Панахида

В церкві Одігітрієвської божої матері, що в селі Верхніх Запрудах, обідня тільки що скінчилася. Народ заворушився і плавом-пливе з церкви. Не поспішає виходити один тільки крамар Андрій Андрійович, верхнєзапрудський інтелігент і старожил. Він сперся ліктями на перила правого криласа і чекає. На його поголеному, ситому і бугристому від колишніх прищів обличчі цього разу змагаються два протилежні почуття: смирення перед невблаганною долею і тупа, безмежна пиха перед сіряками і строкатими хустками, що проходять повз нього. Заради недільного дня він одягнувся франтом. На ньому суконне пальто з жовтими кістяними гудзиками, сині штани навипуск і солідні галоші, ті самі величезні, незграбні галоші, які бувають на ногах тільки в людей поміркованих, розсудливих і релігійно-переконаних.

Його запливлі жиром, ліниві очі звернуті на іконостас. Він бачить давно вже знайомі лики святих, сторожа Матвія, який надимає щоки й гасить свічки, потемнілі ставники, потертий килим, дячка Лопухова, що швидко біжить з вівтаря, несучи титарю проскуру… Все це давно бачене й перебачене, як свої п’ять пальців… Трохи, правда, дивне й незвичайне одне: біля північних дверей стоїть отець Григорій, ще в облаченні, і сердито моргає своїми густими бровами.

«Кому це він моргає, дай боже йому здоров’я? — думає крамар. — О, і пальцем закивав! І ногою тупнув, скажи на милость… Що за оказія царице небесна? Кому це він?»

Андрій Андрійович оглядається і бачить зовсім уже спорожнілу церкву. Біля дверей збилося чоловік із десять, та й ті стоять спиною до вівтаря.

— Іди ж, коли кличуть! Чого стоїш, як ідол? —чує він сердитий голос отця Григорія. — Тебе кличу!

Крамар дивиться на червоне, розгніване обличчя отця Григорія і тут тільки догадується, що моргання брів і кивання пальцем можуть стосуватися і його. Він здригається, відривається від криласа і, човгаючи своїми солідними галошами, нерішуче йде до вівтаря.

— Андрію Андрійовичу, це ти подавав на проскомідію за упокій Марії? — питає батюшка, сердито поглядаючи на його сите спітніле обличчя.

— Саме так.

— То, виходить, ти це написав? Ти?

І отець Григорій сердито тиче до очей йому записочку. А на цій записочці, поданій Андрієм Андрійовичем на проскомідію разом із проскурою, великими, неначе п’яними літерами, написано: «За упокой раби божої блудниці Марії».

— Саме так… я, батюшко, написав… — відповідає крамар.

— Як же ти смів написати це? — шипить батюшка, і в його сиплому шепоті вчувається гнів і переляк.

Крамар дивиться на нього з тупим здивуванням, нічого не розуміє і сам лякається: зроду ще отець Григорій не говорив таким тоном з верхнєзапрудськими інтелігентами! Обидва хвилину мовчать і заглядають один одному в очі. Розгубленість крамаря така велика, що сите лице його розпливається в усі боки, як розлите тісто.

— Як ти смів? — повторює батюшка.

— А щ-що, батюшко? — не розуміє Андрій Андрійович.

— Ти не розумієш?! — шепче отець Григорій, здивовано відступаючи на крок і сплескуючи руками. — Що ж у тебе на плечах: голова чи інший який предмет? Подаєш записку на жертовник, а пишеш на ній слово, яке навіть і на вулиці вимовляти непристойно! Чого очі вилупив? Хіба не знаєш, що означає це слово?

— Це ви щодо блудниці, батюшко? — мимрить крамар, червоніючи і кліпаючи очима. — Але ж Господь, по благості своїй, того… як там його, простив блудницю… місце їй уготував, та й із житія преподобної Марії Єгипетської видно, в яких смислах це саме слово, даруйте…

Крамар хоче навести для свого виправдання ще якийсь аргумент, але збивається і витирає губи рукавом.

— Ось як ти розумієш! — сплескує руками отець Григорій. — Але ж Господь простив — розумієш? — простив, а ти осуджуєш, паплюжиш, непристойним словом називаєш та ще кого! Покійну дочку рідну! Не тільки із святого, але навіть із світського письма такого гріха не вичитаєш! Повторюю тобі, Андрію: мудрувати не треба! Атож, мудрувати, брат, не треба! Коли дав тобі бог допитливий розум і ти не маєш над ним влади, то краще вже не вникай… Не вникай і мовчи!

— Але ж вона того… даруйте, акторка була! — мимрить спантеличений Андрій Андрійович.

— Акторка! Та ким би вона не була, ти все після її смерті забути мусиш, а не те що на записках писати!

— Це так… — погоджується крамар.

— Накласти б на тебе епітимію, — басить із глибини вівтаря диякон, презирливо дивлячись на розгублене обличчя Андрія Андрійовича, — то перестав би мудрувати! Твоя дочка відома артистка була. Про її кончину навіть у газетах друкували… Філозоф!

— Воно, звичайно… справді… — бурмоче крамар, — слово непідходяще, але я не для осуду, отче Григорію, а хотів по-божественому… щоб вам видніше було, за кого молитися. Пишуть же в поминальницях назвиська різні, як-от младенця Іоанна, утоплениці Пелагеї, Єгора-воїна, убієнного Павла і всяке інше… Так і я бажав.

— Нерозумно, Андрію! Бог тебе простить, але на другий раз остережися. Головне, не мудруй і думай, як усі люди. Поклади десять поклонів і йди собі.

— Слухаю, — говорить крамар, радіючи, що нотація вже скінчилася, і знову надаючи своєму обличчю виразу поважності і статечності. — Десять поклонів? Дуже добре, батюшко, розумію. А тепер, батюшко, дозвольте до вас із проханням… Бо я ж усе-таки батько їй… самі знаєте а вона мені, яка там не є, все-таки дочка, то я того… даруйте, збираюся просити вас сьогодні одслужити панахиду. І вас дозвольте просити, отче дияконе!

— Оце добре! — говорить отець Григорій знімаючи облачения. — За це хвалю. Це приємно… Ну, йди! Ми зараз вийдемо.

Андрій Андрійович солідно відходить від вівтаря і червоний, з урочисто-панахидним виразом на обличчі зупиняється посеред церкви. Сторож Матвій ставить перед ним столик із коливом, і через якийсь час панахида починається.

В церкві тиша. Чути лише металевий звук кадила та протяжний спів…- Біля Андрія Андрійовича стоять сторож Матвій,, повитуха Макарівна і її синок, сухорукий Митька. Більше нікого немає: Дячок співає погано, неприємним глухим басом, але мелодія і слова такі печальні, що з крамаря поступово спадає поважність, його огортає сум. Згадує він свою Машутку… Він пам’ятає, що народилася вона в нього, коли він ще служив лакеєм у верхнєзапрудських панів. За лакейською суєтою він і не помічав, як росла його дівчинка. Той довгий період, коли вона формувалася у граціозне створіння з білявою голівкою і великими, як копійки, задумливими очима, пройшов для нього непоміченим. Виховувалася вона, як і взагалі всі діти фаворитів-лакеїв, у білім тілі, коло панянок. Пани знічев’я навчили її читати, писати, танцювати, він же в її виховання не втручався. Зрідка хіба, випадково, зійшовшись із нею де-небудь біля воріт або на сходах, він згадував, що вона його дочка, і починав, наскільки вистачало часу, навчати її молитов і священної історії. О, і тоді ще він славився як знавець уставів і святого письма. Дівчинка, хоч і яким похмурим та солідним було обличчя батька, охоче слухала його. Молитви повторювала вона за ним, позіхаючи, зате ж, коли він, затинаючись і стараючись висловлюватися якнайкучерявіше, починав розповідати їй історії, вона слухала, затамувавши подих. Чечевиця Ісава, покарання Содома і поневіряння маленького Иосифа змушували її бліднути і широко розкривати блакитні очі.

Згодом, коли він кинув лакейство і на збережені гроші відкрив у селі крамничку, Машутка виїхала з панами до Москви…

За три роки до своєї смерті вона приїжджала до батька. Він ледве впізнав її. Це була молода струнка жінка, з манерами панії і одягнена по- панському. Говорила вона по-розумному, немов по книжці, курила, спала до півдня. Коли Андрій Андрійович запитав її, що вона робить у Москві, вона, сміливо дивлячись йому прямо в очі, заявила: «Я актриса!» Така одвертість здалася колишньому лакеєві надзвичайно цинічною. Машутка почала була хвалитися своїми успіхами і акторським життям, але, бачачи, що батько тільки багровіє і розводить руками, замовкла. І мовчки, не дивлячись одне на одного, вони прожили тижнів зо два, до самого від’їзду. Перед від’їздом вона вблагала батька піти прогулятися з нею над річкою. Хоч як страшно йому було гуляти серед білого дня, на очах у всіх порядних людей з дочкою актрисою, але він послухав її…

— Які прекрасні у вас місця! — захоплювалася вона, гуляючи. — Які яри й болота! Боже, яка мила моя батьківщина! — І вона заплакала.

«Ці місця тільки місце займають… — думав Андрій Андрійович, тупо дивлячись на яри і не розуміючи захоплення дочки. — Від них користі, як від цапа молока».

А вона все плакала і жадібно дихала на повні груди, немов почувала, що їй недовго вже дихати…

Андрій Андрійович стріпує головою, як укушена коняка, і, щоб заглушити тяжкі спогади, починає швидко хреститися…

— Пом’яни, боже, — бурмотить він, — покійну рабу твою блудницю Марію і прости їй вольная і невольная…

Непристойне слово знову зривається з його язика, але він не помічає цього: що міцно засіло в свідомості, того, мабуть, не тільки повчаннями отця Григорія, але й цвяхом не виколупаєш! Макарівна зітхає і щось шепче, втягуючи в себе повітря, сухорукий Митька задумався…

— «…ідеже нєсть болєзні, печалей і воздиханія…»— гуде дячок, прикриваючи рукою праву щоку.

З кадила пливе синюватий димок, купаючись у широкому косому промені, який перетинає похмуру мертву порожнечу церкви. І здається, разом з димом витає в промені душа самої покійниці. Пасма диму, схожі на кучері дитини, в’ються, линуть угору до вікна і ніби обминають сум і скорботу, якими сповнена ця бідна душа.