Сопілка

Розморений духотою ялинових хащів, весь у павутинні й глиці, пробирався з рушницею до узлісся прикажчик із Дементьева хутора, Мелітон Шишкін. Його Дамка — помісь дворняги з сетером — надзвичайно худа й вагітна, підгортаючи під себе мокрий хвіст, пленталася за хазяїном і всіляко намагалася не наколоти собі носа. Ранок був недобрий, похмурий. З дерев, огорнутих легким туманом, і з папороті сипалися великі бризки, лісова вогкість гостро пахла гнилизною.

Попереду, де закінчувалися хащі, стояли берези, а крізь їхні стовбури й гілки видно було туманну далечінь. Хтось за березами грав на саморобній, пастушачій сопілці. Грач брав не більше п’яти-шести нот, ліниво тягнув їх, не стараючись зв’язати їх у мотив, а проте в його писку вчувалося щось суворе й надзвичайно тужливе.

Коли хащі порідшали і ялинки вже змішувалися з молодою березою, Мелітон побачив череду. Сплутані коні, корови й вівці блукали поміж кущами і, потріскуючи сучками, обнюхували лісову траву. На узліссі, притулившись до мокрої берізки, стояв старик-пастух, худий, у драному сіряку й без шапки. Він дивився в землю, про щось думав і грав на сопілці, видимо, машинально.

— Здрастуй, діду! Бог на поміч! — привітав його Мелітон тонким, сиплим голоском, який зовсім не пасував до його величезного зросту й великого, м’ясистого обличчя. — А ловко ти на дудочці дудиш! Чию череду пасеш?

— Артамонівську, — неохоче відповів пастух і сунув сопілку за пазуху.

— Виходить, і ліс артамонівський? — спитав Мелітон, оглядаючись. — І справді артамонівський, скажи на милість… Зовсім був заблудився, всю пику собі в чагарнику подряпав.

Він сів на мокру землю і почав ліпити з газетного паперу цигарку.

Подібно до тоненького голоска, все у цієї людини було дрібне і не відповідало його зростові, ширині й м’ясистому обличчю: і усмішка, і оченята, і ґудзики, і картузик, що ледве тримався на жирній, стриженій голові. Коли він говорив і усміхався, то в його голеному, пухлому обличчі і в усій постаті почувалося щось баб’яче, боязке й покірливе.

— Ну, погода, не дай боже! — сказав він і покрутив головою. — Люди ще овес не зібрали, а дощик ніби найнявся, бог з ним.

Пастух поглянув на небо, звідки мрячив дощ, на ліс, на мокрий прикажчиків одяг, подумав і нічого не сказав.

— Усе літо таке було… — зітхнув Мелітон. — І мужикам погано, і панам ніякого задоволення.

Пастух ще раз подивився на небо, подумав і сказав спроквола, наче розжовуючи кожне слово:

— Все до одного хилиться… Добра не жди.

— Як у вас тут? — спитав Мелітон, закурюючи. — Не бачив в артамонівській просіці тетеревиних виводків?

Пастух відповів не зразу. Він знову подивився на небо і навколо, подумав, покліпав очима… Очевидно, своїм словам надавав він неабиякого значення і, щоб збільшити їм ціну, намагався вимовляти їх повільно, з деякою урочистістю. Вираз обличчя його був по-старечому гострий, поважний і, тому, що ніс був перехоплений упоперек сідловидною виїмкою і ніздрі дивилися вгору, здавався хитрим і глузливим.

— Ні, здається, не бачив, — відповів він. — Наш мисливець, Яремка, казав, ніби на Іллін день сполохав біля Пустош один виводок, та, мабуть, бреше. Мало птиці.

— Еге, брат, мало… Скрізь мало! Полювання, коли добре розсудити, мізерне і нічого не варте. Дичини зовсім немає, а яка є, то об ту зараз нічого й руки паскудити — не виросла ще! Така ще дрібнота, що дивитися совісно.

Мелітон усміхнувся й махнув рукою.

— Таке робиться на цьому світі, що просто сміх, та й годі! Птиця нині стала дурна, пізно на яйця сідає, і є такі, які ще на Петрів день з яєць не вставали. Їй-богу!

— Все до одного хилиться, — сказав пастух, підводячи вгору обличчя. — Минулого року мало дичини було, цього року ще менше, а років через п’ять, мабуть, її зовсім не буде. Я так примічаю, що скоро не те що дичини, а ніякої птиці не лишиться.

— Так, — погодився Мелітон, подумавши. — Це вірно.

Пастух гірко посміхнувся й похитав головою.

— Диво! — сказав він. — І куди воно все поділося? Років двадцять тому, пам’ятаю, тут і гуси були, і журавлі, і качки, і тетереви — сила-силенна! Бувало, з’їдуться пани на полювання, так тільки й чути: пу-пу-пу! пу-пу-пу! Дупелям, бекасам та кроншпілям переводу не було, а дрібні чирята й кулики все одно як шпаки, або, скажімо, горобці — видимо-невидимо! І куди воно все поділося! Навіть злої птиці не видно. Пішли прахом і орли, і соколи, і пугачі… Менше стало і всякої звірини. Нині, брат, вовк і лисиця вдивовижу, а не те, що ведмідь або норка. А колись же навіть лосі були! Років сорок я примічаю з року в рік божеські справи і так розумію, що все до одного хилиться.

— До чого?

— До лиха, парубче. Треба думати, до загибелі… Прийшов час божому світові гинути.

Старик надів картуз і почав дивитися на небо.

— Шкода! — зітхнув він після деякого мовчання. — І, боже, як шкода! Воно, звісно, божа воля, не нами світ створений, а все-таки, братіку, шкода. Як одно дерево висохне, або, скажімо, одна корова загине, і то жаль бере, а як то, чоловіче добрий, дивитися, коли весь світ іде прахом? Скільки добра, господи Ісусе! І сонце, і небо, і ліси, і річки, і звірі — адже усе це створено, пристосовано, одне до одного прилагоджено. Кожне до діла доведено і своє місце знає. І всьому цьому пропадати треба!

На обличчі пастуха спалахнула сумна посмішка, і повіки його закліпали.

— Ти кажеш— світові погибель… — сказав Мелітон, думаючи. — Може, і швидко кінець світові, а тільки не можна по птиці судити. Це навряд, щоб птиця могла визначати.

— Не самі птахи, — сказав пастух. — І звірі теж, і худоба, і бджоли, і риба… Мені не віриш, спитай стариків; кожний тобі скаже, що риба тепер зовсім не та, яка була. І в морях, і в озерах, і в річках риби з року в рік все менше й менше. В нашій Піщанці, пам’ятаю, щука в аршин ловилася, і миньки водилися, і в’язь, і лящ, і в кожної рибини видимість була, а нині коли й спіймав щуреня або окунька в чверть, то дякуй богові. Навіть йоржа справжнього немає. З кожним роком усе гірше й гірше, а почекай трохи, то й зовсім риби не буде. А взяти теперечки річки. Річки, либонь, сохнуть!

— Це вірно, що сохнуть.

— Ото ж то воно й є. З кожним роком все мілкіше й мілкіше, і вже, братушко, нема тих вирів, що були. Ондечки, бачиш, кущі? — спитав старик, показуючи вбік. — За ними старе русло, заводдю називається; за батька мого там Піщанка текла, а теперечки подивись, куди її нечиста сила занесла! Міняє русло і, дивись, доміняється до тієї пори, поки зовсім висохне. За Кургасовим болота і ставки були, а нині де вони? А куди струмки поділися? У нас ось у цьому самому лісі струмок протікав, і такий струмок, що мужики в ньому верші ставили і щук ловили, дика качка біля нього зимувала, а нині в ньому і під час повені не буває путящої води. Так-то, брат, куди не глянь, скрізь погано. Скрізь!

Настало мовчання. Мелітон задумався і втупив очі в одну точку. Йому хотілося згадати хоч одне місце в природі, якого ще не торкнулася всеохоплююча загибель. По туману й косих дощових смугах, як по матових шибках, попливли світлі плями, але відразу ж погасли — це сонце, сходячи, старалося пробитись крізь хмари й поглянути на землю.

— Та й ліси теж… — пробурмотів Мелітон.

— І ліси теж… — повторив пастух. — І рубають їх, і горять вони, і сохнуть, а нове не росте. Що й виросте, то зараз його рубають; сьогодні зійшло, а завтра, дивись, і зрубали люди — так без кінця-краю, покіль нічого не лишиться. Я, чоловіче добрий, з самої волі ходжу з громадською чередою, до волі теж був у панів за пастуха, пас на цьому самому місці і, скільки живу, не пам’ятаю того літнього дня, щоб мене тут не було. І весь час я божеські справи примічаю. Придивився я, брате, за свій вік і так тепер розумію, що кожна рослина на спад пішла. Чи жито взяти, чи овочі, чи квіточку яку, все до одного хилиться.

— Зате народ кращий став, — зауважив прикажчик.

— Чим це кращий?

— Розумніший.

— Розумніший то розумніший, це правда, парубче, та що з того? На якого дідька людям розум перед загибеллю? Пропадати й без усякого ¡розуму можна. Навіщо мисливцеві розум, коли дичини немає? Я так гадаю, що бог людині розум дав, а силу взяв. Слабкий народ став, страшенно слабкий. Для прикладу мене взяти. Гріш мені ціна, у всьому селі я найпослідущий мужик, а все-таки, хлопче, сила є. Ти от дивись, мені сьомий десяток, а я цілісінький день пасу, та ще нічне стережу за двогривений, і спати не сплю, і не мерзну; син мій розумніший за мене, а постав його замість мене, то він завтра ж надбавки почне просити, або лікуватися піде. Так-то. Я, окрім хлібця, нічого не вживаю, тому що хліб наш насущний даждь нам днесь, і батько мій окрім хліба нічого не їв, і дід, а теперішньому мужикові і чаю давай, і горілки, і булки, і щоб спати йому від зорі до зорі, і лікуватися, і всяке баловство. А чому? Слабкий став, сили в нього немає витерпіти. Він і радий би не спати, та очі злипаються — нічого не вдієш.

— Це вірно, — погодився Мелітон. — Нічого не вартий нині мужик.

— Нема куди правди діти, гіршаємо з року в рік. Коли тепер говорити про панів, то ті дужче від мужика послабли. Теперішній пан усе пізнав, таке знає, чого б і знати не треба, а яка користь? Подивитися на нього, так жаль бере… Худенький, миршавенький, наче угорець якийсь або француз, ні поважності в ньому, ні вигляду — саме тільки звання, що пан. Немає в нього, сердешного, ні місця, ні діла, і не розбереш, що йому треба. Чи то воно з вудочкою сидить і рибку ловить, чи воно лежить догори пузом і книжку читає, чи між мужиків товчеться і різні слова говорить, а котре голодне, те в писарі наймається. Так і живе дрібницею, і немає того в голові, щоб себе до справжнього діла пристосувати. Колишні пани наполовину генерали були, а нинішні — геть чисто всі — дрібнота.

— Підупали дуже, — сказав Мелітон.

— Тому й підупали, що бог силу відняв. Супроти бога не підеш.

Мелітон знову втупився в одну точку. Подумавши трохи, він зітхнув, як зітхають статечні, розсудливі люди, похитав головою і сказав:

— А все чому? Грішимо багато, бога забули… і такий, значить, час підійшов, щоб усьому кінець. І те сказать, не вік же світові вікувати — пора й честь знати.

Пастух зітхнув і, ніби бажаючи припинити неприємну розмову, відійшов од берези й почав лічити очима корів.

— Ге-ге-гей! — крикнув він. — Ге-ге-гей! А щоб вас, немає на вас переводу! Занесла в чагарник нечиста сила! Тю-лю-лю!

Він зробив сердите обличчя і пішов до кущів збирати череду. Меліток підвівся і тихо побрів узліссям. Він дивився собі під ноги й думав; йому все ще хотілося згадати хоч що-небудь, чого ще не торкнулася смерть. По косих дощових смугах знову поповзли світлі плями; вони стрибнули на верховіття лісу і погасли в мокрому листі. Дамка знайшла під кущем їжака і, бажаючи звернути на нього хазяїнову увагу, здійняла виючий гавкіт.

— Було у вас затемнення, чи ні? — крикнув з кущів пастух.

— Було! — відповів Мелітон.

— Так. Скрізь народ скаржиться, що було. Значить, братушко, і в небі от нелад! Недарма воно… Ге-ге-гей! гей!

Зігнавши череду на узлісся, пастух притулився до берези, подивився на небо, не поспішаючи витяг з пазухи сопілку і заграв. Як і раніше, грав він машинально і брав не більше п’яти-шести нот; ніби сопілка потрапила йому до рук тільки вперше, звуки вилітали з неї нерішуче, безладно, не зливаючись, у мотив, але Мелітонові, що думав про загибель світу, вчувалося в грі щось дуже тужливе й противне, чого б він охоче не слухав. Найвищі пискливі ноти, які тремтіли і обривались, здавалося, безутішно плакали, ніби сопілка була хвора і злякана, а найнижчі ноти чомусь нагадували туман, похмурі дерева, сіре небо. Така музика здавалася до лиця і погоді, і старикові, і його словам.

Мелітонові захотілося скаржитися. Він підійшов до старика і, дивлячись на його сумне, глузливе обличчя і на сопілку, забурмотів:

— І жити гірше стало, діду. Зовсім несила жити. Неврожаї. бідність… падіж раз у раз, хвороби… Злидні обсіли.

Пухле обличчя прикажчикове почервоніло й набрало тужливого, баб’ячого виразу. Він поворушив пальцями, ніби шукаючи слів, щоб передати своє невиразне почуття, і продовжував:

— Вісім чоловік дітей, жінка… і мати ще жива, а платні всього-навсього десять карбованців на місяць на своїх харчах. Від бідності жінка осатаніла… сам я запоєм. Людина я розсудлива, статечна, освіту маю. Мені б удома сидіти, в спокої, а я цілий день, як собака, з рушницею, бо немає ніякої моєї можливості: остогид дім!

Відчуваючи, що язик бурмоче зовсім не те, що хотілося б висловити, прикажчик махнув рукою і сказав з гіркотою:

— Коли гинути світові, то вже скоріше б! Нічого морочити і людей по пустому мучити…

Старик відняв од губ сопілку і, примруживши одне око, подивився в її малий отвір. Обличчя в нього було сумне і, як сльозами, вкрите великими бризками. Він усміхнувся і сказав:

— Шкода, братушко! І, боже, яка шкода! Земля, ліс, небо… Звірина всяка — усе ж це створено, пристосовано, в усьому розум є. Пропадає все ні за гріш. А найбільше людей шкода.

В лісі, наближаючись до узлісся, зашумів крупний дощ. Мелітон подивився у бік шуму, застебнувся на всі ґудзики і сказав:

— Піду на село. Прощавай, діду. Тебе як звати?

— Лука Бідний.

— Ну, прощай, Луко! Спасибі на доброму слові. Дамко, ici!

Попрощавшись з пастухом, Мелітон почвалав узліссям, а потім униз лугом, який поступово переходив у болото. Під ногами схлипувала вода, а іржава осока, все ще зелена й соковита, схилялася до землі, ніби боячись, що її затопчуть ногами. За болотом на березі Піщанки, про яку говорив дід. стояли верби, а за вербами в тумані синіла панська клуня. Почувалася близькість того нещасного, нічим невідворотного часу, коли поля стають темні, земля брудна й холодна, коли плакуча верба здається ще сумнішою і по стовбуру її повзуть сльози, і лише самі журавлі рятуються від загальної біди, та й ті, наче боячись образити сумну природу виявом свого щастя, сповнюють піднебесся сумною, тужливою піснею.

Мелітон плентався до річки і слухав, як позад нього поволі завмирали звуки сопілки. Йому все ще хотілося скаржитись. Сумно поглядав він на всі боки, і йому ставало нестерпно жаль і неба, і землі, і сонця, і лісу, і своєї Дамки, а коли найвища нотка сопілки пронеслася протяжно в повітрі й затремтіла, як голос ридаючої людини, йому стало надзвичайно гірко й прикро за безладдя, що помічалося в природі.

Висока нотка затремтіла, обірвалася, і сопілка замовкла.

1867