Аріадна

На чардаку пароплава, що йшов з Одеси до Севастополя, якийсь панок, досить вродливий, з кругленькою борідкою, підійшов до мене прикурити й сказав:

— Зверніть увагу на отих німців, що сидять коло рубки. Як зійдуться німці або англійці, то розмовляють про ціну на вовну, про врожай, про свої особисті справи; а от чому це так, що коли зійдемося ми, росіяни, то розмовляємо про жінок та високі матерії? А головне — про жінок.

Обличчя цього панка було вже знайоме мені. Напередодні ми поверталися одним поїздом з-за кордону, і в Волочиському я бачив, як він під час митницького огляду стояв разом з дамою, своєю супутницею, перед цілою купою валіз та кошів, повних жіночих уборів, і який він був зніяковілий та пригнічений, коли довелося платити мито за якусь шовкову ганчірку, а його супутниця протестувала й комусь нахвалялася поскаржитися; далі дорогою до Одеси я бачив, як він носив у жіночий відділ то пиріжки, то помаранчі.

Було вогкувато, злегенька похитувало, і дами пішли до своїх кают. Панок з кругленькою борідкою сів поруч мене й говорив далі:

— Так, коли росіяни сходяться, то розмовляють лише про високі матерії та про жінок. Ми такі інтелігентні, такі поважні, що прорікаємо самі істини і можемо розв’язувати питання лише з найвищої категорії. Російський актор не вміє пустувати, він у водевілі грає глибокодумно. Отак і ми: коли доводиться розмовляти про дурниці, то ми трактуємо їх конче з найвищого погляду. Це брак сміливості, щирості й простоти. А про жінок ми, на мою думку, тому так часто розмовляємо, що ми незадоволень. Ми надто ідеально дивимося на жінок і ставимо вимоги, невідповідні до того, що спроможна дати дійсність; ми дістаємо далеко не те, чого хочемо, і в наслідку — незадоволення, розбиті надії, біль душі, а вже що кому болить, то той про те й гомонить. Вам не нудно провадити далі цю розмову?

— Ні, аж ніяк.

— Коли так, то дозвольте відрекомендуватися, — мовив мій бесідник, злегенька підвівшись: — Іван Ілліч Шамохін, московський поміщик до деякої міри… Вас я добре знаю.

Він сів і провадив далі розмову, ласкаво й щиро дивлячись мені в обличчя:

— Оці повсякчасні розмови про жінок якийсь філософ середньої руки, подібний до Макса Нордав, пояснив би еротичним божевіллям або тим, що ми кріпаки та інше, а я на цю справу дивлюся не так. Скажу ще раз: ми незадоволені, бо ми ідеалісти. Ми хочемо, щоб істоти, які родять нас і наших дітей, були вищі від нас, вищі над усе на світі. Поки ми молоді, то поетизуємо й обгожуємо тих, у кому закохуємося; кохання й щастя у нас — синоніми. У нас в Росії шлюб без кохання зневажають, хтивість смішна й викликає огиду, а найбільший успіх мають ті романи й повісті, де жінки вродливі, поетичні й надземні, і коли росіянин здавна захоплюється Рафаелевою мадонною або заклопотаний жіночою емансипацією, то, запевняю вас, тут нема жодної штучності. Але лихо ось яке. Ледве ми одружуємося або сходимося з жінкою, минає яких там два-три роки, як ми відчуваємо себе розчарованими, одуреними; сходимося з іншими — і знов розчарування, знову жах, і кінець-кінцем переконуємося, що жінки брехливі, дріб’язкові, марнолюбні, несправедливі, нерозвинені, жорстокі, одно слово — не тільки не вищі, а навіть без міри нижчі від нас, чоловіків. І нам, незадоволеним, одуреним, доводиться лише бурчати й при нагоді говорити про те, на чому ми так жорстоко опеклися.

Поки Шамохін говорив, я спостеріг, що російська мова й російське оточення завдавали йому великої втіхи. Це певно тому, що за кордоном він дуже затужив за батьківщною. Вихваляючи росіян і надаючи їм надзвичайного ідеалізму, він не казав лихого слова про чужоземців, і це збуджувало симпатію до його. Було також помітно, що на душі в його негаразд і йому хочеться говорити більше про себе самого, ніж про жінок, і що доведеться мені таки переслухати якусь довгу історію, подібну до сповіді.

Та й справді, коли ми замовили пляшку вина й випили по склянці, він почав так:

— Пригадую собі, що в якійсь Вельтмановій повісті хтось каже: «оце так історія». А другий відповідає йому: «ні, це не історія, а лише інтродукція до історії». Отак і те, що я говорив до цього часу, є лише інтродукція, а мені власне хочеться розповісти вам свій останній роман. Вибачте, що ще раз запитаю: чи вам не докучило слухати?

Я сказав, що не докучило, і він оповідав далі:

— Діється це в Московській губернії, в одному з її північних повітів. Природа тут, повинен вам сказати, дивна. Садиба наша стоїть на високому березі прудкої річки, коло так званого «биркого» місця, де вода шумить удень і вночі; уявіть же собі великий, старий сад, захисні квітники, пасіку, город, а внизу річка з кучерявим верболозом, який під велику росу видається трошки матовим, ніби сивіє, а по той бік леваду, за левадою на горбі страшний, темний бір. У цьому бору рижків плодиться сила-силенна і в самій гущавині живуть лосі. Я помру, заб’ють мене в труну, а мені все, здається, снитимуться ранні ранки, коли, пам’ятаєте, очам боляче від сонця, або чудові весняні вечори, коли в саду й за садом кричать солов’ї та деркачі, а з села долітає гармошка, — дома грають на роялі, шумить ріка, одно слово — така музика, що кортить і плакати й голосно співати. Польової землі у нас небагато, але в пригоді стають луки, бо щорічно дають разом з лісом близько тисяч двох. Я в батька єдиний син, обоє ми люди скромні і цих грошей, додавши ще батькову пенсію, цілком вистачало. Перших три роки по скінченні університету я пробув на селі, господарював і ввесь час дожидав, що мене кудись оберуть, а головне — я був закоханий в одній напрочуд вродливій чарівній дівчині. Була то сестра мого сусіда поміщика Котловина, збанкрутованого пана, у якого в маєтку були ананаси, надзвичайні персики, громові охильники, фонтан посеред двору і в той же час ні копійки за душею. Він нічого не робив, нічого не вмів, був якийсь кволий, ніби зроблений з пареної ріпи; лікував селян гомеопатією і захоплювався спиритизмом. А втім, людина з його була лагідна й недурна, та не горнеться моя душа до отаких добродіїв, що розмовляють з духами й лікують бабів магнетизмом. Насамперед, у розумово поневолених людей раз-у-раз буває плутанина в розуміннях, і розмовляти з ними дуже важко, а по-друге, вони здебільша нікого не люблять, з жінками не живуть, а така таємничість впливає на чутливих людей неприємно. Та й на вигляд він мені не подобався. Був він високий, товстий, білий, з невеличкою головою, з маленькими блискучими очима, з білими пухкими пальцями. Він вам не стискав руку, а м’яв. І все бувало перепрошує. Прохає чогось — «пробачте», дає — також «пробачте». Що ж до його сестри, то це особа цілком з іншої опери. Треба вам знати, що в дитинстві й юнацтві я не був знайомий з Котловичами, бо мій батько був професором у N, і ми довго жили в провінції, а коли я познайомився з ними, то цій дівчині було вже двадцять два роки і вона давно вже встигла й інститут скінчити, і прожити років зо два, зо три в Москві з багатою тіткою, що вивозила її в світ. Коли я познайомився і мені вперше довелося розмовляти з нею, то мене насамперед здивувало її незвичайне й прекрасне ім’я — Аріадна. Воно так їй личило. Це була брюнетка, дуже худа, дуже тонка, гнучка, струнка, надзвичайно граціозна, з надзвичайно шляхетними рисами обличчя. І в неї блищали очі, але в брата вони блищали холодно й солодкаво, як цукерки, а в її очах сяяла молодість, красна та пишна. Вона скорила мене з першого ж дня знайомства, — та так воно й мусіло бути. Перші вражіння були такі владні, аж я й досі не розлучаюся з ілюзіями, мені ще й тепер хочеться думати, що природа, коли вона творила цю дівчину, мала якийсь широкий дивний задум. Аріаднин голос, її кроки, брилик і навіть відбитки її ніжок на піскуватому березі, де вона вудкою ловила пічкурів, будили в мені радість, жагучу жадобу життя. З чудового обличчя й прекрасних форм я робив висновки про душевну організацію, і кожне Аріаднине слово, кожна усмішка захоплювали мене, вабили й примушували вірити в її високу душу. Вона була ласкава, балакуча, весела, проста з людьми, поетично вірувала в бога, поетично міркувала про смерть, і в її психічному складі було таке багатство відтінків, що навіть своїм хибам вона вміла надавати чогось особливого, милого. Скажімо, потрібний їй був новий кінь, а грошей немає, — ну, не біда. Можна щось там продати або заставити, а коли прикажчик присягається, що нічого не можна ні продати, ані заставити, то можна здерти з фліґелів залізні дахи і позбувати їх на фабрику, або саме в гарячу пору погнати робочі коні на ярмарок і продати там за безцінь. Такі нестримані бажання часом призводили до розпачу всіх у маєтку, але виявляла вона їх з такою грацією, що їй, кінець-кінцем, усе пробачалося і все дозволялося, як богині або Цезаревій жінці. Кохання моє було зворушливе, і його незабаром усі спостерігли: і мій батько, й сусіди, й мужики. І всі мені спочували. Коли іноді я частував робітників горілкою, то вони вклонялися й казали:

— Дай вам боже одружитися з Котловичевою панною!

Та й сама Аріадна знала, що я її люблю. Вона не раз приїздила до нас верхи або шарабаном і перебувала часом цілі дні зо мною та з батьком. З моїм стареньким вона заприязнилася, і він навіть учив її кататися на велосипеді, — це була його улюблена розвага. Пригадую, як одного разу ввечері вони зібралися кататися і я допомагав їй сісти на велосипед, і тоді вона була така хороша, що мені здавалося, ніби я, доторкаючись до неї, обпікав собі руки. Я тремтів від захоплення, і коли вони обоє, старий і вона, гарні, стрункі, покотили поруч по шосе і вороний кінь, яким їхав напроти їх прикажчик, кинувся вбік, то мені здалося, ніби він кинувся через те, що також був уражений красою. Моє кохання, моя приклонність зворушували Аріадну, розчулювали її, і їй жадібно хотілося й самій бути такою зачарованою, як я, і відповідати мені також коханням. Адже ж це так поетично!

Але любити як слід, так, як я, вона не спроможна була, бо була холодна і вже досить зіпсована. У їй сидів уже біс, який вдень і вночі шептав їй, що вона чарівна, богорівна, і вона, безперечно не знаючи, навіщо сама створена і навіщо їй дали життя, уявляла себе в майбутньому конче багатою й шляхетною; їй марилися бенкети, верхогони, лівреї, розкішна вітальня, свій салон і цілий рій графів, князів, послів, славетних художників та артистів, і все це вклоняється їй і захоплюється її красою та туалетами… Така жага влади й особистих успіхів і такі постійні думки, скеровані ввесь час в один бік, вихолоджують людей, і Аріадна була холодна: і до мене, й до природи, і до музики.

А час минав, а послів не було та й не було; Аріадна все жила в свого брата — спірита. Справи йшли все на гірше, їй уже ні за що було купувати собі вбрання та брилики і доводилося хитрувати та викручуватися, щоб приховувати свою бідність.

Як на те, коли вона ще жила в Москві в тітки, її сватав якийсь князь Мактуєв, людина багата, але цілком нікчемна. Вона рішуче відмовила йому. А тепер часом її ятрив червак каяття: і навіщо було відмовляти? Як наш мужик дме з огидою на квас із тарганами, а таки п’є, отак і вона гидливо морщилася, згадуючи князя, а таки говорила мені:

— Як там не кажіть, а в титулові є щось незрозуміле, чарівне…

Вона мріяла про титул, сяйво, і в той же час їй не хотілося випустити з рук і мене. Хоч як там собі мрій про послів, а серце таки не камінь і жаль бере за свою молодість. Аріадна силкувалася закохатися, удавала, ніби любить, і навіть присягалася, що кохає мене. Але я людина нервова, чутка, і коли мене люблять, то я відчуваю це навіть на віддаленні, без запевнень і присягань, а тут віяло на мене холодом, і коли вона говорила мені про кохання, то мені здавалося, ніби я чую спів металевого солов’я. Аріадна сама відчувала, що їй не вистачає пороху, їй було прикро, і я не раз бачив, як вона плакала. А то, уявіть собі, вона раптом обняла мене рвучко та й поцілувала, — це сталося ввечері, на березі, — і я бачив по очах, що вона мене не любить, а обняла простісінько з цікавості, щоб перевірити себе: а що, мовляв, вийде з цього? І мені стало страшно. Я взяв її за руки та й промовив у розпачі:

— Ці пестощі без кохання завдають мені муки.

— Який ви… дивак! — сказала вона з досадою й відійшла. Напевне минув би ще рік-другий і я б одружився з рею, на тому б і був край цій історії, але долі заманулося влаштувати наш роман в іншій спосіб. Трапилося так, що на нашому обрії з’явилася нова особа. До Аріадниного брата приїхав погостювати його університетський товариш Лубков, Михайло Іванович, мила людина, про яку фурмани й лакеї казали: «преціка-авий пан». Отакий собі середній на зріст, худенький, лисий, обличчя, як у порядного буржуа, не інтересне, але благообразне, бліде, з жорсткими, викоханими вусами, на шиї гусяча шкура з прищиками, великий борлак. Ходив він у pince-nez на широкій, чорній стрічці, гаркавив, не вимовляючи ні р, ні л, так що, наприклад, слово «сделал» у його виходило так: «сдевав». Був він раз-у-раз веселий, усе йому було смішно. Одружився він якось так на диво по-дурному, у двадцять років, узяв за жінкою два будинки в Москві, під Дівичим, взявся за ремонт і будування лазні, збанкрутував ущент, і тепер його жінка й четверо дітей жили в «Східних номерах», терпіли злидні, а він мусів утримувати їх_; — і це йому також було смішне. Йому було 36 років, а жінці його вже 42, — і це також було смішне. Мати його чванькувата, надута особа, з дворянськими претензіями, зневажала його жінку й жила нарізно з цілою зграєю собак та котів, і він мусів видавати їй окремо по 75 карбованців на місяць. Та й сам він був людиною із смаком, любив поснідати в «Слов’янському Базарі» та пообідати в «Ермітажі». Грошей треба було дуже багато, а дядько давав йому лише по дві тисячі на рік, цього не вистачало, і він цілісінький день ганяв по Москві, як то кажуть, висолопивши язика, й шукав, де б йому перехопити в позичку, — і це також було смішне. Приїхав він до Котловича, як казав, на те, щоб відпочити на лоні природи від родинного життя. Під час обіду, вечері, на проходках він говорив нам про свою жінку, про матір, про кредиторів, судових приставів і сміявся з їх, сміявся з себе й запевняв, ще через отаку спритність у позичках він придбав багато приємних знайомих. Сміявся він безперестанку, та й ми сміялися. При йому й час ми почали перебувати в інший спосіб. Я був прихильніший до тихих, як то кажуть, ідилічних утіх: любив ловити вудкою рибу, увечері гуляти, ходити по гриби. А Лубков давав перевагу пікнікам, ракетам, полюванню з гончаками. Він разів зо три на тиждень вигадував пікніки, і Аріадна з серйозним натхненним обличчям занотовувала на папірчикові устриці, шампанське, цукерки й посилала мене до Москви, звичайно, не питаючись, чи є в мене гроші. А на пікніках тости, сміх і знов веселі оповідання про те, яка стара в його жінка, які в матері тлусті собачки, які милі люди оті кредитори…

Лубков кохався в природі, але дивився на неї як на щось давно вже відоме і до того ще й таке, що, по суті, стоїть незрівнянно нижче від його і створене лише на втіху йому. Бувало зупиниться отак перед якимсь чудовим пейзажем та й скаже; «От добре було б отут чайку напитися!» Одного разу, побачивши Аріадну, що йшла ще далеко з парасолем, він кивнув у той бік та й каже:

— Вона худа і це мені до вподоби. Я не люблю товстих.

Мене це обурило. Я попрохав його не висловлюватися так при мені про жінок. Він подивився на мене здивовано й сказав:

— Що ж тут такого поганого, що я люблю худих і не люблю товстих?

Я нічого йому не відповів. Згодом, якось під веселу руч і трошки на підпитку, він сказав:

— Я спостеріг, що ви Аріадні Григорієвні подобаєтеся. Дивуюсь вам, чому ви ґав ловите.

Я зніяковів від таких слів і соромливо висловив йому свій погляд на кохання й на жінок.

— Не знаю, — зітхнув він. — На мою думку, жінка є жінка, мужчина є мужчина. Нехай і так, що Аріадна Григорієвна, як ви кажете, поетична й натхненна, але з цього ще не виходить, що вона повинна бути поза законами природи. Ви ж самі бачите, що вона вже в таких літах, коли їй потрібний чоловік або коханець. Я поважаю жінок не менше, ніж ви, але гадаю, що певні взаємини не виключають поезії. Поезія сама собою, а коханець сам собою. Так само, як у сільському господарстві: краса природи сама собою, а прибуток з лісів та полів сам собою.

Коли я з Аріадною ловив пічкурів, Лубков лежав тут таки на піску й посміювався з мене або навчав мене, як жити на світі.

— Дивуюсь, добродію, як це ви живете на світі без роману! — говорив він. — Ви молодий, гарний, інтересний, — одно слово, мужчина хоч куди, а живете як той чернець. Ох, ці вже мені старі в 28 років! Я старший від вас мало не на десять років, а хто з нас молодший? Аріадно Григорієвно, хто?

— Звичайно, ви, — відповіла йому Аріадна.

І коли йому вже надокучало наше мовчання і та уважність, з якою ми дивилися на поплавці, він ішов собі додому, а вона казала, поглядаючи на мене сердито:

— Справді, ви не мужчина, а якась, прости господи, кваша. Мужчина повинен захоплюватись, божеволіти, робити помилки, страждати. Жінка пробачить вам і зухвальство й нахабство, але ніколи в світі на пробачить оцієї вашої уміркованості.

Вона не жартома розгнівалася й провадила далі:

— Щоб мати успіх, треба бути рішучим і сміливим. Лубков не такий гарний, як ви, але він інтересніший від вас і раз-у-раз матиме успіх у жінок, бо він не такий, як ви, він мужчина…

І навіть якась жорстокість відчувалася в її голосі. Одного разу вона підчас вечері, не вдаючись до мене, завела розмову про те, що якби вона була мужчиною, то не кисла б на селі, а поїхала б подорожувати, жила б зимою десь за кордоном, наприклад, в Італії. О, Італія! Тут мій батько ненароком додав гарту; він довго розповідав про Італію, як там хороше, яка чудова природа, які музеї. Аріадна враз запалилася бажанням їхати до Італії. Вона навіть кулаком об стіл ударила і очі їй заблищали: їхати!

І пішли далі розмови, як гарно буде в Італії, — ах, Італія, «ах» та «ох» — і так щодня, і коли Аріадна дивилася мені через плече, то з її холодного і впертого виразу я розумів, що вона вже в своїх мріях скорила собі Італію з усіма її салонами, шляхетними чужоземцями й туристами і що вже її ніяк не можна вдержати. Я радив почекати трохи, відкласти подорож на рік-другий, але вона гидливо морщилася й говорила:

— Ви умірковані, як стара баба!

А Лубков обстоював подорож. Він казав, що це обійдеться дуже дешево і що й він з охотою поїде до Італії і відпочине там від родинного життя. Я, каюся, поводився наївно, як той гімназист. Не з ревнощів, а прочуваючи щось страшне, надзвичайне, я намагався, коли було можливо, не залишати їх удвох, і вони глузували з мене. Наприклад, коли я входив, вони удавали, ніби от-от цілувалися і т. ін.

Аж ось одного чудового ранку з’являється до мене її пухкий, білий брат-спірит і виявляє бажання поговорити зі мною віч-у-віч. Це була людина безвільна; не зважаючи на вихованість і делікатність, він ніяк не міг стримати себе, щоб не перечитати чужого листа, коли він лежав перед ним на столі. І тепер у розмові він признався, що ненароком перечитав листа від Лубкова до Аріядни.

— З цього листа я довідався, що вона незабаром виїздить за кордон. Любий друже, я такий схвильований! З’ясуйте мені, будь ласка, я нічого не розумію.

Коли він говорив це, то тяжко дихав, дихав мені просто в обличчя, і від його пахло вареною яловичиною.

— Вибачте, я звіряюся вам з таємницями цього листа, — говорив він далі, — але ви друг Аріадні, вона вас поважає. Може ви що знаєте? Вона хоче їхати, але з ким? Добродій Лубков і собі збирається їхати з нею. Вибачте, але це навіть дивно з боку добродія Лубкова. Він — жоната людина, має дітей, а тим часом признається в коханні, пише Аріадні «ти». Вибачте, але це дивна річ!

Я похолов, руки й ноги мені заніміли, і я відчув у грудях такий біль, наче туди поклали трикутного каменя. Котловин, знеможений, упав на крісло і руки йому позвисали, як батоги.

— Що ж я можу вдіяти? — спитав я.

— Умовити її, переконати… Самі подумайте: що їй Лубков? Чи ж він їй до пари? Ох, господи, який це жах, який жах! — провадив він далі, вхопившися за голову. — У неї такі чудові партії, як Мактуєв і… і інші. Князь боготворить її, і не далі, як у середу минулого тижня, його покійний дід Іларіон рішуче, як двічі по двоє чотири, запевняв, що Аріадна буде йому жінкою. Рішуче! Дід Іларіон уже мертвий, але це напрочуд розумна людина! Духа його ми викликаємо щодня.

По цій розмові я не спав цілісіньку ніч, хотів застрелитись. Уранці я написав п’ять листів і всі чисто подер на дрібні шматки, далі ридав у клуні, а далі взяв у батька грошей і поїхав на Кавказ, не попрощавшись.

Звичайно, жінка є жінка і мужчина є мужчина, але невже це все таке ж просте за наших часів, як було перед потопом, і невже мені, культурній ‘людині, обдарованій складною духовною організацією, доводиться з’ясовувати своє палке поривання до жінки лише тим, що форми тіла в неї не такі, як у мене? О, який би це був жах! Мені хочеться думати, що геній людини, боровшися з природою, боровся також і з фізичним коханням, як із ворогом, і що, коли він і не переміг, то йому проте пощастило оплутати це почуття мережею ілюзій братерства й любові; і для мене принаймні це вже не тільки функція мого тваринного організму, як у собаки чи жаби, а справжнє кохання, і кожні обійми бувають одухотворені чистим сердечним поривом і пошаною до жінки. Справді, огиду до тваринного інстинкту виховувано віками в сотнях поколінь, вона перейшла до мене в спадок разом з кров’ю і становить частину моєї істоти, і коли я тепер поетизую кохання, то хіба ж це не так само натурально й конче потрібно в, наші часи, як те, що мої вушні раковини нерухомі та що я не вкритий вовною? Мені здається, так мислить більшість культурних людей, бо тепер уже відсутність у коханні морального й поетичного елементу вважають за явище атавізму; кажуть, що вона є симптом виродження, багатьох недуг психічних. Правда, поетизуючи кохання, ми вбачаємо в тих, кого любимо, гарні властивості, яких у них часто-густо не буває, ну, а це становить джерело, звідки випливають раз-у-раз наші помилки, наші страждання. Але, вже краще, на мою думку, хай буде так, як є, тобто краще страждати, ніж заспокоювати себе тим, що жінка є жінка, а мужчина є мужчина.

У Тіфлісі я одержав від батька листа. Він писав, що Аріадна Григорієвна певного числа вибула за кордон, маючи на думці прожити там цілу зиму. За місяць я повернувся додому. Була вже осінь. Щотижня Аріадна надсилала до мого батька листи на пахучому папері, дуже інтересні, написані чудовою літературною мовою. Я гадаю, що кожна жінка може бути письменницею. Аріадна дуже докладно писала про те, як їй важко було помиритися з тіткою й випросити в неї на дорогу тисячу карбованців і як довго вона розшукувала в Москві одну свою далеку родичку, стареньку, щоб умовити її поїхати разом. Від такого надміру подробиць надто вже пахло вигаданістю, і я зрозумів, звичайно, що ніякої в неї супутниці не було. Трохи згодом і я одержав від неї листа, також пахучого й літературного. Вона писала, що скучає за мною та за моїми хорошими, розумними, закоханими очима, дружньо докоряла, що я марно трачу свою молодість, кисну на селі в той час, як міг би, так як от вона, жити в раю, під пальмами, вбирати в себе аромат помаранчевих дерев. І підписалася так: «покинутая ваша Аріадна». Далі днів за два другий лист такого ж ґатунку й підпис: «ваша забута». Мені затьмарилося в голові. Любив я її палко, снилася вона мені щоночі, а тут ще «покинута», «забута» — до чого це? на віщо? — а тут ще й сільська нудьга, довгі вечори, тягучі думки про Лубкова… Невідомість ятрила мене, отруювала мені дні й ночі, сили вже моєї не було. Я не витерпів і поїхав.

Аріадна кликала мене до Аббації. Я приїхав туди ясного, теплого дня по дощі, краплини якого ще висіли на деревах, і спинився в тому ж таки величезному, подібному до касарні dépendance і, де жили Аріадна й Лубков. їх не було вдома. Я подався до тамтешнього парку, поблукав по алеях, а тоді сів. Пройшов повз мене австрійський генерал, заклавши руки назад, у таких самих червоних лампасах, в яких ходять наші генерали. Провезли в колясочці дитину, і колеса вищали на вогкому піску. Пройшов ветхий дід, хворий на жовтуху, юрба англійок, ксьондз, а тоді знов австрійський генерал. Почвалали до ятки воєнні музики, що оце тільки приїхали з Фіюме, з блискучими сурмами; заграла оркестра. Ви бували коли-небудь в Аббації? Це брудне слов’янське містечко з однією лише вулицею, яка смердить і якою по дощі не можна пройти без калош. Я так багато й щоразу з таким замилуванням читав про цей рай земний, що, коли я згодом, підкотивши штани, обережно переходив вузьку вулицю і з нудьги купував жорсткі груші в старої баби, яка, пізнавши в мені росіянина, казала «чітірі», «давадцать», і коли я здивовано запитував себе, куди ж мені кінець-кінцем іти і що мені тут робити, і коли я обов’язково зустрічав росіян, таких одурених, як і сам, то мені робилося прикро й соромно.

Тут є тиха бухта, де ходять пароплави й човни з різнобарвними вітрилами; звідціля видко й Фіюме, і далекі острови, оповиті фіалковою імлою, і це було б мальовниче, коли б краєвид бухти не заступали готелі та їхні dèpandance, безглуздої міщанської архітектури, якими увесь цей зелений берег зажерливі крамарі забудували так, що здебільша ви нічого не бачите в раю, окрім вікон, терас та майданчиків з білими столиками та чорними лакейськими фраками. Тут є парк, який ви знайдете в кожному закордонному курорті. І темна, непорушна, мовчазна зелень пальм, і яскраво-жовтий пісок на алеях, і яскраво-зелені лави, і виблискування ревучих солдатських сурем, і червоні генералові лампаси — все це набридає за десять хвилин. А тим часом ви чомусь повинні прожити тут десять днів, десять тижнів. Змушений тягатися по цих курортах, я все дужче переконувався, як невигідно й скупо живеться на світі ситим та багатим, яка млява й квола в їх фантазія, які несміливі їхні смаки та бажання. І в скільки разів щасливіші від їх оті старі й молоді туристи, що, не маючи грошей на те, щоб жити по отелях, перебувають, де доведеться, тішаться морськими краєвидами з високих гір, лежачи на зеленій траві, ходять пішки, бачать зблизька ліси, села, спостерігають звичаї країни, чують її пісні, закохуються в її жінках…

Поки я сидів у парку, почало смеркати, і в сутінках з’явилася моя Аріадна, елеґантна й одягнена як принцеса; за нею йшов Лубков, вдягнений в усе нове й широке, куплене, певно, в Відні.

— Чого ж ви сердитесь? — говорив він. — Що я вам зробив?

Побачивши мене, вона скрикнула з радости, і коли б це було не в парку, напевно, кинулася б мені на шию; вона міцно стискала мені руки й сміялася, а я й собі сміявся і мало не плакав, схвильований. Почалось розпитування: як там на селі, що з батьком, чи бачив я її брата та ін. Вона вимагала, щоб я дивився їй у вічі, і питала, чи пам’ятаю я пічкурів, наші невеличкі сварки, пікніки…

— А подумати, яке це все було хороше! — зідхнула вона. — Але ми й тут живемо не нудьгуючи. У нас є багато знайомих, мій любий, мій хороший. Завтра я відрекомендую вас одній російський родині. Та тільки, будь ласка, купіть собі іншого бриля. — Вона оглянула мене й зморщилася — Аббація — це вам не село, — мовила вона. — Тут треба бути комільфо.

Потім ми пішли до ресторану. Аріадна ввесь час сміялася, пустувала і звала мене любим, хорошим, розумним і ніби очам своїм віри не йняла, що я з нею. Так висиділи ми до одинадцятої й порозходились, дуже вдоволені і з вечері й один з одного. Другого дня Аріадна відрекомендувала мене російській родині: «син відомого професора, наш сусіда по маєтку». Розмовляла вона з цією родиною лише про маєтки та врожаї і все посилалася на мене. Їй хотілося удавати дуже багату дідичку і, далебі, з цим їй щастило. Поводилася вона, чудово, як правдива аристократка, якою вона таки й була з походження.

— Але ж і тіточка! — сказала вона несподівано, дивлячись на мене з усмішкою. — Ми з нею трошки посварилися, і вона майнула собі до Мерану. Як це вам подобається?

Згодом, коли ми гуляли з нею в парку, я спитав:

— Про яку це ви тітку говорили сьогодні? Що це ще за тітка така?

— Це свята брехня, — засміялася Аріадна. — Вони не повинні знати, що я без компаньйонки. — Хвилину помовчавши, вона пригорнулася до мене й сказала: — Голубчику, любий, заприязніться з Лубковим. Він такий нещасний. Його мати й жінка просто жахливі.

Вона казала Лубкову «ви» і, лягаючи спати, прощалася з ним так само, як і зі мною, «до завтра», і жили вони на різних поверхах, — це давало мені надію, що все дурниця і жодного роману проміж них нема, і коли я зустрічався з ним, то мені було легко на душі. І як він одного разу попрохав у мене позичити йому триста карбованців, то я дав йому їх з великою охотою.

Щодня ми гуляли й лише гуляли. То блукали в парку, то їли, то пили. Щодня розмови з російською родиною. Я поволі призвичаївся до того, що коли ввійду до парку, то конче зустріну діда з жовтяницею, ксьондза та австрійського генерала, що носив при собі колоду маленьких карт і, де тільки можна було, сідав і розкладав пасьянс, нервово посіпуючи плечима. І музики грали все те саме. Дома, на селі, мені було соромно перед селянами, коли я в будень їздив з компанією на пікнік, або ловив рибу, отак і тут брав мене сором перед лакеями, фурманами, зустрічними робітниками; мені ввесь час здавалося, що вони дивилися на мене й думали собі: «Чом ти нічого не робиш?» І цей сором я відчував з ранку й до вечора щодня. Чудний, неприємний, монотонний час; різноманітився він хіба тим лише, що Лубков позичав у мене то сто, то п’ятдесят гульденів і від грошей враз оживав, як морфініст від морфію, і починав голосно сміятися з жінки, з себе або з кредиторів.

Аж ось пішли дощі, захолодало. Ми поїхали до Італії, і я телеграфував батькові, щоб він зглянувся на мене й переказав мені до Риму карбованців вісімсот. Ми зупинялися в Венеції, в Болоньї, у Флоренції, і в кожному місті конче потрапляли до дорогого готелю, де з нас дерли окремо і за світло, і за прислужників, і за опалення, і за хліб до сніданку, і за право пообідати не в спільній залі. Їли ми надзвичайно багато. Вранці нам подавали café complet. О першій годині — сніданок: м’ясо, риба, якийсь омлет, сир, фрукти й вино. О шостій годині обід на вісім страв, з довгими перервами, під час яких ми пили пиво й вино. О дев’ятій годині чай. Опівночі Аріадна заявляла, що їй хочеться їсти, і вимагала шинки та ріденьких яєць. З нею в гурті їли й ми. А в перервах між їжею ми бігали по музеях та виставках, увесь час думаючи про те, як би не спізнитися на обід чи сніданок. Я нудився перед картинами, мене тягло додому полежати, я стомлювався, шукав очима стільця й лицемірно проказував за іншими: «Яка розкіш! Скільки повітря!» Ми, наче ситі полози, звертали увагу лише на блискучі речі, вікна крамниць гіпнотизували нас, і ми захоплювалися фальшивими шпильками й накуповували силу непотрібних нікчемних речей.

Таке саме було і в Римі. Тут ішов дощ, віяв холодний вітер. Смачно поснідавши, ми поїхали оглядати храм Петра, і через нашу ситість та, може, через негоду він не справив на нас жодного враження; і ми, винуючи один-одного за байдужість до мистецтва, мало не посварилися.

Прийшли від батька гроші. Я пішов одержувати їх, пам’ятаю, вранці. Зо мною пішов і Лубков.

— Теперішнє не може бути повне й щасливе, коли є минуле, — мовив він. — У мене від минулого залишилась на шиї велика вага. А втім, якби були гроші, усе б обійшлося без біди, а то яко наг, яко благ… Чи ви повірите, у мене залишилося тільки вісім франків, — провадив він далі, знижуючи голос: — а тим часом я мушу переслати жінці сто і матері стільки само. Та й тут треба жити. Аріадна, як дитина мала, не хоче зважати на обставини і розтринькує гроші, як герцогиня. Навіщо вона вчора купила годинника? І скажіть на бога, до чого це нам і далі удавати з себе якихось цяць? Адже ж те, що вона й я криємось від слуг і знайомих з нашими взаєминами, коштує нам на добу зайвих 10–15 франків, бо я наймаю собі окрему кімнату. Навіщо це?

Гострий камінь повернувся мені в грудях. Невідомості вже не було, все вже мені було ясне, я ввесь похолов, і зараз же в мене виникла ухвала: не бачити їх обох, тікати від них, негайно їхати додому…

— Сходитися з жінкою легко, — говорив далі Лубков, — треба лише роздягти її, а далі яке усе це важке, яка нісенітниця!

Коли я лічив одержані гроші, він сказав:

— Як ви не позичите мені тисячу франків, то я мушу загинути. Ці ваші гроші для мене єдиний ресурс.

Я дав йому, і він зразу ожив і почав сміятися з свого дядька, дивака, що не вмів зберегти в секреті від жінки його адреси. Повернувшись до отелю, я спакувався й сплатив рахунок. Залишалось попрощатися з Аріадною.

Я постукав до неї.

— Entrez!

У неї в номері був ранішній розгардіяш: на столі чайний посуд, недоїдена булка, шкаралупа від яєць; міцні, задушливі пахощі. Ліжко було не прибране, і видко було, що на йому спали вдвох. Сама Аріадна ще недавно встала з ліжка і була тепер у фланелевій блюзі, не зачісана. Я привітався, далі мовчки посидів хвилину, поки вона намагалася дати лад своїм косам, і запитав, тремтячи всім тілом:

— Навіщо… навіщо ви виписали мене сюди за кордон?

Певно, вона догадалася, про що я думаю; вона взяла мене за руку й сказала:

— Я хочу, щоб ви були тут. Ви такий чистий!

Мене взяв сором за мій неспокій, моє тремтіння. А що, як ще заридаю? Я вийшов, не промовивши ні слова, а за годину вже сидів у вагоні. Усю дорогу я чомусь уявляв собі Аріадну вагітною, і вона була мені бридка, і всі жінки, яких я бачив у вагонах і на станціях, здавалися мені чомусь вагітними і були також осоружні й жалюгідні. Я опинився в становищі того захланного, палкого грошолюба, який раптом викрив би, що всі його червінці фальшиві. Чисті, граціозні образи, що їх так довго пестила моя уява, підігрівана коханням, мої плани, надії, мої спогади, погляди мої на кохання й жінку — все це тепер сміялося з мене й показувало мені язика. Аріадна, — питав я, жахаючись, — ця молода, надзвичайно вродлива, інтеліґентна дівчина, сенаторова дочка, і спарувалася з таким звичайнісіньким, нецікавим, тривіальним чоловічком? А чому ж і не любити їй Лубкова? — відповідався сам собі. — Чим він гірший за мене? О, нехай собі вона любить кого хоче, але навіщо брехати? Але з якої речі вона повинна бути щира зо мною? І так далі, все в такому роді, до одуру. А в вагоні було холодно. Їхав я в першому класі, але там сідають по троє на одній канапі, подвійних рам нема, двері знадвору відчиняються просто до купе, — і я сидів як у колодках стиснутий, покинутий, жалюгідний, і дуже холодно було в ноги, і в той час раз-по-раз спогад про те, яка приваблива вона була сьогодні в своїй білій блюзі і з розпущеними косами, і такі сильні ревнощі враз опадали мене, що я зривався з місця від болю на душі, і сусіди мої дивилися на мене здивовані й навіть перелякані.

Дома я застав замети й двадцятиступневий мороз. Я люблю зиму, люблю, бо під цю пору вдома, навіть у люті морози, мені бувало особливо тепло. Приємно, вдягнувшись у кожух і взувши повстяники, ясного морозного дня робити що-небудь у садку чи на подвір’ї або читати в своїй гаряче натопленій хаті, сидіти в батьковому кабінеті перед коминком, паритися в своїй сільській лазні. От тільки, коли нема в хаті матері, сестри або дітей, то якось моторошно зимовими вечорами, і здається, що вони без краю довгі й тихі. І що тепліше й захисніше, то дужче почуваєш цю відсутність. Тієї зими, коли я повернувся з-за кордону, вечори були довгі-довгі, я дуже тужив, і через тугу не міг навіть читати; удень ще так-сяк, то сніг у садку попрокидаєш, то курей і телят погодуєш, а вечорами — хоч пропадай .

Раніш я не любив гостей, а тепер був радий їм, бо знав, що доконче буде розмова про Аріадну. Не раз приїздив спірит Котлович — побалакати про сестру і часом привозив із собою свого приятеля князя Мактуєва, закоханого в Аріадні не менше, ніж я. Сидіти в Аріадниній кімнаті, перебирати клавіші її піаніно, дивитися в її ноти, — це для князя була вже потреба, він не міг без цього жити, а дух діда Іларіона усе віщував, що рано чи пізно, а вона таки буде йому жінкою. У нас звичайно князь сидів довго, отак від сніданку та аж до півночі, і все мовчав; мовчки випивав пляшки зо дві, зо три пива і лише зрідка, щоб показати, що й він бере участь в розмові, сміявся уривчастим, сумним, дурнуватим сміхом. Перед тим, як їхати додому, він щоразу відводив мене набік і говорив тихенько;

— Коли ви бачили востаннє Аріадну Григорієвну? Чи здорова вона? Гадаю, їй там не нудно?

Настала весна. Треба було ходити на вальдшнепині цуґи, далі сіяти ярину й клевер. Було сумно, та вже по-весняному: хотілося миритися з утратою. Працюючи в полі і слухаючи жайворонків, я питав себе: чи не покінчити враз з оцією справою особистого щастя, чи не одружитися мені без вигадок з простою селянською дівчиною? Коли це саме під гарячу роботу одержую листа з італійською маркою. І клевер, і пасіка, і телята, і селянська дівчина — все розвіялось як дим. Цим разом Аріадна писала, що вона дуже, без краю нещасна. Вона нарікала на мене за те, що я не подав їй дружньої руки, а глянув на неї з високостей своєї чесноти й покинув її в хвилину небезпеки. Усе це було написане буйною, нервовою рукою, з перекресленнями й кляксами, і видко було, що вона поспішала писати і страждала. Наприкінці вона благала мене приїхати і врятувати її.

Знов мене зірвало з котви й понесло за водою. Аріадна жила в Римі. Приїхав я до неї пізно ввечері, і коли вона побачила мене, то заридала й кинулася мені на шию. За зиму вона зовсім не змінилася і була така ж молода й прегарна. Ми разом повечеряли і далі до дня каталися по Риму, і ввесь час вона розповідала мені про своє життя-буття. Я спитав, де Лубков.

— Не згадуйте мені про цю тварюку! — скрикнула вона. — Він мені гидкий і осоружний!

— Але ж ви, здається, любили його? — сказав я.

— Ніколи! На початку він здавався мені оригінальним і викликав жаль — от і все. Він зухвалий, бере жінку штурмом, і це приваблює. Та годі вже говорити про нього. Це сумна сторінка в моєму житті. Він поїхав до Росії по гроші, туди йому й дорога. Я сказала, щоб він не смів повертатися.

Вона вже жила не в готелі, а в приватному помешканні з двох кімнат, які прибрала собі до смаку, холодно й розкішно. По від’їзді Лубкова вона заборгувала своїм знайомим близько п’яти тисяч франків, і мій приїзд дійсно був їй порятунком. Я сподівався відвезти її на село, але з цим мені не пощастило. Вона тужила за батьківщиною, але спогади про перебуті злидні, про нестатки, про іржавий дах на братовому будинкові викликали в їй огиду, тремтіння, і коли я пропонував їй їхати додому, вона конвульсійно стискала мені руки і говорила:

— Ні, ні! Я там помру з нудьги!

А далі моє кохання дійшло своєї останньої фази, своєї останньої квартири.

— Будьте колишнім дусею, любіть мене хоч трішечки, — говорила Аріадна, схиляючись до мене. — Ви похмурий і поміркований вбоїтеся віддатися пориву і все думаєте про наслідки, а це нудота. Ну, прошу вас, благаю, будьте ласкаві до мене… мій чистий, мій святий, мій любий, я вас так люблю!

Я зробився її коханцем. Принаймні з місяць я був як божевільний, відчуваючи самий захват. Мати в обіймах молоде, прекрасне тіло, впиватися ним, відчувати щоразу, прокинувшись, її теплоту і згадувати, що вона тут, вона, моя Аріадна, — о, до цього не легко призвичаїтись. Але я таки звик і поволі навчився дивитись на нове своє становище тверезим оком. Насамперед я зрозумів, що Аріадна, як і раніше, не любила мене. Але їй хотілося любити серйозно, вона боялася самотності, а головне — я був молодий, здоровий, міцний, а вона була хтива, як усі взагалі холодні люди, і ми обоє удавали, ніби зійшлися через обопільне жагуче кохання. А згодом я зрозумів дещо інше.

Жили ми в Римі, в Неаполі, у Флоренції, поїхали були до Парижу, але там здалось нам холодно, і ми вернулися до Італії. Ми всюди рекомендувалися як чоловік і жінка, як багаті поміщики, з нами залюбки знайомились, і Аріадна мала великий успіх. Вона брала лекції малярства, тому її називано художницею, і, уявіть собі, це їй дуже личило, хоч хисту не було ніякісінького. Спала вона щодня до другої, до третьої години; каву пила й снідала в ліжку. Підчас обіду вона їла суп, лангуста, рибу, м’ясо, шпараґи, дичину, а далі, як спати лягала, я подавав їй до ліжка чогось такого, наприклад, ростбіфу, і вона з’їдала його з сумним заклопотаним виразом, а прокинувшись уночі, їла яблука й помаранчі.

Головною, як то кажуть, основною властивістю цієї жінки була дивовижна лукавість. Вона хитрувала, раз-у-раз, щохвилини, без жодної потреби, а так собі, наче з інстинкту, з тих самих мотивів, з яких горобець щебече або тарган поводить вусами. Вона хитрувала зо мною, з лакеями, з портьє, з крамарями по крамницях, із знайомими; без кривляння й витівок не миналася жодна розмова, жодна зустріч. Аби тільки ввійшов до нашого номеру мужчина, — однаково, чи гарсон, чи пан, — вона зразу зміняла погляд, вираз, голос і навіть контури її постаті змінялися. Якби ви бачили її тоді хоч раз, то сказали б, що вельможніших і заможніших від нас людей нема на всю Італію. Жодного художника й музики вона не пропускала, щоб не набрехати йому усякої всячини з приводу його надзвичайного хисту.

— Ви такий талановитий! — -говорила вона солодко-співучим голосом. — 3 вами навіть страшно. Мені здається, що ви повинні бачити людей наскрізь.

І все це на те, щоб подобатися, мати успіх, бути чарівною. Вона прокидалася щоранку з єдиною думкою: «подобатися». І це була мета і рація її життя. Якби я сказав їй, що на такій і такій вулиці, в такому саме будинкові живе людина, якій вона не до вподоби, то це б завдало їй серйозного страждання. їй щодня треба було зачаровувати, упоклонювати, розуму позбавляти. Те, що я був у неї в руках і супроти її чародійства ставав цілковитою нікчемністю, завдавало їй такої самої насолоди, якої колись зазнавали переможці на турнірах. Мого приниження було не досить, і вона ще вночі, розлігшися, як тигриця, не вкрита, бо їй раз-у-раз було душно, — читала листи, що присилав їй Лубков; він благав її повернутися до Росії, а як не повернеться, то присягався, що окраде когось або вб’є, аби тільки здобути грошей і приїхати до неї. Вона ненавиділа його, але його пожадливі, рабські листи хвилювали її. Свої принади вона надзвичайно прибільшувала; їй здавалось, що якби десь на людних зборах побачили, як гарно вона збудована і якого кольору її тіло, то вона б перемогла всю Італію, увесь світ. Ці розмови про будову, про колір тіла ображали мене, і, спостерігши це, вона, коли була сердита, щоб допекти мені, говорила безсоромні речі і дратувала мене, і дійшло навіть до того, що якось на дачі в однієї дами вона розгнівалася й сказала мені:

— Коли ви й далі набридатиме мені своїми напучуваннями, то я зараз же роздягнусь і гола ляжу отут на ці квіти.

Не раз, спостерігаючи, як вона спить або їсть, або намагається надати своєму поглядові наївного виразу, я думав: навіщо дав їй бог отаку надзвичайну красу, грацію, розум? Невже лише на те, щоб вилежуватися в постелі, їсти й брехати, брехати без кінця й краю? Та й чи ж була вона розумна? Вона боялася трьох свічок, тринадцятого числа, лихих снів, її брав жах, щоб часом хто не наврочив; про вільне кохання і взагалі про волю міркувала як стара богомольниця, запевняла, що Болеслав Маркевич ліпший від Тургєнєва. Зате була з біса хитра і дотепна і в товаристві вміла удавати з себе дуже освічену, поступову людину. Вона з легкою душею могла навіть під веселу руку образити слуг, убити комаху; вона кохалася в боях биків, любила читати про душогубства й гнівалася, коли виправдували підсудних.

На таке життя, яке провадили ми з Аріадною, нам треба було багато грошей. Бідний батько висилав мені свою пенсію, усі свої лихенькі прибутки, позичав для мене, де тільки можна було, і коли одного разу відповів мені «non habeo», я послав йому відчайдушну телеграму, де благав заставити маєток. Трохи згодом я попрохав його взяти десь грошей під другу закладну. І одне й друге він виконав, не нарікаючи, і переслав мені всі гроші до копійки. А Аріадна зневажала практику життя, їй не було ніякого діла до цього всього, і коли я, кидаючи на вітер тисячі франків, аби задовольнити її божевільні бажання, кректав, як оте старе дерево, вона з легким серцем наспівувала «Addio bella Napoli». Поволі я став байдужий до неї і почав соромитися наших стосунків. Я не люблю вагітності й пологів, але тепер часом уже марив про дитину, яка хоч би формально виправдала це наше життя. Щоб не спротивіти собі остаточно, я взявся учащати до музеїв та галерей і читати книжки, мало їв і покинув пити. Як отак попоганяєш себе на мотузку з ранку до вечора, то якось легше на душі.

Надокучив я й Аріадні. А тут ще й люди, у яких вона мала успіх, були все середні, послів і салону не було, як і раніше, грошей було обмаль, і це ображало її й примушувало ридати, і вона кінець-кінцем оповістила мене, що, врешті, вона не від того, щоб і до Росії повернутися. І ось ми їдемо. Протягом останніх місяців перед тим, як виїхати, вона старанно листувалася з братом, у неї, певна річ, якісь таємничі заміри, а які — хто його знає. Мені вже надокучило розгадувати її хитрощі. Але ми їдемо не на село, а до Ялти, а далі з Ялти на Кавказ. Тепер вона, може жити лише по курортах, а якби ви знали, як я ненавиджу всі оці курорти, як там мені буває нудно й соромно! Мені б на село! Мені б працювати, здобувати хліб у поті чола, покутувати свої гріхи! Тепер я відчуваю в собі надмір сил, і мені здається, що, напруживши ці сили, я викупив би маєток за п’ять років. Але ж ось, як бачите, ускладнення. Тут не закордон, а Росія ненька, доводиться думати про законний шлюб. Звичайно, захоплення вже минулося, кохання колишнього нема й духу, але, хоч би там що, я повинен одружитися з нею.

Шамохін, схвильований своїм оповіданням, і я сходили вниз і провадили далі розмову про жінок. Було вже пізно. Виявилося, що й він і я містилися в одній каюті.

— Тимчасом тільки по селах жінка не зостається позад чоловіка, — говорив Шамохін: — там вона так само мислить, почуває і так само вперто бореться з природою в ім’я культури, як і мужчина. А міська, буржуазна, інтелігентна жінка давно вже пасе задніх і повертається до свого первісного стану, вже наполовину вона людина — звір, і через неї дуже багато такого, що звоював геній людини, уже втрачене; жінка поволі зникає, а її місце посідає первісна самиця. Така відсталість інтелігентної жінки загрожує культурі серйозною небезпекою; у своєму регресивному рухові вона намагається захопити з собою мужчину і гальмує його поступ. Це безперечне.

Я запитав: навіщо узагальнювати, навіщо по одній Аріадні міркувати про всіх жінок? Вже одне поривання жінок до освіти й рівноправності статі, яке я розумію як прагнення справедливості, само собою виключає усяку думку про регресивний рух. Але Шамохін ледве слухав мене і неймовірно всміхався. Це вже був завзятий, переконаний жонофоб, і вмовити його не можна було ніяк

— Та годі вам! — перебив він. — Коли жінка бачить у мені не людину, не рівню собі, а самця і цілий вік свій заклопотана лише тим, щоб бути мені до вподоби, тобто заволодіти мною, то чи ж можна тут говорити про повноправність? Ой, не вірте їм, вони дуже, дуже хитрі! Ми, мужчини заклопотані їхньою вільністю, а вони зовсім не бажають тієї вільності і лише вдають, ніби бажають. Страшенно хитрі, страшенно хитрі!

Мені вже надокучило сперечатися й хотілося спать. Я повернувся обличчям до стінки.

— Та-ак, так! — чув я, засинаючи. — Та-ак, так! А винне у всьому наше виховання, голубе. У місті все жіноче виховання й освіта її своєю головною суттю скеровані на те, щоб зробити з неї людину-звіря, тобто, щоб вона була до вподоби самцеві та щоб уміла подолати цього самця. Авжеж! — Шамохін зітхнув. — Треба, щоб дівчат виховували і вчили разом із хлопцями, щоб вони раз-у-раз були вкупі. Треба виховувати жінку так, щоб вона вміла, як і мужчина, розуміти свою вину, а то вона, на її думку, раз-у-раз невинна. Втлумачуйте дівчинці з пелюшок, що мужчина насамперед не кавалер і не жених, а її ближній, рівня їй в усьому. Привчайте її логічно мислити, узагальнювати, та не запевняйте її, що її мозок важить менше, ніж чоловічий, і що через це їй можна бути байдужою до наук, мистецтв, узагалі до культурних завдань. Хлопчина-підмайстер, швець чи маляр, також має мозок меншого розміру, ніж дорослий чоловік, але ж він бере участь у загальній боротьбі за існування, працює, страждає. Треба також залишити оту звичку покладатися на фізіологію, на вагітність та пологи, бо, по-перше, жінка народжує дітей не щомісяця; а по-друге — не всі жінки народжують дітей і, потрете, нормальна сільська жінка працює на полі напередодні пологів — і нічого їй не робиться. Далі, мусить бути цілковита рівноправність у щоденному житті. Коли мужчина подає дамі стільця або піднімає впущену хустку, то нехай і вона платить йому тим самим. Я не від того, щоб дівчина з хорошої родини помогала мені надіти пальто або подала мені склянку води…

Більше я не чув нічого, бо заснув. Другого дня вранці, коли ми підходили до Севастополя, була неприємна вогка погода. Похитувало. Шамохін сидів зо мною в рубці, щось думав і мовчав. Мужчини з підкоченими комірами пальт і дами з блідими, заспаними обличчями, як позвонили до чаю, почали сходити вниз. Одна дама, молода й дуже вродлива, та сама, що в Волочиському гнівалася на митницьких службовців, спинилася перед Шамохіним і сказала йому, маючи вигляд капризної, розбещеної дівчинки:

— Жане, твою пташку загойдало!

Згодом, перебуваючи в Ялті, я бачив, як ця вродлива дама мчала іноходцем, а її ледве доганяли якісь двоє офіцерів і як вона одного разу вранці у фрігійській шапочці та в фартушку малювала фарбами етюд, сидячи на набережній, а велика юрба стояла здалеку й милувалася нею. Познайомився й я з нею. Вона міцно-міцно стиснула мені руку і, дивлячись на мене з захопленням, подякувала солодко-співучим голосом за ту насолоду, яку я даю їй своїми творами.

— Не вірте, — зашептав мені Шамохін: — вона нічогісінько вашого не читала.

Якось над вечір, гуляючи на набережній, здибав я Шамохіна; в руках у його були великі пакунки з закусками й фруктами.

— Князь Мактуєв тут, — сказав він радісно. — Учора приїхав з її братом-спіритом. Тепер я розумію, про що вона тоді листувалася з ним. — Господи, — говорив він далі, дивлячись на небо й притискаючи пакунки до грудей: — якщо в неї налагодиться з князем, то це ж, виходить, воля, мені можна буде тоді поїхати на село, до батька!

І він побіг далі.

— Я починаю вірити в духів, — гукнув він мені, оглядаючись. — Дух діда Іларіона, здається, навіщував правду! О, якби ж то!

Другого дня по цій зустрічі я виїхав з Ялти, і на чім скінчився роман Шамохіна — мені невідомо.