Як Михайло Мілько розвеселяв Миколу Загорського

Ніхто з членів екіпажу, крім Михайла Мілька, не помітив, що Микола ходить сумний та невеселий. І це не дивно: хіба перед відльотом мало турбот в керівника експедиції Івана Макаровича Плугаря? Ну, а нові учасники польоту — Жаннета Барб’є і Отто Дік, що тільки вчора прибули на ТУ-125, — не встигли ще й оговтатись. Де там їм помітити тяжкі душевні переживання лікаря.

Десь надвечір, ідучи в інститутський клуб, Мілько зайшов за Миколою. Він частенько так робив — зайде до товариша, перекинеться кількома фразами, а то просто посидить мовчки, потисне руку: «Салют!» — і йде собі відпочивати. Якось пожартував: «Я, Миколо, заряджаюсь у тебе, наче акумулятор!»

Сьогодні тут не відчувалося електрики. Загорський горілиць лежав на канапі, підклавши долоні під потилицю, і поглядом підпирав стелю. На Михайлове вітання щось буркнув, навіть не поворухнувшись.

— Що це з тобою? — схилився над ним Мілько. — Невже занедужав?

— Що? — наче прокинувся Загорський. — Що ти сказав?

— Може, занедужав, кажу, що такий кислий?

Наче сталева пружина, схопився Микола. Став, притиснувши до грудей зігнуті в ліктях руки, гукнув:

— Обороняйсь!

Не встиг Михайло ступити й кроку, як Микола налетів на нього, схопив, наче обценьками. В Михайла теж заграли, напружились м’язи. І хоч на шиї враз набухли жили, проте витримав натиск. Микола, видно, був сильніший, але як не старався кинути Михайла на підлогу — не вдалося. Ніби приріс механік до паркету! Тупцювали на місці, сопіли, наче ковальські міхи, але ні той, ні другий не міг пересилити.

— Сила солому ломить!.. — шепотів Загорський, нахиляючи Михайла вліво.

— Не каж-жи гоп!.. — важко дихав Михайло йому в вухо і нахиляв його вправо.

Хвилин з п’ять вовтузилися вони по кімнаті.

— Ну годі вже, ведмедю, — не втерпів Михайло. — Бачу, що здоровий, як бик.

— Зажди, ось я тебе на Місяці на який-небудь пік закину! — засміявся Микола, випустивши Михайла із своїх залізних обіймів.

— Казала Настя — як удасться!

Друзі зробили вправи на дихання, посідали.

— Так в чому ж справа, хлопчику? — спитав Мілько.

— Ні в чому.

— Ти все-таки зажурений.

— Тобі здалося.

— Ти засмучений.

— Тобі привиділось.

— Якщо я відчуваю настрій нашого Робота… Ну, гаразд, годі дурницями займатися, збирайся, а то запізнимось.

— Куди? — здивувався Микола.

— Ну от, я так і знав, що ти забудеш! На прес-конференцію.

Микола швидко переодягнувся, і вони подались до Інституту.

Справді, конференц-зал був уже переповнений. Тут зібралися не лише радянські, а й іноземні журналісти. Рогові окуляри, блискучі пенсне, лисі й чубаті голови.

Все, що тут говоритиметься, буде записано на магнітофонну стрічку і негайно передано в усі кінці Землі.

Коли місця в президії зайняли голова Урядового комітету по організації перельоту Земля — Місяць — Земля, члени екіпажу «Комети», у залі стало тихо. Голова Комітету — невисокий лисий чоловік у білому літньому костюмі — підійшов до мікрофона і коротко поінформував присутніх про переліт. Закрутилися барабани магнітофонів, на сотні стрічок лягли слова:

— Я радий повідомити вас, що кількарічну підготовку до першого міжпланетного польоту завершено. Космічний корабель готовий до старту. Важливими етапами у підготовці до цього рейсу були польоти ракет, керованих по радіо, і особливо створення штучного супутника Землі — Троянди космосу. Ця мініатюрна планетка, виготовлена руками радянських людей, є заатмосферною науковою базою і міжпланетним вокзалом… Колектив наукових працівників Троянди уже відкрив стільки нового, надзвичайно важливого, що тепер стає дивно: як могли ми раніше обходитися без такого штучного супутника? Докладно про ракету, яка завтра вирушає у подорож на Місяць, розкажуть вам члени екіпажу. Дозвольте рекомендувати їх. Начальник експедиції професор Іван Макарович Плугар…

Микола сидів, поклавши руки на стіл, і задумливо дивився в зал. На нього націлювалось багато об’єктивів, спалахи фотолампочок хльоскали по очах, але це його не зворушувало. З думки не йшла Ольга. «Усі цікавляться, а вона ні, увесь світ хоче цього польоту, а вона… Ну що ж подієш, не розуміє… Невже я й зараз ні про що інше не можу думати!» І він почав прислухатися, про що говорив перед мікрофоном Плугар.

— …Для того, щоб долетіти до Троянди, нам потрібна швидкість набагато менша, ніж коли б ми стартували відразу на Місяць. Решту ми надолужимо, відлітаючи з Троянди. Щоб досягти нейтральної лінії між тяжінням Землі і Місяця, нам, власне, треба буде розігнати ракету до швидкості 9 кілометрів на секунду. Це не є важким завданням, тим більше, що там ми поповнимо свої баки. Отже, при старті із Землі нам легше буде перенести прискорення, а нашій «Кометі» — безпечніше пробиватися крізь атмосферу. Через шістнадцять годин ми вже будемо на Місяці. Наша мета — з’ясувати можливість використання Місяця для науки, для прогресу людства. Ми хочемо зробити Місяць форпостом передової науки, а не воєнною базою, як це планували магнати імперіалізму!

Первісна людина, підвівшись на ноги, вивільнила руки для роботи… Це була революція. Та все ж мусило пройти ще десятки тисяч років, щоб людина переросла масштаби Землі і підвела свою голову до зір, у космос… Тільки великий, високоорганізований колектив, яким є сучасне людство, може зробити крок у космос! І ми безмірно щасливі, що рідна Вітчизна доручила нам здійснити перший політ у зоряні світи!

Коли Іван Макарович закінчив, посипалися запитання. Хоча в газетах і журналах не бракувало статей на теми космічних перельотів, кореспонденти допитувались про все, ніби вони нічого не знали. Це вже було для Миколи нецікаво, але треба сидіти, слухати.

— Розкажіть про двигун «Комети».

До мікрофона підходить механік ракети Михайло Мілько — невисокий широкоплечий юнак. Поблискує до залу чорними очима.

— Наша «Комета» має потужний атомно-реактивний двигун. Реактор займає порівняно мало місця, зате «пального», тобто робочої речовини, ми змушені взяти сотні тонн! Цією робочою речовиною є вода… Так, саме вода! Вона охолоджує реактор і під впливом дуже високої температури перетворюється на газ — кисень і водень. Потік атомарного газу і створює реактивну тягу. Виносячи ракету за межі атмосфери, реактор випорожнить половину баків. Їх ми наповнимо на Троянді, бо нам потрібна вода для дальшого розгону, для посадки на Місяць, для старту з нього. На зворотному шляху ми знову зарядимось на Троянді, щоб було чим загальмувати спуск на Землю…

Микола відчув на собі чийсь погляд. Придивився. За першим столиком біля сцени сидів досить-таки повний лисий чоловік. Це він свердлив Миколу своїми гострими очицями, а коли юнак глянув на нього, осклабився, підійшов до сцени і жестами попросив зійти. На вигляд йому було, може, років шістдесят.

«Що йому потрібно? — думав Микола, підходячи. — Невже хтось із знайомих?»

— Я кореспондент молодіжної газети «Дзвени, наша пісне!», — зашамкотів товстун. — І коли нам сказали, що ви пишете… Одне слово, просимо вас, товаришу Загорський, бути нашим спецкором…

Микола хотів відмовитись — адже, крім нот, він нічого не пише! — але не встиг і слова сказати, як той забубонів ще швидше:

— Ви, звичайно, не заперечуєте, я так і знав. Ось ми вам і посвідчення заготували… Беріть, беріть.

Микола засміявся. Товстун потиснув йому руку і не по літах швидко шмигнув на своє місце. Щойно Микола зійшов на поміст, як його покликав чийсь дзвінкий молодий голос. Вернувся. Цього разу до нього підійшов юнак. Обличчя його зашарілося, як у дівчини.

— Пробачте, я хотів попросити вас… Будьте нашим спецкором. Знаєте, наші старенькі читачі — дідусі та бабусі — дуже цікавляться… У молодості вони мріяли про такі перельоти!

Миколі ставало весело! Стримуючись, щоб не розреготатися, він спитав:

— А як зветься ваша газета?

— Пробачте, я й не відрекомендувався. У нас журнал «Бадьора старість». Для стареньких, пенсіонерів…

— Добре… Посвідчення не треба.

Микола швидко повернувся на своє місце. Оце так дивина: він став журналістом! І чого це вони лише до нього? Микола, звичайно, не знав, що це Михайлова «робота»… Слухав, як відповідав Мілько. Від природи якийсь небалакучий, він і тепер з трудом видобував із себе слова.

Кореспондентів цікавило буквально все — і запаси води на штучному супутнику, і управління роботою двигуна та напрямок руху «Комети», що його здійснюватимуть швидкодіючі електронні автомати, і радіолокаційна установка, і товщина броні на випадок зустрічі з дрібними метеоритами, і дія прискорення та втрати ваги, і конструкція скафандрів, і запаси їжі та рідкого кисню, і вплив космічного проміння… А один іноземець почав допитуватися, чи має експедиція завдання шукати на Місяці уран.

Біля мікрофона знову став Плугар.

— Спеціально такого завдання експедиція не одержала. Уран цікавить нас найменше, бо, як відомо, ми маємо достатні запаси його тут, на Землі. На Місяці ж ми сподіваємось визначити запаси мінералів, що містять у собі кисень і водень. А взагалі мусимо скласти уявлення про геологічний розвиток цього природного супутника Землі…

Інший, теж іноземний, кореспондент спитав, чому ракету назвали «Кометою», а не якось інакше, наприклад, по імені конструктора. Мабуть, знав, що Плугар — головний конструктор «Комети».

Легкий вітерець від вентилятора ворушив Плугареві ледь посріблене волосся, високе чоло золотило проміння надвечірнього сонця, що лилося крізь скляну стіну.

— …У безперервній боротьбі із силою тяжіння людина збільшувала швидкість польоту спочатку на десятки, сотні метрів, а потім на десятки й сотні кілометрів. І коли в кінці першої половини нашого двадцятого століття був подоланий звуковий бар’єр і людина помчала швидше, ніж звук, — тоді, можна сказати, повітряний океан був підкорений. І як тільки це сталося, людина одразу ж відчула, що навіть цей безмежний океан для неї тісний! І вона взяла розгін для нового, ще грандіознішого стрибка — в світовий простір… У конструюванні «Комети» брав участь весь колектив нашого інституту. Але нам допомагали Архімед і Ньютон, Кибальчич і Ціолковський… На голому місці нічого не виникає. Сучасна наука і техніка ввібрала в себе досвід усіх попередніх поколінь…

Ці слова запали в душу Миколі. Він фізично відчув безперервність життя людства, усвідомив поступальний рух історії.

«Комета»…

Той, хто запитував, мабуть, не розумів, скільки в цій назві романтики. Їхня «Комета» рине в світовий простір, відкидаючи вогненний хвіст. Дивовижне небесне тіло, створене руками і розумом людини!