Онуківська бригада

Роса сріблиться. Ще не жарко.
Стрекочуть коники-скачки…
Та от з’явилась сіножатка —
І трави падають гнучкі.

На сіножатці в білій блузі
Сидить усміхнений юнак.
Так стало весело у лузі,
Так гомінливо, дзвінко так.

І наш дідусь бреде у росу
В руках з косою і собі
Стинає травку низькорослу
Поміж кущами, при вербі.

А вже у полудень дівчата
Прийшли з граблями із села,
І голосиста та крилата
Над лугом пісня попливла.

Прив’ялі трави розтрусили,
Щоб був міцніший аромат.
Бабусю нашу й не просили —
Вона уже біля дівчат.

Ми також маємо охоту
До праці у гарячий час.
— Гей, люди, дайте нам роботу! —
А всі сміються тільки з нас…

Малі, малі… Ще підростіте!
— Щоб стали вищі від трави!
— Гуляйте, бавтесь, поки діти!
— Які бідові! Ти диви!

…Минули дні. Підсохло сіно.
Знов стало людно навкруги,
Знов стало весело і співно,
І почали рости стоги.

А на стогах вже сторожами
Скрізь поставали бусоли…
Та раптом верби задрижали
І дальні далі загули.

Така найшла на луг потьмара,
Все стало сірим і сумним.
То обступила небо хмара,
А з неї — блискавка і грім.

Заметушились люди в лузі:
— Намокне сіно! Поросте! —
Хтось крикнув: — Гей ви, карапузи,
Чого без діла стоїте?

І ми граблі хапаєм в руки,
Гребем разом із усіма…
І тільки чуєм: — От онуки!
Таких на світі більш нема!

А баба й дід від того раді,
Сміються, особливо дід:
— В моїй онуківській бригаді
Діла весь час ідуть як слід!

Всі хвалять нас, у кожнім зорі
Усмішка тепла і ясна.
— Хай голова в своїй коморі
Якусь їм премію шука!

І руки ще не поболіли,
А все вже сіно у стогах.
І на найвищому — щосили
Залопотів червоний стяг.

А небо дужче й дужче хмарить,
І враз — такий тобі розлад! —
Як хлине дощ, як грім ударить,
Як сипоне колючий град!

Усі онуківській бригаді
Мерщій несуть свої плащі.
А ми такій нагоді раді —
Оце , побігать на дощі!

Та баба тільки позирнула,
І ми ховаємось під стіг.
Але гроза уже минула,
І дощ посіявся, і стих…