Там, де не ступала нога людини

Минали години. «Політ, — як говорилося у зведеннях, — проходив успішно». Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця у просторі, де починає переважати сила тяжіння Місяця. Екіпаж провадив напружену наукову роботу: спостереження за новою кометою, гравітаційні виміри, дослідження магнітного поля, — отож усі були зайняті. Загорський уривками писав ноти на окремому аркуші паперу. Один лише Дік сидів непорушно. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Час від часу він кидав погляди на своїх супутників. «Що ви знаєте! — говорив його погляд. — Метушитесь над краєм безодні».

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить нестримно.

Місяць почав притягувати «Комету». Треба було гальмувати її наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Відхилений потік газу примусив величезний космічний корабель повернутися хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше.

Поверхня Місяця вже займала півнеба, і так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

— Іване Макаровичу! — доповідає Мілько. — Швидкість упала до розрахованої величини.

Плугар підійшов до пульта, сів поруч з Мільком. Коротко кинув:

— Програма обльоту?

Не відриваючи очей від приладів, Михайло сказав:

— Зараз, цієї миті!

Ракету хитнуло. Ще кілька поштовхів двигуна, і «Комета» вийшла на орбіту супутника Місяця.

В ілюмінаторі зліва показалася поверхня Місяця: стрімка стіна, утикана гострими піками гір, порізана тріщинами, помережана кільцевими валами. Здається, що гори можуть обламатися і попадати в чорну безодню космосу.

— Як страшно… — шепнула Жаннета Діку. — Краще б уже йшли на посадку…

— Це задумано розумно, — заперечив Дік. — Є змога вибрати майданчик, придатний для посадки. Фотографування провадиться в інфрачервоних променях.

А стіна місячної поверхні, помережана тінями, пливе й пливе. Та ось вся вона раптом потемніла — ракета пройшла лінію термінатора.

— Увага, — сказав Плугар. — Запускаємо супутник Місяця.

Він швидко клацнув кнопками перфоратора, даючи завдання електронній машині.

Ракету злегка штовхнуло: це супутник покинув своє гніздо.

— А навіщо цей супутник? — здивувалася Жаннета.

— Він зробить цілий комплекс нових досліджень. І для релейного зв’язку. Адже ми, напевно, працюватимемо далеко від місця посадки, за горизонтом…

— І на тому боці побуваємо. Ясно.

— Перша касета, Іване Макаровичу, — Мілько подав стрічку з фотографіями і температурними показниками.

— Давайте розглянемо.

Всі, крім Мілька, який невідривно стежив за панеллю пульта управління, схилилися над стрічкою.

— Ось найнижча температура, — вказав Дік. — Це тверді скельні породи.

— І рельєф дозволяє, — підтримала Жаннета.

— Я теж так думаю, — сказав Загорський. — Тут можна сідати.

— І я такої думки, — підтримав Плугар. — Значить, квадрат… — Він виписав координати і передав Мількові.

А в ілюмінатор було видно — кінчилася чорна ділянка місячної стіни. Спочатку забіліли окремі цятки, а потім усе бризнуло світлом.

— Приготуватись до посадки, — стиха попередив Плугар.

Всі зайняли місця в своїх кріслах.

Ще далеко до визначеного квадрата Мілько включив гальмові двигуни, щоб погасити космічну швидкість ракети. Точно виконуючи команди механіка, величезне тіло ракети повернулося хвостом до поверхні Місяця. В цей час здавалося — падає, падає «стіна»…

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалася на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульта управління і, стискуючи білі рукояті, не відривав погляду від круглого екрана, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції!

Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються у намічене коло.

— Земля, Земля! Я — «Комета»! Йдемо на спуск, йдемо на спуск! — увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Жаннета поглядала то на Діка, то на Мілька, і тисячі тривожних думок роїлося в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника Землі! Наближаються… Чи не буде аварії? Механік так спокійно, так упевнено сидить біля свого пульта… Все буде гаразд, цей посадить!

— Останні кілометри! — хрипко вигукував Загорський у мікрофон. — За кілька хвилин…

Раптом ракета вдарилась об щось тверде і Жаннета інстинктивно заплющила очі. Щось важке ударило її по плечу, в голові блискавкою спалахнула думка: «Кінець». І все поглинула темрява.

Коли вона опритомніла, то побачила біля свого обличчя флакон, що його тримала чиясь рука. Ця рука помітно тремтіла. Потім почула голос:

— Жаннето, вам краще?

«О, та це ж Загорський», — впізнала дівчина. Підвелася, перемагаючи біль. Міцною рукою Загорський підтримує її. Всі, неначе заворожені, стоять біля ілюмінатора.

Загорський підвів її до другого ілюмінатора.

— Дивіться, Жаннето! — схвильовано сказав він. — І запам’ятайте цю мить!

Жаннета подивилася і, крім чорної хмари, нічого не побачила.

— Що — на Місяці хмари? — спитала вона.

— Заспокойтеся, це — робота нашого Михайла; він своїм двигуном розтривожив мільйонолітній пил нашого супутника. Як ви гадаєте, Іване Макаровичу, оцю хмару видно… там, на Землі?

— В потужні телескопи, мабуть, видно… — задумливо промовив Плугар і підійшов до Загорського, — А ви придивіться — вона дуже цікава. Помічаєте — не клубочиться, осідає рівномірно, бачите — он камінь, а падає так само, як пилинка!

Справді, в пронизаній сонячним промінням куряві не було клубочіння, такого характерного для Землі. Потужні струмені газу, які ще кілька хвилин тому виривалися з реактора, зняли вгору не тільки пил, а й чимало дрібного каміння.

— Так, атмосфери тут нема, навіть ріденької, — промовив Мілько.

— Не журіться, Михайле! — професор поклав руку на його плече. — Ми з собою привезли земної, радянської атмосфери!

Курява поволі осідала, і перед очима наших мандрівників поставав таємничий, загадковий краєвид.

Мілько посадив ракету на високе плато, що поступово переходило у велику долину, оточену горами. Вони здіймалися навколо зубчастою стіною. Від численних виступів, шпилів падали чорні тіні.

— А що ото — чи не шляхи часом? — запитав Микола, вказуючи на темні звивисті лінії, що перетинали долину в різних напрямах.

— То тріщини, — відповів Іван Макарович. — Отже, прибули!

Мілько відкрив люк до енергетичного відділу, Іван Макарович дістав із шафи, вмонтованої в стіні, якісь прилади і почав одягатися до виходу назовні. Жаннета з цікавістю поглядала на Плугаря. Ось він, старанно припасувавши скафандр із товстими свинцевими підошвами, зайшов до повітряного шлюзу. Двері зачинилися. Він вийшов!

Загорський урочисто кидав у мікрофон:

— Іван Макарович Плугар вийшов з корабля… Він уже там, де споконвіку не ступала нога людини!

Радіофара була спрямована на Землю, що величезним диском сріблилася на чорному небі, і хвилі, підсилені на Троянді, миттю досягали старої планети. Вони пробивали верхні шари земної атмосфери, несли на жадібні антени слова:

— …уже там, де споконвіку не ступала нога людини!