Той, що чекає

Я живу в колодязі. Я живу в колодязі, наче дим. Наче пара в кам’яній горловині. Я не рухаюсь. Не роблю нічого, лише чекаю. Вночі і вранці бачу холодні зірки, удень бачу сонце. І подеколи наспівую стародавні пісні тих часів, коли цей світ ще був молодим. Як я можу розповісти, що я таке, коли я не знаю сам? Я просто чекаю. Я — туман, місячне сяйво, пам’ять. Я сумний і дуже-дуже старий. Іноді я падаю в колодязь дощем, і на поверхні води з моїх крапель утворюється павутиння. Я чекаю в холодній німій тиші, і настане день, коли я вже не чекатиму.

Зараз ранок. Я чую оглушливий грім. Здалеку відчуваю запах вогню. Чую скрегіт металу. Чекаю. Слухаю.

Голоси. Здалеку.

— Все гаразд!

Один голос. Чужий голос. Чужа мова, якої я не розумію. Жодного знайомого слова. Я слухаю.

— Висадити людей!

Шарудить під ногами пісок.

— Марс! Он він який!

— Де прапор?

— Ось він, сер.

— Гаразд, гаразд.

Сонце, зависши високо в блакитному небі, виповнює колодязь золотим промінням, і я плаваю в тому м’якому сяйві, наче квітковий пилок, наче невидимий прозорий серпанок.

Голоси.

— Ім’ям Уряду Землі проголошую цю територію колонією Марс, що належатиме порівну всім націям.

Про що вони говорять? Я повільно обертаюсь у сонячному сяйві, невидимий і неквапливий, золотистий і невтомний.

— Що там таке?

— Колодязь!

— Не може бути!

— Ану гляньмо. Так і є!

Я відчуваю наближення тепла. Над колодязем виникають три об’єкти, й моя прохолода сягає їх.

— Здорово!

— Гадаєш, добра вода?

— Побачимо,

— Хто-небудь. принесіть пляшку для лабораторної проби та мотузку.

— Я принесу.

Тупотіння ніг. Повернення.

— Готово.

Чекаю.

— Опускай. Обережніше.

Згори на мотузці повільно опускається блискуче скло.

Тихо дзюрчить вода, наповнюючи пляшку. Я підіймаюсь у струмені теплого повітря вгору.

— Готово. Ти зробиш аналіз цієї води, Рідженте?

— Треба зробити.

— Чудовий колодязь. Глянь, як збудований. Скільки йому років, по-твоєму?

— Хто зна. Коли вчора ми зробили посадку в тому місці, Сміт сказав, що на Марсі життя не існує вже з десять тисяч років.

— Подумати тільки.

— Що там з водою, Рідженте?

— Чиста, як срібло. Можеш покуштувати.

Під спекотним сонцем дзюрчить вода. Легкий вітерець підносить мене, мов куряву.

— Що сталося, Джонсе?

— Не знаю. Страшенно болить голова. Ні з того, ні з сього.

— Ти не пив води?

— Ні, не пив. Справа не у воді. Я тільки нахилився над колодязем, і голова наче розкололась. Тепер мені вже краще.

Тепер я знаю, хто я такий.

Мене звуть Стефен Леонард Джонс, мені двадцять п’ять років, я щойно прилетів у ракеті з планети, яка зветься Земля, і тепер разом із своїми приятелями Ріджентом та Шоу стою біля старого колодязя на планеті Марс.

Я розглядаю свої золотисті пальці, міцні й засмаглі. Розглядаю свої стрункі ноги й сріблясту уніформу моїх друзів.

— Що з тобою, Джонсе? — запитують вони.

— Нічого, — Відповідаю, дивлячись на них. — Нічогісінько.

Їжа смачна. Її не було вже десять тисяч років. Вона приємно лоскоче язик, а вино зігріває тіло. Я дослухаюся до голосів. Вимовляю слова, що їх не знаю, але якось розумію. Пробую ковтнути повітря.

— Що сталося, Джонсе?

Я повертаю голову й опускаю руки, в яких тримаю срібну посудину з їжею. Я відчуваю все.

— Ти про що? — каже голос, який належить тепер мені.

— Дихаєш якось дивно. З кашлем, — мовить та людина.

Я кажу, старанно добираючи слова:

— Мабуть, трохи застудився.

— Зайдеш потім до лікаря.

Я киваю головою, і це подобається мені. Через десять тисяч років багато чого подобається. Приємно вдихати повітря, відчувати, як пестить твоє тіло сонячне проміння, відчувати в собі пружний і міцний скелет, огорнутий тугими теплими м’язами. Приємно чути голоси ясно і зблизька, не так, як з кам’яної діри колодязя. Сиджу мов зачарований.

— Прокинься, Джонсе. Прийди до тями. Треба йти.

— Зараз, — відказую, загіпнотизований тим, як слово краплею утворюється на язиці і неквапно й граціозно спадає в повітря.

Я йду, і мені подобається йти. Глянувши вниз, бачу ґрунт досить далеко від своїх очей та голови. Це так, мовби я живу на високій скелі, і мені там добре.

Ріджент стоїть біля кам’яного колодязя й дивиться вниз. Решта, перемовляючись, рушили до сріблястого корабля, з якого вийшли.

Я відчуваю пальці своєї руки й посмішку на своїх устах.

— Глибокий, — кажу.

— Справді.

— Це Колодязь Душ.

Ріджент підводить голову й дивиться на мене.

— Звідки ти знаєш?

— Хіба не видно?

— Я ніколи не чув про Колодязь Душ.

— Це місце, де живуть ті, хто чекає, ті, хто мав колись тіло, — кажу я, торкнувшись його руки.

Пісок — як вогонь, і корабель — як срібне полум’я під спекотним небом, але спека мені подобається. Шарудіння моїх кроків по жорсткому піску. Слухаю. Посвист вітру і пекуче сонце. Вдихаю запах ракети. Стою біля люка.

— Де Ріджент? — запитує хтось.

— Я бачив його біля колодязя, — відповідаю.

Один з них біжить до колодязя. Я починаю тремтіти. Дрібний лихоманковий дрож, глибоко схований, але дедалі сильніший.. Наче на дні колодязя. Голос у глибині мене, слабкий і зляканий, він благає: «Випустіть мене, випустіть!» — і таке відчуття, ніби хтось намагається втекти, грюкіт дверей у лабіринті, панічний біг по темних коридорах і переходах, відлуння та зойки.

— Ріджент у колодязі!

Люди біжать, усі п’ятеро. Біжу з усіма, але тепер мені погано, я весь тремчу.

— Мабуть, упав. Джонсе, ти був біля нього. Ти бачив, Джонсе? Та говори нарешті, чоловіче!

— Що з тобою, Джонсе?

Я падаю на коліна, дрож стає нестерпним.

— Він хворий. Хто-небудь допоможіть мені з ним.

— Сонце.

— Ні, не сонце, — бурмочу я.

Мене кладуть. Тіло моє смикається в корчах, голос, схований десь у, глибині мене, волає: «Це Джонс, це я, а перед вами — він, не вірте йому, випустіть мене, випустіть!» Я дивлюсь на схилені наді мною постаті, й повіки мої тремтять.

Хтось торкається мого зап’ястка.

— Пульс частішає.

Я заплющую очі. Внутрішні зойки змовкають. Мене вже не тіпає.

Я звільнився й підіймаюсь угору, наче в холодному колодязі.

— Він помер, — каже хтось.

— Джонс помер.

— Від чого?

— Схоже на шок.

— Що за шок?—запитую я, і тепер моє ім’я Сешенс, у голосі в мене рішучість. Я командир над цими людьми. Я стою серед них і дивлюся на тіло, що холоне на піску. Хапаюся руками за голову.

— Капітане, що з вами?

— Пусте, — промовляю зі стогоном. — Чогось заболіла голова. Зараз минеться. Зараз. Зараз… — шепочу я. — Уже все гаразд.

— Краще нам сховатися від сонця, сер.

— Так, — кажу я, дивлячись на Джонса. — Нам зовсім не слід було прилітати. Марс не хоче нас.

Ми забираємо тіло із собою до ракети, а в глибині мене ще один голос благає випустити його.

«Допоможіть, допоможіть!» — лунає він десь у вологій глибині мого тіла. «Допоможіть, допоможіть!» — відлунює голос у червоній безодні.

Цього разу дрож починається значно швидше. Втрачається самовладання.

— Капітане, ви б сховалися від сонця. Кепсько виглядаєте, сер.

— Справді, — кажу. — Допоможіть, — кажу.

— Що таке, сер?

— Я нічого не говорив.

— Ви сказали «Допоможіть», сер.

— Хіба?

Тіло кладуть у затінку ракети, а голос усе волає глибоко в катакомбах кісток, омитих ясно-червоним потоком. Мої руки сіпаються. Губи запеклись і потріскались. Ніздрі широко роздуті. Очі викочені. «Допоможіть, допоможіть, о, допоможіть, не треба, не треба, випустіть мене, не треба, не треба!»

— Не треба, — кажу я.

— Чого не треба, сер?

— Не звертайте уваги, — кажу. — Треба вирватися звідси.

Я затуляю руками рот.

— Ви про що, сер?— гукає Метьюз.

— Негайно в ракету і повертайтесь на Землю! — кричу я.

В моїй руці пістолет. Підношу його до скроні.

— Не треба, сер!

Виляск пострілу. Миготять тіні. Зойки стихли. Свист від падіння у просторі.

Через десять тисяч років — як приємно помирати! Як приємно відчути раптовий холод і спокій. Як приємно почувати себе, наче рука в рукавичці, що дивно холоне, лежачи на гарячому піску. О, спокій і радість сутінок смерті! Але не можна гаяти часу.

Ще один виляск.

— Боже праведний, він убив себе! — кричу я.

Розплющую очі й бачу капітана. Він лежить, прихилившись до ракети, з розтрощеним кулею черепом, з широко розкритими очима, з вистромленим крізь білі зуби язиком. З голови стікає кров. Я нахиляюся, щоб торкнутись його.

— Дурень, — кажу. — Нащо він це зробив?

Всі охоплені жахом. Вони стоять над двома мертвими тілами, а тоді повертають голови до марсіанських пісків і колодязя віддалік, де в глибині вод лежить, погойдуючись, Ріджент. Їхні пересохлі уста щось белькочуть, по-дитячому протестуючи проти страшного кошмару.

Всі обертаються до мене.

Після тривалої мовчанки один з них каже:

— Тепер за капітана — ти, Метьюзе.

— Знаю, — кажу спроквола.

— Нас залишилося тільки шестеро.

— Господи, все сталося так швидко!

— Я не хочу тут залишатися, забираймося звідси!

Люди ремствують. Я підходжу й торкаюся кожного з упевненістю, що мало не співає в мені.

— Слухайте, — кажу я, торкаючись їхніх плечей, ліктів, долонь.

Ми всі змовкаємо.

Ми — одне ціле.

«Ні, ні, ні, ні, ні, ні!» — волають усередині голоси, загнані в глибінь наших оболонок.

Ми дивимось один на одного. Ми — тобто Семюел Метьюз, Реймонд Мозес, Вільям Сполдінг, Чарлз Еване, Форрест Кол та Джон Саммерс — мовчки дивимось один на одного, на бліді обличчя один одного, на тремтячі руки.

Як один повертаємось і дивимось на колодязь.

— Пора, — кажемо.

«Ні, ні!» — волають шість голосів, сховані і запаковані навіки.

Наші ноги ступають по піску, і здається, ніби величезна рука з дванадцятьма пальцями рухається по гарячому морському дну.

Ми схиляємось над колодязем і звертаємо погляди вниз. Шість облич вдивляються в нас із холодної глибини.

По черзі ми нахиляємось, поки не втрачаємо рівновагу, й один за одним летимо крізь холодний присмерк у крижану воду.

Сонце сідає. Зірки котяться по нічному небу. Вдалині спалах світла. Ще одна ракета наближається до Марса, залишаючи в космосі червоний слід.

Я живу в колодязі. Я живу в колодязі, наче дим. Наче пара в кам’яній горловині. Вночі і вранці бачу холодні зірки, удень бачу сонце. 1 подеколи наспівую стародавні пісні тих часів, коли цей світ ще був молодим. Як я можу розповісти, що я таке, коли я не знаю сам?

Я просто чекаю.