Печеніг

Жмухін Іван Абрамович, козацький офіцер у демісії, що служив колись на Кавказі, а тепер проживав у себе на хуторі, що колись молодий був, здоровий, дужий, а тепер сухий та сутулуватий, з кошлатими бровами та сивими, зеленкуватими вусами, якось гарячого літнього дня вертався із міста до себе на хутір. У місті він говів та писав у нотаря тестамент (два тижні тому торкнула його злегка апоплексія) і тепер у вагоні весь час, поки він їхав, не кидали його сумні, поважні думки про смерть недалеку, про суєту-суєт та світ оцей марний. На станції Провалля — є така на Донецькій дорозі — в його вагон увійшов білявий добродій, середніх літ, у доброму тілі, з приношеним портфелем, і сів просто його. Розбалакались.

— Так-то, — казав Іван Абрамович, замислено дивлячись у вікно. — Женитися ніколи не спізнишся. Я сам оженивсь, як було мені сорок вісім літ; казали — спізнився, а вийшло, що не спізнився й не поранився, а так собі, краще б і зовсім не женитись. Жінка скоро накучає кожному, та не кожен правду скаже, бо, майте собі, неладу в себе вдома соромляться та потаюють кого. Інший біля жінки — «Маню, Маню», а коли б йому воля, то він би тую Маню у мішок та в воду. З жінкою нудота, дурне діло. Та й з дітьми не краще, так таки й скажу. У мене їх двоє, поганців. Учити їх тут, у степу ніде, оддать у Новочеркаське в науку — грошей нема, і живуть вони тут, мов ті вовченята. Так і сподівайся, заріжуть когось на дорозі.

Білявий добродій слухав уважно, одповідав неголосно та стисло, по всьому видно, тихий був та плохий на натуру. Адвокат він неприсяглий, так себе назвав, їде, казав, у село Дюївку в одній справі.

— Та це ж за дев’ять верстов од мене, боже ти мій милий, — сказав Жмухін таким голосом, ніби з ним сперечалися. — Але дозвольте, на станції ви тепер не знайдете коней. Як на мене, для вас найкраще, майте собі, зараз поїхати зо мною, в мене переночуєте, майте собі, а вранці й поїдете моїми кіньми з богом.

Неприсяглий адвокат подумав і згодився.

Як приїхали на станцію, сонце вже скотилося низько над степ. Цілу дорогу од станції до хутора мовчали: трясько було їхати, говорить не давало. Візок стрибав, вищав, ридав, видавало, ніби скоки тії болю великого йому завдають, і неприсяглий адвокат, — дуже недобре було йому сидіти, — тужливо поглядав наперед: чи не видко хутора. Проїхали вісім верстов і заманячів здалека невеликий домок та дворище, обведене стінкою з темних кам’яних брил; дах на домі зелений, вапнування облупилося, а вікна — маленькі, вузенькі, достоту очі примружені. Хутір стояв на припеці, і ніде довкола не видно було ні води, ні дерева. Казали на його сусіди-поміщики та селяни «Печенігів хутір». Багато літ тому якийсь проїжджий землемір, заночувавши на хуторі, пробалакав усю ніч із Іваном Абрамовичем, не вподобав і ранком, на од’їзді, сказав йому суворо: «ви, добродію, печеніг». Відтоді й пішло «Печенігів хутір», і теє прізвисько ще дужче вкоренилося, як діти в Жмухіна попідростали й почали набігати на сусідні садки та баштани. А на самого Івана Абрамовича казали: «майте собі», бо він говорив звичайно дуже багато і часто вживав оте «майте собі».

На дворищі біля повітки стояли Жмухінові сини: один літ на дев’ятнадцять, другий підліток, обидва босі, без шапок; і якраз тоді, коли візок в’їздив у подвір’я, менший підкинув угору курку, а та закудакала й полетіла, зарисовуючи в повітрі дугу; старший вдарив з рушниці, і курка, вбита, вдарилась об землю.

— Це мої вчаться стріляти летючу, — мовив Жмухін.

Як приїхали, стріла їх у сінях жінка, маленька, худенька, з блідим обличчям, ще молода та гарна; з одежі сказав би, що наймичка.

— А це, дозвольте познайомити, — сказав Жмухін, — сучим моїм синам матір’ю доводиться. Ну, Любов Осиповна, — звернувся він до неї, — повертайся, стара, гостя приймати. Давай вечеряти. Ворушись.

Дім був на дві хати; в одній була «зала» та поруч із нею старого Жмухіна опочивальня — кімнати душні, з низькою стелею та силою мух та осовні, а через сіни була кухня, де куховарили, прали, їсти давали наймитам; тут таки попід лавками сиділи на яйцях гуски та індички, і тут таки стелилася Любов Осиповна та обидва її сини. Меблі в залі були нефарбовані, сплескав їх, видно, сокирник; по стінах висіли рушниці, ягдташі, нагайки, і все теє хамло давно вже поржавіло та видавало сіре од пилу. Жодного малювання, в кутку темна дошка — був то колись образ.

Молода молодиця, українка, накрила до столу та подала шинку, потім борщ. Гість одмовився од горілки й почав їсти тільки Хліб та огірки.

— А шиночки? — запитав Жмухін.

— Дякую, не їм, — одказав гість. — Я взагалі не їм м’яса.

— Чого це так?

— Я вегетаріанець. Убивати тварин, це суперечить моїм переконанням.

Жмухін подумав хвилину і тоді промовив спроквола, зітхнувши:

— Еге… Так… У місті я теж бачив одного, що не їсть ото м’яса. Це тепер така віра пішла. Що ж? Це добре. Не все ж різати та стрілять, майте собі, треба колись і втихомиритись, дати спокій і тварі. Гріх убивати, гріх, — що й казати. Підстрелиш часом зайця, зраниш його в ногу, а він кричить, мов дитина. Болить, виходить.

— А звичайно, болить. Тварини так само мучаться, як і люди.

— Це правда, — погодився Жмухін. — Я все це розумію дуже добре, — казав він далі, надумуючись. — Тільки ось по щирості скажу, одного не можу зрозуміти: коли, скажімо, майте собі, всі люди кинуть їсти м’ясо, то куди дінуться свійські тварини, наприклад, кури та гуси?

— Кури та гуси житимуть на волі, як дикі.

— Тепер розумію. І справді, живуть ворони та галич і обходяться ж без нас? Еге… І кури й гуси і зайчики й овечата, всі житимуть на волі, радуватимуться, майте собі, та бога хвалитимуть, і нас вони не боятимуться. Настане мир та спокій. Тільки ось, майте собі, одного не можу зрозуміти, — правив далі Жмухін, глянувши на шинку, — як воно із свиньми буде? Куди їх?

— І вони так само, як і всі, себто на волі.

— Так. Еге. Але дозвольте, адже як їх не колоти, то намножиться їх, майте собі, прощайся тоді з сіножатями та з городами. Адже свиня, коли б ото пустити її на волю та не глядіть, скрізь вам шкоди наробить за один день. Свиня, вона таки свиня й є, і не дурно її свинею названо.

Повечеряли. Жмухін устав з-за стола і довго ходив по хаті та все говорив, говорив… Він любив поговорити про що-небудь поважне та статечне і любив подумати, та й хотілось йому на старість спинитися на чомусь, заспокоїтись, щоб не так страшно було вмирати. Хотілося сумирності, супокою та певності в собі, як у цього гостя, що наївся ото огірків із хлібом та й думає, що досяг якогось вищого щабля, сидить на скрині, здоровий, у доброму тілі, мовчить та нудиться, терпить, проте і в присмерки, коли глянути на його з сіней, скидається на каменюку, якої з місця не зрушиш. Має чоловік у житті за що зачепитись — і добре йому.

Жмухін сіньми вийшов на ґанок, і потім чутно було, як він зідхав та, про щось, міркуючи, говорив сам до себе: «Еге… так». Вже темніло й на небі проскакували то там, то сям зірки. В кімнатах ще не світили світла. Хтось, не шелеснувши, ніби тінь увійшов у залу і став у порогах. То була Любов Осиповна, Жмухінова дружина.

— Ви часом не з міста? — спитала вона боязко, не дивлячись на гостя.

— А так, я живу в місті.

— Ви може в науку вдаєтесь, пане, навчіть нас, з ласки своєї. Нам треба прошення подати.

— Куди? — запитав гість.

— У нас два сини, паночку, і давно пора в науку їх оддавати, а до нас ніхто не загляне, і нема з ким порадитись. А сама я нічого не знаю. Бо воно, як не вчити, то їх візьмуть на службу в прості козаки. Негоже воно, пане. Неписьменний гірше за мужика, і самі тобі Іван Абрамович цураються, не пускають їх у кімнати. А хіба вони винні? Хоч би меншенького в науку оддати, далебі, а то так жалко, — сказала вона протяжисто і голос у неї стинувся, і віри б не пойняв, здається, що в такої маленької та молодої жінки є вже дорослі діти. — Ой, так же жалко!

— Нічого ти, стара, не тямиш і не твоє це ді о, — сказав Жмухін, ставши на дверях. — Не чіпляйся до гостя з балачками своїми недоладними. Йди собі, стара.

Любов Осиповна вийшла і в сінях вимовила ще раз тоненько:

— Ой, так жалко!

Гостеві постелили в залі на канапі та, щоб не було йому темно, засвітили лампадку. Жмухін ліг у себе в опочивальні. І, лежачи, він думав про свою душу, про старість, про ту ото апоплексію, що так його налякала, бо ж смерть жива заглянула була в вічі. Він любив пофілософувати, зоставшися сам із собою, серед тиші, і тоді йому здавалось що вельми з нього статечна, змістовна людина та що на цім світі цікавлять його самі лише важливі справи. І тепер він усе думав, і йому хотілося спинитись на одній якійсь, не схожій до інших, великої ваги думці, що стала б йому за дороговказ у жит і, і хотілося прибрати собі таке якесь правило, щоб і життя його зробилося таке саме статечне та змістовне, як і він. Добре б от і йому, старому, зовсім одцуратися м’яса, лакомства всілякого. Той час, коли люди не вбиватимуть один одного та тварин, не тепер, то колись настане, інакше бути не може, і він уявляв собі той час, і виразно вбачав самого себе, як він житиме в злагоді зо всіма тваринами, і раптом знову згадав про свині, і все йому в голові переплуталось.

— Оказія, прости, господи, — промурмотів він, важко зідхаючи. — Ви спите? — запитав він.

— Ні.

Жмухін устав із ліжка і спинився в дверях на порозі, в самій сорочці, показуючи гостеві жилаві та сухі, як патики, ноги.

— От тепер, майте собі, — почав він, — завелися різні телеграфи, телефони та всякі там дива, одно слово, а люди не получчали. Кажуть, що за наших часів, літ 30–40 тому, люди були невважливі, жорстокі; а тепер хіба не так само? Воно й справді, за моєї пам’яті жили, в папірки не завиваючи. Пам’ятаю на Кавказі, як стояли ми аж чотири місяці над якоюсь річкою без жодного діла, — я тоді ще урядником був, — случай такий випав, роман, сказати б, чи що. Якраз над тією річкою, майте собі, де стояла наша сотня, поховали одного князька, ми таки його і вбили, недавно перед тим. І по ночах, майте собі, ходила вдова-княгиня на могилку та плакала. Отож вона голосить-голосить, отож вона стогне-стогне і такий на нас сум накликала, що не спимо а й годі. Одну ніч не спимо, другу не спимо; ну, надокучило. І, з розумом подумавши, не можна ж і справді не спати чорт батька зна через що, вибачайте на цім слові. Взяли ми тую княгиню, одшмагали її — і перестала ходити. Таке то. Тепер, звичайно, не тієї категорії люди і не шмагають різками, і живуть охайніше, і наук стало більше, але, майте собі, душа все та сама, жодної зміни. Ось, вважайте но, живе тут у нас поміщик один. В його шахті, майте собі, працюють у його безбілетні; різні заволоки, що дітись їм нікуди. По суботах треба виплат робити, а платити не хочеться, майте собі, грошей шкода. От і знайшов він собі такого прикажчика, теж із заволок, хоч і в капелюші ходить. «Ти, каже, нічого їм не плати, ні копійки; вони тебе бити будуть, і нехай собі, каже, б’ють, а ти терпи, я за те тобі щосуботи буду по десять карбованців платити. От у суботу ввечері, по порядку, як воно ведеться, робітники приходять за платою; прикажчик їм: немає. Ну, слово за слово, починається лайка, чубанина… Б’ють його, б’ють, і руками й ногами, — майте собі, народ озвірілий, з голоду, бач, — б’ють до неживого, а тоді розходяться хто куди. Хазяїн загадує одливати прикажчика холодною водою, тоді йому десять карбованців у зуби, а той і бере та ще й радий, бо, як на правду, не то за десять, він би й за троячку хоч у петлю ладен. Еге… А в понеділок приходить свіжа ватага робітників, приходять, дітись нікуди… В суботу знову тієї самої…

Гість повернувся на другий бік, лицем до спинки в канапці, та щось промурмотів.

— А ось другий приклад, — провадив далі Жмухін — Уклюнулась тут була колись сибірка, майте собі; худоба гинула, я вам скажу, як мухи, і ветеринари тут їздили, і наказано було гостро, щоб, яка худобина згине, закопувати десь далі, глибоко в землю, заливаючи вапною та інше, майте собі, на підставі науки. Здохла і в мене коняка. Я зо всілякою осторогою закопав її і самої вапни вилив на неї пудів із десять. І що ж ви думаєте? Мої молодці, майте собі, синочки мої любі, вночі одкопали коняку, здерли з неї шкуру і продали за три карбованці. Ось вам що. Виходить, люди не получчали, і виходить, хоч як вовка годуй, а він усе в ліс дивиться. Ось вам що. Є тут пак про що подумати! Га? Як ви вважаєте?

По один бік у вікнах, крізь щілини в віконницях, жахкотіла блискавка. Парило на громовиння, кусали комарі, і Жмухін, лежачи в себе та міркуючи, охав, стогнав та говорив сам до себе: «еге… так», і заснути не можна було жодним робом.

Десь дуже-дуже далеко буркотів грім.

— Ви спите?

— Ні, — одказав гість.

Жмухін устав і через валю й сіни, стукаючи п’ятами, зайшов у кухню води напитись.

— Немає гірше в світі, майте собі, як дурний розум, — казав він трохи згодом, вертаючись із квартою. — Моя Любов Осиповна стоїть навколішках та богу молиться. Молиться щоночі, майте собі, та поклони б’є, перше, щоб дітей у науку оддать; боїться, що діти підуть у службу простими козаками і їх там будуть впоперек спини шашками лупцювати. Але щоб учити, гроші потрібні, а де їх узять? Хоч лобом мостину пробий, а коли гема, то й немає. Друге, молиться, бо, майте собі, кожна жінка думає, що безщаснішої за неї на світі немає. Я людина щира і критися перед вами ні з чим не маю охоти. Вона з бідної сім’ї, попівна, з пелехатих, мовляв; взяв я її за себе, як було їй сімнадцять літ, і видали її за мене за для того більше, що їсти було нічого, нестатки, злидні, а в мене все ж, бачите, земля, хазяйство, ну, як не як офіцер таки, сквапно їй було за мене йти, майте собі. Першого дня, скоро побралися, вона плакала і потім усі двадцять літ плакала — очі на мокрому місці. І все вона сидить та думає. А про що вона думає, спитайте? Про що жінка може думати? Ні про що. Я жіноту, правду кажучи, не вважаю за людей.

Неприсяглий адвокат підвівся поривчасто й сів.

— Вибачайте, мені щось душно стало, — сказав він. — Я вийду.

Жмухін, не кидаючи говорить про жінок, одсунув засовку в сінях, і обидва вийшли на двір. Над самим подвір’ям котився повний місяць і од місячного сяйва дім та повітки видавали більші як удень; і по траві, поміж чорними тінями простяглися блискучі пасма світла, теж білі. Праворуч видно далеко по степу, тихо горять над ним зорі — і все таємниче якесь, далеке без краю, ніби дивишся в глибоке провалля; а ліворуч налягали одна на одну важкі тучі громові, чорні, мов сажа; береги їм освітлює місяць, і видає, що там гори з білим снігом на верховинах, темні ліси, море; жахкотить блискавка, добігає тихий гуркіт, і здається, ніби в горах бій точиться…

Біля самого обійстя нічничка кричить одноманітно: «сплю! сплю!»

— Яка тепер година? — запитав гість.

— Друга при початку.

— Та й далеко ще до світа, одначе!

Вернулися до хати і знов полягали. Треба було спать і звичайно перед дощем так гарно спиться, але старому захотілося статечних, поважних думок, хотілося не просто думати, а міркувати. І він міркував про те, що, зважаючи на смерть за плечима, добре було б, задля душі, кинути теє неробство, що так непомітно, без сліду проглинає дні за днями, роки за роками; придумати б для себе якесь діло спасене, піти, наприклад, кудись пішки далеко-далеко, одцуратись би м’яса, як отой хлопець молодий. І він знов уявляв собі той час, коли не вбиватимуть тварин, уявляв яскраво, розбірно, ніби сам той час перебував; але раптом у голові з лову все попереплутувалось і все нерозбірне стало.

Громовиння пішло боком, але хмари захопили краєм, дощ ішов та стиха стукотів по даху. Жмухін устав і, крекчучи од старості, потягаючись, заглянув у залю. Помітивши, що гість не спить, він сказав:

 — У нас на Кавказі, майте собі, один полковник теж був вегетаріанець. Не їв м’яса, ніколи не полював і не дозволяв своїм хлопцям риби ловити. Звичайно, я розумію. Кожна тварина повинна жити на волі, користуватись із життя; тільки я не розумію, як то може свиня ходити, де собі вподобає, без догляду…

Гість підвівся й сів. На блідому його, пом’ятому обличчі проступало сприкрення та втома; видно було, що вже йому снаги не стало і сумирна тільки вдача та делікатність душі не дає виказать словами своє сприкрення.

— Вже світає, — сказав він сумирно. — Скажіть, будь ласка, нехай мені коні запряжуть.

— Чого це так? Почекайте, дощ перестане.

— Ні, я вас прошу, — промовив гість з ляком та з благанням, — мені треба доконче зараз-таки.

І він узявся похапцем одягатись.

Як під’їхали кіньми, вже сходило сонце. Дощ допіру, перестав, хмари прудко бігли, голубих прогалявин ставало все більше та більше на небі. Нанизу в калюжках боязко одбивалися перші промені. Адвокат неприсяглий проходив із своїм портфелем у сінях, щоб сісти в візок, а тимчасом Жмухінова жінка, бліда та бліда, ще більше ніби як вчора, заплакана, дивилася на нього пильно, не кліпаючи, простосердо, мов дівчинка, і видко було по її скорботному обличчі, що завидує вона на його волю. — Ой, яка б була вона рада сама виїхати звідсіль, та ще треба їй щось таке сказати йому, ради попитати, про дітей, певне. І нужденна яка! Це не дружина, не господиня, не наймичка навіть, а так, швидше, живе на ласкавому хлібі, нікому непотрібна родичка, покидячка… Її чоловік метушився, не кидаючи балакать та все забігаючи наперед випроводжав гостя, а вона полохливо, ніби в чому завинивши, тулилася до стіни та все чекала придобної хвилинки, щоб заговорити.

— Прошу, з ласки своєї, другим разом! — приказував старий, не вгаваючи. — Чим багаті, тим і раді, майте собі!

Гість сів у візочок, похапцем, з великою, видно, втіхою та ніби страхаючись, що от-от його задержать. Візок по-вчорашньому застрибав, завищав, затарабанило несамовито відро, прив’язане до задка. Адвокат оглянувся на Жмухіна з особливим якимсь виразом; захотілось йому либонь, як то колись землемірові, назвати його печенігом чи інакше якось, але сумирність перемогла, він здержався й нічого не сказав. Та в воротях раптом не втерпів, підвівся трохи й крикнув голосно та сердито:

— Ви мені надокучили!

І зник за ворітьми.

Біля повітки стояли Жмухінові сини: старший держав рушницю, у меншого в руках був сірий півник з кольористим гарним гребнем. Менший з усієї сили підкинув півника, той підлетів поверх дому перекрутився в повітрі, мов голуб; старший ударив, і півник упав як камінь.

Старий, зніяковівши, не знаючи, як та чим пояснити чудний той, несподіваний гостів вигук, не поспішаючи, пішов у хату. І, сидячи тут за столом, він довго міркував про теперішній напрямок у думках, про вселюдну неморальність, про телеграф, про телефон, про велосипед, про те, яке воно все непотрібне, заспокоївся потроху, перекусив тоді не хапаючись, випив п’ять склянок чаю й ліг спати.