Дами

Федір Петрович, директор народних училищ N-ської губернії, що вважає себе людиною справедливою й великодушною, приймав якось у себе в канцелярії вчителя Бременського.

— Ні, пане Бременський, — говорив він, — відставка неминуча. З таким голосом, як у вас, не можна продовжувати вчительську службу. Так як він у вас пропав?

— Я холодного пива, спітнівши, випив… — прошипів учитель.

— От яка шкода! Служила людина чотирнадцять літ, і раптом така напасть! Чорт зна, через яку дрібницю доводиться свою кар’єру ламати. Що ж ви тепер маєте намір робити?

Учитель нічого не відповів.

— Ви сімейний? — спитав директор.

— Дружина й двоє дітей, ваше превосходительство… — прошипів учитель.

Настало мовчання. Директор підвівся з-за стола і пройшовся з кутка в куток, хвилюючись.

— Не придумаю, що мені з вами робити! — сказав він. — Учителем бути ви не можете, до пенсії ви ще не дотягли… відпустити вас напризволяще, на всі чотири сторони, не зовсім зручно. Ви для нас своя людина, прослужили чотирнадцять років, значить, наша справа допомогти вам… Але як допомогти? Що я для вас можу зробити? Ввійдіть у моє становище: що я можу для вас зробити?

Настало мовчання; директор ходив і все думав, а Временський, пригнічений своїм горем, сидів на краєчку стільця і теж думав. Раптом директор просіяв і навіть пальцями ляснув.

— Дивуюсь, як це я раніше не згадав! — заговорив він швидко. — Послухайте, ось що я можу запропонувати вам… На тому тижні письмоводитель у нашому притулку виходить у відставку. Якщо хочете, ставайте на його місце! От вам!

Бременський, що не чекав такої милості, теж просіяв.

— І чудово, — сказав директор. — Сьогодні ж напишіть прохання…

Одпустивши Бременського, Федір Петрович відчув полегшення і навіть задоволення: перед ним уже не стовбичила зігнута постать шиплячого педагога, і приємно було усвідомлювати, що, запропонувавши Бременському вільну вакансію, він вчинив справедливо і по совісті, як добра, цілком порядна людина. Але цей хороший настрій тривав недовго. Коли він повернувся додому і сів обідати, його дружина, Настасія Іванівна, раптом згадала:

— Ах, до речі, мало було не забула! Вчора приїжджала до мене Ніна Сергіївна і просила за одного чоловіка. Кажуть, у нас в притулку вакансія відкривається…

— Так, але ця посада вже іншому обіцяна, — сказав директор і нахмурився. — І ти знаєш моє правило: я ніколи не даю посад по протекції.

— Я знаю, але для Ніни Сергіївни, гадаю, можна зробити виняток. Бона нас, як рідних, любить, а ми для неї досі ще нічого хорошого не зробили. І не думай, Федю, відмовляти! Своїми капризами ти і її образиш, і мене.

— А кого вона рекомендує?

— Ползухіна.

— Якого Ползухіна? Це того, що на Новий рік у зібранні Чацького грав? Джентльмена отого? Нізащо!

Директор перестав їсти.

— Нізащо! — повторив він. — Боже мене борони!

— Але чому ж?

— Зрозумій, матінко, що коли вже молодий чоловік діє не прямо, а через жінок, то, значить, він погань! Чому він сам до мене не йде?

По обіді директор ліг у себе в кабінеті на софі і почав читати одержані газети й листи.

«Любий Федоре Петровичу! — писала йому дружина міського голови. — Ви якось говорили, що я серцевідка і знавець людей. Тепер ви матимете нагоду перевірити це на ділі. До вас днями прийде просити посаду письмоводителя в нашому притулку один К. Н. Ползухін, якого я знаю як прекрасну молоду людину. Юнак дуже симпатичний. Допомігши йому влаштуватися, ви переконаєтесь…» і т. ін.

— Нізащо! — промовив директор. — Боже мене борони? Після цього не минало дня, щоб директор не одержував листів, які рекомендували Ползухіна. Одного чудового ранку з’явився і сам Ползухін, молодий чоловік, повний, з поголеним, жокейським обличчям, в новій чорній парі…

— В службових справах я приймаю не тут, а в канцелярії, — сказав сухо директор, вислухавши його прохання.

— Пробачте, ваше превосходительство, але наші спільні знайомі порадили мені звернутися саме сюди.

— Гм!.. — промимрив директор, з ненавистю дивлячись на його гостроносі черевики. — Наскільки я знаю, — сказав він, — у вашого батечки є майно і ви не бідуєте, яка ж вам потреба проситися на цю посаду? Адже платня копійчана!

— Я не заради платні, а так… І все-таки служба казенна…

— Та-ак… Мені здається, вже через місяць вам набридне ця посада і ви її покинете, а тимчасом є кандидати, для яких це місце — кар’єра на все життя. Є бідняки, для яких…

— Не набридне, ваше превосходительство! — перебив Ползухін. — Слово честі, я буду старатися!

Директор спалахнув від обурення.

— Послухайте, — спитав він, презирливо усміхаючись, — чому ви не звернулись одразу до мене, а визнали за потрібне спочатку турбувати дам?

— Я не знав, що це для вас буде неприємно, — відповів Ползухін і зніяковів. — Але, ваше превосходительство, якщо ви не надаєте значення рекомендаційним листам, то я можу вам подати атестації…

Він вийняв з кишені папір і подав його директорові. Під атестацією, написаною канцелярським стилем і почерком, стояв підпис губернатора. З усього видно було, що губернатор підписав не читаючи, аби тільки позбутися якоїсь настирливої панійки.

— Нічого не вдієш, схиляюсь… слухаюсь… — сказав директор, прочитавши атестацію, і зітхнув. — Подавайте завтра прохання… Нічого не вдієш…

І коли Ползухін пішов, директора всього охопило почуття огиди.

— Погань! — шипів він, ходячи з кутка в куток. — Добився-таки свого, негідний шаркун, баб’ячий догідник! Гадина! Тварюка!

Директор голосно плюнув у двері, за якими зник Ползухін, і раптом зніяковів, бо в цей час входила до нього в кабінет пані, дружина управляючого казенною палатою…

— Я на хвилинку, на хвилинку… — почала пані. — Сідайте, куме, і слухайте мене уважно… Ну от, кажуть, у вас є вільна вакансія… Завтра або сьогодні буде у вас один молодий чоловік, Ползухін…

Пані щебетала, а директор дивився на неї мутними, осовілими очима, як людина, що збирається знепритомніти, дивився й усміхався, бажаючи бути чемним.

А другого дня, приймаючи у себе в канцелярії Бременського, директор довго не наважувався сказати йому правду. Він м’явся, плутався і не знаходив, з чого почати, що сказати. Йому хотілося попросити вибачення в учителя, розповісти йому всю щиру правду, але язик заплітався, як у п’яного, вуха горіли і стало раптом прикро й досадно, що доводиться грати таку безглузду роль — у своїй канцелярії, перед своїм підлеглим. Він раптом ударив по столу, схопився й закричав сердито:

— Нема в мене для вас посади! Нема й нема! Дайте мені спокій! Не мучте мене! Одчепіться од мене, нарешті, будь ласка!

І вийшов з канцелярії.

1886