Оратор

Одного прегарного ранку ховали колезького асесора Кирила Івановича Вавілонова, що помер від двох хвороб, вельми таки поширених на нашій батьківщині: від лихої жінки й алкоголізму. Коли похоронна процесія рушила від церкви на гробовище, такий собі Поплавський, що разом з ним служив небіжчик, узяв візника й помчав до свого приятеля Григорія Петровича Запойкіна, — людини правда, віком ще молодої, але доволі вже популярної, Запойкін, як то відомо багатьом читачам, має особливий дар, — він уміє експромтом говорити промови весільні, ювілейні й похоронні. Він може промовляти коли завгодно: спросоння, натщесерце, п’яний як ніч, у гарячці. Мова його тече рівно, гладко, як вода з ринви, і дуже щедро; ораторський словник зворушливих слів його має далеко більше, аніж перший-ліпший трактир тарганів.

Говорить він завжди красномовно й довго, так що іноді, особливо на купецьких весіллях, щоб зупинити його, доводиться вдаватись до поліції.

— А я, братіку, до тебе, — почав Поплавський, заставши його вдома. — Не гаючи й хвилини зодягайся, — поїдемо. Помер один із наших, на той світ оце виряджаємо… Треба йому, братіку, сказати на прощання яку-небудь дурничку… На тебе вся надія. Коли б помер хто з менших, ми ніколи не потурбували б тебе, а тож секретар… канцелярський стовп, сказати. Ніяково без промови таку птицю ховати.

— А-а, секретар! — позіхнув Запойкін. — Це той ото п’яничка?

— Так, п’яниця. Млинці будуть, закуска… на візника дамо. Їдьмо, голубе. Запустиш там на могилі яку-небудь мантифонію ціцероністу, а вже подяка яка тобі буде!

Запойкін охоче погодився. Він скуйовдив собі чуба, удав на обличчі меланхолію і вийшов з Поплавським на вулицю.

— Знаю я вашого секретаря, — сказав він, сідаючи на бричку. — Пройдисвіт був та бестія, царство йому небесне, що рідко й родять такі…

— Ну, не годиться, Гришо, покійників лаяти.

— Твоя правда, aut mortuis nihil bene, але все таки він був великий шахрай.

Приятелі наздогнали похоронну процесію і приєдналися до неї. Небіжчика несли тихо, повагом, — приятелі встигли до гробовища разів зо три заскочити до трактиру і смикнули по шкаликові за упокой небіжчикової душі.

На гробовищі відправили літію. Теща, дружина й шваґрова, як то годиться за звичаєм, багато плакали. Коли труну спускали в могилу, то дружина навіть скрикнула: «Пустіть мене до нього», та проте в могилу за чоловіком не пішла, — згадала мабуть, що їй пенсію даватимуть…

Коли все навкруги стихло, Запойкін виступив наперед, обвів усіх очима й почав:

— Чи вірити очам і слухові своєму?.. Чи не страшний це сон— труна ця, ці заплакані обличчя, стогін і ридання? Горе нам це не сон, це не омана очей наших! Той, кого ми ще так недавно бачили такого бадьорого, такого юного в свіжості своїй і в чистоті, той, хто ніби та бджола невтомна, носив свій мед до загального державного вулика, той, хто… цей самий, — обернувся нині в прах, в матеріальний міраж. Невблаганна смерть скосила його холодною рукою саме тоді, коли він, не уважаючи на свій похилий вік, цвів ще повним цвітом і променистими буяв надіями… Незмірна втрата… Хто прийде йому на зміну? Хороших чиновників у нас багато, але Прокофій Осипович був єдиний. Він до глибини душі своєї відданий був своєму чесному обов’язку, не жалів сил своїх, ночі не досипав, був некорисливий, непідкупний…

Як зневажав він тих, хто намагався на шкоду суспільству підкупити його, хто спокусливими житейськими принадами закликав обов’язок свій зрадити і зламати!

Хіба не були ми свідками, коли Прокофій Осипович роздавав свою невеличку платню своїм найбіднішим товаришам, адже ви на власні вуха чули тут ридання вдів та сиріт, що жили колись на його ласці…

Відданий службовим обов’язкам та добрим ділам, він не знав радощів у житті і навіть відрікся щастя родинного — вам відомо єсть, що небіжчик до кінця днів своїх був нежонатий.

А хто нам замінить його, як товариша?

Мені й тепер стоїть перед очима його голос, зворушене обличчя, з лагідною до нас посмішкою на вустах, — я ніби чую оце його м’який, ніжно-приязний голос. Мир прахові твоєму, Прокофію Осиповичу! Земля тобі пером! Спи спокійно, чесний, шляхетний працівнику!

Запойкін вів далі, а слухачі почали перешіптуватися.

Промова сподобалася всім, видавила декілька сліз, але багато здалося в ній незрозумілого. По-перше, незрозуміло було, чому промовець іменував небіжчика Прокофієм Осиповичем, коли його за життя прозивали Кирилом Івановичем. По-друге, всі добре знали, що небіжчик увесь свій вік воював із своєю законною жоною, отже не міг зватися нежонатим; потрете мав він густу руду бороду, зроду-віку не голився, і незрозуміло, заради чого промовець назвав його обличчя голеним. Слухачі дивом дивувалися, переглядались і здвигували плечима.

— Прокофію Осиповичу, — казав далі промовець, натхненно дивлячись у могилу. — Обличчя твоє було некрасиве, потворне навіть, був ти похмурий та суворий, а про те всі ми знали, що це є лише зрима оболонка душі твоєї, а під нею б’ється чесне, дружнє серце.

Незабаром слухачі спостерегли щось чудне і в самому промовцеві. Він утопив очі в одну точку, якось занепокоївся, сам почав здвигувати плечима.

Раптом він затих, здивовано роззявив рота й повернувся до Поплавського.

— Слухайте, та він живий! — з жахом сказав він.

— Хто живий?

— Та Прокофій Осипович! Он він коло пам’ятника стоїть.

— Він і не вмирав. Помер Кирило Іванович.

— Та ти ж мені сам сказав, що у вас помер секретар.

— Кирило Іванович таки був за секретаря. Ти, чудило, переплутав. Прокофій Осипович раніше секретарював у нас, але вже два роки тому як його перевели до другого відділу за столоначальника.

— А-а, з вами сам чорт голову скрутить!

— Чого ж ти зупинився? Ніяково ж так, говори далі!

Запойкін повернувся обличчям до могили і красномовно як і перше вів далі урвану промову. Коло пам’ятника справді таки стояв Прокофій Осипович, старий урядовець з голеною фізіономією. Він дивився на промовця й сердито хмурився.

— І як це ти вмудрувався так? — сміялися урядовці, коли поверталися з похорону вкупі із Запойкіним. — Живу людину поховав!

— Недобре так робити, молодий чоловіче! — бурчав Прокофій Оосипович. Промова ваша може й годиться для покійника, але цього неможна сказати про живу людину, коли не глумитися з неї. Бога бійтеся, що ви верзли? Некорисливий, непідкупний, хабарів не бере! Так про живу людину можна говорити тільки глузуючи, на сміх!

А тим паче, голубе, ніхто не просив вас паплюжити прилюдно моє обличчя. Некрасивий, потворний — вдався, виходить, такий, але навіщо всенародно потріпувати мою фізіономію? Образа ж!