Убивця

Музика супроводжувала його по білих коридорах. Він поминув двері з написом.: «Вальс веселої вдови». Другі двері — «Полуденний спочинок фавна». Треті — «Поцілуй мене ще раз». Звернув у бічний коридор,. і тут дробом барабанів, брязкотом чавунців, каструль, ножів, виделок, громом металу йому вдарив у вуха «Танець із шаблями». Все те заглухло, коли він поспіхом вийшов у вестибюль, де зручно вмостилася секретарка, запаморочена П’ятою симфонією Бетховена. Він промайнув у неї перед очима, немов рука, — вона навіть не. помітила.

Задзижчав наручний радіотелефон.

— Слухаю.

— Тату, це Лі. Не забудь вчасно надіслати мені гроші.

— Гаразд, сину, гаразд. Я дуже зайнятий.

— Тільки не забудь, тату,—сказало наручне радіо. Музика «Ромео і Джульєтти» Чайковського заглушила голос і’ полинула довгими коридорами.

Психіатр ішов коридором, який гудів, наче вулик. Мелодії накладались одна на одну, Стравінський змагався з Бахом, Гайдн марно намагався вистояти проти Рахманінова, Дюк Еллінгтон розправлявся з Шубертом. Він кивав секретаркам, які мугикали собі під ніс, та лікарям, що бадьоро насвистували, поспішаючи на роботу. У себе в кабінеті психіатр разом із стенографісткою, котра стиха наспівувала, переглянув деякі папери. Потім зателефонував капітанові поліції на верхній поверх. За кілька хвилин блимнула червона лампочка і з-під стелі пролунав голос:

— Заарештованого доставлено в кімнату допитів номер дев’ять.

Психіатр відімкнув двері камери, увійшов і почув, як вони клацнули позад нього.

— Ідіть геть, — сказав заарештований, усміхаючись.

Його усмішка вразила психіатра. Така життєрадісна, привітна і тепла, вона ніби осяяла приміщення. Світанок у темному міжгір’ї, повний місяць опівночі — такою була та усмішка. Блакитні очі спокійно сяяли над разками блискучих зубів.

— Я прийшов допомогти вам, — мовив психіатр, хмурячись. Щось у кімнаті було не так. Він відчув це, тільки-но увійшов.

Він озирнувся навколо. Заарештований засміявся.

Якщо вас дивує, чому тут так тихо, то я щойно порішив радіо. «Агресивний», — подумав лікар.

Вгадавши його думку, заарештований всміхнувся і заспокійливим жестом підніс руку.

— Ні, ні, — я воюю тільки з галасливими апаратами.

На сірому лінолеумі були розкидані обривки дроту та деталі настінного радіоприймача. Не звернувши на них уваги і відчуваючи ту усмішку на собі, мов тепло од рефлектора, психіатр сів навпроти пацієнта в незвичній тиші, що ніби віщувала бурю.

— Ви містер Елберт Брок, який називає себе Вбивцею?

Брок привітно кивнув.

— Перш ніж ми почнемо розмову… — Блискавичним рухом Брок зірвав з лікаревого зап’ястка радіотелефон, вхопив його зубами і став розгризати, а коли почув тріск, повернув його приголомшеному психіатрові з таким виглядом, ніби зробив їм обом послугу. — Ось так краще.

Лікар вражено дивився на знівечений апарат.

— Вам доведеться відшкодувати досить-таки значну суму.

— Пусте,—всміхнувся пацієнт. — Як у тій-давній пісеньці: «Не зважай на те: що б не сталося зі мною — все пусте» — І він промугикав мелодію.

— Може, почнемо?—сказав психіатр.

— Гаразд. Першою моєю жертвою, чи однією з перших, став мій телефон. То було цинічне вбивство. Я запхав його в кухонний комбайн! Заковтнувши його наполовину, агрегат вийшов із ладу. Бідолаха вдавився. Потім я розстріляв телевізор!

— Гм… — промимрив психіатр.

— Я всадив шість куль у катодну трубку. Він розлетівся з тихим передзвоном, ніби впала й розбилася кришталева люстра.

— У вас багата уява.

— Дякую, я завжди мріяв бути письменником.

— Може, скажете, коли вперше ви відчули ненависть до телефону?

— Я боявся його ще в дитинстві. Дядько називав телефон механізмом-привидом. Безтілесні голоси. Вони лякали мене до нестями. І згодом я не мав від нього спокою в житті. Телефон здавався мені чимось на диво бездушним. Якщо йому забагнеться, він пропустить твою особистість через свої проводи. А ні, то профільтрує її до такої міри, що на другий кінець дроту дійде лише різкий, холодний, мов риба на дотик, голос — саме залізо, мідь, пластмаса і ніякого тепла, нічого живого. По телефону легко сказати зовсім не те, що маєш на думці, телефон перекручує сенс твоїх слів. Ти гостро усвідомлюєш, що це твій ворог. І, крім усього, телефон така зручна річ. Він стоїть собі в кутку і спокушає тебе: ану подзвони комусь, хто не хоче, щоб його турбували. Від приятелів безперервно дзвінки, дзвінки. Хай йому біс. я зовсім не мав власного часу. Як не телефон, то телевізор, радіо, програвач. Як не вони, то кіно на розі вулиці, де фільми й реклама демонструються на хмарах, що нависають низько над землею. Замість дощових краплин — краплі мила. Як не реклама на хмарах, то музика Моззека в кожному ресторані. Музика й реклама в автобусах, якими я їздив на роботу. А як не музика, то селектор у офісі. І найжахливіше — наручний радіотелефон, що по ньому кожні п’ять хвилин дзвонили друзі або жінка. Чому пересічна людина так любить усі ці пристрої? Бо кожен вірить, ніби сам розпоряджається своїм часом. Ось, мовляв, просто на руці в мене телефон, то чом би не дзенькнути друзяці Джо, га? «Алло, алло!..» Я люблю своїх друзів, свою жінку, люблю людей, та коли в одну чудову мить дружина дзвонить, тільки щоб запитати: «Любий, а ти зараз де?»; друг дзвонить і починає: «Ось я розповім тобі такий анекдот, що вмреш зо сміху. Якось один тип…»; хтось незнайомий дзвонить і горлає: «Файн-Факс проводить опитування! Яку гумку жуєте ви в цю мить?» — то тут уже не до любові!

— Як ви почували себе протягом останнього тижня?

— На межі. Ніби стояв край прірви. Поки не утнув оту штуку в офісі.

— Що саме?

— Я виплеснув склянку води в систему внутрішнього зв’язку. Психіатр зробив запис у своєму блокноті.

— І система замкнулася?

— Ще й як! Четвертого липня[1] — всі на колесах! Боже праведний, стенографістки геть розгубилися! Ну й галас зчинився!

— І ви відчули тимчасову полегкість?

— Величезну! Потім мені спало на думку розчавити на тротуарі свій наручний радіотелефон. Я витоптав з нього душу, якраз коли до мене заверещав чийсь пронизливий голос: «Опитування громадської думки номер дев’ять! Чим ви сьогодні поснідали?»

— І ви відчули себе ще краще, так?

— Звичайно!— від задоволення Брок потер долоні. — Чому б мені не розпочати, подумав я, особисту революцію, поставивши на меті врятувати людину від деяких «зручностей»? Зручно для кого? Насамперед для твоїх приятелів. «Привіт, Еле. Вирішив подзвонити тобі з роздягальні, тут, у Зелених Горах. Ну й пограв я тут! Еге ж, Еле, пограв! Чудова видалася днина. Щойно ковтнув віскі. Думаю, тобі цікаво про це дізнатися, Еле!» Зручно для мого офісу, бо навіть коли я виїду за місто в своєму радіофікованому автомобілі, зі мною щомиті можна увійти в контакт! Увійти в контакт! Що за огидний вираз! Увійти в контакт, хай йому грець! Вхопити мене! Терзати, глушити радіомодульованими голосами. Ти не можеш вийти з авто, не попередивши: «Зупинився біля заправної станції, щоб зайти до вбиральні». — «Гаразд, Броку, збігайте!..» «Чому так довго, Броку?» — «Вибачте, сер». — «Майте на увазі в майбутньому, Броку». — «Слухаюся, сер». І знаєте, лікарю, що я зробив? Я купив кілограм французького шоколадного морозива і нагодував ним автомобільне радіо.

— Ви вирішили нагодувати передавач саме французьким шоколадним морозивом з якоїсь особливої причини?

Брок замислився і посміхнувся.

— Це мій улюблений сорт.

— Он як, — проказав лікар.

— Те, що годиться для мене, подумав я, згодиться і для радіопередавача.

— А що вас спонукало накласти в радіо саме морозива?

— В той день була спека.

Лікар трохи помовчав.

— І що потім?

— Потім настала тиша. Господи, це було чудово. Адже те радіо квоктало цілісінький день. Броку, йдіть сюди, Броку, йдіть туди, Броку, сповістіть, коли прийдете, Броку, дайте знати, коли підете, гаразд, Броку, пора снідати, Броку, сніданок скінчився, Броку… Броку,. Броку, Броку… Одне слово, залягла така тиша, ніби я понакладав морозива собі у вуха.

— Ви, мабуть, дуже любите морозиво.

— Я ніби плив на хвилях тиші. Або лежав на чомусь дуже м’якому. Тиша. Ціла година тиші. Я просто сидів собі в машині й усміхався. Я сп’янів від волі!

— Продовжуйте.

— Потім мені сяйнула думка про портативну діатермічну машинку. Я взяв її у прокаті й прихопив із собою ввечері, коли повертався автобусом додому. Стомлені пасажири сиділи, і всі як один перемовлялися по наручних радіо з дружинами, сповіщаючи: «Зараз я на сорок четвертій лінії, тепер на сорок дев’ятій, ось звертаємо на шістдесят першу». — «Забирайся з того бару і йди додому, готуй вечерю — я вже на сімдесятій!»— лаявся якийсь чоловік. З автобусного динаміка звучали «Казки Віденського лісу», солоденький голос виспівував про високоякісні пшеничні пластівці. І ось я увімкнув діатермію! Статика! Непрохідні перешкоди! Всіх дружин відрізало від чоловіків, що, дратуючись, розповідали про важкий день в офісі! Всіх чоловіків відрізало від жінок, котрі тільки-но зібрались розповісти про те, як їхнє дитя розбило шибку! Вирубив «Віденський ліс», замовк солоденький голос. Тиша! Жахлива, несподівана тиша! Пасажири опинилися перед загрозою, що доведеться розмовляти один з одним. Паніка! Дика, тваринна паніка!

— Поліція схопила вас?

— Автобус довелося зупинити. Адже змовкла музика, чоловіки й жінки втратили відчуття реальності. Метушня, безладдя, хаос. Вони крутилися, мов білки в колесах. Але над’їхала машина технічної допомоги, мене одразу ж виявили, оштрафували, відібрали в мене діатермічну машинку. Я й оком зморгнути не встиг, як опинився вдома.

— Містере Брок, а вам не здаються усі ці ваші дії, ну, не зовсім… доцільними? Якщо вам не до вподоби динаміки в міському транспорті, радіо в офісі або службові передавачі в автомобілях, то чому ви не вступили до спілки радіоненависників, не подавали петицій, не домагалися судових постанов у рамках конституції? На те, зрештою, й існує демократія.

— А я належу до тих, кого називають меншістю, — пояснив Брок. — Я уже й до спілок вступав, і брав участь у пікетах, і петиції подавав, і в суді позивався. Я протестував із року в рік… А всі реготали. Всім іншим подобались автобусні приймачі та рекламні фільми. Тільки я йшов не в ногу.

— Тоді ви мали б повестись, як дисциплінований солдат, невже ви цього не розумієте? Порядки встановлює більшість.

— Вони зайшли надто далеко. Вони втратили відчуття міри. А я втратив терпець. Приходжу додому — дружина в істериці. Чому? Бо вона півдня не мала зі мною контакту. Пам’ятаєте, я танцював на своєму наручному радіо? Так-от, того вечора в мене визрів план порішити свій дім.

— Ви певні, що я маю записати ваші слова саме так?

— Це буде точно за змістом. Адже мій дім, як і багато інших, розмовляє, співає, награє, прогнозує погоду, декламує вірші, читає вголос романи, брязкотить, заколисує мене, коли час спати. Дім, що співає оперу, коли ти приймаєш душ, і навчає іспанської мови, коли ти спиш. Дім схожий на лунку печеру, де незмовкно базікають усілякі електронні оракули, а ти почуваєш себе не більшим за наперсток. Дім, у якому духовки промовляють: «Я абрикосовий пиріг, я вже спікся»; «Я яловичина, мене вже час полити!» — або верзуть іншу тарабарщину на цей зразок. Дім, у якому ліжка присипляють тебе, а коли час прокидатися — трусять. Дім, що насилу зносить людей. «У вас брудні ноги, сер!» — гавкають вхідні двері. А електронний пилосос, мов пес, обнюхує, кімнату за кімнатою, підбираючи слідом за тобою кожен обрізок нігтя або порошинку попелу від сигарети. Господи, почуй мене, зглянься!

— Заспокойтеся, — порадив психіатр.

— Пам’ятаєте оту пісеньку Гілберта й Саллівена: «Геть усе я занотую, щоб нічого не забуть»? Цілу ніч я згадував свої кривди. А наступного ранку придбав пістолет. Я навмисне вимастив черевики у грязюці і став перед парадними дверима. Звісно, вони заверещали: «На ногах у тебе бруд! Витри їх, охайним будь!» Я застрелив чортівський витвір, всадивши кулю в замкову шпарку. Й метнувся до кухні, де саме заквилила духовка: «Переверни мене». Вона встигла лише до половини зготувати свій машинний омлет, коли я заподіяв їй смерть. О, Як вона сичала і скиглила: «Перегораю!» Потім, наче вередливе дитя, роздзеленчався телефон. Я запхав його в кухонний комбайн. Хоча проти самого комбайна я нічого не мав — він постраждав як безневинний свідок. Мені шкода його тепер, цей справді дуже корисний пристрій, який ніколи й словом не прохопився, тільки муркотів, немов сонний лев, і поглинав наші недоїдки. Його я відремонтую. Потім, знищивши телефон, я зайшов до вітальні і розстріляв телевізор, того підступного хижака, ту медузу, яка щовечора перетворює на камінь мільярд людей, приковуючи до себе їхні застиглі погляди, ту сирену, що співає, заманює і обіцяє так багато, а дає так мало. Я й сам раз у раз повертався до неї, усе чогось сподіваючись, аж поки нарешті… бах! Кулдикаючи,. мов безмозкий індик, моя дружина вискочила в двері і зчинила галас. Над’їхала поліція. І ось я тут!

Він самовдоволено одкинувся на стільці й припалив сигарету.

— А чи усвідомлювали ви, коли творили ці злочини, що наручне радіо, передавач у автомобілі, телефон, автобусний динамік, селекторна система в офісі — усе це було взяте напрокат або становило чиюсь власність?

— Я ладен проробити все це знову, з божою поміччю…

Психіатр сидів, осяяний блаженного усмішкою пацієнта.

— То ви не потребуєте допомоги від інституту психічного здоров’я? Ви готові взяти всю відповідальність на себе?

— Це тільки початок, — зауважив містер Брок. — Я виступаю в авангарді меншості, якій несила більше зносити шум. Жодної миті без музики, без контакту з чиїмось голосом, хоч би де ти був: зроби це, зроби те, хутко, хутко, іди-но сюди, іди-но туди. Ви ще побачите. З мене починається бунт. Моє ім’я увійде в історію!

— Гм… — Психіатр ніби замислився.

— Звичайно, до масових заворушень ще далеко. Адже спочатку всі ці речі здавалися такими привабливими, такими практично вигідними. Та люди надто захопилися, надто далеко зайшли і, втягнувшись у певний стереотип соціальної поведінки, не можуть із-нього вийти. Більше того — вони не усвідомлюють, що потрапили в пастку. Як і все інше, вони просто раціоналізували свої нерви. «Наш сучасний вік». — кажуть вони, «Умови», — кажуть вони. «Стрес», — пояснюють вони. Та запам’ятайте мої слова, зерно кинуто. Про мене всьому світові повідало телебачення, кіно, радіо — ось у чому іронія! Відтоді вже минуло п’ять днів. І мільярд людей знають про мене. Уважно продивляйтеся фінансові шпальти газет, і котрогось дня, може, навіть сьогодні, ви помітите, як збільшиться, зросте на очах продаж французького шоколадного морозива!

— Мені все ясно, — сказав психіатр.

— То ви дозволите тепер мені повернутися до моєї чудової одиночної камери, де я зможу провести в тиші й усамітненні цілих півроку?

— Авжеж, — замислено відказав психіатр.

Він натиснув на замасковану кнопку, двері відчинились, а коли він вийшов, причинились і самі замкнулись. Він попростував сам-один коридорами. Перші двадцять кроків його супроводжував «Китайський тамбурин». Потім «Циганка», «Пассакалія» та «Фуга в мінорних тонах» Баха, «Тайгер-рег», «Кохання — це як сигарета». Психіатр дістав з кишені зламаний наручний радіотелефон, схожий на мертвого жука. Він увійшов до свого кабінету. Пролунав дзвінок, і з-під стелі озвався голос:

— Ви прийшли, лікарю?

— Я щойно закінчив із Броком, — відповів психіатр.

— Діагноз?

— Справляє враження абсолютно дезорієнтованого, проте комунікабельний. Відмовляється визнавати найпростіші реалії свого оточення і співіснувати з ними.

— Прогноз?

— Непевний. Коли я залишав його, він бавився уявним клаптем матерії.

Задзвонили три телефони. Мов поранений цвіркун, застрекотів у шухляді запасний радіоприймач. Блимнув рожевою лампочкою і клацнув селектор. Знову задзвонили три телефони. Крізь прочинені двері долинула музика. Стиха наспівуючи, психіатр припасував собі на зап’ясток новий радіотелефон, натис клавішу селектора і якийсь час говорив. Потім зняв трубку з настільного телефону — поговорив, з другого — поговорив, з третього — поговорив, натиснув кнопку наручного радіо — поговорив, спокійно і впевнено, на обличчі ані тіні заклопотаності чи неспокою, а навкруги лунала музика і спалахували лампочки, знову дзеленчали два телефони, тріскотіло радіо, галасували селектори, лунали голоси з-під стелі. Так він і провів усю другу половину цього прохолодного, напоєного кондиційованим повітрям і такого довгого дня. Телефон, радіо, селектор, телефон, радіо, селектор, телефон, радіо, селектор, телефон, радіо, селектор, телефон, радіо…