Страх

(Оповідання мого приятеля)

Дмитрій Петрович Силін скінчив курс в університеті і служив у Петербурзі, але по тридцятім році кинув служити і взявся до сільського господарства. З господарством велося йому незле, а проте мені здавалося, що він не на своєму місці і що добре він зробив би, якби знову виїхав до Петербургу. Коли він, засмалений, сірий од пилу, замучений роботою, зустрічав мене коло брами чи коло ґанку і потім за вечерею боровся з дрімотою і жінка одводила його спати, мов ту дитину, або коли він, перемігши сон, починав своїм м’яким, сердечним, ніби благальним голосом викладати свої хороші думки, то я бачив перед себе не господаря й не аґронома, а тільки замучену людину, і мені ясно було, що жадного того господарства йому не треба, а треба, щоб день минувсь — і слава богу.

Я любив бувати в нього і гостював часом у його господі день по два, по три. Я любив і його дім, і парк, і великий сад овочевий, і річку, і його філософію, трохи кволу й покручену, але ясну. Мабуть, любив я й його самого, хоч не можу того сказати напевне, бо досі ще не можу збагнути до ладу тодішні свої почуття. З нього була розумна, добра, нескучна і щира людина, та пам’ятаю дуже виразно, що коли він звірявся мені з потаємними своїми секретами і звав відносини наші другуванням, то це прикро якось непокоїло мене, і я почувався ніяково. У його дружбі до мене було щось утяжливе, втомне, і я радо волів би мати замість неї звичайні приятельські стосунки.

Річ у тому, що мені дуже й дуже подобалась його дружина, Марія Сергєєвна. Закоханий у ній я не був, але мені подобалось її лице, очі, голос, хода, я скучав за нею, коли довго її не бачив, і уява моя на той час нікого не малювала собі так охоче, як ту молоду, вродливу й елегантну жінку. Я не мав щодо неї жадних певних замірів і ні про що не мріяв, але щоразу чомусь, як ми зоставались удвох, я згадував, що чоловік її має мене за друга, і мене опадала ніяковість. Коли вона грала на фортеп’яні улюблених моїх речей, або розповідала мені щось цікаве, я залюбки слухав, і під той самий час лізли мені чомусь до голови думки, що вона любить свого мужа, що він мені друг і що вона сама вважає мене за його друга, настрій мій псувався, і я робився млявий, недомовний, нудний. Вона постерігала цю переміну і казала звичайно:

— Ви нудитеся без свого друга. Треба послати по нього в поле.

І як приходив Дмитрій Петрович, вона говорила:

— Ну, ось і ваш друг прийшов. Радуйтесь.

Так тривало років з півтора.

Раз якось у липні в неділю я та Дмитрій Петрович знічев’я поїхали в велике село Клушіно купити там до вечері перекуски. Поки ми ходили по крамницях, зайшло сонце і настав вечір, той вечір, якого я, певно, не забуду довіку. Купивши сиру, схожого на мило, та закаменілої ковбаси, що тхнула дьогтем, ми пішли до трактиру спитати, чи нема пива. Наш фурман поїхав до кузні коні підкувати, і ми сказали йому, що чекатимемо на нього біля церкви. Ми ходили, розмовляли, сміялися з покупок своїх, а за нами мовчки і з таємним виглядом, наче шпиг, ходив невідступно чоловік, називаний у нас в повіті досить чудернацьким прізвиськом: Сорок Мучеників. Цей Сорок Мучеників був не хто, як Гаврило Сєвєров чи, просто казавши, Гаврюшка, який служив у мене недавно за лакея і позбувся служби через пияцтво. Він служив і в Дмитрія Петровича, і той теж змістив його за ту саму ваду. Це був п’яниця непросипенний, та й уся огулом доля його була п’яна й така сама непутяща, як він сам. Батько його був священик, а мати дворянка, отже з роду належав він до стану привілейованого, та хоч як я вдивлявся в його виснажене, почтиве, завжди спітніле обличчя, в його руду, сивизною вже позначену бороду, в лихенький рваний піджак та червону сорочку навипуск, й ніяк не міг добачити навіть і сліду того, що у нас називати заведено привілеями. Він звав себе освіченим, розказував, що вчився в духовній школі, але курсу не скінчив, бо його виключено за куріння тютюну; потім співав в архієрейськім хорі і років зо два жив у монастирі, а там його теж виключили, але вже не за куріння, а за «грішок». Він виходив пішки дві губернії, подавав навіщось прохання до консисторій та до різних установ урядових, чотири рази судився. Нарешті, застрявши в нашім повіті, він служив за лакея, побережника, псаря, церковного сторожа, побрався з гулящою вдовою-куховаркою і остаточно пошився в лакузи і так звик до властивих тому життю спліток та бруду, що сам уже говорив про своє привілейоване походження якось ніби не ймучи тому віри, немов про міт який. Описуваного часу він тинявся без служби, виставляючи себе за коновала та мисливця, а жінка його пропадала десь безвісти.

З трактира ми пішли під церкву і сіли на паперті, фурмана чекаючи. Сорок Мучеників став оддалік і підніс руку до рота, щоб почтиво кашлянути в неї, як треба буде. Було вже темно; гостро пахло вечірньою вогкістю і мав от-от сходити місяць. На чистім, зорянім небі було тільки дві хмари, якраз над нами: одна велика, друга меншенька; вони самотні, наче б мати з дитиною, бігли одна за одною в той бік, де догоряла вечірня заграва.

— Хороший сьогодні день, — сказав Дмитрій Петрович.

— Надзвичайною мірою… — погодився Сорок Мучеників і почтиво кашлянув у руку. — Як ви оце, Дмитрій Петрович, зволили надумати сюди приїхати? — спитався він улесливим голосом, бажаючи, очевидячки, зачати розмову.

Дмитрій Петрович нічого не відповів. Сорок Мучеників тяжко зітхнув і промовив тихо, на нас не дивлячись:

— Страждаю задля одної тільки причини, за котору повинен стати на суд перед бога всесильного. Воно, звісно, людина я пропаща і нікчемна, а тільки вірте на совість: без шматка хліба і гірш як собака… Простіть мені, Дмитрію Петрович.

Силін не слухав і, підперши голову кулаками, думав про щось. Церква стояла кінець у лиці на високім березі, і нам крізь ґратки, що оточили церкву, видко було річку, пійми по той бік і яскраве багряне полум’я од багаття, біля якого ворушилися чорні люди та коні. А далі за багаття іще вогники: присілочок… Там співали пісню.

На річці й подекуди на луці вставав туман. Високі, вузькі пасма туману, густі та білі, як молоко, бродили над річкою, застуючи віддзеркалення зірок і чіпляючись за верби. Вони щохвилини одміняли свій вигляд, і здавалося, ніби ті обіймались, ті кланялись, ті підіймали до неба свої руки з широкими попівськими рукавами, наче молились… Мабуть, вони навіяли на Дмитрія Петровича думку про привиди чи про мерців, бо він повернувся до мене обличчям і запитав, смутно посміхаючись:

— Скажіть мені, любий мій, чому ми, як хочемо розказати щось страшне, таємниче й фантастичне, та не беремо матеріалу з життя, а доконче вдаємось до привидів та тогосвітніх тіней?

— Страшне те, що незрозуміле.

— А хіба життя для вас зрозуміле? Скажіть: хіба життя ви розумієте більше, як потойбічний світ?

Дмитрій Петрович присунувся до мене зовсім близько, аж я відчув у себе на щоці його дихання. У вечірніх присмерках його бліде, худорляве обличчя видавалося ще блідіше, а темна борода — чорніша за сажу. Очі в нього були сумні, щирі й трошки перелякані, так наче він мав розказати мені страховину якусь. Він дивився мені в вічі і провадив далі своїм, як завжди, благальним голосом:

— Наше життя і потойбічний світ однаково незрозумілі та страшні. Хто боїться привидів, той повинен боятися й мене, і цих огнів, і неба, бо ж усе це, коли вдуматись як слід, незбагненне й фантастичне не меншою мірою, ніж виходні з того світу. Принц Гамлет не вбивав себе тому, що боявся тих примар, які повстали б, може, перед ним у смертному сні; цей уславлений його монолог мені подобається, але, кажучи одверто, він ніколи не брав мене за душу… Признаюсь вам, як другові, я іноді під тяжку хвилину уявляв собі свій смертний час, моя фантазія вигадувала тисячі щонайхмурніших привидів, і мені вдавалося доводити себе до болючої екзальтації, до кошмару, і це, запевняю вас, не здавалося мені страшніше за дійсність. Нема що, страшні примари, але страшне й життя. Я, голубе мій, не розумію й боюсь життя. Не знаю, може я хвора, спантеличена людина. Нормальній, здоровій людині здається, ніби вона розуміє все, що бачить і чує, а я от втратив це «здається» і день при дні отруюю себе страхом. Є хвороба така — страх

до простору, так от і я хворий на страх до життя. Коли я лежу на траві і довго дивлюся на кузочку, яка вчора тільки народилась і нічого не розуміє, то мені видається, що її життя складається з самого но жаху, і в ній я бачу самого себе.

— Чого ж властиво вам страшно? — спитав я.

— Всього мені страшно. Я людина з природи неглибока і мало цікавлюсь такими речами, як потойбічний світ, приречення родові людському, і загалом рідко коли думкою злітаю попід небеса. Мені страшна найбільше буденщина, що од неї ніхто з нас не може сховатися. Я не годен розмежувати, де у вчинках моїх правда і де брехня, і вони непокоять мене; я свідомий того, що умови життєві та виховання обвели круг мене тісне коло брехні, що все моє життя — це не що інше, як повсякчасне докладання сил, аби ошукувати себе й людей і не помічати цього, і мені страшно на гадку, що я до самої смерти не виборсаюсь із цієї брехні. Сьогодні я роблю що-небудь, а завтра уже не тямлю, навіщо я це зробив. Став я в Петербурзі служити і злякався, приїхав сюди господарювать і теж злякався… Я бачу, що ми мало знаємо і тому щодня помиляємось, буваєм несправедливі, обмовляємо людей, чужий вік заїдаємо, тратимо всі свої сили на дурниці, які нам непотрібні і заважають нам жити, і з цього мені страшно, боя не розумію, навіщо й кому все це здалося. Я, голубе мій, не розумію людей і боюсь їх. Мені страшно дивитися на мужиків, я не знаю, для яких таких вищих цілей вони страждають і для чого вони живуть. Коли життя — це солодощі, то вони зайві, непотрібні люди; коли ж мета в житті і зміст його — у злиднях і в безпросвітній, безнадійній темноті, то мені невтямки, кому й навіщо потрібна ця інквізиція. Нікого й нічого не розумію. От зрозумійте, з ласки вашої, хоч би цього суб’єкта, — сказав Дмитрій Петрович, на Сорок Мучеників показуючи. — Вдумайтесь.

Постерігши, що ми обидва глянули на нього, Сорок Мучеників почтиво кашлянув у кулак і сказав:

 — У хороших панів повсігди був вірна слуга, але ж усьому тут причина виходить — чарка. Коли б на мене, нещасливого чоловіка, тепер зглянулись і дали мені місце, то я б образ поцілував. Слово моє, як камінь.

Церковний сторож пройшов біля нас, здумлено на нас додивився і почав сіпати за вірьовку. Дзвін повільно й протяжисто, різко порушуючи вечірню тишу, видзвонив десять.

— Еге, вже десята година, — сказав Дмитрій Петрович. — Час би вже нам їхать. Таке то, голубе мій, — зітхнув він: — якби ви знали, як я боюся своїх буденних житейських думок, де, здавалось би, не повинно бути нічого страшного! Аби не думати, я розважаюся роботою і зумисне втомлюю себе, щоб міцно спати вночі. Діти, жінка, — у кого іншого це таке звичайне, а в мене яке воно тяжке, мій голубе.

Він пом’яв руками обличчя, крекнув і засміявся.

— Якби я міг розказати, у які дурні пошився я в своєму житті, — сказав він. — Мені всі кажуть: у вас мила дружина, чудесні діти і самі ви прегарний сім’янин. Мають мене за дуже щасливого і заздрять мені. Ну, як уже до слова прийшлося, то звірюся вам по щирості: моє щасливе родинне життя — саме лише сумне непорозуміння, і я боюсь його.

Бліде його обличчя стало негарне .од напруженої усмішки. Він обняв мене за стан і вів далі півголосом:

— Ви мій правдивий друг, я вам вірю і глибоко шаную вас. Другування посилає нам небо на те, щоб ми могли виливати душі і визволятись од гнітючих своїх таємниць. Дозвольте ж мені скористати з приязні вашої до мене і сказати вам усю правду. Моє родинне життя, що видається вам таке чарівне, — це найбільше моє нещастя і найбільший мій страх. Я оженився чудно й нерозумно. Треба вам знати, що до весілля я кохав Машу божевільно і залицявся до неї два роки. Я освідчувався їй п’ять разів, і вона відмовляла мені, бо цілком була до мене байдужа. Шостого разу, коли я, очамрівши з любові, повзав перед нею навколішки і просив руки, як милостині, вона згодилась…Так вона сказала мені: «Я вас не люблю, але буду вам вірна»… На таку умову я пристав тоді, нетямлячись от радости. Я тоді розумів, що воно означає, а тепер, присягаюся богом, не розумію. — «Я вас не люблю, але буду вам вірна», — що воно означає? Це туман, темрява… Я люблю її тепер так само палко, як і першого весільного дня, а вона, мені здається, байдужа, як і перше, і, мабуть, рада буває, коли я виїду з дому. Я не знаю напевне, чи любить вона мене, чи ні, не знаю, не знаю, але ж ми живемо під одним дахом, кажемо одно одному «ти», спимо вкупі, маємо діти, майно спільне у нас… Що ж це означає? До чого це? І чи розумієте ви що-небудь, голубе мій? Жорстока мука. Тим, що в наших стосунках я нічого но розумію, я ненавиджу то її, то себе, то обох разом, все у мене в голові переплуталось, я мучу себе і тупішаю, а як на зло вона дедалі стає вродливіша., дивна стає… По-моєму, волосся в неї чудесне, а усміхається вона, як жадна в світі жінка. Я люблю і знаю, що люблю безнадійно. Безнадійна любов до жінки, од якої маєш двоє дітей! Хіба це зрозуміле і не страшне? Хіба це не страшніше за привиди?

Він був у такому настрої, що говорив би ще дуже довго, та, на щастя, почувся фурманів голос. Прийшли наші коні. Ми сіли до коляси, і Сорок Мучеників, скинувши шапку, підсадив нас обох з таким виразом, ніби давно уже чекав нагоди наших дорогоцінних тіл доторкнутись.

— Дмитрію Петрович, позвольте до вас прийти, — промовив він, сильно кліпаючи очима і схиливши голову набік. — Явіть божеську ласку. Пропадаю з голоду.

— Ну, гаразд, — мовив Силін. — Приходь, поживеш три дні, а там побачимо.

— Слухаю пана, — зрадів Сорок Мучеників. — Я сьогодні ж таки и прийду.

Додому було шість верст. Дмитрій Петрович, задоволений, що нарешті виявив думки свої перед другом, усю дорогу держав мене за стан і вже не гірко та перелякано, а весело казав мені, що коли б у нього в сім’ї велося щасливо, то він вернувся б до Петербургу і взявся б там до науки. Той повів, казав він, що погнав у село стільки обдарованої молоді, був то сумний повів. Жита й пшениці у нас в Росії багато, а зовсім нема культурних людей. Треба, щоб обдарована, здорова молодь вдавалася в науки, у мистецтво та в політику; чинити інакше значить бути нерозважною людиною. Він філософував залюбки і висловлював жаль, що завтра рано вранці розлучиться зо мною, бо йому треба їхати ? на торг лісовий.

А мені було ніяково й смутно, і здавалось мені, наче б я обманюю людину. І одночасно мені було приємно. Я дивився на величезний, багровий місяць, що саме сходив, і уявляв собі високу, струнку блондинку, блідолицю, завжди одягнену, напахану якимись особливими парфумами, схожими на мускус, і мені чомусь весело було думати, що вона не любить свого чоловіка.

Приїхавши додому, ми сіли вечеряти. Марія Сергієвна, сміючись, трактувала нас нашими покупками, а я гадав собі, що у неї й справді чудесне волосся і що усміхається вона як жадна в світі жінка. Я стежив за нею, і мені хотілось у кожнім її рухові й погляді бачити, що вона не любить свого чоловіка, і мені здавалось, що я це бачу.

Дмитрія Петровича незабаром почав змагати сон. По вечері він посидів з нами хвилин із десять і сказав:

— Воля ваша, панове, а мені завтра треба вставати о третій. Дозвольте залишити вас.

Він ніжно поцілував дружину, міцно, з подякою стис мені руку і змусив мене пообіцяти, що я доконче приїду на тім тижні. Щоб узавтра не проспать, він пішов ночувати у фліґель.

Марія Сергієвна лягала спати пізно, по-петербурзькому, і тепер я чомусь був цьому радий.

— Отже, — почав я, як ми зосталися самі, — отже, коли ласка ваша, заграйте що-небудь.

Мені не хотілось музики, але я не знав, як почати розмову. Вона сіла до фортеп’яна і заграла не пам’ятаю що. Я сидів коло неї, дивився на її білі, пухкі руки і намагався прочитати що-небудь на її зимному, байдужому обличчі. А вона чомусь усміхнулась і глянула на мене.

— Вам нудно без вашого друга, — сказала вона.

Я засміявся.

— Задля друга досить було б їздити сюди раз на місяць, а я буваю тут частіше, як щотижня.

Сказавши це, я встав і знепокоєно пройшовся з кутка в куток.

— Ви що хочете цим сказати? — спиталась вона, підводячи на мене свої великі, ясні очі.

Я нічого не відповів.

— Ви сказали неправду, — вела вона далі, подумавши. — Ви буваєте тут тільки для Дмитрія Петровича. Що ж, я дуже рада. За наших часів мало кому доводиться бачити таку приязнь.

— Еге, — подумав я і, не знаючи, що сказати, спитав: — Хочете пройтися в саду?

— Ні.

Я вийшов на терасу. По голові в мене наче мурашки перебігали і мені було холодно од зрушення. Я вже був певен, що розмова наша буде найзвичайнісінька і що нічого особливого ми не зуміємо одно одному сказати, але доконче цієї ночі станеться те, про що я й мріяти не насмілювався. Доконче цієї ночі або ніколи.

— Яка година хороша, — сказав я голосно.

— Це мене ні трошки не обходить, — почулась відповідь.

Я ввійшов у вітальню. Марія Сергієвна усе ще стояла коло коминка, заклавши за спину руки, думала про щось і дивилась убік.

— Чому ж воно вас ні трошки не обходить?

— Бо мені нудно. Вам буває нудно тільки без друга вашого, а мені завжди нудно. Зрештою… це вам не цікаве.

Я сів до фортеп’яна і взяв кілька акордів, очікуючи, що вона скаже.

— Ви, будь ласка, не церемоньтесь, — сказала вона, сердито дивлячись на мене і ніби збираючись заплакати з досади. — Коли вам хочеться спати, то йдіть собі. Не думайте, що як ви друг Дмитрієві Петровичу, то мусите нудитися з його жінкою. Я не хочу жертви. Ідіть собі, будь ласка.

Я не пішов, звичайно. Вона вийшла на терасу, а я зоставсь у вітальні і хвилин з п’ять перегортав ноти. Потім я вийшов. Ми стояли поруч, отінені фіранками, а під нами були сходи, місячним сяйвом облиті. Через квітники та на жовтім піску по алеях тяглися чорні тіні від дерев.

— Мені також треба їхати завтра, — сказав я.

— Певне, коли мужа нема вдома, то вам не можна зоставатися тут, — промовила вона насмішкувато. — Уявляю, які б ви були нещасні, якби закохались у мене. Стривайте, от я коли-небудь візьму та й кинусь вам на шию… Побачу, з яким жахом ви втікатимете од мене. Це цікаво.

Її слова та бліде обличчя були сердиті, але очі повні були найніжнішого палкого кохання. Я уже дивився на це прекрасне створіння як на свою власність і тут уперше я постеріг, що вона має золотисті брови, прегарні брови, яких я раніше не бачив. Думка, що зараз я можу пригорнути її до себе, пестити, торкатись її чудесного волосся, така дивовижна мені здалась, аж я засміявся й заплющив очі.

— Одначе, вже пора… Спокійної ночі[1], — промовила вона.

— Я не хочу спокійної ночі… — сказав я, сміючись і йдучи за нею з вітальню. — Я прокляну цю ніч, коли вона буде спокійна.

Стискаючи їй руку і проводячи її до дверей, я побачив по її обличчю, що вона розуміє мене і рада, що я теж розумію її.

Я пішов до себе в кімнату. На столі в мене коло книжок лежав Дмитрія Петровича кашкет, і це нагадало мені про його приязнь. Я взяв палицю і вийшов у сад. Тут уже вставав туман, і коло дерев та кущів, обіймаючи їх, бродили ті самі високі та вузькі привиди, що я ото бачив їх на річці. Яка шкода, що я не міг з ними стати до розмови.

В надзвичайно прозорому повітрі виразно відокремлювались кожен листок, кожна росинка — все це усміхалося мені в тиші, спросоння, і, проходячи біля зелених лавок, я згадував слова із якоїсь Шекспірової п’єси: як любо місячне проміння спить на лаві цій.

У саду був пагорбок. Я вийшов на нього й сів. Мене млостило чарівне почуття. Я знав напевне, що зараз буду обіймати, тулитися до її пишного тіла, цілувати золоті брови, і мені хотілось не вірити цьому, дражнити себе, і було жалко, що вона мене так мало мучила і так легко піддалася.

Аж раптом несподівано почулася тяжка хода. На алеї указався середній на зріст чоловік, і я зараз таки впізнав у йому Сорок Мучеників. Він сів на лавку й тяжко зітхнув, потім тричі перехрестився й ліг. За хвилину він підвівся й ліг на другий бік. Комарі та вогкість нічна не давали йому заснути.

— Ну, життя, — промовив він. — Нещасне, гірке життя.

Дивлячись на його худюще, зігнуте тіло і слухаючи тяжкі, хриплі зідхання, я згадав ще про одно нещасне, гірке життя, сьогодні мені висповідане, і мені зробилося моторошно й лячно од свого раювання. Я зійшов з пагорба і пішов до будинку.

«Життя, на його гадку, страшне, — думав я, то не церемонься ж із ним, ламай ного, поки воно тебе не задавило, бери все, що можна вирвати в нього».

На терасі стояла Марія Сергієвна. Я мовчки обняв її іі почав жагуче цілувати її брови, скроні, шию…

У мене в кімнаті вона говорила мені, що кохає мене вже давно, більш як рік. Вона присягалась мені в коханні, просила, щоб я забрав її до себе. Я раз-по-раз підводив її до вікна, щоб подивитись на її обличчя в місячному світлі і вона здавалась мені прекрасним сном, і я поспішав міцно обняти її, щоб повірити, що це дійсність. Давно вже не зазнавав я таких розкошів… А проте далеко, десь у глибині душевній я відчував якусь прикрість, мені було наче б то ніяково. В її коханні до мене було щось трудне й утяжливе, як у Дмитрія Петровича приязні. Це було велике, серйозне кохання із сльозами та присяганнями, а я хотів, щоб не було нічого серйозного. Хай би ця місячна ніч майнула в нашому житті ясним метеором — і квит.

Рівно о третій вона вийшла од мене, і коли я, стоячи на порозі, дивився їй услід, кінець коридору раптом указався Дмитрій Петрович. Зустрівшися з ним, вона здригнула і одступилась йому з дороги, і у всій її постаті написана була огида. Він якось чудно посміхнувся, кашлянув і ввійшов до мене в кімнату.

— Тут я забув учора свого кашкета… — сказав він, не дивлячись на мене.

Він найшов і обома руками надів на голову кашкета, потім глянув на моє зніяковіле обличчя, на мої пантофлі і промовив не своїм, а чудним якимось, хрипким голосом:

— Мені, певне, на роду написано нічого не розуміти. Коли ви щось розумієте, то… поздоровляю вас. У мене темно в очах.

І він вийшов, покашлюючи. Потім я бачив у вікно, як він сам коло стайні запрягав коні. Руки йому дрижали, він поспішав і оглядався на дім; мабуть, йому було страшно. Далі він сів у тарантас і з чудним виразом, наче боявся погоні, ударив по конях.

Трохи згодом поїхав і я. Уже сходило сонце, і вчорашній туман несміливо тулився до кущів та пагорків. На козлах сидів Сорок Мучеників, що десь устиг уже випити, і торочив по-п’яному нісенітниці.

— Я людина вольна! — кричав він на коні. — Гей, ви, малинові! Я стовбовий почесний громадянин, от що, коли хочете знати.

Дмитрія Петровича страх, що не йшов мені з голови, перекинувся й на мене. Я думав про те, що сталося, і нічого не розумів. Я дивився на граків, і мені було чудно й страшно, що вони літають.

— Навіщо я це зробив? — питав я сам себе здивовано й розпачливо. — Чому воно вийшло саме так, а не інакше якось? Кому й для чого так треба було, щоб вона кохала мене серйозно і щоб він увійшов у кімнату по кашкет? До чого тут кашкет?

Того ж самого дня я виїхав до Петербургу, і з Дмитрієм Петровичем та жінкою його більше не бачився. Кажуть, вони, як і перше, живуть укупі.