Що людині потрібно для щастя
Там, де починаються луки, машина зупинилася. За кермом сиділа дівчина в синьому беретику. Вискочивши з машини, вона почала пильно оглядати голубе шатро неба. Беретик її сповз і впав на асфальт, — не підняла його доти, доки не обстежила всього видноколу. Спохватилась, взяла в машині забутого бінокля і, тримаючи його біля грудей, насторожено слухала.
Нарешті почулося далеке гудіння — таке далеке і таке невиразне, що іншим разом вона й не почула б його. А зараз її загострений слух сприймав найменші коливання оцього прозорого, байдужого повітря.
— Летить! — чи сказала, чи, може, тільки хотіла сказати дівчина.
Швидко націлила бінокль у небо — туди, звідки, посилюючись, долинав гуркіт літака. Обличчя її спохмурніло.
Літак ішов дуже високо. Ось він зробив коло, і незабаром від нього відділилася темна грудочка. Дівчина, стиснувши уста, невідривно стежила за тією грудочкою: «І чого він не розкриває парашут?» Літак полетів собі, а грудочка все падає і падає. «А що, як… що, як зіпсувався?!!» Минуло ще кілька секунд — страшенно довгих, неймовірно болючих. І коли над грудочкою, що падала і падала з синьої високості, раптом забіліло, — наче димок вибуху! — дівчина полегшено зітхнула. Постояла трохи, витерла долонею чоло і побрела густими травами в той бік, де гойдався парашутист. Потім побігла підтюпцем.
Парашутист приземлився раніше, ніж вона добігла, але шовк накрив його, і юнак ніяк не міг вибратись.
— Ти забився, Колю? — гукнула, підбігаючи, дівчина.
Схопила за край парашута і давай стягувати.
— Легше, легше! — обізвався хлопець. — А то ти й мене затягнеш хтозна-куди!
Він уже підвівся і відстібав лямки.
— Живий-здоровий! — підбігла до нього дівчина. — А я так злякалася… Бінокль у мене добрий, дивлюся, аж ти…
— Він сам винен, Олю… Розумієш, в людини все-таки є інстинкт самозахисту… І коли він хотів зненацька скинути мене з літака…
— Що ти кажеш! — жахнулася Оля. — Він хотів тебе ски-ну-ти?
— Авжеж, — кивнув головою Микола, складаючи парашут. — Я, розумієш, визирнув у відчинені дверцята — закортіло глянути на землю, — а він, мабуть, подумав, що я злякався…
— Хто це «він»?
— Ну хто ж, інструктор. Так він, значить, підійшов іззаду і як штовхоне! Отут і спрацювала система самозахисту. Вже падаючи, я інстинктивно вхопив його за пояс. Він, звичайно, цього не ждав і не встояв, сковзнув униз. А парашута в нього не було… Але молодець. Бачила, як він спритно вхопився за поріг?
Зайнятий парашутом, Микола не дивився на дівчину. Та зараз, не почувши відповіді, глянув і здивувався: вона сиділа в траві біла як стіна, важко дихала.
— Що таке, Олю? Тобі погано?
— Та нічого… Ти таке розказуєш…
— Ти ж бачила цю сцену?
— Ні, я цього не бачила.
— Отуди! Коли б знав — не розказував би. Ну, заспокойся. Адже все скінчилося добре. Він, знаєш, який спортсмен? Враз підтягнувся, вліз і дверці зачинив.
— А ти бачив?
— Аякже? Коли б він упав — я б не розкривав парашута…
— Годі молоти дурниці, — вередливо махнула рукою Оля. — Ти повинен серйозно подумати…
Микола засунув руку в глибоку кишеню комбінезона і дістав газету.
— На ось краще почитай. — І тицьнув пальцем на невеличку замітку.
Ольга швидко перебігла її.
ОСТАННІЙ АВТОМАТ
Сенсаційне повідомлення агентства Нью-Вельт. Монако. Як відомо, всі держави світу здійснили повне і цілковите роззброєння. Ніхто й не підозрював, що після цього князівство Монако стало наймогутнішою у воєнному відношенні країною! Вчора представники міжнародної контрольної комісії виявили, що охорона князівського палацу має автомат і ящик з наповненими касетами. Князь запевнив членів комісії, що зброя не призначалася для агресії.
Інцидент швидко владнали: автомат розібрали і викинули в море разом із набоями. Численні кінооператори зафіксували цю історичну подію…
Ольга і цю замітку повернула на своє.
— От бачиш, — сказала вона, — тепер, коли не загрожують війни, тільки б жити і жити, а ти рвешся кудись, ризикуєш. І навіщо це тобі потрібно?
Микола й собі ліг у траву, поклав голову на Ольжині коліна.
— Ну, Оленько, золота моя, дорога, ну скажи, як тобі довести, щоб ти усвідомила, що космічний політ — це моя давня мрія, це те, без чого моє життя стало б пустелею? Ну скажи.
Оля кусає травинку.
— Коли ось ці тренування мало не призвели до катастрофи…
— Ну що ти, люба. Стрибки з парашутом — це мій улюблений спорт.
— А центрифуга? А падаюча кабіна?
— Усе, все пройду, Оленько, — і центрифугу, і кабіну, і всілякі камери, — а на Місяць полечу! — Він схоплюється, бере парашут. — Я вже став радистом, механіком! Невагомість витримую добре. А ти кажеш… Ходімо!
Ольга іде мовчки, толочить високу траву. Нарешті обзивається:
— Навіщо ти себе мучиш, Колю? Ну навіщо? На землі так гарно… Чого тобі тут не вистачає для щастя?
— Ти повторюєшся.
— Істина від повторення…
— Скажи щось оригінальніше.
— Оригінальніше? — Ольга зупинилася, обличчя їй враз пройнялося гнівом, очі заблищали. — Ти славолюб! Егоїст! Ти не любиш мене!
— Оце щось нове… — усміхається Микола, а сам думає: «Вона ще гарніша, коли сердиться». — Ну заспокойся, примхливе дівчисько, заспокойся…
Раптом Ольга заплакала. Сльози так і покотилися по її обличчю.
— Ну, Олю…
Микола розгубився. Він ніколи не бачив, як вона плаче, і тепер не знав, що робити.
— Перестань, Олю… Що ти, як маленька…
Дівчина зупинилася, почала долонями витирати сльози. Микола, мимоволі усміхнувшись, дав їй хусточку.
— Коли б ти хоч трошки любив мене… — переборюючи схлипування, заговорила Оля. — В тебе хороша робота, чудова квартира…
— А ще краща наречена!
— Нащо ці жарти? — Оля блиснула на нього очима. — Все, все у тебе є. Чого тобі на той Місяць?
— Постарайся зрозуміти…
— Композитор у ньому прокинувся! Так що — хіба не можна писати музику тут, на Землі?
Вона аж руками розвела, аж оглянулася навколо, ніби показуючи йому свою рідну планету, вкриту травами і лісами. Погляд її говорив ще більше, аніж слова.
«Поглянь, яка чудова земна краса! Де ще в космосі є отакі кольори, отакі аромати?»
І сама вона була втіленням отієї земної краси, яка не може не хвилювати. Микола аж засміявся, вхопив її за плечі, притягнув до себе:
— Яка ж ти гарна!
— Що, згоден? Згоден? — по-своєму зрозуміла його Ольга. — Не полетиш? Відмовишся?
— Коли б усі так думали, як ти, Олю, то Америка була б і досі не відкрита. А зараз перед нами — космічні континенти…
— Хіба нікому летіти? Експедиція дуже небезпечна.
— Оце не егоїзм, правда? Хай інші наражаються на небезпеку, а ми давай сидіти в затишних квартирах!
Ольга замовкла. Більше їй нічого сказати оцьому здоровенному хлопчиськові, видно, його не зупиниш. Він взагалі якийсь несамовитий. То був за радіо вхопився — про все забув: кіно, театр, стадіон. Тепер музика і проклятущий космос…
— Людство виходить із земної колиски… Як це прекрасно! — замріяно, з душевною теплотою заговорив Микола. — У стародавніх греків була легенда про музику небесних сфер… Тепер ми почуємо її! І для цього треба бути там, у космосі…
— Ти невиправний романтик, — сердито пробурчала Оля. — Ну що ж, іди своєю дорогою.
— Олю!
Навіть не оглянувшись, вона швидко пішла вбік, до шляху, де поблискувала нікелем машина.
Микола дивився їй услід і, зосереджуючи усю свою волю, наказував у думці: «Зупинись, зупинись. Вернися назад, поки не пізно. Вернися, а то втратиш…» Хотів думати: «Втратиш мене, тобто Миколу», але чомусь не міг як слід сформулювати це речення. Може, саме тому Ольга й не сприйняла його мовчазного, категоричного наказу. Вона йшла і йшла все далі від нього і з кожним кроком меншала і дрібнішала в його очах. Він мовчки посилав їй навздогін то суворі накази, то погрози, то благання — не діяло. Як не намагався гіпнотизувати її — дівчина й не оглянулась.
«Ех ти… — з гіркотою подумав Микола. — Он яка твоя любов. Ну зачекай же, сором палитиме тобі душу, коли почуєш по радіо мою космічну симфонію… частину про двох випадково закоханих. Він рвався у космос, а вона хотіла прив’язати його до землі… Скрипки розкажуть, як порвалися нитки їхнього кохання… Ти почуєш і гуркіт літака, і шелест шовку у траві, і зойки мого серця…»
Думки напливали страшенно красиві, Микола аж розчулився. Потім спитав себе: «Невже я розкис?» Махнув рукою і подався до приміщення аероклубу. Треба ж здати парашут. Відчував себе обдуреним, спустошеним.
