Обеліск

Повість
Скачати (PDF)

Світлій пам’яті М. О. Пашкевича

Мені й досі прикро і боляче, що за два довгих роки так і не вибрався в ту не дуже й далеку від міста сільську школу. Кілька разів думав про це, але все відкладав: узимку — доки минуть морози чи хуртовини, навесні — коли підсохне й потеплішає, влітку ж, як було і сухо і тепло, найбільше клопоту завдавав відпочинок та всі пов’язані з ним турботи заради отого місяця на тісному, гарячому, перенаселеному півдні. А почасти все чекав вільного часу, настрою, думав: поїду, коли впораюся трохи з роботою та різними домашніми справами. І, як іноді буває в житті, довідкладався до того, що спізнився остаточно й непоправно: нічого було вже виряджатися в гості — настав час їхати на похорони.

Довідався про це теж невчасно, запізно — приїхавши з Мінська, йшов додому і стрів знайомого, колишнього товариша по роботі. Погомонівши трохи про те, про се та перекинувшись кількома жартівливими фразами, ми розпрощались, і раптом, ніби згадавши про щось, товариш зупинився.

— Чув, Миклашевич помер? Що у Сельці вчителював.

— Як — помер?

— Так, звичайнісінько. Позавчора помер. Сьогодні ховають.

Товариш сказав і пішов, для нього Миклашевич, певно, мало що значив, а я стояв і розгублено дивився на вулицю. Зникло будь-яке самовідчуття, я забув про свої справи — вибух біди та ще якоїсь неусвідомленої провини приголомшив мене і на мить прикував до асфальту. Звісно, я розумів, що в тій передчасній смерті молодого сільського вчителя моєї провини не було ніякої, та й сам учитель мені не був ні родичем, ні великим другом, але серце моє гостро защеміло від жалю й прикрості на себе — не зробив того, на що тепер уже завжди буде пізно. Мабуть, хапаючись за останню можливість виправдатися перед собою, відчув раптову потребу поїхати сьогодні, зараз же, не гаючи й години.

Від тієї хвилини, коли я зважився на це, відлік часу для мене став якимсь особливим, точніше — зникло будь-яке відчуття часу. Я дуже квапився, хоч виходило це погано. Дома з родини нікого не застав, однак забув навіть запискою попередити про свій від’їзд і побіг на автобусну станцію. Згадавши про службу, спробував зателефонувати туди з автомата, котрий, мов на зло, спритно ковтав мідяки і мовчав, як заклятий. Кинувся шукати іншого, він трапився мені аж коло нового гастроному, але там стояла черга. Кілька хвилин чекав, ледве вислуховуючи довгі й дріб’язкові розмови в синій, з розбитим склом будці, посварився з якимось хлопцем, котрий видався спочатку дівчиною — штани кльош і лляне волосся до коміра вельветової курточки. Поки додзвонився нарешті і пояснив, у чім річ, проґавив останнього автобуса до Сельця, іншого ж транспорту в тому напрямку сьогодні не передбачалося. З півгодини намагався спіймати таксі, але марно: до кожної машини зразу ж кидався гурт спритніших, а головне — нахабніших, ніж я. Кінець кінцем довелося гайнути на шосе за містом і скористатися з давнього й випробуваного в таких випадках засобу — голосувати. Справді, десята чи п’ятнадцята машина з міста, майже до бортів навантажена рулонами Толю, зупинилася на узбіччі й узяла нас — мене і хлопця-підлітка в кедах з великою сумкою, набитою буханками міського хліба.

В дорозі стало трохи спокійніше, тільки часом здавалося, що їдемо надто повільно, і я ловив себе на тому, що подумки лаю шофера, хоч, на тверезіший погляд, їхали ми нормально, як і всі їздять. Шосе було гладеньке, асфальтоване і майже всюди рівне, як стріла, що тихо погойдувалася на спадистих узгір’ях — то вгору, то вниз. Стояло погідне надвечір’я останньої пори бабиного літа з тихою прозорістю далечин, поріділими перелісками обабіч дороги, вільним простором уже спустілих полів. Далі від шосе, під лісом, паслася колгоспна череда — кількасот назимків (усі однакової буро-червоної масті). Обіч дороги торохтів проворний трудівник ланів трактор «Бєларусь» — орав на зяб. Назустріч сунули машини, громіздко навантажені льоном-трестою — везли на льонозавод. У придорожньому селі Будиловичах яскраво червоніли в палісадниках пізні згасаючі жоржини, на городах у розораних борознах із полеглим бадиллям порпалися сільські тітки й молодиці — вибирали картоплю. Природа повнилася мирним спокоєм осінньої втоми і злагоди, людська вдоволена неквапливість відчувалася в розміреному ритмі споконвічних селянських клопотів, коли врожай уже вирощено, більшість пов’язаних із ним турбот лишилося позаду, тепер його треба лише зібрати, підрахувати, впорядкувати.

Але мене це миротворне роздолля природи нітрохи не заспокоювало, а тільки гнітило й дратувало. Я спізнювався, відчував це, переживав і кляв себе за лінощі, душевну черствість. Думалося на диво покаянно, з якоюсь самокритичною безкомпромісністю; ніякі мої попередні причини не здавалися тепер слушними, та й взагалі — чи були якісь причини? З такою ведмежою неповороткістю недовго й до кінця згаяти надані тобі роки й нічого не зробити з того, що, напевно, тільки й могло бути честю твого життя. Та бодай же тямилась ота нікчемна метушня заради нескінченного і ненаситного добробуту, якщо через неї лишається поза увагою найважливіше. Мабуть, цим самим обкрадається і знецінюється все життя, котре тільки здається автономним, відособленим од життя інших людей, спрямованим за твоїм власним розсудом. Насправді ж, як це не сьогодні помічено, коли воно й наповнюється чимось значним, то це розумною добротою і турботою про інших — близьких чи навіть далеких тобі людей, які потребують оцієї твоєї турботи. Віддати, а не взяти або відчути задоволення віддаючи — як неохоче й запізніло доходить людина до цього не нового, такого на диво простого висновку… Справді, чого варте життя лише для задоволення свого дріб’язкового, самолюбивого, примхливого і ненаситного Я?

Мабуть, це краще за інших розумів Миклашевич.

І, здається, не було в нього на те особливих причин, надзвичайної освіченості чи спеціального виховання, що виділяли б його з кола близьких людей. Це був звичайний сільський учитель, певно, не ліпший і не гірший за тисячі інших міських і сільських учителів. Правда, я чув, ніби він пережив страшну трагедію під час війни і чудом урятувався від смерті. І ще — що він був дуже хворий. Для кожного, хто бачив Миклашевича вперше, було видно, як мучила його хвороба. Але я не чув, щоб він скаржився на неї чи Дав кому зрозуміти, як йому важко. Пригадалось, як ми познайомилися з ним під час перерви на одній учительській конференції. З кимось розмовляючи, він стояв тоді біля вікна в гомінкому вестибюлі міського Будинку культури, і вся його дуже худа, гостроплеча постать із випнутими з-під піджака лопатками та худою довгою шиєю здалася мені ззаду на диво недорослою, майже хлоп’ячою. Але варто було йому за мить обернутися до мене своїм неприємно зів’ялим, з густими зморшками, сірого кольору обличчям, як стало видно, що це досить виснажений життям, майже літній чоловік. Насправді ж — і я це знав цілком певно — в той час йому минав лише тридцять четвертий рік.

— Чув про вас і давно хотів звернутися з однією заплутаною справою, — сказав тоді Миклашевич своїм глухим голосом. Він курив, струшуючи попіл у порожню коробку з-під сірників, яку тримав у пальцях. Я навіть жахнувся, побачивши ці його нервово-тремтливі пальці, обтягнуті жовтою зморщеною шкірою. З недобрим передчуттям я квапливо перевів погляд на обличчя — змарніле обличчя, однак, було на диво спокійним.

— Преса — велика сила, — жартівливо і значуще процитував учитель. Крізь сітку зморщок, які збіглися на його чолі, щоках, біля вуст, проглянула добра, з болісним смутком усмішка.

Я знав, Миклашевич шукає щось в історії партизанської війни на Гродненщині, він сам ще підлітком-хлопчаком брав участь у партизанських ділах, його друзів-школярів розстріляли німці в сорок другому, і завдяки турботам вчителя на їхню честь збудовано невеликий обеліск у Сельці. Але от, виявляється, була в нього ще якась справа, з якою виникла потреба звернутися до мене. Що ж, я був готовий. Обіцяв приїхати поговорити і по можливості розібратися, тим більше якщо справа дійсно заплутана, — в той час до заплутаних, склад-, них справ я ще був охочий.

І от — спізнився.

У невеликому придорожньому ліску з високо піднятими над шосе шапками сосен дорога почала широке плавне закруглення, за яким показалося нарешті й Сельце. Це був колишній панський маєток з розбуялими за роки сучкуватими кронами в’язів і лип, що ховали в своїх шатах старосвітський панський палац — школу. Машина повільно наближалася до повороту в садибу, і хвиля смутку охопила мене — я під’їздив. На мить з’явилася зрадницька думка: чого? Чого їду сюди, на цю жалобу, слід було приїхати раніше, а тепер кому я тут потрібний, та й хто тут може бути потрібний мені? Але отак розмірковувати, мабуть, уже не було рації, машина почала сповільнювати хід. Я погукав хлопця-попутника, який, судячи з його спокійного обличчя, їхав далі, аби він постукав шоферові, а сам по шершавих рулонах толю посунувся до борту, щоб зіскочити на гравій узбіччя.

Ну, от і приїхав. Машина, злісно стрельнувши димовим смородом із вихлопної труби, покотила собі далі, а я, натужно випростовуючи зімлілі ноги, трохи пройшов по узбіччю. Знайоме, не раз бачене з вікна автобуса це роздоріжжя зустріло мене заспокійливо й сумовито. Біля містка через канаву стирчав стовпчик із табличкою автобусної зупинки, далі виднівся знайомий обеліск із п’ятьма прізвищами юнаків на чорній металевій табличці. За сотню кроків од шосе, до школи тяглися давньою вузькуватою вже алеєю товстелезні похилі в’язи. У далекім кінці її на шкільному подвір’ї чекали на когось газик і чорна, мабуть, райкомівська «Волга», однак людей там не було. «Певне, люди зараз в іншому місці», — подумалось мені. Та я навіть не знав, де тут кладовище, щоб іти туди. Коли був ще сенс туди йти.

Так, не зовсім рішуче і досить заклопотано розмірковуючи сам із собою, я зайшов в алею під багатоярусні шати дерев. Колись, років п’ять тому, я тут уже був, але тоді будинок цей і алея не здалися мені такими підкреслено й затаємно мовчазними — шкільне подвір’я повнилося дитячими голосами, саме була перерва. Тепер же довкола стояла недобра, похоронна тиша — навіть не шепотіло, притаїлося в надвечірньому спокої поріділе, з жовтизною листя старих комлистих в’язів. Гравієва вкочена доріжка незабаром вивела на подвір’я школи — попереду височів розкішний, у два поверхи, але вже постарілий і запущений, із тріснутою на фасаді стіною старосвітський палац: фігурна балюстрада веранди, побілені колони з обох боків парадного входу, високі венеціанські вікна. Мені треба було запитати, де ховають Миклашевича, та запитати нікого — біля машин і в машинах так само не видно людей. Не знаючи, куди податись, я розгублено потупцював коло машин і вже хотів іти собі далі, як із тієї ж парадної алеї, ледве не наїхавши на мене, вискочив ще один запилений газик. Він одразу ж загальмував, з його брезентового нутра вивалився знайомий чоловік у пом’ятій зеленій болоньї. Це був колишній зоотехнік з управління сільського господарства (тепер, чув я, він працює десь у районі). Років із п’ять ми не бачилися, та й взагалі наше знайомство було далеким, але тепер я щиро зрадів його появі.

— Здоров! — кинув мій знайомий із таким пожвавленням, ніби ми приїхали сюди на весілля, а не на похорони. — Ви теж?

— Теж, — стримано, без тіні його пожвавлення відповів я.

— Вони там, у вчительському будинку, — відразу сприйняв мій стриманий тон приїжджий. — Ану давай поможи.

Схопивши за край, він виволік із машини ящик блискучих пляшок «Московської», за якою, видно, і їздив у сільпо чи в місто. Я підхопив ящик із другого боку, і, минаючи школу, ми пішли стежкою між садових заростей до недалекого флігеля — домівки вчителів.

— Як же це з ним сталося? — спитав я, все ще неспроможний звикнутися з думкою про цю дочасну смерть.

— А так! Як усе трапляється. Трах-бах — і все. Був чоловік — і нема.

— Хоч перед тим хворів, чи як?

— Хворів?! Він усе життя хворів. Але працював. Ну і допрацювався до ручки-кришки. Ходім та вип’ємо от, поки є така можливість.

У старому, як і палац, поштукатуреному знадвору флігелі будинку за поріділими в садку кущами бузку, серед яких соковито й свіжо жевріла всіяна кетягами горобина, чувся приглушений гомін багатьох людей, із якого можна було зрозуміти, що найважливіше і останнє тут уже відбулося. Тривали поминки. Низькі вікна приземкуватого флігеля були навстіж розчинені, з-за фіранки виднілася чиясь спина в білій нейлоновій сорочці та лляна копичка високої жіночої зачіски. Біля ганку стояли й курили двоє неголених, у робочому одязі чоловіків. Вони стримано говорили про щось, потім змовкли, взяли у нас ящик і понесли його в хату. Ми пішли за ними через коридор.

У невеликій кімнаті, з якої винесли все, що можна винести, стояли зсунуті впритул столи з рештками напоїв і закусок. Два десятки розпашілих людей, що сиділи за ними, займалися хто чим, а найбільше розмовами, куривом — сигаретний дим виткими кудлами тягся до вікон. Було видно, що вечеря триває не першу годину, і я зрозумів, що прибув на шапкобрання, не інакше. Знав би — не їхав. Така запізніла поява на поминках — гірша за відсутність і легко може бути витлумачена не на мою користь. Але ж не братися за шапку, коли вже приїхав.

— Сідайте, отут є місце, — просто запросила лагідна з вигляду жінка у темній косинці, не питаючи, хто я і чого прийшов: мабуть, такий прихід сюди вважався тепер звичайним. Я слухняно сів на низькувату табуретку до високого столу, намагаючись якнайменше привертати до себе увагу. Але поруч хтось уже повертав до мене своє набрякле, немолоде, змокріле від поту обличчя.

— Спізнився? — просто запитав чоловік. — Що ж… Нема більше нашого Павлика. І вже не буде. Вип’ємо, товаришу.

Він сунув мені в руки недопиту, зі слідами чиїхось пальців склянку горілки, сам узяв зі столу іншу.

— Давай, брате. Щоб йому там пухом земля.

— Що ж, хай буде пухом.

Ми випили. Чиєюсь виделкою я наколов у тарілці шматочок солоного огірка, сусід неслухняними пальцями заходився вилущувати з пом’ятої пачки «Прими», мабуть, останню сигарету. Саме тоді лагідна жінка поставила на стіл кілька нових пляшок «Московської», яку ми принесли. Чоловічі руки стали рішуче розливати її в склянки.

— Тихо! Товариші, тихо, — крізь гомін почувся з переднього кутка не дуже тверезий голос. — Тут хочуть сказати.

— Ксьондзов, завідувач райвно, — густо дихнувши сигаретним димом, прогув над вухом сусіда. — Що він може сказати? Що він знає?

У віддаленім кінці столу підвівся ще молодий чоловік і звично, з начальницькою упевненістю на серйозному, вольовому обличчі підняв склянку з горілкою.

— Тут уже говорили про нашого дорогого Павла Івановича. Хороший був комуніст, передовий учитель. Активний громадський працівник. І взагалі… Одне слово, жити б йому та жити.

— Жив би, коли б не війна, — докинув швидкий жіночий голос, мабуть, учительки в імпортному бежевому костюмі, що сиділа поруч із Ксьондзовим.

Промовець спинився, немов збитий з пантелику цією реплікою. Зважаючи на все, говорити йому було важко, незвично на таку тему, він натужно підбирав слова — може, просто не знаходив потрібних для такого випадку.

— Отож, коли б не війна, — зрештою погодився промовець. — Якби не розв’язана німецькими фашистами війна, що принесла нашому народу незліченні жертви. Тепер, через двадцять років після того, як заліковано рани війни, відновлено наше зруйноване війною господарство і радянський народ досяг видатних успіхів в усіх галузях народного господарства, а так само культури, науки й освіти і особливо великих успіхів у галузі…

— До чого тут успіхи! — раптом гримнуло біля мого вуха, і порожня пляшка на столі з брязкотом упала на тарілку з-під вінегрету. — До чого тут успіхи? Ми поховали людину!

Заврайвно недоброзичливо змовк, а всі за столами насторожилися, трохи злякано стали позирати на мого сусіда. Його вже немолоді очі на почервонілому і хворобливому спітнілому обличчі наливалися гнівом, великий, перевитий набряклими венами кулак загрозливо лежав на скатерті. Завідувач райвно статечно помовчав хвилину і спокійно, з гідністю сказав, наче школяреві:

— Товаришу Ткачук, ведіть себе пристойно.

— Тихо, тихо. Ну що ви! — заклопотано схилилася до мого сусіда молода жінка, яка сиділа біля нього з другого боку.

Але Ткачук зовсім не хотів сидіти тихо, він важко і незграбно підвівся за столом.

— Це вам треба пристойно. Що ви тут верзете про успіхи? Чому ви й словом не згадали Мороза?

Здається, починався скандал, і я почував себе не дуже приємно в такому сусідстві. Але тут я був людиною сторонньою і вважав, що не маю права втручатися: когось заспокоювати чи за когось заступатися. Проте завідувачу райвно, здається, не можна було відмовити у належній витримці.

— Мороз тут ні при чім, — зі спокійною твердістю перепинив заврайвно випад мого сусіда.

— Дуже навіть при чім! — майже крикнув сусід. — Це Морозові треба дякувати за Миклашевича.

— Миклашевич — інша справа, — резюмував заврайвно і повернувся до всіх: — Так вип’ємо, товариші, за його пам’ять. Хай служить його життя для нас прикладом.

За столом почалося звичайне після тосту пожвавлення, забрязкотіли чарки і склянки, сюди-туди заходили руки. Один лише похмурий Ткачук демонстративно відсунув од себе склянку й сів на стілець.

— Мені з нього брати приклад пізно. Це він із мене брав приклад, коли хочете знати, — вовкувато блимнув він у протилежний куток. Йому ніхто не відповів.

Завідувач райвно старався більше не помічати сперечальника. Тоді Ткачук повернувся до мене.

— Скажи хоч ти про Мороза. Хай знає…

— Про якого Мороза? — не розумів я.

— Що, і ти не знаєш Мороза? І не чув навіть? Дожилися! Сидимо, п’ємо у Сельці, і ніхто не згадає Мороза! Якого повинен тут знати кожен учень… Що ви так дивитесь на мене? — зовсім уже обурився він, зловивши на собі чийсь докірливий погляд. — Я знаю, що кажу. Мороз — от хто повинен бути прикладом для всіх нас. Як і для Миклашевича був.

У кімнаті притихли. Тут робилося щось таке, чого я ще не розумів, але що, мабуть, добре розуміли за тим столом у кутку. Після хвилинної ніяковості все той же завідувач райвно Ксьондзов виголосив із заздрісною начальницькою твердістю в голосі:

— Перше ніж говорити щось, треба подумати, товаришу Ткачук.

— Я думаю, що говорю.

— Саме так.

— Ну, годі! Тимофію Титовичу! Годі вже, — з настійливою лагідністю загомоніла його молода сусідка. — Ви з’їжте ковбаски. Це домашня. У місті ж, певно, нема такої. А то ви зовсім не їсте…

Але Ткачук, видно, не хотів їсти і, стиснувши зморшкуваті губи, тільки скреготав зубами-протезами. Потім узяв недопиту склянку з горілкою і одним духом вихилив усю до дна. Каламутні почервонілі очі його загрозливо сховалися під бровами.

За столами стало тихіше, всі мовчки закусували помалу, дехто курив. Я обернувся до сусіда праворуч — молодого хлопця в зеленому светрі, — учителя чи якогось фахівця з колгоспу.

— Не знаєте, хто це? — кивнув я у бік Ткачука.

— Тимофій Титович. Колишній тутешній учитель.

— А тепер?

— Тепер на пенсії. В місті живе.

Я сів рівніше й уважно придивився до мого гнівливого сусіда. Ні, в місті я, здається, його не бачив, можливо, недавно приїхав звідкілясь. А Ткачук, уже байдужий до всього тут, нерухомо сидів, відкинувшись на стільці, втупився в картатий край скатерті.

— З міста? — раптом запитав сусід, мабуть, спостеріг мою увагу до нього.

— З міста.

— Чим приїхав?

— Попутною.

— Своєї не маєш?

— Поки що ні.

— Ну, пийте, поминайте, я поїхав.

— А ви чим?

— Чим-небудь. Не вперше.

— Тоді і я з вами, — чомусь вирішив я. Лишатися тут, здається, не було рації.

Тепер мені важко пояснити, чому я пішов за цим чоловіком, чому, стільки добираючись у Сельце, так скоро і охоче розпрощався з цією школою. Звичайно, передусім тому, що запізнився. Того, заради кого я поспішав сюди, вже не було, а інші за цими столами мене цікавили мало. Але й мій новий попутник тоді не видався ні цікавим, ні тим більше приємним. Скорше навпаки. Я бачив у ньому добре сп’янілого, мабуть, вередливого пенсіонера; від його слів про свою вищість за покійного відгонило звичайною старечою хвальбою, завжди не дуже приємною. Навіть якщо він говорив правду.

І все-таки з незрозумілим відчуттям полегкості я підвівся з-за столу і вийшов з кімнати. Ткачук був опасистий, кремезний чоловік у черевиках і сірому поношеному костюмі з двома орденськими планками на грудях. Здається, він добряче випив, хоч, зрештою, в цьому не було нічого дивного — пережив на похоронах, трохи понервував у суперечці з самовпевненим завідувачем, причина якої так і лишилася для мене не зрозумілою. Але видно було з усього, він дуже розгнівався і тепер ішов попереду стежкою і всім виглядом показував своє невдоволення й затятість.

Так мовчки ми поминули палац і пройшли алею. Ткачук усе ще мовчав. Не доходячи шосе, пропустили грузовик, здається, порожній і який в напрямку міста їхав. Можна було б гукнути й трохи підбігти, але мій попутник навіть не прискорив ходи, і я теж не виявив особливої турботи про нашу дорогу. Біля стовпчика з табличкою автобусної зупинки нікого не було, шосе в обидва боки лежало до блиску наглянсоване за день і безлюдне.

Ми дійшли до роздоріжжя і спинилися. Ткачук глянув в один бік шосе, в другий і сів, де стояв, спустивши ноги в неглибоку суху канаву. Розмовляти зі мною він не хотів, це було очевидно, і, щоб не докучати йому, я відійшов трохи, позираючи на дорогу. Незабаром із-за повороту з гайка показався легковичок, приватний «Москвич», з горбатим, нав’юченим багажником, — обдавши нас бензиновим смородом, він покотив далі. В тому ж кінці шосе, що тепер особливо цікавив нас, було зовсім пусто. Над лісом ховалося за хмарку вечірнє сонце. Його низьке пологе проміння засліплювало очі, та вдивлятися туди, мабуть, не мало жодного сенсу — машин там не було. Втрачаючи цікавість до шосе, я пройшов уздовж канави до пам’ятника.

Це був приземкуватий бетонний обеліск за штахетною огорожею, просто і без зайвої вигадки споруджений руками місцевих умільців. Вигляд пам’ятник мав дуже скромний, щоб не сказати бідний, тепер навіть у селах ставлять набагато красивіші. Щоправда, при всій його непоказності, не було на ньому й сліду забутості, швидше ще навпаки. Скільки пам’ятаю, він завжди стоїть старанно прибраний і доглянутий: довкола чисто підметено, посипано свіжим піском, а в невеликій, обкладеній цеглою клумбі скромно і гарно щось рябіє з пізньої квіткової дрібноти. Цей трохи вищий зросту людини обеліск за якихось десять років уже кілька разів міняв свій колір: був то білосніжний, побілений перед святами вапном, то зелений, під колір солдатських речей і зброї; якось, проїжджаючи цим шосе, я бачив його блискучо-срібним, як крило реактивного лайнера. Тепер же він був просто сірим, і, певно, з усіх інших кольорів цей найбільше пасував йому.

Обеліск змінював свій вигляд, незмінною лишалася тільки його чорна металева табличка з п’ятьма прізвищами. Я знав ці прізвища напам’ять, знав про відомий у наших місцях подвиг у роки Вітчизняної війни. Але тепер тут з’явилося і нове прізвище — Мороз О. І., яке не дуже зграбно вивів хтось білою фарбою над іншими, і я трохи здивувався, побачивши його.

На дорозі в напрямку од міста показалася з-за повороту машина, цього разу самоскид, що швидко промчав пустинним шосе мимо. Збита ним курява все ж підняла мого попутника з його не дуже придатного для відпочинку місця. Ткачук вийшов на асфальт і заклопотано подивився в далечінь дороги.

— Дідько їх дочекається. Давай підемо. Наздожене яка, то сядемо.

Я згодився йти, тим паче, що погода надвечір покращала: було тепло, тихо, жоден листочок на в’язах не ворухнеться, а глянсувата стрічка шосе так і кликала дати волю ногам. Я перейшов канаву, і ми з приємністю попрямували асфальтом.

— Давно ви знали Миклашевича? — запитав я просто для того, щоб порушити важке мовчання, яке починало вже пригнічувати.

— Знав? Усе життя. На моїх очах виріс.

— А я так мало знав його, — сказав я. — Зустрічався кілька разів. Чув, що непоганий учитель був, дітей навчав добре.

— Навчав! Учили декотрі не гірше від нього. А він справжньою людиною був. І такими дітей виховував. Вони за ним табуном ходили.

— Тепер це рідкість.

— Тепер це рідкість, а раніше часто бувало. І він так само в табуні за Морозом ходив. Як хлопчаком був.

— До речі, хто цей Мороз? Чи не той, що на пам’ятнику?

— Атож. Учитель тутешній. Колись разом тут починали. Адже я сюди в листопаді тридцять дев’ятого приїхав. А він у жовтні школу цю відкрив. Тоді на чотири класи всього.

— Загинув?

— Так, загинув, — коротко відповів Ткачук. Неквапливо, по-старечому перевалюючись, він ступав поряд по вичовганій колії асфальту. Піджак його був розстебнутий, вузол краватки з’їхав набік під ріжок коміра. На стомленому, не дуже старанно виголеному обличчі промайнув ледь помітний смуток.

— Мороз був нашою раною. На сумлінні в обох. У мене і в нього. Ну, але я що… Я здався. А він ні. І от — переміг. Домігся свого. Шкода, сам не витримав.