього потолочені свинями, у лісі по молодняку ходить селянська худоба, а старих дерев з кожною зимою стає дедалі менше; в городі і в саду валяються порожні вулики та іржаві відра. У нього немає ні талантів, ні обдарування, і немає навіть звичайної здатності жити, як люди живуть. У практичному житті це наївна, квола людина, яку легко можна обдурити й скривдити, і мужики недаремно називають його «простуватим».

Він ліберал і вважається в повіті червоним, але й це виходить в нього скучно. У його вільнодумстві немає оригінальності й пафосу; обурюється, ремствує й радіє він якось усе в одній ноті, не ефектно й мляво. Навіть у хвилини сильного піднесення він не підводить голови й лишається сутулим. Але найнудніше те, що навіть свої хороші, чесні ідеї він примудряється висловлювати так, що вони видаються в нього банальними й відсталими. Пригадується щось старе, давно прочитане, коли він поволі, з глибокодумним виглядом, починає тлумачити про чесні, ясні хвилини, про кращі роки, або коли захоплюється молоддю, яка завжди йшла й іде попереду суспільства, або осуджує російських людей за те, що вони у тридцять років надівають халат і забувають заповіти своєї almae matris[1]. Коли лишаєшся в нього ночувати, то він кладе на нічний столик Писарєва або Дарвіна. Якщо скажеш, що я вже це читав, то він вийде й принесе Добролюбова.

Це називалось у повіті вільнодумством, і багато хто дивився на це вільнодумство як на невинне й необразливе дивацтво; але воно, однак, зробило його глибоко нещасним. Воно було для нього тією личинкою, про яку він щойно говорив: міцно приросло до нього й пило з його серця кров. У минулому дивний шлюб у стилі Достоєвського, довгі листи й копії, писані поганим, нерозбірливим почерком, але з великим почуттям безконечні непорозуміння, з’ясовування, розчарування, потім борги, друга заставна, жалування дружині, щомісячні позички — і все це нікому не на користь, ні собі, ні людям. І тепер, як і раніше, все він квапиться, шукає подвигу і втручається в чужі справи; як і раніше, при кожній слушній нагоді, довгі листи й копії, стомлюючі шаблонні розмови про общину або про піднесення кустарної промисловості, або про утворення сироварень, — розмови, схожі одна на одну, ніби він готує їх не в живому мозку, а машинним способом. І, нарешті, цей скандал із Зіною, який ще невідомо чим закінчиться!

А тимчасом сестра Зіна молода, — їй тільки 22 роки, — гарна з себе, елегантна, весела; вона реготуха, балакуха, сперечальниця, пристрасна музикантша; вона розуміється на вбранні, на книжках і на доброму умеблюванні, і в себе вдома не стерпіла б такої кімнатки, як ця, де тхне чобітьми й дешевою горілкою. Вона теж лібералка, але в її вільнодумстві почувається зайвина сил, славолюбство молодої, сильної, сміливої дівчини, пристрасна жадоба бути кращою й оригінальнішою від інших… Як же могло статися, що вона покохала Власича?

«Він — Дон-Кіхот, упертий фанатик, маніяк, — думав Петро Михайлович, — а вона така ж тендітна, слабохарактерна й лагідна, як я… Ми з нею здаємося швидко й без опору. Вона полюбила його, але хіба я сам не люблю його, незважаючи ні на що…»

Петро Михайлович вважав Власича хорошою, чесною, але вузькою й однобокою людиною. У його хвилюваннях і стражданнях та й у всьому його житті він не бачив ні ближчих, ні віддаленіших вищих цілей, а бачив тільки нудьгу і невміння жити. Його самовідданість і все те, що Власич називав подвигом або чесним пориванням, уявлялось йому марною витратою сил, непотрібними холостими пострілами, на які витрачалось дуже багато пороху. А те, що Власич фанатично вірив у надзвичайну чесність і безпомилковість свого мислення, здавалося йому наївним і навіть хворобливим; і те, що Власич усе своє життя якось примудрявся переплутувати нікчемне з високим, що він безглуздо одружився і вважає це подвигом, і потім сходився із жінками і вбачав у цьому торжество якоїсь ідеї, — це було просто незрозуміло.

Та все ж таки Петро Михайлович любив Власича, почував наявність у нього якоїсь сили, і чомусь у нього ніколи невистачало духу заперечувати йому.

Власич підсів зовсім близько, щоб поговорити під шумок дощу, у темряві, і вже відкашлявся, готовий розповісти щось довге, на зразок історії свого одруження; але Петру Михайловичу нестерпно було слухати; його пригнічувала думка, що зараз він побачить сестру.

— Так, тобі не щастило в житті, — сказав він лагідно, — але, вибач, ми з тобою ухилилися від головного. Ми не про те говоримо.

— Так, так, і справді. Так от повернемось до головного, — сказав Власич і встав. — Я кажу тобі, Петрушо: совість наша чиста. Ми не вінчані, але що шлюб наш цілком законний, не мені доводити й не тобі слухати. Ти так само вільно мислиш, як я, і, хвалити бога, розбіжності у нас щодо цього не може бути. Щождо нашого майбутнього, то воно не повинно лякати тебе. Я буду працювати до кривавого поту, не спати ночей, одне слово, я напружу всі сили, щоб Зіна була щаслива. Життя її буде прекрасне. Ти запитаєш: чи зумію я це зробити? Зумію, брате! Коли людина думає щохвилини все про одно й те саме, то їй не важко домогтись, чого вона хоче. Але ходімо до Зіни. Треба її порадувати.

У Петра Михайловича забилося серце. Він встав і пішов за Власичем до передпокою, а звідти до зали. У цій величезній, похмурій кімнаті було тільки фортеп’яно та довгий ряд старовинних стільців з бронзою, на які ніхто ніколи не сідав. На фортеп’яно горіла одна свічка. З зали мовчки пройшли до їдальні. Тут теж просторо й незатишно; посеред кімнати круглий стіл з двох половинок на шести товстих ніжках і тільки одна свічка. Годинник у великому червоному футлярі, схожому на кіот, показував пів на третю.

Власич відчинив двері до сусідньої кімнати й сказав:

— Зіночко, у нас Петруша!

Одразу ж почулися квапливі кроки, і до їдальні увійшла Зіна, висока, повна й дуже бліда, якою Петро Михайлович бачив її востаннє вдома, — у чорній юбці і в червоній кофточці з великою пряжкою на поясі. Вона однією рукою обняла брата й поцілувала його в скроню.

— Яка гроза! — сказала вона. — Григорій пішов кудись, і я лишилась сама на весь будинок.

Вона не почувала себе ніяково й дивилася на брата щиро і ясно, як удома; дивлячись на неї, і Петро Михайлович перестав відчувати ніяковість.

— Але ж ти не боїшся грози, — сказав він, сідаючи до столу.

— Так, але тут величезні кімнати, будинок старий і весь дзвенить від грому, як шафа із посудом. Взагалі, гарненький будиночок, — говорила вона далі, сідаючи напроти брата. — Тут що не кімната, то яка-небудь приємна згадка. У моїй кімнаті, можеш собі уявити, застрелився дідусь Григорія.

— У серпні будуть гроші, відремонтую флігель у саду, — сказав Власич.

— Чомусь під час грози згадується дідусь, — продовжувала Зіна. — А в цій їдальні засікли на смерть якогось чоловіка.

— Це дійсний факт, — ствердив Власич і подивився великими очима на Петра Михайловича. — У сорокових роках цей маєток орендував якийсь Олів’єр, француз. Портрет його дочки валяється в нас тепер на горищі. Дуже гарненька. Цей Олів’єр, як розповідав мені батько, зневажав росіян за неуцтво й знущався з них жорстоко. Так, він вимагав, щоб священник, проходячи повз садибу, знімав шапку за півверсти, і коли родина Олів’єра проїжджала селом, то щоб дзвонили в церкві. З кріпаками і взагалі з малими світу цього він, звичайно, церемонився ще менше. Якось проходив тут шляхом один з найблагодушніших синів мандрівної Русі, щось на зразок гоголівського бурсака Хоми Брута. Попросився він ночувати, сподобався тут прикажчикам, і лишили його при конторі. Існує багато варіацій. Одні кажуть, що бурсак підбурював селян, інші ж, — ніби його полюбила дочка Олів’єра. Не знаю, що правда, але тільки одного чудового вечора покликав його сюди Олів’єр і вчинив йому допит, а потім наказав його бити. Чи розумієш, сам сидить за цим столом і бордо п’є, а конюхи б’ють бурсака. Мабуть, катував. До ранку бурсак помер від мордувань, і труп його заховали кудись. Кажуть, що в став Колтовича кинули. Порушили справу, але француз заплатив кому належить кілька тисяч і поїхав до Ельзасу. До речі вийшов строк оренди, на тому справа й кінчилася.

— Які негідники! — промовила Зіна й здригнулась.

— Мій батько добре пам’ятав і Олів’єра, і його дочку. Казав, що красуня була надзвичайна і до того ексцентрична. Я думаю, що бурсак все заразом: і селян підбурював, і дочку зацікавив. Можливо, навіть це був зовсім не бурсак, а інкогніто який-небудь.

Зіна замислилась: історія бурсака й чарівної француженки, очевидно, занесла її уяву далеко. Як здавалося Петрові Михайловичу, вона зовні аж ніяк не змінилася за останній тиждень, тільки стала трохи блідіша. Вона дивилась спокійно і звичайно, наче разом із братом приїхала до Власича в гості. Але Петро Михайлович відчув, що сталася якась зміна в ньому самому. Справді, раніше, коли вона жила вдома, він міг говорити із нею рішуче про все, тепер же він не міг поставити навіть простого питання: «Як тобі живеться тут?» Це питання здавалося незручним і непотрібним. Мабуть, така ж зміна сталася і в ній. Вона не поспішала завести розмову про матір, про будинок, про свій роман з Власичем; вона не виправдовувалась, не говорила, що громадянський шлюб краще, ніж церковний, не хвилювалась і спокійно замислилась над історією Олів’єра… І чому раптом заговорили про Олів’єра?

— У вас обох плечі мокрі від дощу! — сказала Зіна і радісно посміхнулась; її зворушила ця маленька подібність між братом і Власичем.

І Петро Михайлович відчув усю гіркоту й весь жах свого становища. Він згадав свій спорожнілий будинок, закритий рояль і Зінину світленьку кімнатку, до якої тепер уже ніхто не заходить; він згадав, що на алеях у саду вже немає слідів від маленьких ніг і що перед вечірнім чаєм уже ніхто з голосним сміхом не йде купатися. Те, до чого він дедалі більше прив’язувався з самого раннього дитинства, про що любив думати, коли сидів бувало в задушливому класі чи в аудиторії, — ясність, чистота, радість, все, що сповнювало будинок життям і світлом, пішло безповоротно, зникло і змішалося з грубою, незграбною історією якогось батальйонного командира, великодушного прапорщика, розпусної баби, дідуся, що застрелився… І починати розмову про матір або думати, що минуле може повернутися, означало б не розуміти того, що було так очевидно

Очі в Петра Михайловича сповнились слізьми, і рука, що лежала на столі, затремтіла. Зіна вгадала, про що він думав, і очі її теж почервоніли й заблищали.

— Григорію, йди сюди! — сказала вона Власичу.

Обоє відійшли до вікна й почали говорити про щось пошепки. І з того, як Власич нахилявся до неї і як вона дивилася на нього, Петро Михайлович ще раз зрозумів, що все вже непоправно скінчене і що говорити ні про що не треба. Зіна вийшла.

— Отак-то, брате, — заговорив Власич після деякого мовчання, потираючи руки і посміхаючись. — Я нещодавно назвав наше життя щастям, але це підкоряючись, так би мовити, літературним вимогам. По суті ж, відчуття щастя ще не було. Зіна весь час думала про тебе, про матір і мучилась; дивлячись на неї, і я мучився. Вона натура вільна, смілива, але без звички, знаєш, важко, та й молода до того ж. Прислуга називає її панночкою; здається, дрібниця, але це її хвилює. Отак-то, брате.

Зіна принесла повну тарілку суниць. За нею увійшла маленька покоївка, на вигляд сумирна й затуркана. Вона поставила на стіл глечик молока і вклонилась низько-низько… У ній було щось спільне із старовинними меблями, таке ж заціпеніле й нудне.

Дощ уже вщух. Петро Михайлович їв суниці, а Власич і Зіна дивились на нього мовчки. Наближався час непотрібної, але неминучої розмови, і всі троє уже відчували, яка вона важка. У Петра Михайловича очі знову сповнилися слізьми, він відсунув від себе тарілку і сказав, що йому вже час їхати додому, а то буде пізно і, можливо, знову піде дощ. Настала хвилина, коли Зіна заради пристойності повинна була заговорити про домашніх і про своє нове життя.

— Що в нас? — запитала вона швидко, і її бліде обличчя затремтіло. — Що мама?

— Ти маму знаєш… — відповів Петро Михайлович, не дивлячись на неї.

— Петрушо, ти довго думав про те, що сталося, — промовила вона, взявши брата за рукав, і він зрозумів, як їй важко говорити. — Ти довго думав; скажи мені, чи можна розраховувати на те, що мама коли-небудь помириться з Григорієм… і взагалі із цим становищем?

Вона стояла близько до брата, віч-на-віч, і його дуже вразило, що вона така гарна, і що раніше він ніби не помічав цього; і те, що його сестра, схожа з обличчя на матір, випещена, витончена, жила у Власича і з Власичем, біля заціпенілої покоївки, біля столу на шести ногах, у будинку, де засікли живу людину, що вона зараз не поїде з ним додому, а лишиться тут ночувати, — це здалося йому неймовірним абсурдом.

— Ти маму знаєш… — сказав він, не відповідаючи на питання. — Мені здається, треба було б дотримати… що-небудь зробити, попросити в неї пробачення, чи що…

— Але просити пробачення — значить удавати, що ми зробили погано. Для заспокоєння мами я готова збрехати, але ж це буде ні до чого. Я знаю маму. Ну, що буде, те буде! — сказала Зіна, повеселівши від того, що найнеприємніше було вже сказано. — Почекаємо п’ять, десять років, потерпимо, а там що бог дасть.

Вона взяла брата під руку і, коли проходила через темний передпокій, пригорнулась до його плеча.

Вийшли на ганок. Петро Михайлович попрощався, сів на коня й поїхав ступою; Зіна й Власич пішли провести його трохи. Було тихо, тепло й чудесно пахло сіном; на небі поміж хмарками яскраво горіли зорі. Старий сад Власича, що бачив на своєму віку стільки сумних пригод, спав, загорнувшись у темряву, і чомусь було сумно проїжджати через нього.

— А ми з Зіною сьогодні по обіді провели кілька воістину світлих хвилин! — сказав Власич. — Я прочитав їй уголос чудесну статтю з переселенського питання. Прочитай, брате! Тобі це потрібно! Стаття надзвичайна щодо чесності. Я не витримав і написав до редакції лист для передачі автору. Написав тільки один рядочок: «Дякую і міцно тисну чесну руку!»

Петро Михайлович хотів сказати: «Не встрявай ти, будь ласка, не в свої справи!» — але промовчав.

Власич ішов біля правого стремена, а Зіна біля лівого; обоє ніби забули, що треба повертатися додому, а було вогко і вже недалеко лишалося до гаю Колтовича. Петро Михайлович відчував, що вони чекають від нього чогось, хоч самі не знають чого, і йому стало нестерпно жаль їх. Тепер, коли вони з покірним виглядом і замислившись, йшли біля коня, він був глибоко переконаний, що вони нещасні і не можуть бути щасливі, і їхнє кохання здавалося йому сумною, непоправною помилкою. Від жалю й свідомості, що він нічим не може допомогти, його охопив той стан душевного розслаблення, коли він, щоб позбутися важкого почуття жалю, ладен був на всілякі жертви.

— Я до вас їздитиму ночувати, — сказав він.

Але це скидалось на те, наче він робив поступку, і не задовольнило його. Коли зупинилися біля гаю Колтовича, щоб попрощатися, він нахилився до Зіни, доторкнувся до її плеча і сказав:

— Твоя, Зіно, правда. Ти добре зробила!

І, щоб не сказати більше і не розплакатися, він ударив по коню й поскакав до гаю. В’їжджаючи в темряву, він оглянувся і побачив, як Власич і Зіна йшли додому шляхом, — він широко крокуючи, а вона поруч нього квапливою підстрибуючою ходою, — і про щось жваво розмовляли.

«Я — баба, — подумав Петро Михайлович. — їхав для того, щоб з’ясувати питання, але ще більше заплутав його. Ну, та бог з ним!»

На душі в нього було важко. Коли скінчився гай, він поїхав ступою і потім біля ставу зупинив коня. Хотілося сидіти непорушно й думати. Сходив місяць і червоним стовпом відбивався на тому боці ставу. Десь глухо гуркотів грім. Петро Михайлович не кліпаючи дивився на воду й уявляв відчай сестри, її стражденну блідість і сухі очі, з якими вона приховуватиме від людей свою ганьбу. Він уявив собі її вагітність, смерть матері, її похорони, жах Зіни… Гордовита, забобонна старуха кінчить не інакше, як смертю. Страшні картини майбутнього вимальовувались перед ним на темній поверхні води, і серед блідих жіночих постатей він бачив самого себе, малодушного, кволого, з винуватим обличчям…

За сто кроків на правому боці ставу стояло непорушно щось темне: людина це чи високий пень? Петро Михайлович згадав про бурсака, якого вбили й кинули у цей став.

«Олів’єр зробив негідний вчинок, але ж так чи інакше він розв’язав питання, а я ось нічого не розв’язав, а тільки наплутав, — подумав він, вдивляючись у темну постать, схожу на привид. — Він говорив і робив те, що думав, а я говорю й роблю не те, що думаю; та й не знаю напевне, що власне я думаю…»

Він під’їхав до темної постаті: це був старий трухлявий стовп, що вцілів від якоїсь будівлі.

З гаю і садиби Колтовича війнуло конваліями й медовими травами. Петро Михайлович їхав берегом ставу і з сумом дивився на воду і, пригадуючи своє життя, переконувався, що досі говорив він і робив не те, що думав, і люди відплачували йому тим самим, і тому все життя уявлялось йому тепер таким же темним, як ця вода, у якій відбивалося нічне небо й переплуталися водорості. І здавалося йому, що цього не можна поправити.