Щастя

Присвячується Я. П. Полонському

Біля широкої степової дороги, яку звуть великим шляхом, ночувала отара овець. Стерегли її два чабани. Один, дід, років вісімдесяти, беззубий, з тремтячим обличчям, лежав на животі біля самої дороги, поклавши лікті на вкрите пилом листя подорожника; другий — молодий парубок, з густими чорними бровами і безвусий, одягнений в ряднину, з якої шиють дешеві мішки, лежав на спині, поклавши руки під голову, і дивився вгору на небо, де над самим його обличчям простягнувся Чумацький Шлях і дрімали зірки.

Чабани були не самі. За сажень від них у сутінку, що застилав дорогу, темнів осідланий кінь, а біля нього, спираючись на сідло, стояв мужчина у великих чоботях і короткій чумарці, з усіх ознак, панський об’їждчик. Судячи з його постаті, прямої і нерухомої, з манер, з поводження з пастухами, з конем, це був чоловік серйозний, розсудливий, який знав собі ціну; навіть у пітьмі були помітні в ньому сліди військової виправки і той велично-поблажливий вираз, який набувається від частих зносин з панами і управителями.

Вівці спали. На сірому тлі зорі, що почала вже затягати східну частину неба, то там, то там видно було силуети овець, що не спали; вони стояли і, похиливши голови, про щось думали. їх думки, повільні, тягучі, викликані уявою тільки про широкий степ і небо, про дні і ночі, мабуть, вражали і пригнічували їх самих до нестями, і вони, стоячи тепер, як укопані, не помічали ні присутності чужої людини, ні неспокою собак.

В сонному, захололому повітрі стояв ¡монотонний шум, без якого не обходиться степова літня ніч; без угаву сюрчали коники, співали перепели та за версту від отари, в балці, в якій протікав струмок і росли верби, ліниво посвистували молоді солов’ї.

Об’їждчик зупинився, щоб попросити у пастухів вогню для люльки. Він мовчки закурив і викурив усю люльку, потім, ні слова не сказавши, сперся ліктями на сідло і задумався. Молодий пастух не звернув на нього ніякої уваги; він і далі лежав, дивлячись на небо, а дід довго оглядав об’їждчика і спитав:

— Чи не Пантелей з Макарівської економії?

— Егеж, я, — відповів об’їждчик.

— То ж бо я бачу. Не впізнав — багатим будеш. Звідки бог несе?

— З Ковильовської ділянки.

— Далеко. З копи віддаєте ділянку?

— По-різному. І з копи, і в оренду, і під баштани. Я, власне, до млина їздив.

Велика стара вівчарка, брудно-білого кольору, кудлата, з клаптями шерсті біля очей і носа, намагаючись здаватися байдужою до присутності чужих, разів зо три спокійно обійшла навколо коня і враз несподівано, із злобним старечим хрипінням кинулася ззаду на об’їждчика, інші собаки не витримали і посхоплювалися з своїх місць.

— Цить, клята! — крикнув дід, зводячись на лікоть. — А бодай би ти здохла, бісова личина!

Коли собаки заспокоїлись, дід умостився, як і раніше, і сказав спокійним голосом:

— А в Ковилях саме на перший день зелених свят Юхим Жменя помер. Не проти ночі казавши, гріх таких людей згадувати, поганий дід був. Мабуть, чули?

— Ні, не чув.

— Юхим Жменя, коваля Степана дядько. Всі кругом його знають. У, та й клятий же дід! Я його літ шістдесят знаю, з тієї пори, як царя Олександра, що французів гнав, з Таганрога на підводах у Москву везли. Ми разом ходили покійника царя зустрічати, а тоді великий шлях не на Бахмут ішов, а з Осавулівки на Городище, і там, де тепер Ковилі, дрохвячі гнізда були — що ступив, то й гніздо дрохвяче! Тоді я ще помітив, що Жменя душу свою згубив, і нечиста сила в ньому. Я так помічаю: коли котрий чоловік, мужицького звання, більше мовчить, біля бабського діла порається та поривається одинаком жити, то тут доброго мало, а Юхимко було замолоду все мовчить і мовчить та на тебе скоса дивиться, усе він неначе дметься та пиндючиться, як півень перед куркою. Щоб він у церкву пішов, або на вулицю з хлопцями погуляти, або в шинок — не було в нього такої моди, а все більше сам сидить або з бабами шепочеться. Молодим був, а вже за пасічника та баштанника наймався. Було прийдуть до нього добрі люди на баштан, а в нього кавуни й дині свистять. А раз піймав при людях щуку, а вона — го-го-го! зареготала.

— Це буває, — сказав Пантелей.

Молодий чабан повернувся на бік і пильно, звівши свої чорні брови, подивився на діда.

— А ви чули, як кавуни свистять?

— Чути не чув, бог боронив, — зітхнув дід, — а люди казали. Мудрації мало… Схоче нечиста сила, то і в камені свистіти почне. Перед волею у нас три дні і три ночі скеля гула. Сам чув. А щука реготала, бо Жменя замість щуки дідька піймав.

Дід щось згадав. Він швидко звівся на коліна і, щулячись, як від холоду, нервово засуваючи руки в рукави, залепетав у ніс, баб’ячою скоромовкою:

— Спаси нас, господи, і помилуй! Ішов я раз бережком у Новопавлівку. На грозу заходило, і така була буря, що боронь царице небесна, матінко… Поспішаю я щосили, дивлюсь, а по стежці, поміж терновими кущами — терен тоді в цвіту був — білий віл іде. Я й думаю: чий це віл іде? Навіщо його занесла сюди лиха година? Іде він, хвостом махає і му-у-у! Тільки ж бо, братця, наздоганяю його, підходжу ближче, зирк! — а це вже не віл, а Жменя. Свят, свят, свят! Перехрестився я, а він дивиться на мене і бубонить, баньки витріщивши. Злякався я, страх! Пішли поряд, боюсь я йому слово сказати, — грім гримить, блискавка небо розпанахує, верби аж до води гнуться, — раптом, братці, покарай мене боже, щоб мені без покаяння померти, біжить впоперек стежки заєць… Біжить, спинився і каже людським голосом: «Здорові були, дядьки!» Іди геть, клятий! — крикнув дід на кудлатого пса, який знову пішов обходом навколо коня. — А бодай би ти здох!

— Це буває, — сказав об’їждчик, все ще спираючись на сідло і не ворушачись; сказав він це беззвучним, глухим голосом, яким говорять люди, глибоко задумавшись.

— Це буває, — повторив він глибокодумно і переконано.

— У, стерв’ячий був дід! — казав далі старий уже не з таким запалом. — Літ через п’ять після волі його громадою в конторі відшмагали, то він ото, щоб зло, значить, довести своє, взяв та й напустив на всі Ковилі горлову хворобу. Померло тоді народу без ліку, сила-силенна, неначе в холеру…

— А як він хворобу напустив? — спитав молодий пастух після деякого мовчання.

— Відомо як. Тут розуму великого не треба, аби охота. Жменя людей гадючим жиром морив. Це таке дання, що не то що від жиру, навіть від духу народ мре.

— Це вірно, — згодився Пантелей.

— Хотіли його тоді хлопці вбити, та старі не дали. Не можна його було вбивати; він знав місця, де скарби заховано. А крім нього ні одна душа не знала. Скарби тут позамовлювані, так що знайдеш і не побачиш, а він бачив. Було іде бережком або лісом, а під кущами і скелями вогники, вогники, вогники… Вогники такі, неначе від сірки. Я сам бачив. Всі так ждали, що Жменя людям місця покаже або сам викопає, а він — сказано, сам, собака, не гам і другому не дам — так і помер: і сам не викопав, і людям не показав.

Об’їждчик закурив люльку і на мить освітив свої великі вуса і гострий, суворого, солідного вигляду ніс. Дрібні кружки світла стрибнули від його рук до картуза, побігли через сідло по конячій спині і зникли в гриві біля вух.

— В цих місцях багато скарбів, — сказав він.

І, повільно затягтись, він подивився навколо себе, зупинив свій погляд на побілілому сході і додав:

— Мають бути скарби.

— Що й казати, — зітхнув дід. — 3 усього видно, що є, тільки, брат, копати їх нікому. Ніхто справжніх місць не знає, та й на теперішній час, вважай, всі скарби замовлені. Щоб його знайти і побачити, талісман треба такий мати, а без талісмана нічого, парубче, не зробиш. У Жмені були талісмани, та хіба у нього, у чорта лисого, випросиш? Він і держав їх, щоб нікому не дісталися.

Молодий чабан підповз кроків на два до діда, і, підперши голову кулаками, втупив у нього нерухомий погляд. Дитячий вираз страху й цікавості засвітився в його темних очах, і, як здавалося в сутінках, розтяг і сплюснув великі риси його молодого, грубого обличчя. Він напружено слухав.

— І в письмі написано, що скарбів тут багато, — вів далі дід. — Та що й казати… й казати нічого. Одному новопавлівському старикові-солдатові в Іванівці ярлик показували, так у тому ярликові надруковано і про місце, і навіть скільки пудів золота, і в якому посуді; давно б по цьому ярлику скарб дістали б, та тільки скарб замовлений, не підступишся.

— Чому ж, діду, не підступишся? — спитав молодий.

— Мабуть, причина якась є, не сказав солдат. Замовлений… Талісман потрібен.

Дід говорив захоплено, наче виливав перед проїжджим свою душу. Він гугнявив з незвички говорити багато і швидко, заїкався і, почуваючи таку ваду своєї мови, намагався прикрасити її жестикуляцією голови, рук і худих плечей; при кожному русі його полотняна сорочка збиралася в складки, лізла до плечей і оголяла чорну від загару і старості спину. Він обсмикував її, а вона зразу ж Знову лізла. Нарешті дід, неначе йому урвався терпець від неслухняної сорочки, схопився і заговорив з гіркотою:

— Є щастя, а яке з нього пуття, коли воно в землю закопане? Так і пропадає добро задарма, без усякої користі, як полова або овечий послід! А тимчасом щастя багато, так багато, парубче, що його на всіх кругом вистачило б, та не бачить його ні одна душа! Діждуться люди, що його пани викопають або казна забере. Пани вже почали кургани розкопувати… Почули! Беруть їх завидки на мужицьке щастя! Казна теж собі на умі. У законі так написано, що коли який мужик знайде скарб, то щоб начальству його представити. Ну, це ждіть собі — не діждетесь! Є квас, та не для вас!

Дід презирливо засміявся і сів на землю. Об’їждчик слухав уважно і погоджувався, але з виразу його обличчя і з мовчання, видно було, що все, що розповідав йому старий, було не новиною для нього, що це він давно передумав і знав значно більше від того, що було відоме старому.

— На своєму віку я, сказати правду, разів з десять шукав щастя, — сказав дід, конфузливо чухаючись. — У справжніх місцях шукав, та, мабуть, натрапляв усе на замовлені скарби. І батько мій шукав, і брат шукав — ні дідька не знаходили, так і померли без щастя. Братові моєму, Іллі, царство йому небесне, один чернець признався, що в Таганрозі, у кріпості, в одному місці, під трьома каменями скарб є, і що скарб цей замовлений, а тоді саме — було це, пам’ятаю, в тридцять восьмому році — в Матвійовому Кургані вірменин жив, талісмани продавав. Купив Ілля талісман, узяв двох хлопців з собою і пішов у Таганрог. Тільки, брат, підходить він до місця в кріпості, а біля самого місця солдат з рушницею стоїть.

У тихому повітрі, розсипаючись по степу, пролетів звук. Щось вдалині грізно ахнуло, вдарилося об камінь і побігло по степу, відлунюючи: «тах! тах! тах! тах!» Коли звук завмер, дід запитливо подивився на байдужого, нерухомого Пантелея.

— Це в шахтах цебро обірвалося, — сказав молодий, подумавши.

Вже світало. Чумацький Шлях блід і поволі танув, як сніг, втрачаючи свої обриси. Небо ставало похмурим і мутним, коли не добереш, чи воно чисте чи затягнене хмарами, і тільки по ясній блискучій смузі на сході та по зірках, що де-не-де ще уціліли, зрозумієш, в чім річ.

Перший ранковий вітрець без шарудіння, обережно ворушачи молочаєм та бурими стеблами торішнього бур’яну, пробіг вздовж дороги.

Об’їждчик отямився від думок і струснув головою. Обома руками він потряс сідло, намацав попругу і, ніби не наважуючись сісти на коня, знову зупинився в роздумі.

— Егеж, — сказав він, — близько лікоть, та не вкусиш… Є щастя, та нема розуму шукати його.

І він повернувся обличчям до пастухів. Суворе обличчя його було сумним і насмішкуватим, як у розчарованого.

— Егеж, так і помреш, не побачивши щастя, яке воно з себе… — сказав він спроквола, підіймаючи ліву ногу до стремена. — Хто молодший, може, і діждеться, а нам уже і думати пора покинути.

Погладжуючи свої довгі, вкриті росою вуса, він важко сів на коня і з таким виглядом, начебто забув щось або не доказав, прижмурив очі на далину. В синявій далині, де останній видимий горб зливався з туманом, ніщо не ворушилося: сторожові й могильні кургани, які то там, то там підносилися над обрієм і безмежним степом, дивилися суворо і мертво; в їх нерухомості і беззвучні почувалися віки і цілковита байдужість до людини; мине ще тисяча років, помруть міліарди людей, а вони все ще стоятимуть, як стояли, анітрохи не жалкуючи за померлими, не цікавлячися живими, і жодна душа не буде знати, навіщо вони стоять і яку степову таємницю ховають під собою.

Попрокидалися граки; мовчки і по одному літали вони над землею. Ні в лінивому польоті цих довговічних птахів, ні в ранкові, який повторюється акуратно щодоби, ні в безмежному степу — ні в чому не видно було сенсу. Об’їждчик посміхнувся і сказав:

— Простір який, Господи помилуй! Піди, лишень, знайди щастя! Тут, — казав він далі, стишивши голос і роблячи обличчя серйозним, — тут напевно закопані два скарби. Пани про них не знають, а старим мужикам, а надто солдатам, точнісінько про них відомо. Отут, десь на отому кряжі (об’їждчик показав убік нагайкою), колись во врем’я оно розбійники напали на караван із золотом; золото це везли з Петербурга Петрові імператору, який тоді у Воронежі флот будував. Розбійники повбивали возіїв, а золото закопали, та потім і не знайшли. А другий скарб наші донські козаки закопали. В дванадцятому році вони у француза всякого добра, срібла і золота награбували силу-силенну. Коли поверталися до себе додому, то дізналися дорогою, що начальство хоче в них повідбирати все золото і срібло. Ніж начальству отак собі з доброго дива віддавати добро, вони, молодці, взяли та й закопали його, щоб хоч дітям дісталося, а де закопали — невідомо.

— Я чув про ці скарби, — похмуро пробурмотів дід.

— Егеж, — задумався знову Пантелей. — Егеж…

Настала тиша. Об’їждчик задумливо поглянув удалину, посміхнувся і смикнув за повідки усе з тим же виразом, начебто забув щось або не доказав. Кінь неохоче рушив ступою. Проїхавши кроків сто, Пантелей рішуче струснув головою, отямився від думок і, стьобнувши коня, поскакав риссю.

Чабани зосталися самі.

— Це Пантелей з Макарівської економії, — сказав дід. — Півтораста на рік дістає, на хазяйських харчах. Освічена людина…

Прокинулись вівці — їх було до трьох тисяч — і неохоче, знічев я взялися до невисокої, наполовину витоптаної трави. Сонце ще не зійшло, але було вже видно всі кургани і далеку, схожу на хмару Саур-Могилу з гострим верхом. Коли забратися на цю Могилу, то з неї видно рівнину, таку ж рівну й безмежну, як небо, видно панські садиби, хутори німців та молоканів, села, а далекозорий калмик побачить навіть місто і поїзди залізниць. Тільки звідси й видно, що на цьому світі, крім мовчазного степу і вікових курганів, є інше життя, якому немає ніякого діла до закопаного щастя і овечих думок.

Дід намацав біля себе свою герлигу, довгу палицю з гаком на верхньому кінці, і підвівся. Він мовчав і думав. З обличчя молодого ще не зійшов дитячий вираз страху й цікавості. Він був під враженням почутого і нетерпляче ждав нових розповідей.

— Діду, — спитав він, підводячись і беручи свою герлигу, — а що ж ваш брат Ілля з солдатом зробив?

Старий не розчув запитання. Він неуважно глянув на молодого і відповів, пошамкавши губами:

— А я, Санько, все думаю про той ярлик, що в Іванівці солдатові показували. Я Пантелеєві не сказав, бог з ним, а тільки в ярлику позначене таке місце, що навіть баба знайде. Знаєш, яке місце? У Багатій Балочці, отам, знаєш, де балка розходиться, як гусяча лапка, на три балочки; то в середній.

— То що, копатимете?

— Спробую щастя.

— Діду, а що ви станете робити з скарбом, коли знайдете його?

— Я? — посміхнувся старий. — Гм!.. Аби тільки знайти, а то… показав би всім, де раки зимують… Гм!.. Знаю, що робити…

І дід не зумів відповісти, що він робитиме з скарбом, якщо знайде його. За все життя це питання постало перед ним цього ранку, мабуть, уперше, а судячи з виразу обличчя, легковажного й байдужого, не здавалося йому важливим і гідним роздумування. В голові у Саньки ворушилося ще одне здивування: чому скарби шукають тільки старі і навіщо потрібне земне щастя людям, які кожного дня можуть померти від старості? Але здивування цього Санька не вмів вилити в запитання, та й навряд чи дід зумів би відповісти йому.

Оточене легкою муттю, викотилося величезне багрове сонце. Широкі смуги світла, ще холодні, купаючись у росяній траві, потягаючись і з веселим виглядом, наче стараючись показати, що це не набридло їм, стали лягати на землю. Сріблястий полин, блакитні квіти свинячої цибульки, жовта свиріпа, волошки — все це радісно заяскріло, вважаючи світло сонця за свою власну посмішку.

Дід і Санька розійшлися і стали з країв отари. Обидва стояли, як стовпи, не ворушачись, дивлячись на землю і думаючи. Першого не відпускали думки про щастя, а другий думав про те, що говорилося вночі; цікавило його не саме щастя, яке йому було непотрібне й незрозуміле, а фантастичність і казковість людського щастя.

Сотня овець здригнулася і з якимсь незрозумілим жахом кинулась вбік від отари. І Санька, неначе думки овець, тривалі й тягучі, на мить передалися і йому, з таким самим незрозумілим тваринним жахом кинувся вбік, але зразу ж отямився і крикнув:

— Тю, скажені! Показилися, нема на вас погибелі!

А коли сонце, обіцяючи довгу, непереможну спеку, стало припікати землю, все живе, що вночі рухалося і обзивалося, поринуло у напівсон. Дід і Санька із своїми герлигами стояли з протилежних країв отари, стояли, не ворушачись, як факіри на молитві, і зосереджено думали. Вони вже не помічали один одного, і кожен з них жив своїм власним життям. Вівці теж думали…

1887