Не проспи світанку на Десні

Ми спимо на сіні
    у стогу,
Тільки полягали —
    ні гу-гу!
Бо дідусь говорить,
    що вночі
Гомонять лиш сови
    та сичі.
А коли ти скажеш
    слово теж,—
Неодмінно зірку
    проковтнеш.
Треба спати, спати,
    треба спать…
Буркунами пахне
    сіножать.
Пахне м’ята, рута
    і чебрець.
Хто засне найперший —
    молодець!
Хай би що приснилось
    уві сні,—
Не проспи світанку
    на Десні.
Коли ніч пірнає
    у ріку,
Залишивши тіні
    на горбку.
Не проспи таємної
    пори,
Коли бродять лугом
    сокори
І збирають крапельки
    роси —
Самоцвіти щирої
    краси.
Свої очі сонцем
    звесели —
Глянь, як воду палять
    бусоли,
I вона теме
    на бистрині,
Вся у малиновому
    огні.
Не проспи тієї миті
    ти,
Коли ставить райдуга
    мости,
I по них у небо
    можна йти
Аж до голубої
    висоти!
— Не проспіть!..— нам говорив
    дідусь.—
Щоб устали, коли я
    вернусь!..—
Вранці чуєм: — Ледарі,
    спите?
От морока! Все уже
    не те!
І земля, і небо,
    і вода…
Вже і сонце, бачте,
    вигляда!
І ріка погасла,
    й сокори
Знов стоять, як денної
    пори…—
Ми схопились. Ну, проспали
    все…
Що робити? Просто
    не везе.
А тим часом бачимо —
    зоря
Низько-низько в річку
    зазира,
Умиває личенько
    своє,
Вся рожева, тихо воду
    п’є,
Одяга сорочку
    проти дня
Із туману, доброго
    ткання.
А тим часом вискочив
    вітрець,—
І пішли ромашки
    у танець.
Понад берегами
    вздовж ріки
Замелькали їхні
    голівки.
А тим часом чуємо
    ходу —
Та це ж ранок бродить
    у меду,
В травах, квітах, білому
    піску,
Сам у золотому
    пояску!
Що ж, дідусю, ми проспали,
    так,
Вашу казку вранішню,—
    однак
Ми свою уздріли
    на Десні,
Що ніколи й не присниться
    в сні.
А тепер додаймо-но
    ходи —
В хвилі, в бризки,
    в райдугу води!