Беззахисна істота

Хоч який сильний був уночі припадок подагри, хоч як потім скрипіли нерви, а Кістунов, проте, пішов уранці на службу і своєчасно почав приймати прохачів і клієнтів банку. Вигляд у нього був томний, замучений, і говорив він тихо, ледве дихаючи, як вмирущий.

— Ви в якій справі? — звернувся він до прохачки в допотопному салопі, дуже схожої ззаду на великого жука-гнойовика.

— Бачите, ваше превосходительство, — почала скоромовкою прохачка, — чоловік мій, колезький асесор Щукін, прохворів п’ять місяців, і поки він, пробачте, лежав удома і лікувався, йому без усякої причини відставку дали, ваше превосходительство, а коли я пішла за його платнею, вони, бачите, вирахували з його платні двадцять чотири карбованці тридцять шість копійок! За що? — питаю. — «А він, каже, із товариської каси брав і за нього інші чиновники ручилися». Як же так? Хіба він міг без моєї згоди брати? Це неможливо, ваше превосходительство. Та чому таке? Я жінка бідна, тільки й годуюся пожильцями… Я квола, беззахисна. Від усіх кривду терплю і ні від кого доброго слова не чую…

Прохачка закліпала очима і полізла в салоп по хустку. Кістунов узяв у неї прохання і почав читати.

— Дозвольте, як же це так? — знизав він плечима. — Я нічого не розумію. Очевидно, ви, пані, не туди потрапили. Ваше прохання по суті зовсім до нас не стосується. Ви потрудіться звернутися до того відомства, де служив ваш чоловік.

— І-і, батечку, я в п’яти місцях уже була і скрізь навіть прохання не взяли! — сказала Щукіна. — Я вже зовсім була розгубилася та спасибі, дай бог здоров’я зятю Борисові Матвійовичу, порадив до вас сходити. «Ви, каже, матусю, зверніться до пана Кістунова: він впливова людина, для вас усе може зробити»… Допоможіть, ваше превосходительство!

— Ми, пані Щукіна, нічого не можемо для вас зробити. Зрозумійте ви: ваш чоловік, наскільки я можу судити, служив по військово-медичному відомству, а наша установа цілком приватна, комерційна, у нас банк. Як не зрозуміти цього!

Кістунов ще раз знизав плечима і повернувся до пана у військовій уніформі, з флюсом.

— Ваше превосходительство, — проспівала жалібним голосом Щукіна, — а що чоловік хворий був, у мене лікарська посвідка є. Ось вона, подивіться, прошу вас!

— Чудово, я вірю вам, — сказав роздратовано Кістунов, — але, ще раз кажу, — це до нас не стосується. Дивно і навіть смішно! Невже ваш чоловік не знає, куди вам звертатися?

— Він, ваше превосходительство, у мене нічого не знає! Заторочив одне: «Не твоє діло! пішла геть!» та й годі. А чиє ж це діло? Адже на моїй шиї вони сидять! На мої-і-й!

Кістунов знову повернувся до Щукіної і став пояснювати їй різницю між відомством військово-медичним і приватним банком. Та уважно вислухала його, кивнула на знак згоди головою і сказала:

— Так, так, так… Розумію, батечку. В такому разі, ваше превосходительство, накажіть видати мені хоч п’ятнадцять карбованців. Я згодна не все відразу!

— Ух! — зітхнув Кістунов, одкидаючи назад голову. — Вам не втовкмачиш! Та зрозумійте, що звертатися до нас з подібним проханням так само дивно, як подавати заяву про розлуку, наприклад, в аптеку, або в пробірну палатку. Вам не доплатили, але ж ми тут при чому?

— Ваше превосходительство, заставте вічно бога молити, пожалійте мене, сироту, — заплакала Щукіна. — Я жінка беззахисна, квола… Замучилася до смерті… І з пожильцями судись, і за чоловіка клопочися, і по хазяйству бігай, а тут іще говію, і зять без посади… Тільки сама слава, що п’ю та їм, а сама ледве на ногах стою… Цілісіньку ніч не спала.

Кістунов відчув серцебиття. Зробивши страдницьке лице й притиснувши руку до серця, він знову почав пояснювати Щукіній, але голос його урвався.

— Ні, пробачте, я не можу з вами говорити, — сказав він і махнув рукою. — У мене голова пішла обертом. Ви і нам заважаєте, і час марнуєте. Ух!.. Олексію Миколайовичу, — звернувся він до одного із службовців, — поясніть ви, будь ласка, пані Щукіній!

Кістунов, обійшовши всіх прохачів, пішов до себе в кабінет і підписав з десяток паперів, а Олексій Миколайович усе ще возився з Щукіною. Сидячи у себе в кабінеті, Кістунов довго чув два голоси: монотонний, стриманий бас Олексія Миколайовича і плаксивий, верескливий голос Щукіної.

— Я жінка беззахисна, квола, я жінка хвороблива, — говорила Щукіна. — На око, може, я й дужа, а коли розібратися, так у мене жодної жилочки нема здорової. Ледве на ногах стою, і апетиту позбулася… Кофій сьогодні пила, і без усякого задоволення.

А Олексій Миколайович пояснював їй різницю між відомствами і складну систему надсилання паперів. Скоро він стомився і його замінив бухгалтер.

— Яка ж огидна баба! — обурювався Кістунов, нервово ламаючи пальці і раз у раз підходячи до графина з водою. — Це ідіотка, дуб! Мене замучила і їх заїздила, підла! Ух… серце б’ється!

Через півгодини він подзвонив. Зайшов Олексій Миколайович.

— Що у вас там? — томно запитав Кістунов.

— Та ніяк не втовкмачимо, Петре Олександровичу! Просто замучились! Ми їй про Хому, а вона про Ярему!

— Я… я не можу її голосу чути… Захворів я… несила терпіти…

— Покликати швейцара, Петре Олександровичу, хай її виведе.

— Ні, ні! — злякався Кістунов. — Вона вереск зніме, а в цім домі багато квартир, і про нас чорт знає що можуть подумати… Ні, ви вже, голубчику, як-небудь постарайтеся пояснити їй.

За хвилину знову почулося гудіння Олексія Миколайовича. Минуло чверть години, і на зміну його басу, задзижчав сильний бухгалтерів тенорок.

— Страшенно підла! — обурювався Кістунов, нервово здвигаючи плечима. — Дурна, аж світиться, чорт би її узяв. Здається, в мене знову подагра розігрується… Знову мігрень…

У сусідній кімнаті Олексій Миколайович, знемігшись, нарешті, постукав пальцем по столу, потім себе по лобі.

— Одне слово, у вас на плечах не голова, — сказав він, — а ось що…

— Ну, нічого, нічого… — образилась стара. — Своїй жінці постукай… Шпара! Не дуже рукам волю давай.

І, дивлячись на неї люто, несамовито, ніби бажаючи проковтнути її, Олексій Миколайович промовив тихим, придушеним голосом:

— Геть звідси!

— Що-о? — заверещала раптом Щукіна. — Та як ви смієте? Я жінка квола, беззахисна, я не дозволю! Мій чоловік колезький асесор! Шпара отака! Піду до адвоката Дмитра Карловича, то від тебе мокре місце залишиться! Трьох пожильців засудила, а за твої грубіянські слова ти в мене в ногах наваляєшся. Я до вашого генерала піду. Ваше превосходительство! Ваше превосходительство!

— Забирайся геть звідси, холера! — прошипів Олексій Миколайович.

Кістунов одчинив двері й визирнув до присутствія.

— Що таке? — запитав він плачливим голосом.

Щукіна, червона, як рак, стояла посеред кімнати, і поводячи очима, тикала в повітря пальцями. Службовці банку стояли по боках і, теж червоні, видимо замучені, розгублено переглядалися.

— Ваше превосходительство, — кинулася до Кістунова Щукіна. — Ось цей, ось самий… ось цей… (вона показала на Олексія Миколайовича) постукав себе пальцем по лобі, а потім по столу… Ви звеліли йому мою справу розібрати, а він глузує! Я жінка квола, беззахисна… Мій чоловік колезький асесор, і сама я майорська дочка!

— Гаразд, пані, — простогнав Кістунов, — я розберу… вживу заходів… Ідіть собі… потім…

— А коли ж я одержу, ваше превосходительство? Мені сьогодні гроші потрібні!

Кістунов тремтячою рукою провів себе по лобі, зітхнув і знову почав пояснювати:

— Пані, я вже вам говорив… Тут банк, установа приватна, комерційна… Чого ж ви від нас хочете? І зрозумійте толком, що ви нам заважаєте.

Щукіна вислухала його й зітхнула.

— Так, так… — погодилася вона. — Тільки вже ви, ваше превосходительство, зробіть ласку, заставте вічно бога молити, будьте батьком рідним, захистіть. Коли медичної посвідки мало, то я можу і з участка посвідчення принести… Накажіть видати мені гроші!

У Кістунова замиготіло в очах. Він видихнув усе повітря, скільки його було в легенях, і у знемозі опустився на стілець.

— Скільки ви хочете одержати? — спитав він кволим голосом.

— Двадцять чотири карбованці тридцять шість копійок.

Кістунов вийняв з кишені бумажник, дістав звідти четвертний білет і подав його Щукіній.

— Беріть і… йдіть звідси!

Щукіна загорнула в хусточку гроші, заховала і, зморщивши обличчя в солодку, делікатну, навіть кокетливу усмішечку, запитала:

— Ваше превосходительство, а чи не можна моєму чоловікові знову поступити на роботу?

— Я поїду… хворий… — сказав Кістунов томним голосом. — У мене страшенне серцебиття.

По від’їзді його Олексій Миколайович послав Микиту по лавровишневі краплі і всі, випивши по двадцять крапель, сіли до роботи, а Щукіна потім годин зо дві ще сиділа в передпокої і розмовляла з швейцаром, чекаючи, коли повернеться Кістунов.

Приходила вона і на другий день.

1887