Сонячний колодязь

Жаннета була спортсменкою. Руками вхопилася за край кам’яного колодязя, коліньми уперлася в його стінки і затримала падіння. Тоді, не гаючи й хвилини, почала енергійно підтягуватись. Вилізла на поверхню, лягла ниць і зазирнула в колодязь. У неї аж дух перехопило: відполірованій, залитій сонячним світлом трубі не було кінця й краю. Здавалося, що цей отвір веде до самого центру планети. Глибоко-глибоко там щось сяє, неначе сонце… Що воно таке? І взагалі — це витвір природи чи, може… може, інженерна споруда?

Кілька хвилин вона дивилася в отвір. Сумніву не було — цей колодязь просвердлили селеніти. Може, колись вони брали з нього воду? А можливо, там, у глибині, вони живуть ще й досі?

Дивлячись у бездонний сяючий колодязь, Жаннета уявила селенітські міста, які сполучаються з поверхнею ось такими шурфами. Хотілося побачити хоч одну живу істоту, схожу чи не схожу на людину, але наділену розумом і… не хижу. Дівчина, сама того не помічаючи, приписувала своїм уявним селенітам лише те хороше, що є в людях: розум, доброту, почуття справедливості, щирість, відвертість і багато інших чудових рис. Це були ті самі земні люди, тільки без їхніх недоліків. Ех, як би добре на світі жилося!..

Але скільки вона не дивилася в циліндр, що вів у глиб планети, а селеніти не з’являлися. Не помічала навіть найменших ознак їхньої присутності. Сміялася з себе: дівчисько! Та це, мабуть, природа зробила цей колодязь, а сонце відшліфувало за тисячі років… Зітхнула. Підвелася і швидко пішла вперед. Проминула долину і невеличкий кряж. Перед очима розстелялася піскувата рівнина, оточена червонястими горами. Подивившись у бінокль, помітила дві постаті. Дивно було бачити ці рухомі риски серед мертвого пейзажу,

— Алло! — обізвалася в мікрофон.

— Салют! — зраділо відгукнувся Микола.

Поспішаючи до Плугаря і Загорського, розповіла про все пережите: метеоритне бомбардування, аварію, селенітський колодязь, наповнений світлом.

— Ви чуєте, Іване Макаровичу? — вигукнув Загорський. — Це вона врятувала нам життя!