«Озеро Мілька» і «Море Жаннети»

Чим далі йшли Мілько і Загорський печерним лабіринтом, тим все менше траплялося слідів діяльності розумних істот. Одна тільки «лінія сонцепередачі», як назвав її Микола, залишалася свідком тих далеких часів, коли в оцих гротах билася жива думка. Статуї з кристалічними кулями, встановлені на віддалі прямої видимості, вказували юнакам дорогу. Кілька разів доводилося розбирати завали. Добре, що хоч завали і зсуви нещільно закривали проходи й пропускали, проміння від статуї до статуї. А інакше, хоч у хлопців і було своє світло, вони б не змогли нічого вдіяти. Як би вони знайшли вихід із заваленої печери, коли там безліч більших і менших заглибин, химерних суточок? Печери були, звичайно, розташовані не під шнур, природа про це не подбала, отож доводилося петляти, протискуватись у вузькі щілини, дертися на круті підйоми, спускатися в урвища. Було ясно, що ті, хто колись боровся тут за своє життя, знайшли ці шпари в тілі планети готовими і лише частково пристосували до своїх потреб.

А природа, не зв’язана у своїх діях кресленнями та планами, виявилась хоч і примхливим, але чудовим будівничим. Хлопці потрапляли у дивовижні гроти. Одні, щедро оздоблені кришталевими дзеркалами, буквально засліплювали їх осколками світла, що мінилося, переливалося усіма кольорами спектра; інші — жевріли темно-рожевими сувоями, що звисали згори; були зовсім білі, наче обвіяні снігом. Виростаючи, мінерали гострими списами підпирали склепіння або являли напрочуд красиві, мов живі, квіти — з пуп’янками і листям. В одному округлому і високому гроті, що нагадував капличку, Михайло знайшов… кактуса. Навіть кольором він був схожий на живу рослину — зелений!

Невгамовний Михайло так і шастав по гротах, намагаючись не пропустити нічого цікавого.

Ось він звернув у темні суточки — наче йому мало освітлених ділянок! — ступив на якийсь гладенький слизький камінь і не опам’ятався, як зашумів униз. Не встиг навіть скрикнути, зіщулився, очікуючи удару… «Пошматує скафандр — кінець», — подумав, каменем падаючи у темряву. Скільки він летів? Йому здалося, що довго, дуже довго. Нарешті вдарився об якусь м’яку масу — в першу мить і не розібрав, що його зупинило. Потім відчув, що погойдується.

— Миколо! Миколо! — заволав у мікрофон. — Тут озеро! — Мурашки поповзли йому по тілу: а що, як і Загорський сюди впаде? — Обережно! Обережно! — закричав на всю силу.

Відповіді не чути.

Ввімкнув ліхтаря на шоломі скафандра — ой леле! — навколо тьмяно поблискує рідина. Ого, скільки води в надрах Місяця!

— Миколо! Миколо!

Тільки тепер помітив, що відплив від того отвору, в який упав до цього злощасного озера. Обережно гребучи руками, повернувся назад. Скафандр, наче надувний човен, тримав його на поверхні.

О, тепер почув тривожні вигуки друга.

— Обережно, Колю! Там слизько…

— Не бійся за мене, лови шнура!

— Давай!

Поглядаючи вгору, Михайло ждав, коли впаде важельок, тягнучи за собою капронового канатика. Та марно: важельок не впав, а завис угорі. Шнур короткий!

— Піймав? — запитував Микола.

— Попусти ще!

— Невже не дістає?

— Ще якби метрів два…

— Нема й сантиметра.

Михайло підкинувся вгору. Ще раз, ще… Хапав руками порожнечу і знову поринав униз. Густа, масляниста рідина підкидала його не дуже охоче, ніби не хотіла відпустити. «Спокій, спокій, Михайле, — звернувся в думці сам до себе. — Треба стати вертикально…» І, гребучи руками, він розгойдував себе то вгору, то вниз. Уже вискакував по коліна — допомагала інерція. Ну ще раз, ще!.. Ухопився! Тепер уже не важко було підтягнутися.

— Прикріпися міцно! — нагадав Микола.

— Давай тягни…

За кілька хвилин Михайло був нагорі. Коли вони вибралися у безпечне місце, Загорський сердито сказав:

— Або ти не соватимеш свого носа куди не слід, або ми зараз же повернемося назад. Ясно?

— Ясно, товаришу старший групи! — не то серйозно, не то жартома сказав Михайло. — Але ж вода на Місяці! Як це тобі подобається? Заглянь ось у кишеню.

У верхній кишені Михайлового скафандра набралося чимало темної густої рідини.

— Вода? — Микола зачерпнув долонею. — Не може бути. Вона б замерзла і Місяць би розвалила…

— А внутрішнє тепло? — заперечив Михайло. — В надрах же тепло!

— Та воно-то так… — Микола все придивлявся до райдужних скалок на рідині. — Тільки мені здається, що це… нафта.

— Нафта?!

— По-моєму, нафта. Повернемось — легко пересвідчимось. А поки що треба позначити твоє озеро.

— Моє?

— Так, це буде нафтове озеро Михайла Мілька!

— І Миколи Загорського, — весело додав Михайло.

— Не скромничай…

Виклавши із каменів стрілку, вони подалися далі.

— Слухай, Миколо, нафта все-таки мене дивує. Звідки їй тут узятися?

— Нічого дивного! — весело відповів Загорський. — Виходить, що колись на Місяці були живі організми. Ясно? Твоє нафтове озеро дуже здорово підтверджує мою гіпотезу про життя на Місяці. Коли б іще кам’яне вугілля знайти…

— Ти що, може, хочеш, щоб я в шахту впав? — засміявся Михайло.

— Не треба, ти потрібніший за вугілля!

Десь через кілька кілометрів Загорський зупинився, щоб перевірити балони.

— Еге, хлопче, треба було менше вештатись… — сказав із жалем. — Уже половини немає.

— Не перебільшуй, друже Миколо, — Мілько й собі подивився на шкалу. — Та ще і АЗ в нас є!

— АЗ, АЗ, — спохмурнів Микола. — Це, брат, не жарти. Може, ще й за десять годин не дійдемо, хто його зна. Треба вертатися.

— Ну, гаразд, Миколо, — з благанням у голосі сказав Мілько, — давай ще… ну, хоч півгодинки пройдемо, якщо не вийдемо — повернемо голоблі.

Не дожидаючи, що скаже Загорський, Михайло поспішив уперед. Микола неохоче рушив слідом. І яка ж була їх радість, коли, ступивши до вузького білостінного гроту, вони побачили широкий вихід! Там, за цим золотим отвором, виднів освітлений Сонцем простір.

— А що, не я казав?! — вигукнув Михайло, розмахуючи руками, як зраділий хлопчак.

Вони вискочили з тунелю.

Біля виходу півколом стояло кілька скульптур із великими кришталевими кулями, що сяяли, наче сонце. Тут же можна було побачити і чимало розбитих статуй. З пороху виднілися то голови, то руки. Гострим блиском давали про себе знати потрощені світні кулі.

Деякий час Микола і Михайло стояли мовчки, вбираючи в себе краєвид. Відчуття простору після тісних печерних звивів радувало, п’янило. Перед їхніми очима голубіла, зблискувала, наче вода, широка рівнина.

— Друга півкуля, Михайле!

— Та це ж… море. — Мілько розвів руки. — Правда ж, море?

— Море Жаннети — ось як воно зветься, — урочисто проголосив Загорський.

Як хлопчаки, вони побігли по застиглих хвилях «моря».

— Це, мабуть, вулканічна лава… — міркував Загорський.

— Але в надрах Місяця, я думаю, і вода є, — кинув Михайло.

На обрії здіймалися гори. Щоб краще роздивитися місцевість, хлопці вихопилися на пагорб. На його пологих схилах деякі місцини біліли, наче там цвіла гречка. Підійшли, і справді — рослини! Стеляться, наче білий килим, стебельця в них плескаті, в’ються, як паперові. Загорський і Михайло вирвали по жмутку, запхали у сумки.

— А знаєш, як вони звуться, оці квіти? — Михайлові очі повнилися сміхом. — Це квіти Жаннети!

— Це може бути, — його ж висловом відповів Микола, а про себе подумав: «Спостережливий!»

Звідси «море» здавалося ще красивішим. Воно вигравало міріадами вогнів.

— А он, поглянь, поглянь, Михайле!.. — скрикнув Микола, вказуючи рукою вдалину. — Он же місто! Бачиш, під прозорими ковпаками?

Мількові також видається щось схоже на місто, але він добре знає, що то марево.

— А знаєш, як воно зветься? — серйозно спитав Михайло. — То місто… Жаннети!

— І це може бути, — не стримав усмішки Микола.

Слідів Діка їм знайти не вдалося.