Роман з контрабасом

Музика Смичков ішов з міста на дачу до князя Бібулова, де, з нагоди заручин, «малася бути» вечірка з музикою і танцями. На спині йому лежав величезний контрабас у шкіряному футлярі. Ішов Смичков берегом річки, що несла свої холоднаві води хоч і не гордовито, та проте вельми поетично.

— Чи не скупатись би? — подумав він.

Не довго думаючи, він роздягнувся й затопив своє тіло в прохолодні струмені. Вечір був чудовий. Поетична душа Смичкова почала наладнуватись відповідно до гармонії околишнього. Але яке. ж солодке чуття охопило його душу, коли, одпливши кроків на сто вбік, він побачив гарну дівчину, що сиділа на кручі й рибалила. Він затаїв дух і завмер від напливу різних почувань: спогади з дитинства, туга за минулим, збуджене кохання… Боже, а він же думав, що він уже не може кохати! Після того, як він утратив віру в людство (його палко кохана дружина втекла з його другом, фаґотом Собакіним), груди йому сповнились почуттям порожнечі і він став мізантропом.

— Що таке життя? — не раз запитував він сам себе. — Для чого ми живемо? Життя є мить, мрія… Черевомовлення…

Але стоячи перед заснулою красунею (не важко було помітити, що вона спала), він раптом, проти своєї волі, почув у грудях щось подібне до кохання. Довго він стояв перед нею, жадібних очей не зводячи…

— Але досить… — подумав він, глибоко зідхнувши. — Прощай, чудове марево! Мені вже час іти на бал до його світлості…

І, глянувши ще раз на красуню, він хотів був уже пливти назад, як у голові йому майнула ідея.

— Треба залишити їй про себе споминок! — подумав він. — Ану причіплю їй щось до вудочки. Це буде сюрприз від «невідомого». з

Смичков тихо підплив до берега, нарвав великий букет польових та водяних квітів і, зв’язавши їх лободиною, причепив до вудочки. Букет пішов на дно і захопив з собою гарний поплавець.

Розважливість, закони природи й соціальне становище мого героя вимагають, щоб на цьому саме місці й урватись романові, та — леле? — доля авторова невблаганна: з незалежних від автора обставин роман не кінчився на букеті. Всупереч доброму розумові й природі віщій, бідний і незначний контрабасист мав багато заважити в житті вельможної й багатої красуні.

Підпливши до берега, Смичков був вражений: він не побачив свого одягу. Його вкрадено. Невідомі злочинці, поки він милувався красунею, потягли геть усе, окрім контрабасу й циліндру.

— Прокляття! — заволав Смичков. — О люди, гадюче кодло! Не так обурює мене втрата одягу (понеже одяг тлінний), як думка, що мені доведеться йти голяка й тим переступити громадську мораль.

Він сів на футляр з контрабасом і почав шукати ради в своєму жахливому становищі.

— Не йти ж голим до князя Бібулова! — думав він. — Там будуть панії! Та як на те злодії разом із штаньми вкрали й кольофонію, що була в них.

Він думав довго, тяжко, до болю в скронях.

— Чи-ба! — пригадав він з кінцем. — Недалеко від берега в чагарнику є місток… Поки стемніє, я можу пересидіти під цим містком, а ввечері, в пітьмі, продерусь до першої хати…

Спинившись на цій думці, Смичков одягнув циліндр, накинув на спину контрабаса й подався до чагарника. Голий, з музичним інструментом на спині, він скидався на якогось прадавнього міфічного півбога.

Тепер, читачу, поки мій герой сидить під мостом і вдається в тугу, залишимо його на деякий час і обернімось дівчини, що рибалила. Що сталось із нею? Красуня, прокинувшись і не побачивши на воді поплавця, поспішила сіпонути волосінь. Волосінь напружилась, але гачок і поплавець не виринули з води. Очевидно, букет Смичкова змок у воді, набучавів і став важкий.

— Чи велику рибу зловила, — подумала дівчина, — чи вудочка зачепилась.

Посіпавши ще трохи волосінь, дівчина намислила, що гачок зачепився.

— Яка шкода! — подумала вона. — А ввечері так добре береться риба. Що робити?

І недовго думаючи, ексцентрична дівчина скинула з себе ефірні шати й затопила прекрасне тіло в струмені аж по мармурові плечі. Воно не легко було одчепити гачок від букету, що в ньому заплуталась волосінь, але терпіння й праця переважили своє. За яку чверть години красуня, осяяна і щаслива, виходила з води, тримаючи в руці гачок.

Та лиха доля чатувала на неї. Негідники, що вкрали одяг Смичкова, забрали і її вбрання, залишивши тільки слоїк з хробаками.

— Що ж мені тепер робити? — заплакала вона. — Невже йти в такому вигляді? Ні, ніколи. Краще смерть! Я почекаю, поки стемніє: тоді, в темряві, я дійду до тітки Агафьї і пошлю її додому по вбрання… А тимчасом сховаюсь під місток.

Моя героїня, вибираючи, де трава більша й нахиляючись, побігла до містка. Пролізаючи під місток, вона побачила там голого чоловіка з музичною гривою і волосатими грудьми, скрикнула й знепритомніла.

Смичков теж перелякався. Спочатку він узяв дівчину за наяду.

— Чи не річна це сирена, що прийшла причарувати мене? — подумав він, і ця гадка підлестила його, бо він завжди був поважної думки про свою зовнішність. — Якщо ж вона не сирена, а людина, то як пояснити цю дивовижну відміну? Навіщо вона тут під мостом? І що з нею?

Поки він розв’язував ці питання, красуня поволі очутилась.

— Не вбивайте мене! — прошепотіла вона. — Я князівна Бібулова. Благаю вас! Вам дадуть багато грошей! Допіру я одчіпляла у воді гачок, і якісь злодії вкрали мою сукню, черевики і все!

— Добродійко! — сказав Смичков благальним голосом. — І в мене також украли моє вбрання. До того ж вони разом із штанями потягли й кольофонію, що в них лежала!

Всі, що грають на контрабасах і тромбонах, звичайно не бистрі на думку; а Смичков становив приємний виняток.

— Добродійко! — сказав він трохи згодом. — Вас, я бачу, турбує мій вигляд. Але, погодьтесь, мені неможна піти звідціля, на тих же підставах, що й вам. Я ось що вигадав: чи не будете ви ласкаві лягти в футляр мого контрабасу й накритись віком? Це сховає мене від вас…

Сказавши це, Смичков витягнув із футляру контрабас. Хвилину йому здавалось, що він, пропонуючи футляр, профанує святе мистецтво, але хитання було недовге. Красуня лягла в футляр, скрутилась калачиком, а він зашморгнув ремінці й почав радіти, що природа обдарувала його таким розумом.

— Тепер, добродійко, ви мене не бачете, — сказав він. — Лежіть тут і будьте спокійні. Коли стемніє, я однесу вас до ваших батьків додому. По контрабас я можу прийти сюди и потім.

Скоро надійшли присмерки, Смичков скинув на плечі футляр з красунею і почвалав до дачі Бібулова. План у нього був такий: спочатку він дійде де першої хати й розживеться на одяг, потім піде далі…

— Лихо не без добра… — думав він, збиваючи куряву босими ногами й схиляючись під вагою. — За те, що я щиро став князівні в пригоді, Бібулов напевно щедро нагородить мене.

— Добродійко, чи вигідно вам? — питав він тоном cavalier galant, що запрошує на кадриль. — Будьте ласкаві, не церемоньтесь і розташовуйтесь у моєму футлярі, як у себе вдома!

Раптом галантному Смичкову здалось, ніби поперед його, оповиті темрявою, йдуть дві людські постаті. Придивившись пильніше, він переконався, що це не оптична омана: постаті, справді, йшли й навіть несли в руках якісь клунки…

— Чи не злодії це? — промайнуло йому в голові. — Вони щось несуть. Мабуть, це наше вбрання!

Смичков поклав біля дороги футляр і погнався за постатями.

— Стій! — закричав він. — Стій! Держи!

Постаті оглянулись і, помітивши погоню, дременули… Князівна ще довго чула швидкі кроки й вигуки: «стій!» Нарешті усе стихло.

Смичков захопився гонитвою і, мабуть, красуні довелось би ще довго пролежати в полі біля дороги, як би не щаслива гра випадку. Трапилось, що тої пори й тою ж дорогою проходили на дачу Бібулова товариші Смичкова флейта Жучков і кларнет Размахайкін.

Спіткнувшись об футляр, обидва вони здивовано переглянулись і розвели руками.

— Контрабас! — сказав Жучков. — Чи ти ба, та це контрабас нашого Смичкова! Але як він сюди потрапив?

— Мабуть, щось із Смичковим скоїлось, — вирішив Размахайкін. — Або він упився, або ж його пограбували… В кожнім разі, — залишати тут контрабас не годиться. Візьмімо його з собою.

Жучков накинув собі на спину футляр, і музики пішли далі.

— Чорт би його забрав, яке тяжке! — бурчав усю дорогу флейта:— Ні за що в світі не погодився б грати на такому страховидлі-опудалі… Ох!

Прийшовши на дачу до князя Бібулова, музики поклали футляр на місці, призначеному оркестрі, й пішли до буфету.

В цей час на дачі вже засвічували жирандолі й бра. Наречений, надвірний радник Лакеіч, гарний і симпатичний урядовець із відомства шляхів, стояв посеред залі й, заклавши руки в кишені, розмовляв з графом Шкаликовим. Говорили про музику.

— Я, графе, — казав Лакеіч, — в Неаполі був особисто знайомий із одним скрипалем, що творив буквально чудеса. Ви не повірите! На контрабасі… на звичайному контрабасі він виводив такі чортячі трелі, що просто жах! Штраусівські вальси грав!

— Та годі бо вам, це неможливо… — сумнився граф.

— Запевняю вас! Навіть лістівську рапсодію виконував!

Я жив з ним у однім покої і навіть, не було чого робити, навчився від нього грати на контрабасі Лістову рапсодію.

— Лістову рапсодію… Хм!.. ви жартуєте…

— Не вірите? — засміявся Лакеіч. — Так я вам доведу зараз! Ходімо до оркестри!

Наречений і граф пішли до оркестри. Підійшовши до контрабасу, вони почали швидко розв’язувати ремні…  і — о жах!

Та тут, поки читач, давши волю своїй уяві, малює кінець музичній суперечці, вдамося до Смичкова… Бідолашний музика, не навздогнавши злодіїв і повернувшись до того місця, де він залишив футляр, не побачив дорогого тягаря. Плутаючись у здогадах, він кілька разів пройшов сюди й туди дорогою і, не знайшовши футляра, вирішив, що він потрапив не на ту дорогу…

— Це жах! — думав він, хапаючи себе за волосся й холодніючи. — Вона задихнеться в футлярі! Я вбійник!

Аж до півночі Смичков блукав дорогами й шукав футляр, але з кінцем, знесилившись, подався під місток.

— Пошукаю на світанку, — ухвалив він.

Шукання підчас світанку дало ті ж самі наслідки, і Смичков надумав почекати під мостом ночі…

— Я знайду її! — бурмотів він, здіймаючи циліндр і хапаючи себе за волосся. — Хоч би й рік шукати, а я таки знайду її!

І тепер ще селяни з описаних місць оповідають, що ночами коло містка можна побачити якусь голу людину, геть зарослу волоссям і в циліндрі. Вряди-годи з-під містка чути хрипіння контрабаса.