Чорний чернець

І

Андрій Васильович Коврін, магістр, стомився і розстроїв собі нерви. Він не лікувався, але якось мимохідь, за пляшкою вина, поговорив з приятелем-лікарем, і той порадив йому провести весну і літо на селі. І якраз, до речі, прийшов довгий лист від Тані Пєсоцької, яка просила його приїхати в Борисівку і погостювати. І він вирішив, що йому справді треба проїхатись.

Спочатку — це було в квітні — він поїхав до себе, в свою родову Коврінку, і тут прожив на самоті три тижні; потім, діждавшись хорошої дороги, вирушив кіньми до свого колишнього опікуна і вихователя Пєсоцького, відомого в Росії садівника. Від Коврінки до Борисівки, де жили Пєсоцькі, було не більше сімдесяти верст, і їхати м’якою весняною дорогою у вигідній ресорній колясці було справжньою насолодою.

Будинок у Пєсоцького був величезний, з колонами, з левами, на яких облупилася штукатурка, і з фрачним лакеєм біля під’їзду. Старовинний парк, похмурий і строгий, заведений на англійський манір, простягався мало не на цілу версту від будинку до ріки і тут закінчувався обривистим, стрімким глинистим берегом, на якому росли сосни з оголеним корінням, схожим на волохаті лапи; внизу нелюдимо блищала вода, літали з жалібним писком кулики і завжди тут був такий настрій, що хоч сідай і баладу пиши. Зате біля самого будинку, у дворі й у фруктовому саду, який разом з розсадниками займав десятин з тридцять, було весело і життєрадісно навіть у погану погоду. Таких чудових троянд, лілій, камелій, таких тюльпанів різних кольорів, починаючи від яскравобілого і кінчаючи чорним, як сажа, взагалі такого багатства кольорів, як у Пєсоцького, Ковріну не доводилось бачити ніде в іншому місці. Весна щойно почалася, і справжня розкіш квітників ховалася ще в теплицях, але вже і того, що цвіло вздовж алей тут і там на клумбах було досить, щоб, гуляючи по саду, почувати себе в царстві ніжних барв, особливо в ранні години, коли на кожній пелюстці виблискувала роса.

Те, що було декоративною частиною саду і що сам Пєсоцький презирливо обзивав дрібницями, справляло на Ковріна колись у дитинстві казкове враження. Яких тільки тут не було химер, вишуканих потвор і знущань над природою! Тут були шпалери із фруктових дерев, груша, що мала форму пірамідної тополі, кулясті дуби та липи, зонт із яблуні, арки, вензелі, канделябри і навіть 1862 із слив — цифра, що означала рік, коли Пєсоцький вперше зайнявся садівництвом. Траплялись тут і красиві, стрункі деревця з рівними і міцними, як у пальми, стовбурами, і, лише пильно придивившись, можна було пізнати в цих деревцях агрус або смородину. Але що найбільше веселило в саду і надавало йому жвавого вигляду, це постійний рух. З раннього ранку до вечора біля дерев, кущів, на алеях і клумбах, як мурашня, копошилися люди з тачками, мотиками, лійками…

Коврін приїхав до Пєсоцьких увечері, о десятій годині. Таню та її батька, Єгора Семеновича, він застав у великій тривозі. Ясне, зоряне небо і термометр пророкували мороз на ранок, а тимчасом садівник Іван Карлович поїхав у місто і покластися було ні на кого. За вечерею говорили тільки про заморозки, і було вирішено, що Таня не ляже спати й о першій годині пройдеться по саду і подивиться, чи все гаразд, а Єгор Семенович встане о третій годині і навіть раніше.

Коврін просидів з Танею весь вечір і після півночі пішов з нею в сад. Було холодно. У дворі вже дуже пахло гаром. У великому, фруктовому саду, який називався комерційним і давав Єгору Семеновичу щороку кілька тисяч чистого прибутку, стелився по землі чорний, густий, їдкий дим і, обволікаючи дерева, рятував від морозу ці тисячі. Дерева тут стояли в шашковому порядку, ряди їх були рівні і правильні, наче шеренги солдатів, і ця строга педантична правильність і те, що всі дерева були однакові на зріст і мали однакові крони та стовбури, робили картину одноманітною і навіть скучною. Коврін і Таня пройшли між рядами, де жевріли вогнища з гною, соломи та всяких покидьків, і зрідка їм зустрічались робітники, які бродили в диму, як тіні. Цвіли тільки вишні, сливи і деякі сорти яблунь, але весь сад утопав у димі і лише біля розсадників Коврін зітхнув на повні груди.

— Я ще в дитинстві чхав тут від диму, — сказав він, знизуючи плечима, — але досі не розумію, як це дим може врятувати від морозу.

— Дим заміняє хмари, коли їх нема… — відповіла Таня.

— А для чого потрібні хмари?

— У похмуру і хмарну погоду не буває заморозків.

— Он як!

Він засміявся і взяв її за руку. Її широке, дуже серйозне, змерзле лице з тонкими чорними бровами, піднятий комір пальта, що заважав їй вільно рухати головою, і вся вона, худорлява, струнка, в підібраному від роси платті, зворушувала його.

— Господи, вона вже доросла! — сказав він. — Коли я від’їздив звідси востаннє п’ять років тому, ви були ще зовсім дитина. Ви були така худюща, довгоноса, простоволоса, носили коротеньке платтячко, і я дражнив вас чаплею… Що робить час!

— Так, п’ять років! — зітхнула Таня. — Багато води спливло відтоді. Скажіть, Андрюшо, по совісті, — жваво заговорила вона, дивлячись йому в лице, — ви одвикли від нас? А втім, що ж я питаю? Ви мужчина, живете вже своїм цікавим життям, ви величина… Відчуженість така природна! Але як би там не було, Андрюшо, мені хочеться, щоб ви вважали нас своїми. Ми маємо на це право.

— Я вважаю, Таню.

— Слово честі?

— Так, слово честі.

— Ви сьогодні дивувались, що в нас так багато ваших фотографій. Адже ви знаєте, мій батько дуже любить вас. Часом мені здається, що вас він любить більше, ніж мене. Він гордиться вами. Ви вчена, незвичайна людина, ви зробили собі блискучу кар’єру, і він певен, що ви вийшли такий тому, що він виховав вас. Я не заважаю йому так думати. Нехай.

Уже починався світанок, і це особливо було помітно з тієї виразності, з якою стали виступати в повітрі клуби диму і крони дерев. Співали солов’ї, і з полів долинав крик перепелів.

— Проте час і спати, — сказала Таня. — Та й холодно. — Вона взяла його під руку. — Спасибі, Андрюшо, що приїхали. У нас нецікаві знайомі, та й тих мало. У нас тільки сад, сад, сад, — і більш нічого. Штамб, півштамб, — засміялась вона, — апорт, ранет, боровинка, окуліровка, копуліровка… Все, все наше життя ввійшло в сад, мені навіть ніколи нічого не сниться, крім яблунь і груш. Звичайно, це добре, корисно, але іноді хочеться ще чого-небудь для різноманітності. Я пам’ятаю, коли ви бувало приїздили до нас на канікули чи просто так, то в домі ставало якось свіжіше і світліше, наче з люстри і з меблів чохли знімали. Я була тоді дівчинкою і все-таки розуміла.

Вона говорила довго і з великим почуттям. Йому чомусь раптом спало на думку, що протягом літа він може прив’язатися до цієї маленької, слабенької, балакучої істоти, захопитися й покохати, — в становищі їх обох це так можливо і природно! Ця думка зворушила і насмішила його; він нагнувся до милого, заклопотаного обличчя і тихо заспівав:

Коли прийшли додому, Єгор Семенович уже встав. Ковріну не хотілося спати, він розговорився із стариком і вернувся з ним у сад. Єгор Семенович був високий на зріст, широкий у плечах, з великим животом і хворів на задишку, але завжди ходив так швидко, що за ним важко було встигнути. Вигляд у нього був дуже заклопотаний, все кудись поспішав і з таким виразом, неначе спізнись він хоч на одну хвилину, то все загине!

— От, брат, історія… — почав він, спиняючись, щоб передихнути. — На поверхні землі, як бачиш, мороз, а підніми на палиці термометр сажнів на два над землею, там тепло… Чого це так?

— Далебі, не знаю, — сказав Коврін і засміявся.

— Гм… Усього знати не можна, звичайно… Хоч би який широкий був розум, всього туди не вмістиш. Адже ти більш по філософії.

— Так. Читаю психологію, а займаюсь взагалі філософією.

— І не надокучає?

— Навпаки, цим я тільки й живу.

— Ну, дай боже… — промовив Єгор Семенович, в роздумі погладжуючи свої сиві бакени. — Дай боже… Я за тебе дуже радий… радий, братіку…

Але раптом він прислухався і, зробивши страшне лице, побіг убік і скоро зник за деревами, у хмарах диму.

— Хто це прив’язав коня до яблуні? — почувся його розпачливий, несамовитий крик. — Який це мерзотник і каналія насмілився прив’язати коня до яблуні? Боже мій! Боже мій! Зіпсували, споганили, спаскудили! Пропав сад! Загинув сад! Боже мій!

Коли він повернувся до Ковріна, обличчя в нього було знеможене, ображене.

— Ну що ти поробиш з цим анафемським народом? — сказав він плачучим голосом, розводячи руками. — Стьопка возив уночі гній і прив’язав коня до яблуні! Замотав, падлюка, віжки туго-туго, аж кора в трьох місцях потерлась. Бачив таке! Кажу йому, а він — йолоп-йолопом, тільки очима кліпає! Повісити мало!

Заспокоївшись, він обняв Ковріна і поцілував у щоку.

— Ну, дай боже… — забурмотів він. — Я дуже радий, що ти приїхав. Невимовно радий… Спасибі.

Потім він усе тією ж швидкою ходою і з заклопотаним лицем обійшов увесь сад і показав своєму колишньому вихованцеві всі оранжереї, теплиці, ґрунтові сараї і свої дві пасіки, які називав чудом нашого століття.

Поки вони ходили, зійшло сонце і яскраво осяяло сад. Стало тепло. Передчуваючи ясний, веселий, довгий день, Коврін згадав, що це ж іще тільки початок травня і що попереду ціле літо, таке ж ясне, веселе, довге, і раптом у грудях його ворухнулось радісне, молоде почуття, яке він переживав у дитинстві, коли бігав по цьому саду. І він сам обняв старика і ніжно поцілував його. Обидва розчулені пішли в дім і стали пити чай із старовинних фарфорових чашок, з вершками, з ситними, здобними кренделями — і ці дрібниці знову нагадали Ковріну його дитинство і юність. Чудове сучасне і враження минулого, що прокидалися в ньому, зливались в одно; від них в душі було тісно, але хороше.

Він дочекався, коли прокинулась Таня, і разом з нею напився кави, погуляв, потім пішов до себе в кімнату і сів за роботу. Він уважно читав, робив помітки і зрідка зводив очі, щоб глянути на відчинені вікна або на свіжі, ще мокрі від роси, квіти, що стояли у вазах на столі, і знову опускав очі в книгу, і йому здавалось, що в ньому кожна жилочка бринить і грає від задоволення.

II

В селі він провадив таке ж нервове і неспокійне життя, як і в місті. Він багато читав і писав, вивчав італійську мову і, коли гуляв, з приємністю думав про те, що незабаром знову сяде за роботу. Він спав так мало, що всі дивувались; якщо ненароком засне вдень на півгодини, то вже потім не спить цілу ніч і після безсонної ночі, наче й не було нічого, почуває себе бадьоро і весело.

Він багато говорив, пив вино і курив дорогі сигари. До Пєсоцьких часто, мало не щодня, приїздили панночки-сусідки, які разом з Танею грали на роялі і співали; іноді приїздив молодий чоловік, сусід, який добре грав на скрипці. Коврін слухав музику та співи з жадобою і знемагав від них, і це виявлялось фізично тим, що в нього злипались очі і хилило голову набік.

Одного разу після вечірнього чаю він сидів на балконі і читав. У вітальні в цей час Таня — сопрано, одна з панночок — контральто і молодий чоловік на скрипці розучували відому серенаду Брага. Коврін вслухувався в слова — вони були російські — і ніяк не міг зрозуміти їх змісту. Нарешті, відклавши книгу і прислухавшись уважніше, він зрозумів: дівчина, з хворою уявою, чула вночі в саду якісь таємничі звуки, такі прекрасні і дивні, що повинна була визнати їх гармонією священною, яка нам, смертним, незрозуміла і тому назад відлітає в небеса. У Ковріна почали злипатися очі. Він підвівся і в знемозі пройшовся по вітальні, потім по залу. Коли співати перестали, він узяв Таню під руку і вийшов з нею на балкон.

— Я сьогодні з самого ранку думаю про одну легенду, — сказав він. — Не пам’ятаю, вичитав я її звідкись, чи чув, але легенда якась дивна, безглузда. Почати з того, що вона не відзначається ясністю. Тисячу років тому якийсь чернець, одягнутий у чорне, йшов по пустелі, десь у Сирії чи Аравії… За кілька миль від того місця, де він ішов, рибалки бачили іншого чорного ченця, який повільно ішов на поверхні озера. Цей другий чернець був — марево. Тепер забудьте всі закони оптики, яких легенда, здається, не визнає, і слухайте далі. Від марева утворилося друге марево, потім від другого третє, так що образ чорного ченця став без кінця передаватися з одного шару атмосфери в інший. Його бачили то в Африці, то в Іспанії, то в Індії, то на Далекій Півночі… Нарешті він вийшов за межі земної атмосфери і тепер блукає по цілому всесвіті, все ніяк не попадаючи в ті умови, при яких він міг би померкнути. Можливо, його бачать тепер де-небудь на Марсі або на якій-небудь зірці Південного Хреста. Але, люба моя, сама суть, найголовніше в цій легенді полягає в тому, що рівно через тисячу років після того, як чернець ішов по пустелі, марево знову попаде в земну атмосферу і люди його побачать. І нібито ця тисяча років уже кінчається… За змістом легенди, чорного ченця ми повинні чекати не сьогодні — завтра.

— Дивне марево, — сказала Таня, якій не сподобалась легенда.

— Але найдивніше те, — засміявся Коврін, — що я ніяк не можу згадати, звідки запала мені в голову оця легенда. Читав десь? Чув? Чи, може, чорний чернець снився мені? Клянусь богом, не пам’ятаю. Але легенда мене хвилює. Я сьогодні про неї цілий день думаю.

Відпустивши Таню до гостей, він вийшов з дому і в роздумі пройшовся біля клумб. Уже сідало сонце. Квіти, через те що їх щойно полили, видихали вологий, подразний запах. У домі знову заспівали, і здалеку скрипка справляла враження людського голосу. Коврін, напружуючи думку, щоб пригадати, де він чув чи читав легенду, попрямував, не поспішаючи, в парк і непомітно дійшов до річки.

По стежці, що вилась по стрімкому берегу поза оголене коріння, він спустився вниз до води, сполохавши тут куликів і дві качки. На похмурих соснах де-не-де ще відсвічували останні промені сонця, що вже сідало, але на поверхні річки був уже справжній вечір. Коврін по кладці перейшов на той бік. Перед ним тепер лежало широке поле, вкрите молодим, ще не квітучим житом. Ні людської оселі, ні живої душі вдалині і, здається, що стежка, коли піти по ній, приведе в оте саме невідоме загадкове місце, куди тільки-но опустилося сонце, і де так широко і велично пломеніє вечірня зоря.

«Як тут просторо, привільно, тихо! — думав Коврін, ідучи по стежці. — І здається, весь світ дивиться на мене, причаївся і жде, щоб я зрозумів його…»

Але ось по житі пробігли хвилі, і легесенький вечірній вітерець ніжно доторкнувся до його непокритої голови. Через хвилину знову порив вітру, але вже сильніший, — зашуміло жито, і почувся ззаду невиразний гомін сосен. Коврін зупинився здивований. На небосхилі, наче вихор чи смерч, здіймався від землі до неба високий чорний стовп. Контури в нього були невиразні, але в першу ж мить можна було зрозуміти, що він не стояв на місці, а рухався з страшенною швидкістю, рухався саме сюди, просто на Ковріна, і чим ближче він посувався, тим ставав усе меншим і виразнішим. Коврін кинувся вбік, у жита, щоб дати йому дорогу, і ледве встиг це зробити…

Чернець в чорному одягу, з сивою головою і чорними бровами, схрестивши на грудях руки, пронісся мимо… Босі ноги його не торкалися землі. Уже пролетівши сажнів зо три, він оглянувся на Ковріна, кивнув головою і усміхнувся йому лагідно і в той же час лукаво. Але яке бліде, страшенно бліде, худе обличчя! Знову починаючи рости, він пролетів через річку, нечутно вдарився об глинистий берег та сосни і, пройшовши крізь них, зник, наче дим.

— Ну, от бачите… — пробурмотів Коврін. — Виходить, у легенді правда.

Не стараючись пояснити собі дивне явище, задоволений уже тим, що йому вдалося так близько і так ясно бачити не лише чорний одяг, але навіть лице і очі ченця, приємно схвильований, він вернувся додому.

В парку і в саду спокійно ходили люди, в домі грали, — отже, тільки він сам бачив ченця. Йому дуже хотілося розповісти про все Тані і Єгору Семеновичу, але він подумав, що вони, мабуть, сприймуть його слова, як марення, і це налякає їх; краще промовчати. Він голосно сміявся, співав, танцював мазурку, йому було весело, і всі, гості і Таня, вважали, що сьогодні в нього обличчя якесь особливе, осяйне, натхненне, і що він дуже цікавий.

III

Після вечері, коли поїхали гості, він пішов до себе в кімнату і ліг на канапу: йому хотілося думати про ченця. Але через хвилину зайшла Таня.

— Оце, Андрюшо, почитайте батькові статті, — сказала вона, подаючи йому пачку брошур і відбитків. — Прекрасні статті. Він чудово пише.

— Ну, вже й чудово! — говорив Єгор Семенович, входячи за нею і вимушено сміючись; йому було ніяково. — Не слухай, будь ласка, не читай! А втім, якщо хочеш заснути, то хоч і почитай: чудове снотворне.

— По-моєму, прекрасні статті, — сказала Таня з глибоким переконанням. — Ви прочитайте, Андрюшо, й умовте тата писати частіше. Він міг би написати повний курс садівництва.

Єгор Семенович напружено засміявся, почервонів і став говорити фрази, які звичайно говорять сконфужені автори. Нарешті, він почав здаватися.

— В такому разі прочитай спочатку статтю Гоше і оці російські статейки, — забурмотів він, перебираючи тремтячими руками брошури, — а то тобі буде незрозуміло. Перш ніж читати мої заперечення, треба знати, що я заперечую. А втім, дурниця… нудота. Та й спати пора, здається.

Таня вийшла. Єгор Семенович підсів до Ковріна на канапу і глибоко зітхнув.

— Так, братіку ти мій… — почав він після короткого мовчання. — Отак-то, дорогий мій магістре. От я і статті пишу, і на виставках беру участь, і медалі дістаю… У Пєсоцького, кажуть, яблука завбільшки з голову, і Пєсоцький, кажуть, садом собі багатство нажив. Одним словом, багатий і славний Кочубей. Але ось питання: до чого все це? Сад, справді, прекрасний, зразковий… Це не сад, а ціла установа, що має велике державне значення, бо це, так би мовити, щабель у нову еру російського господарства і російської промисловості. Але до чого? Яка мета?

— Справа говорить сама за себе.

— Я не в тому розумінні. Я хочу запитати: що буде з садом, коли я помру? В тому вигляді, в якому ти бачиш його тепер, він без мене не продержиться й місяця. Увесь секрет успіху не в тому, що сад великий і робітників багато, а в тому, що я люблю діло — розумієш? — люблю, можливо, більше, ніж самого себе. Ти подивись на мене: я все сам роблю. Я працюю з ранку до ночі. Всі щеплення я роблю сам, обрізування — сам, посадки — сам, все — сам. Коли мені допомагають, я ревную і дратуюся до грубості. Весь секрет в любові, тобто в пильному хазяйському оці, та в хазяйських руках, та в тому почутті, коли поїдеш куди-небудь у гості на часинку, сидиш, а в самого серце не на місці, сам не свій: боїшся, як би в саду чого не сталося. А коли я помру, хто доглядатиме? Хто працюватиме? Садівник? Робітники? Еге? Так от що я тобі скажу, друже мій: перший ворог у нашому ділі не заєць, не хрущ і не мороз, а чужа людина.

— А Таня? — спитав Коврін, сміючись. — Не може бути, щоб вона була шкідливіша за зайця. Вона любить і розуміє діло.

— Так, вона любить і розуміє. Якщо після моєї смерті їй дістанеться сад, і вона буде хазяйкою, то, звичайно, кращого й бажати не можна. Ну, а коли, не дай боже, вона вийде заміж? — зашепотів Єгор Семенович і злякано подивився на Ковріна. — Ото ж то й воно! Вийде заміж, підуть діти, тут уже про сад ніколи думати. Я чого боюся найбільше: вийде за якого-небудь молодця, а той пожадує і здасть сад в оренду торговкам, і все піде к бісу в перший же рік! У нашому ділі баби — кара божа!

Єгор Семенович зітхнув і помовчав трохи.

— Може, це й егоїзм, але одверто кажу: не хочу, щоб Таня виходила заміж. Боюсь! Тут до нас їздить один ферт із скрипкою і цигикає; знаю, що Таня не піде за нього, добре знаю, але бачити його не можу! Взагалі, брат, я великий-таки дивак. Визнаю.

Єгор Семенович устав і схвильований пройшовся по кімнаті. і видно було, що він хоче сказати щось дуже важливе, але не наважується.

— Я тебе дуже люблю і говоритиму з тобою одверто, — наважився він, нарешті, засовуючи руки в кишені. — До деяких делікатних питань я ставлюся просто і говорю прямо те, що думаю, і терпіти не можу так званих потаємних думок. Кажу прямо: ти єдиний, за кого я не побоявся б віддати дочку. Ти людина розумна, з серцем, і не дав би загинути моєму улюбленому ділу. А головна причина — я тебе люблю, як сина… і пишаюся тобою. Коли б у вас з Танею наладився як-небудь роман, то — що ж? я був би дуже радий і навіть щасливий. Кажу це прямо, без манірності, як чесна людина.

Коврін засміявся. Єгор Семенович відчинив двері, щоб вийти, і спинився на порозі.

— Коли б у тебе з Танею син народився, то я б із нього садівника зробив, — сказав він, подумавши. — А втім, сіє єсть мріяння пусте… На добраніч!

Залишившись сам, Коврін ліг зручніше і взявся за статті. Одна мала такий заголовок: «Про проміжну культуру», друга: «Кілька слів з приводу замітки п. Z. про перештикування ґрунту під новий сад», третя: «Ще про окуліровку сплячим вічком» — і все подібне до цього. Але який неспокійний, нерівний тон, яке нервове, майже хворобливе завзяття! Ось стаття, здається, з заголовком найсумирнішим і байдужим змістом: йдеться в ній про російську антонівську яблуню. Але починає її Єгор Семенович з «audiatur altera pars»[1] і закінчує — «sapienti sat»[2], а між цими висловами цілий фонтан різних ущипливих слів на адресу «вченого неуцтва наших патентованих пп. садівників, які споглядають природу з висоти своїх кафедр», або п. Гоше, «успіх якого створили профани і дилетанти», і тут же зовсім не до речі притягнутий і нещирий жаль, що селян, які крадуть фрукти і ламають при цьому дерева, уже не можна шмагати різками.

«Діло красиве, миле, здорове, але й тут пристрасті і війна, — подумав Коврін. — Мабуть, всюди і на всіх поприщах ідейні люди нервові і відзначаються підвищеною чутливістю. Певно, це так треба».

Він згадав про Таню, якій так подобаються статті Єгора Семеновича. Невеличка на зріст, бліда, худа, так щ-о ключиці видно; очі широко розплющені, темні, розумні, все кудись вдивляються і чогось шукають; хода, як у батька, дрібна, покваплива. Вона багато говорить, любить посперечатися, і при цьому всяку, навіть незначну фразу супроводить виразною мімікою і жестикуляцією. Мабуть, нервова надміру.

Коврін став читати далі, але нічого не зрозумів і облишив. Приємне збудження, оте саме, з яким він допіру танцював мазурку і слухав музику, тепер гнітило його і викликало в ньому силу-силенну думок. Він підвівся і почав ходити по кімнаті, думаючи про чорного ченця. Йому спало на думку, що, коли цього дивного, надприродного ченця бачив лише він сам, то, значить, він хворий і дійшов до галюцинацій. Ця думка злякала його, та не надовго.

«Але ж мені хороше, я нікому не роблю зла; значить, У моїх галюцинаціях немає нічого поганого», — подумав він, і йому знову стало хороше.

Він сів на канапу і обняв голову руками, стримуючи незрозумілу радість, що сповнювала всю його істоту, потім знову пройшовся і почав працювати. Але думки, які він вичитував з книги, не задовольняли його. Йому хотілося чогось гігантського, неосяжного, вражаючого. Під ранок він роздягнувся і неохоче ліг у постіль: треба ж було спати!

Коли почулися кроки Єгора Семеновича, який вийшов у сад, Коврін подзвонив і наказав лакею принести вина. Він з насолодою випив кілька чарок лафіту, потім укрився з головою; свідомість його затьмарилася і він заснув.

IV

Єгор Семенович і Таня часто сварилися і говорили одне одному прикрості.

Якось уранці вони за щось посварилися. Таня заплакала і пішла до себе в кімнату. Вона не виходила ні обідати, ні чай пити. Єгор Семенович спочатку ходив поважний, надутий, наче хотів дати зрозуміти, що для нього інтереси справедливості і порядку вищі за все на світі, але скоро не видержав характер і занепав духом. Він сумний бродив по парку і все зітхав: «ах, боже мій, боже мій!» і за обідом не з’їв ані крихти. Нарешті, винуватий, замучений совістю, він постукав у замкнуті двері і покликав несміливо:

— Таню! Таню?

І у відповідь йому з-за дверей почувся тихий, знеможений від сліз і в той же час рішучий голос:

— Облиште мене, прошу вас.

Пригніченість хазяїв позначалася на всьому будинку, навіть на людях, які працювали в саду. Коврін заглибився в свою цікаву працю, але під кінець і йому стало скучно і ніяково. Щоб як-небудь розвіяти загальний поганий настрій, він вирішив втрутитися і надвечір постукав до Тані. Його впустили.

— Ай-ай, який сором! — почав він жартома, з подивом розглядаючи заплакане, вкрите червоними плямами, скорботне лице Тані. — Невже так серйозно? Ай-ай!

— Та коли б ви знали, як він мене мучить! — сказала вона, і сльози, гарячі, рясні сльози бризнули з її великих очей. — Він замучив мене! — говорила вона, ламаючи руки. — Я йому нічого не говорила… нічого… Я тільки сказала, що нема потреби тримати… зайвих робітників, якщо… якщо можна, коли завгодно, мати поденників. Адже… адже робітники вже цілий тиждень нічого не роблять… Я… я тільки це сказала, а він розкричався і наговорив мені… багато кривдного, дуже образливого. За що?

— Годі, годі, — промовив Коврін, поправляючи їй зачіску. — Посварилися, поплакали і годі. Не можна довго сердитись, це погано… тим більше, що він вас безмежно любить.

— Він мені… мені зіпсував усе життя, — говорила Таня, схлипуючи. — Тільки й чую самі образи та… та кривди. Він вважає мене зайвою в його домі. Що ж? Він правий. Я завтра поїду звідси, поступлю в телеграфістки… Нехай…

— Ну, ну, ну… Не треба плакати, Таню. Не треба, люба… Ви обоє запальні, легко роздратовуєтесь, і обоє винуваті. Ходімо, я вас помирю.

Коврін говорив лагідно і переконливо, а вона все ще плакала, здригаючи плечима і стискаючи руки, неначе її справді спіткало велике нещастя. Йому було жаль її, тим більше, що горе у неї було несерйозне, а страждала вона дуже. Яких дрібниць було досить, щоб зробити цю істоту нещасною на цілий день, та, мабуть, і на все життя! Втішаючи Таню, Коврін думав про те, що, крім цієї дівчини і її батька, в цілому світі нема людей, які любили б його, як свого, як рідного; коли б не оці двоє людей, то, мабуть, він, який втратив батька і матір в ранньому дитинстві, до самої смерті не знав би, що таке щира ласка і та наївна, бездумна любов, яку відчувають тільки до дуже близьких, кровних людей. І він почував, що його напівхворим, пошарпаним нервам, як залізо магнітові, відповідають нерви цієї дівчини, яка зараз плаче, здригаючись. Він ніколи б уже не міг полюбити здорову, міцну, червонощоку жінку, але бліда, квола, нещасна Таня йому подобалась.

І він охоче гладив її по волоссю і плечах, стискав її руки і втирав сльози… Нарешті, вона перестала плакати. Вона ще довго скаржилась на батька і на своє тяжке, нестерпне життя в цьому домі, благаючи Ковріна увійти в її становище; потім стала мало-помалу усміхатися і зітхати, що бог послав їй такий поганий характер, кінець кінцем, голосно засміявшись, назвала себе дурною і вибігла з кімнати.

Коли трохи згодом Коврін вийшов у сад, Єгор Семенович і Таня, ніби нічого й не було, гуляли рядом по алеї і обоє їли житній хліб із сіллю, бо обоє були голодні.

V

Вдоволений, що йому так удалася роль миротворця, Коврін пішов у парк. Сидячи на лаві і міркуючи, він чув стукіт екіпажів і жіночий сміх — це приїхали гості. Коли вечірні тіні почали лягати в саду, невиразно почулись звуки скрипки, спів, і це нагадало йому про чорного ченця. Де, в якій країні чи на якій планеті носиться тепер оця оптична химера?

Як тільки він згадав легенду і намалював у своїй уяві отой темний привид, що його бачив на житньому полі, аж із-за сосни, саме навпроти, вийшла нечутно, без будь-якого шереху, людина середнього зросту, з непокритою сивою головою, вся в темному і боса, схожа на жебрака, і на її блідому, наче мертвому обличчі різко виділялись чорні брови. Привітно киваючи головою, цей жебрак чи мандрівник безшумно підійшов до лави і сів, і Коврін впізнав в ньому чорного ченця. Хвилинку обидва дивились один на одного — Коврін з подивом, а чернець ласкаво і, як і тоді, трошки лукаво, з виразом собі на умі.

— Але ж ти марево, — промовив Коврін. — Чого ж ти тут і сидиш на одному місці? Це не в’яжеться з легендою.

— Це все одно, — відповів чернець не зразу, тихим голосом, повертаючись до нього обличчям. — Легенда, марево і я — все це продукт твоєї збудженої уяви. Я — привид.

— Значить, ти не існуєш? — спитав Коврін.

— Думай, як хочеш, — сказав чернець і ледь посміхнувся. — Я існую в твоїй уяві, а уява твоя є частка природи, отже, я існую і в природі.

— У тебе дуже старе, розумне і надзвичайно виразне обличчя, наче ти справді прожив понад тисячу років, — сказав Коврін. — Я не знав, що моя уява здатна створювати такі феномени. Але чого ти дивишся на мене з таким захопленням? Я тобі подобаюсь?

— Так. Ти один з тих небагатьох, яких по праву називають обранцями божими. Ти служиш вічній правді. Твої думки, наміри, твоя дивна наука і все твоє життя мають на собі божественну небесну печать, бо присвячені вони розумному і прекрасному, тобто тому, що вічне.

— Ти сказав: вічній правді… Але хіба людям зрозуміла і потрібна вічна правда, коли нема вічного життя?

— Вічне життя є, — сказав чернець.

— Ти віриш у безсмертя людей?

— Так, звичайно. Вас, людей, жде велике, блискуче майбутнє. І чим більше на землі таких, як ти, тим швидше здійсниться це майбутнє. Без вас, що служать вищому началу, що живуть свідомо і вільно, людство було б нікчемне; розвиваючись природним порядком, воно довго б іще ждало кінця своєї земної історії. А ви на кілька тисяч років раніше введете його в царство вічної правди — і в цьому ваша велика заслуга. Ви втілюєте собою благословення боже, яке почило на людях.

— А яка мета вічного життя? — спитав Коврін.

— Як і всякого життя — насолода. Справжня насолода у пізнанні, а вічне життя надасть незчисленні і невичерпні джерела для пізнання, і в цьому розумінні сказано: в домі Отця Мого обителі многі суть.

— Коли б ти знав, як приємно слухати тебе! — сказав Коврін, потираючи від задоволення руки.

— Дуже радий.

— Але я знаю: коли ти підеш, мене буде непокоїти питання про твою сутність. Ти привид, галюцинація. Отже, я психічнохворий, ненормальний?

— Хоч би й так. Чого непокоїтись? Ти хворий, бо працював над силу і стомився, а це значить, що своє здоров’я ти приніс у жертву ідеї, і незабаром настане час, коли ти віддаси їй і саме життя. Що може бути краще за це? Це — те, чого прагнуть усі взагалі обдаровані богом благородні натури.

— Коли я знаю, що я психічнохворий, то хіба можу я вірити собі?

— А чому ти знаєш, що геніальні люди, яким вірить увесь світ, теж не бачили привидів? Адже кажуть тепер учені, що геній — родич божевілля. Друже мій, здорові і нормальні лише звичайні, стадні люди. Міркування щодо нервового віку, перевтоми, виродження і т. п. можуть серйозно хвилювати лише тих, хто мету життя вбачає в сучасному, тобто стадних людей.

— Римляни говорили: mens sana in corpore sano[3].

— Не все те правда, що говорили римляни чи греки. Підвищений настрій, збудження, екстаз — все те, що відрізняє пророків, поетів, мучеників за ідею від звичайних людей, противне тваринній стороні людини, тобто її фізичному здоров’ю. Повторюю: коли хочеш бути здоровий І нормальний, іди в стадо.

— Дивно, ти повторюєш те, що часто мені самому спадає на думку, — сказав Коврін. — Ти наче підглядів і підслухав мої потаємні думки. Але давай говорити не про мене. Що ти розумієш під вічною правдою?

Чернець не відповів. Коврін глянув на нього і не розглядів обличчя: риси його туманились і розпливались. Потім у ченця почали зникати голова, руки; тулуб його злився з лавою і з вечірніми присмерками, і він зник зовсім.

— Галюцинація скінчилась, — сказав Коврін і засміявся. — А жаль.

Він пішов назад до будинку веселий і щасливий. Те, що сказав йому чорний чернець, тішило не самолюбство, а всю душу, все його єство. Бути обранцем, служити вічній правді, стояти в ряді тих, які на кілька тисяч років раніше зроблять людство достойним царства божого, тобто звільнити людей від кількох зайвих тисяч років боротьби, гріха і страждань, віддати ідеї все — молодість, сили, здоров’я, бути готовим умерти для загального блага, — яка велика, яка щаслива доля! У нього промайнуло в пам’яті його минуле, чисте, невинне, сповнене праці, він згадав те, чого вчився і чого сам учив інших, і вирішив, що в словах ченця не було перебільшення.

Назустріч по парку ішла Таня. На ній було вже інше плаття.

— Ви тут? — сказала вона. — А ми вас шукаємо, шукаємо… Але що з вами? — здивувалась вона, глянувши на його захоплене, сяюче лице, і на очі, повні сліз. — Який ви дивний, Андрюшо.

— Я вдоволений, Таню, — сказав Коврін, кладучи їй руки на плечі. — Я більше ніж вдоволений, я щасливий! Таню, люба Таню, ви надзвичайно симпатична істота. Люба Таню, я такий радий, такий радий!

Він гаряче поцілував їй обидві руки і говорив далі:

— Я щойно пережив ясні, чудові, неземні хвилини. Але я не можу розповісти вам усього, бо ви назвете мене божевільним або не повірите мені. Давайте говорити про вас. Люба, славна Таню! Я вас люблю і вже звик любити. Ваша близькість, зустрічі наші по десять разів на день стали потребою моєї душі. Не знаю, як я буду обходитися без вас, коли поїду до себе.

— Ну! — засміялася Таня. — Ви забудете про нас через два дні. Ми люди маленькі, а ви велика людина.

— Ні, давайте говорити серйозно! — сказав він. — Я візьму вас із собою, Таню. Так? Ви поїдете зі мною? Ви хочете бути моєю?

— Ну! — сказала Таня і хотіла знову засміятися, але сміху не вийшло, і червоні плями виступили в неї на обличчі.

Вона стала часто дихати і швидко-швидко пішла, але не до будинку, а далі в парк.

— Я не думала про це… не думала! — говорила вона, неначе у відчаї стискуючи руки.

А Коврін ішов за нею і говорив все з тим же сяючим, захопленим лицем:

— Я хочу любові, яка захопила б мене всього, і цю любов тільки ви, Таню, можете дати мені. Я щасливий! Щасливий!

Вона була приголомшена, зігнулась, зщулилась і наче зістарілася зразу на десять років, а він вважав її прекрасною і голосно висловлював своє захоплення:

— Яка вона гарна!

VI

Дізнавшись від Ковріна, що не тільки роман наладився, але що навіть буде весілля, Єгор Семенович довго ходив з кутка в куток, намагаючись приховати хвилювання. Руки в нього почали тремтіти, шия надулась і побагровіла, він звелів запрягти у бігунці і поїхав кудись. Таня, що бачила, як він стьобнув коня і як глибоко, майже на вуха, насунув кашкет, зрозуміла його настрій, замкнулась у себе і проплакала цілий день.

В оранжереях уже дозріли персики і сливи; пакування і відправка в Москву цього ніжного і примхливого вантажу потребувала багато уваги, праці і клопоту. Через те, що літо було дуже жарке і сухе, треба було поливати кожне дерево, на що йшло багато часу і робочої сили, і з’явилась сила-силенна гусені, яку робітники і навіть Єгор Семенович і Таня, викликаючи огиду в Ковріна, душили просто пальцями. Крім того, треба вже було приймати замовлення на осінь на фрукти й дерева і вести широке листування. І в найбільш гарячу пору, коли, здавалось, ні в кого не було вільної хвилини, почалися польові роботи, які забрали в саду більше половини робітників; Єгор Семенович, дуже загорілий, замучений, злий, скакав то в сад, то на поле і кричав, що його розривають на частки, і що він пустить собі кулю в лоба.

А тут іще клопіт з приданим, якому Пєсоцькі надавали неабиякого значення; від брязкання ножиць, стукоту швейних машин, чаду утюгів і від капризів модистки, нервової, образливої дами, у всіх у домі паморочились голови. І як навмисно, щодня приїздили гості, яких треба було розважати, годувати і навіть залишати ночувати. Але вся ця каторга минула непомітно, як у тумані. Таня почувала себе так, наче любов і щастя захопили її зненацька, хоча з чотирнадцяти років була певна чомусь, що Коврін одружиться з нею. Вона дивувалась, не розуміла, не вірила собі… То раптом нахлине така радість, що хочеться злетіти під хмари і там молитися богу, а то раптом пригадається, що в серпні доведеться розлучатися з рідним гніздом і залишати батька, або, не знати звідки, прийде думка, що вона нікчемна, дрібна і недостойна такої великої людини, як Коврін, — і вона йшла до себе, замикалась на ключ і гірко плакала протягом кількох годин. Коли бувають гості, раптом їй здається, що Коврін надзвичайно вродливий і що в нього закохані всі жінки і заздрять їй, і душа її сповнюється захватом і гордістю, немовби вона перемогла весь світ, але досить йому привітно усміхнутися якій-небудь панночці, як вона вже тремтить від ревнощів, іде до себе — і знову сльози. Ці нові відчуття заволоділи нею цілковито, вона допомагала батькові машинально і не помічала ні персиків, ні гусені, ні робітників, ні того, як швидко летів час.

З Єгором Семеновичем відбувалось майже те саме. Він працював з ранку до ночі, все поспішав кудись, втрачав самовладання, дратувався, але все це в якомусь чарівному напівсні. В ньому вже сиділо наче дві людини: одна була — справжній Єгор Семенович, який, слухаючи садівника Івана Карловича, що доповідав йому про безладдя, обурювався і у відчаї хапав себе за голову, і друга людина — несправжній, наче напівп’яний, який раптом на півслові обривав ділову розмову, торкав садівника за плече і починав бурмотіти:

— Що там не кажи, а кров багато значить. Його мати була дивна, надзвичайно благородна, розумна жінка. Було втіхою дивитися на її лагідне, ясне, чисте лице, як у ангела. Вона чудово малювала, писала вірші, розмовляла п’ятьма іноземними мовами, співала… Сердешна, царство їй небесне, померла від сухот.

Несправжній Єгор Семенович зітхав і, помовчавши, говорив далі:

— Коли він був хлопчиком і ріс у мене, то в нього було таке ж ангельське лице, ясне і лагідне. У нього і погляд, і руки, і розмова ніжні і витончені, як у матері. А розум? Він завжди вражав нас своїм розумом. Та й те сказати, недарма він магістр! Недарма! А почекай, Іване Карловичу, який він буде років через десять! Рукою не дістанеш!

Але тут справжній Єгор Семенович, схаменувшись, робив страшне лице, хапав себе за голову і кричав:

— Чорти! Спаскудили, споганили, зіпсували! Пропав сад! Загинув сад!

А Коврін працював, як і раніше, захоплено і не помічав метушні. Любов тільки підлила масла в огонь. Після кожного побачення з Танею він, щасливий, захоплений, ішов до себе і з тим же запалом, з яким він щойно цілував Таню і освідчувався їй, брався за книгу або за свій рукопис. Те, що говорив чорний чернець про обранців божих, вічну правду, про блискуче майбутнє людства та інше, надавало його праці особливого, незвичайного значення і сповнювало його душу гордістю, усвідомленням власної вищості. Раз чи два на тиждень, у парку чи в домі, він зустрічався з чорним ченцем і довго розмовляв з ним, але це не лякало, а навпаки, захоплювало його, бо він був уже цілком певний, що подібні видіння відвідують лише обраних, видатних людей, які віддалися цілком служінню ідеї.

Одного разу чернець з’явився під час обіду і сів у їдальні біля вікна. Коврін зрадів і дуже спритно завів розмову з Єгором Семеновичем і з Танею про те, що могло бути цікавим для ченця. Чорний гість слухав і привітно хитав головою, а Єгор Семенович і Таня теж слухали і весело усміхалися, не підозрюючи, що Коврін говорить не з ними, а з своєю галюцинацією.

Непомітно надійшла спасівка, а за нею незабаром і день весілля, яке, так наполягав Єгор Семенович, відсвяткували «з тріском», тобто з безладною гульнею, що тривала дві доби. З’їли і випили тисячі на три, але від поганої найманої музики, крикливих тостів і лакейської біганини, від шуму і тісноти не добрали смаку ні в дорогих винах, ні в дивних закусках, виписаних із Москви.

VII

Якось в одну з довгих зимових ночей Коврін лежав у постелі і читав французький роман. Бідолашна Таня, у якої вечорами боліла голова від незвички жити у місті, давно вже спала і зрідка уві сні вимовляла якісь незв’язні фрази.

Пробило третю годину. Коврін погасив свічку і ліг; довго лежав із заплющеними очима, але заснути не міг, бо здавалося йому, що в спальні було дуже жарко і марила Таня. О-пів на п’яту він знову засвітив свічку і в цей час побачив чорного ченця, який сидів у кріслі біля постелі.

— Здрастуй, — сказав чернець і, помовчавши трохи, спитав: — Про що ти тепер думаєш?

— Про славу, — відповів Коврін. — У французькому романі, що я оце читав, зображена людина, молодий вчений, який робить дурниці і чахне від туги за славою. Мені ця туга незрозуміла.

— Бо ти розумний. Ти до слави ставишся байдуже, як до іграшки, що тебе не цікавить.

— Так, це правда.

— Слава не усміхається тобі. Що втішного, чи забавного, чи повчального в тому, що твоє ім’я виріжуть на могильному пам’ятнику і потім час зітре цей напис разом з позолотою? Та, на щастя, вас занадто багато, щоб слабка людська пам’ять могла зберегти ваші імена.

— Зрозуміло, — погодився Коврін. — Та й навіщо їх пам’ятати? Але давай поговоримо про щось інше. Наприклад, про щастя. Що таке щастя?

Коли годинник бив п’яту, він сидів на ліжку, звісивши ноги на килим, і говорив, звертаючись до ченця:

— В старовину одна щаслива людина, кінець кінцем, злякалася свого щастя — таке воно було велике! — і, щоб умилостивити богів, принесла їм у жертву свій любимий перстень. Знаєш? І мене, як Полікрата, починає трохи непокоїти моє щастя. Мені здається дивним, що від ранку до ночі я відчуваю саму тільки радість, вона сповнює всього мене і заглушує всі інші почуття. Я не знаю, що таке журба, сум чи нудьга. От я не сплю, у мене безсоння, але мені не скучно. Серйозно кажу: я починаю не розуміти.

— Але чому? — здивувався чернець. — Хіба радість — надприродне почуття? Хіба вона не повинна бути нормальним станом людини? Чим вища людина за розумовим і моральним розвитком, чим вона вільніша, тим більшої втіхи завдає їй життя. Сократ, Діоген і Марк Аврелій відчували радість, а не сум. І апостол говорить: завжди радуйтеся. Радуйся ж і будь щасливий.

— А що як прогніваються боги? — пожартував Коврін і засміявся. — Якщо вони відберуть у мене комфорт і змусять мене мерзнути і голодувати, то це навряд чи буде мені до вподоби.

Тимчасом Таня прокинулась і з подивом та жахом поглянула на чоловіка. Він говорив, звертаючись до крісла, жестикулював і сміявся: очі його блищали, і в сміхові було щось дивне.

— Андрюшо, з ким ти розмовляєш? — спитала вона, хапаючи його за руку, яку він простяг до ченця. — Андрюшо! З ким?

— Га? З ким? — знітився Коврін. — Ось із ним… Ось він сидить, — сказав він, показуючи на чорного ченця.

— Нікого тут нема… нікого! Андрюшо, ти хворий!

Таня обняла чоловіка і пригорнулась до нього, неначе захищаючи його од видінь, і закрила йому очі рукою.

— Ти хворий! — заридала вона, тремтячи всім тілом. — Прости мене, любий, дорогий, але я давно вже помітила, що душа в тебе розстроєна чимсь… Ти психічно- хворий, Андрюшо…

Дрож її передався і йому. Він глянув ще раз на крісло, на якому вже нікого не було, відчув раптом слабість у руках і ногах, злякався і почав одягатись.

— Це нічого, Таню, нічого… — бурмотів він, тремтячи. — Справді, я трохи нездужаю… пора вже признатися в цьому.

— Я вже давно помічала… і тато помітив, — говорила вона, намагаючись стримати ридання. — Ти сам із собою розмовляєш, якось дивно усміхаєшся… не спиш. О, боже мій, боже мій, спаси нас! — промовила вона, охоплена жахом. — Але ти не бійся, Андрюшо, не бійся, бога ради, не бійся…

Вона теж почала одягатися. Тільки тепер, дивлячись на неї, Коврін зрозумів усю небезпеку свого становища, зрозумів, що значить чорний чернець і розмови з ним. Для нього тепер було ясно, що він божевільний.

Обоє, самі не знаючи навіщо, одяглись і пішли в зал: вона попереду, він за нею. Тут уже, розбуджений риданнями, в халаті, із свічкою в руках стояв Єгор Семенович, який гостював у них.

— Ти не бійся, Андрюшо, — говорила Таня, тремтячи, як у пропасниці, — не бійся… Тату, це все минеться… все минеться…

Коврін від хвилювання не міг говорити. Він хотів сказати тестеві жартівливим тоном:

— Поздоровте, я, здається, збожеволів, — але поворушив тільки губами і гірко усміхнувся.

О дев’ятій годині ранку на нього наділи пальто і шубу, закутали його хусткою і повезли в кареті до лікаря. Він став лікуватись.

VIII

Знову настало літо, і лікар наказав їхати в село. Коврін уже видужав, перестав бачити чорного ченця і йому лишалося тільки зміцнити свої фізичні сили. Живучи у тестя в селі, він пив багато молока, працював лише дві години на добу, не пив вина і не курив.

Напередодні Іллі увечері в домі служили всеношну. Коли дячок подав священику кадило, то в старому величезному залі запахло наче кладовищем, і Ковріну стало скучно. Він вийшов у сад. Не помічаючи чудових квітів, він погуляв у саду, посидів на лаві, потім пройшовся по парку; дійшовши до річки, він спустився вниз і тут постояв у роздумі, дивлячись на воду. Похмурі сосни з волохатим корінням, які минулого року бачили його тут таким молодим, радісним і бадьорим, тепер не шепотіли, а стояли нерухомі й німі, наче не впізнавали його. Та й справді, голова у нього острижена, довгого, красивого волосся уже нема, хода млява, лице, порівняно з минулим літом, поповніло і зблідло.

По кладці він перейшов на той берег. Там, де торік було жито, тепер лежав у покосах зжатий овес. Сонце вже зайшло, і на небосхилі палала широка червона заграва, віщуючи на завтра вітряну погоду. Було тихо. Приглядаючись в тому напрямку, де минулого року з’явився вперше чорний чернець, Коврін постояв хвилин двадцять, поки не почала тьмяніти вечірня зоря…

Коли він млявий, невдоволений, вернувся додому, всеношна . вже кінчилась. Єгор Семенович і Таня сиділи на східцях тераси і пили чай. Вони про щось говорили, але, побачивши Ковріна, раптом замовкли, і він зробив висновок з їхніх облич, що розмовляли вони про нього.

— Тобі, здається, пора вже молоко пити, — сказала Таня чоловікові.

— Ні, не пора… — відповів він, сідаючи на найнижчу приступку. — Пий сама. Я не хочу.

Таня тривожно переглянулася з батьком і сказала винуватим голосом:

— Ти сам помічаєш, що молоко тобі корисне.

— Так, дуже корисне! — посміхнувся Коврін. — Поздоровляю вас: після п’ятниці в мені прибавився ще один фунт ваги. — Він міцно стиснув руками голову і промовив з тугою: — Навіщо, навіщо ви мене лікували? Бромисті препарати, неробство, теплі ванни, нагляд, малодушний страх за кожний ковток, за кожен крок — все це, кінець кінцем, призведе мене до ідіотизму. Я божеволів, у мене була манія величі, але зате я був веселий, бадьорий і навіть щасливий, я був цікавий і оригінальний. Тепер я став розсудливіший і солідніший, але зате я такий, як усі: я — посередність, мені нудно жити… О, як ви жорстоко вчинили зо мною! Я бачив галюцинації, але кому це заважало? Я питаю: кому це заважало?

— Бозна-що ти говориш, — зітхнув Єгор Семенович. — Навіть слухати нудно.

— А ви не слухайте.

Присутність людей, особливо Єгора Семеновича, тепер уже дратувала Ковріна, він відповідав йому сухо, холодно і навіть грубо та інакше не дивився на нього, як насмішкувато і з ненавистю, а Єгор Семенович ніяковів і винувато покашлював, хоч ніякої провини за собою не почував. Не розуміючи, чого це так різко змінились їх милі і благодушні стосунки, Таня горнулась до батька і з тривогою заглядала йому у вічі; вона хотіла зрозуміти і не могла, і для неї ясно було лише те, що стосунки, що не день, стають дедалі гірші, що батько за останній час дуже постарів, а чоловік став легко роздратовуватись, капризний, причепливий і нецікавий. Вона вже не могла сміятися і співати, за обідом нічого не їла, не спала цілими ночами, чекаючи чогось жахливого, і так змучилась, що одного разу пролежала непритомна від обіду до вечора. Під час всеношної їй здалося, що батько плакав, і тепер, коли вони втрьох сиділи на терасі, вона намагалася не думати про це.

— Які щасливі Будда і Магомет або Шекспір, що добрі родичі та лікарі не лікували їх від екстазу та натхнення! — сказав Коврін. — Коли б Магомет приймав від нервів бромистий калій, працював лише дві години на добу і пив молоко, то після цієї видатної людини залишилося б так само мало, як після його собаки. Лікарі та добрі родичі, кінець кінцем, зроблять те, що людство отупіє, посередність вважатимуть генієм і цивілізація загине. Коли б ви знали, — сказав Коврін з досадою, — як я вам вдячний!

Він почував велике роздратування і, щоб не сказати зайвого, швидко підвівся і пішов у дім. Було тихо, й у відчинені вікна лився із саду аромат тютюну і ялаппи. У величезному темному залі на підлозі і на роялі зеленими плямами лежало світло місяця. Ковріну пригадались захоплення минулого літа, коли так само пахло ялаппою і у вікна світив місяць. Щоб повернути торішній настрій, він швидко пішов до себе в кабінет, закурив міцну сигару і наказав лакеєві принести вина. Але від сигари в роті стало гірко і противно, а вино було не таке на смак, як минулого року. І що значить відвикнути! Від сигари та двох ковтків вина у нього запаморочилося в голові і почалось серцебиття, отже, довелось приймати бромистий калій.

Перед тим як лягати спати, Таня говорила йому:

— Батько дуже любить тебе. Ти на нього сердишся за щось, і це убиває його. Подивись: він старіє не по днях, а по годинах. Благаю тебе, Андрюшо, ради бога, ради свого покійного батька, ради мого спокою, будь з ним лагідний!

— Не можу і не хочу.

— Але чому? — спитала Таня, починаючи тремтіти всім тілом. — Поясни мені, чому?

— Тому, що він мені не симпатичний, от і все, — недбало сказав Коврін і знизав плечима, — але не будемо говорити про нього: він твій батько.

— Не можу, не можу зрозуміти! — промовила Таня, стискаючи собі скроні і дивлячись в одну точку. — Щось незбагненне, жахливе відбувається в нас у домі. Ти змінився, став на себе не схожий… Ти, розумна, незвичайна людина, роздратовуєшся через дурниці, втручаєшся в сварки… Такі дрібниці хвилюють тебе, що іноді просто дивуєшся і не віриш: чи це ти? Ну, ну, не сердься, не сердься, — вела далі вона, лякаючись своїх слів і цілуючи йому руки. — Ти розумний, добрий, благородний. Ти будеш справедливий до батька. Він такий добрий.

— Він не добрий, а добродушний. Водевільні дядечки подібні до твого батька, з ситими, добродушними фізіономіями, надзвичайно хлібосольні і чудакуваті, колись зворушували мене і смішили і в повістях, і в водевілях, і в житті, а тепер вони мені огидні. Це егоїсти до мозку кісток. Огидніша за все мені їхня ситість і оцей шлунковий, чисто бичачий чи кабанячий оптимізм.

Таня сіла на постіль і поклала голову на подушку.

— Це мука, — промовила вона, і з її голосу знати було, що вона вже стомлена вкрай і що їй важко говорити. — Від самої зими жодної спокійної хвилини… Адже це жах, боже мій! Я страждаю…

— Авжеж, я — Ірод, а ти і твій татусь — єгипетські младенці. Авжеж!

Його обличчя здалося Тані негарним і неприємним. Ненависть і насмішкуватий вираз були йому не до лиця. Та й раніше вона помічала, що на його обличчі вже чогось невистачає, начебто, відколи він постригся, змінилося його обличчя. Їй захотілося сказати йому щось образливе, але зразу ж вона піймала себе на неприязному почутті, злякалась і пішла з спальні.

IX

Коврін дістав самостійну кафедру. Вступну лекцію було призначено на друге грудня, і про це була вивішена об’ява в університетському коридорі. Але у призначений день він сповістив інспектора студентів телеграмою, що читати лекції не буде через хворобу.

У нього йшла горлом кров. Він плював кров’ю, але бувало разів зо два на місяць, що вона сильно текла, і тоді він надзвичайно слабів і впадав у сонливий стан. Ця хвороба не дуже лякала його, бо він знав, що його покійна мати жила саме з такою хворобою десять років, навіть більше; і лікарі запевняли, що це не небезпечне, і радили тільки не хвилюватися, жити спокійно і менше говорити.

В січні лекція знову не відбулась з тієї ж причини, а в лютому було вже пізно починати курс. Довелось відкласти до наступного року.

Жив він уже не з Танею, а з іншою жінкою, яка була на два роки старша від нього і ходила за ним, як за дитиною. Настрій у нього був мирний, покірливий: він охоче корився, і коли Варвара Миколаївна — так звали його подругу — зібралась везти його в Крим, то він згодився, хоч передчував, що з цієї подорожі не вийде нічого путнього.

Вони приїхали у Севастополь увечері і зупинились в гостиниці, щоб відпочити і завтра їхати в Ялту. Обох стомила дорога. Варвара Миколаївна напилась чаю, лягла спати і скоро заснула. Але Коврін не лягав. Ще дома, за годину до від’їзду на вокзал, він одержав від Тані листа і не зважився його розпечатати, і тепер він лежав у нього в боковій кишені, і думка про нього неприємно хвилювала його. Щиро, в глибині душі, своє одруження з Танею він вважав тепер помилкою, був задоволений, що остаточно розлучився з нею, і спогади про цю жінку, що кінець кінцем перетворилась на ходячі живі мощі, і в якій, як здається, все вже вмерло, крім великих розумних пильних очей, спогад про неї викликав у ньому лише жаль і досаду на себе. Почерк на конверті нагадав йому, як він років два тому був несправедливий і жорстокий, як мстився ні в чому не повинним людям за свою душевну пустоту, нудьгу, самотність і невдоволення життям. До речі ж він згадав, як одного разу він рвав на дрібні клаптики свою дисертацію і всі статті, написані за час хвороби, і як кидав у вікно, і клаптики, літаючи на вітрі, чіплялись за дерева і квіти; в кожному рядку вбачав він дивні, нічим не обґрунтовані претензії, легковажне завзяття, зухвальство, манію величі, і це справляло на нього таке враження, наче він читав опис своїх пороків; але, коли останній зошит був порваний і полетів у вікно, йому чомусь раптом стало досадно й гірко, він пішов до дружини і наговорив їй багато неприємного. Боже мій, як він мучив її! Одного разу, щоб завдати їй болю, він сказав їй, що її батько відігравав у їхньому романі непривабливу роль, бо просив його одружитися з нею; Єгор Семенович ненароком підслухав це, вбіг у кімнату і з відчаю не міг вимовити жодного слова, а тільки тупцював на одному місці і якось дивно мимрив, наче йому відібрало мову, а Таня, дивлячись на батька, скрикнула надривним голосом і зомліла. Це було огидно.

Все це спадало на думку при погляді на знайомий почерк. Коврін вийшов на балкон; була тиха тепла погода і пахло морем. Чудесна бухта відбивала в собі місяць і вогні і мала колір, якому важко добрати назву. Це було ніжне і м’яке поєднання синього з зеленим; подекуди вода була схожа кольором на синій купорос, а подекуди, здавалося, місячне світло згусло і замість води наповнювало бухту, а взагалі яка узгодженість барв, який мирний, спокійний і піднесений настрій!

В нижньому поверсі, під балконом, вікна, мабуть, були відчинені, бо виразно чути було жіночі голоси та сміх. Очевидно, там була вечірка.

Коврін примусив себе розпечатати листа і, зайшовши до себе в номер, прочитав:

«Щойно помер мій батько. За це я маю дякувати тобі, бо ти убив його. Наш сад гине, в ньому хазяйнують уже чужі, тобто відбувається саме те, чого так боявся сердешний батько. За це я маю дякувати теж тобі. Я ненавиджу тебе всією моєю душею і бажаю, щоб ти швидше загинув. О, як я страждаю! Мою душу палить нестерпний біль… Будь ти проклятий. Я мала тебе за незвичайну людину, за генія, я полюбила тебе, але ти виявився божевільним…»

Коврін не міг далі читати, порвав лист і кинув. Його пойняв неспокій, схожий на страх. За ширмами спала Варвара Миколаївна, і чути було, як вона дихала; з нижнього поверху долинали жіночі голоси і сміх, але в нього було таке почуття, наче в усій гостиниці, крім нього, не було жодної живої душі. Через те, що нещасна, пригнічена горем Таня в своєму листі проклинала його і бажала його загибелі, йому було моторошно, і він мигцем поглядав на двері, неначе боячись, щоб не зайшла в номер і не розпорядилась ним знов ота невідома сила, що за якихось два роки зробила стільки руйнувань в його житті та в житті рідних.

Він уже з досвіду знав, що коли розгуляються нерви, то найкращий засіб від них — це праця. Треба сісти до стола і змусити себе, що б там не було, зосередитися на одній якій-небудь думці. Він дістав із свого червоного портфеля зошит, в якому був записаний конспект невеликої компілятивної праці, придуманої ним на той час, коли в Криму буде скучно без діла. Він сів до стола і зайнявся цим конспектом, і йому здавалось, що до нього повертається його мирний, покірливий, байдужий настрій. Зошит з конспектом навів навіть на думки про суєту мирську. Він думав про те, як багато бере життя за ті нікчемні або вельми звичайні блага, що їх воно може дати людині. Наприклад, щоб дістати під сорок років кафедру, бути звичайним професором, викладати млявою, нудною, важкою мовою звичайні і до того ж чужі думки, — одним словом, для того, щоб досягти становища посереднього вченого, йому, Ковріну, треба було вчитися п’ятнадцять років, працювати дні і ночі, пережити тяжку психічну хворобу, невдалий шлюб і проробити багато всіляких дурниць і кривд, про які приємно було б не пам’ятати. Коврін тепер ясно розумів, що він — посередність, і охоче мирився з цим, бо, на його думку, кожна людина повинна бути задоволена тим, що вона є.

Конспект зовсім було заспокоїв його, але розірваний лист білів на підлозі і заважав йому зосередитись. Він встав з-за стола, підібрав клаптики листа і кинув у вікно, але подув з моря легкий вітер, і клаптики розсипались по підвіконню. Знову його охопив неспокій, схожий на страх, і стало здаватися, що в усій гостиниці, крім нього, немає ані душі… Він вийшов на балкон. Бухта, як жива, дивилася на нього безліччю голубих, синіх, бірюзових і вогняних очей і вабила до себе. Справді, було жарко і душно і не завадило б скупатися.

Раптом на нижньому поверсі під балконом заграла скрипка, і заспівали два ніжні жіночі голоси. Це було щось знайоме. В романсі, який співали внизу, мова йшла про якусь дівчину з хворою уявою, що чула вночі в саду таємничі звуки і вирішила, що це гармонія священна, нам, смертним, незрозуміла. У Ковріна перехопило подих, і серце стиснулося від суму, і чудова, солодка радість, про яку він давно вже забув, забриніла у нього в грудях.

Чорний високий стовп, схожий на вихор або смерч, показався на тому березі бухти. Він із страшенною швидкістю рухався через бухту в напрямі до гостиниці, стаючи дедалі меншим і темнішим. І Коврін ледве встиг відступитися, щоб дати дорогу… Чернець з непокритою сивою головою і з чорними бровами, босий, схрестивши на грудях руки, пронісся мимо і зупинився серед кімнати.

— Чого ти не повірив мені? — спитав він з докором, дивлячись лагідно на Ковріна. Якби ти повірив мені тоді, що ти геній, то ці два роки ти прожив би не так сумно й убого.

Коврін уже вірив у те, що він обранець божий і геній, він виразно пригадав усі свої колишні розмови з чорним ченцем і хотів говорити/ але кров текла у нього з горла просто на груди, і він, не знаючи, що робити, водив руками по грудях, і манжетки стали мокрими від крові. Він хотів покликати Варвару Миколаївну, яка спала за ширмами, зробив зусилля і промовив:

— Таню!

Він упав на підлогу, і підводячись на руки, знову покликав:

— Таню!

Він кликав Таню, кликав великий сад з чудовими квітами, оббризканими росою, кликав парк, сосни з волохатим корінням, житнє поле, свою чудову науку, свою молодість, сміливість, радість, кликав життя, яке було таке прекрасне! Він бачив на підлозі біля свого обличчя велику калюжу крові і не міг уже через слабість вимовити жодного слова, але невимовне, безмежне щастя сповнювало все його єство. Внизу під балконом грали серенаду, а чорний чернець шепотів йому, що він геній і що він помирає тільки тому, що його кволе людське тіло уже втратило рівновагу і не може більше служити оболонкою для генія.

Коли Варвара Миколаївна прокинулась і вийшла з-за ширм, Коврін був уже мертвий, і на обличчі його застигла блаженна усмішка.