Земля — мішень

Стоїть красуня «Комета» — наче сонячний стовп, наче символ людського розуму серед мертвої, ворожої природи. Вона вся — поривання в небо, туди, де голубою кулею сяє Земля.

З вихідного люка спускаються двоє — Отто Дік і Жаннета Барб’є. Він, досить незграбний у своєму комбінезоні, здається супроти неї ведмедем.

Вони прямують до найближчих гір. Дік ступає широко, перевалюючись з боку на бік, Жаннета дріботить і відстає. Час від часу він оглядається, чекає її, а потім знову поспішає своїми саженними кроками.

До гір, що велетенськими шпилями оточили плато, на якому стояла ракета, було, може, зо два кілометри. Рівнина всіяна дрібним камінням і присипана шаром пороху. Дік збивав куряву, і там, де він ішов, здіймалася сіра завіса пилюки та так і стояла, не клубочачись, а поволі опускаючись. Жаннета намагалася не збивати куряви.

Сонце щедро сипало своїм білим промінням, сліпило очі мандрівникам.

Та ось гори розступилися — їх прорізувала ущелина шириною, може, метрів 50–60. Вона дуже нагадувала Жаннеті канал із стрімкими берегами.

— Куди ми йдемо? — спитала Жаннета.

Дік оглянувся: в прорізі ущелини біліє «Комета», зовсім низько, наче вона вгрузла у плато, але ще видніється. Він замахав руками і звернув убік, обходячи гору. Жаннета здогадалася: він хоче, щоб їхніх радіохвиль не змогла прийняти рація «Комети». Дивак, хто там захоче підслухувати їхню розмову?

Скелі обступили їх кругом. Дік стояв, звісивши довгі руки, і деякий час мовчки дивився на Жаннету. А коли заговорив, дівчина здивувалася, вловивши в його твердому голосі хвилювання.

— Ви знаєте, Жаннето, як я до вас ставлюсь…

— А я хіба погано?

— Я хотів поговорити з вами ще там, на Землі… Розумієте, найбільше моє лихо — самотність…

Це починало веселити дівчину. Сказала іронічно:

— Обстановка якраз для освідчення. Навіть романтично!

— Не те, не те, Жаннето. — Дік спохмурнів. Крізь прозорий шолом дівчина побачила, як зсунулися над переніссям його кошлаті брови, як пересмикнулося його обличчя. — Є почуття вищі за кохання!

— Про що ви? — з подивом і щирою цікавістю швидко спитала Жаннета.

Дік рвучко підніс руку і вказав на сяючий диск Землі, наче хотів довбонути його скарлюченим пальцем:

— Бачите? Ось що не дає мені спокою.

— Ви говорите загадками.

— Ну, гаразд. — Дік поклав їй руки на плечі. — Ви людина серйозна, і я буду з вами відвертий. Розумієте, мені потрібен помічник. Я знайшов запас такого радіоактивного елементу… Я його назвав селенітом. Ось він, любенький, тут, у свинцевих мішечках. — Дік поклав руку на свою сумку.

Жаннету охопив страх:

— І ви збираєтесь…

— Так, я хочу зробити кілька експериментів.

— Але це заборонено!

— На Землі, а не тут.

— Справа не в букві закону.

— А що, коли це використають вони? — Дік до шепоту стишив свій голос. — Ви ж бачите: Земля — як на долоні!

Жаннета торкнулася рукою його грудей:

— Опам’ятайтеся, колего! Це — виклик усьому людству.

— Людство… — посмішка скривила Дікові губи. — Заради щастя обраних можна пожертвувати сірою масою… А втім, радіоактивні елементи вживаються у медицині. Здоров’я нашого любого людства! Хіба не варто для цього експериментувати? — якісь демонічні нотки пробилися в його голосі. — От ви досліджуєте далекі туманності…

— Так. Взаємопроникнення галактик…

— Мрійниця ви, Жаннето, і за це я вас люблю. Але дозвольте спитати: чому ви тягнетесь до галактик? Кому потрібне ваше взаємопроникнення?

Він сказав це так, що заперечувати було марно. Жаннета розгублено пробубоніла:

— Ну, знаєте, властивість людської душі…

— Не ображайтеся, Жаннето, за свої улюблені галактики. Земля, Земля потребує нашого втручання!

— Я вас не розумію.

— Я й сам себе інколи не розумію… Але подумайте про цей елемент — селеніт. Сила в ньому дрімає, ох і сила!

— Але ж ядро — заборонена зона…

— Уявіть собі, що знайшлася людина, здатна піти на все, здатна зламати усякі заборони в ім’я здійснення своєї великої ідеї…

— Навіщо ці припущення?

Дік знову підніс руку, дзьобаючи пальцем простір.

— Земля — мішень. Всі її життєві центри видно як на долоні. Звідси легше запускати балістичні ракети… Це таки справді пістолет біля скроні людства!

— Ваша уява…

— Люба моя! — спохватився Дік. — Що з вами? У ваших прекрасних очах переляк? Заспокойтеся. Це ж тільки жарт, гра фантазії. А коли говорити серйозно про інтереси науки, то вони вимагають цих експериментів.

— А інтереси безпеки?

— Саме в інтересах нашої безпеки ми мусимо експериментувати. Ви ж своя, зрозумійте: хай це виконаємо ми, аніж хтось інший!

— І навіщо бог відкрив людям стежку до ядра? — розпачливо вигукнула Жаннета.

— Хто може знати божі задуми? — Дік підвів очі, втопив погляд у чорне небо.

— Ходімо, колего, — лагідно сказала Жаннета.

— Спочатку експеримент. — В голосі Діка зазвучала холодна рішучість.

Жаннета спалахнула:

— Я не буду вам помічницею!

І хотіла вже йти. Дік заступив їй дорогу;

— Все одно ви залишитесь тут.

— Чому?

— Хоча б тому, щоб не могли завчасно інформувати своїх друзів. Не перечте. Ви будете свідком історичного випробування. Хоч ми й проведемо його в мікроскопічних масштабах…

Він витяг із сумки тонкі шнури, якісь коробочки, батарейки. Жаннета стежила за його рухами, наче паралізована.