Листи в минуле
Лист перший
«Любий дідусю! Писатиму тобі листи, розмовлятиму з тобою.
Може, хоч на папір виллю свою тугу за Петром Петровичем. Він загинув, зупиняючи реактор. Не витримало його серце, та й чиє могло б витримати? Це була Людина з великої літери! Кришталево чистий, сердечний, золотий чоловік. Ігор плакав, кусав губи, щоб стриматись, але ридання здавлювало йому груди. «Не вберегли!.. — шепотів. — Загубили…» Яка жорстока і невблаганна смерть. Невже людина ніколи її не переборе?
Минуло, мабуть, більше року з того часу, як ми стартували. Більше року в ракеті! А скільки ж пройшло на Землі? Ігор твердить, що багато, дуже багато. Він прочитав мені цілий курс з теорії відносності, і я тепер добре знаю, що час — це одна із форм існування матерії, що на тілах, які рухаються в тисячі разів швидше, — ніж Земля, час тече зовсім інакше, повільніше. За рік нашого польоту на Землі пройшло близько 50—70 років… Це не вкладається в моїй свідомості! Коли ми прощалися, тобі було шістдесят п’ять. Невже, дідусю, ти вже не зустрічаєш рожевих ранків і не чуєш дзвону гірського струмка? Ігор доводить, що якби ми потрапили на Землю, то побачили б нові покоління…
Коли б ти знав, як мені хочеться пройтися босими ногами по землі, хочеться відчути вітер, дощ, сонце. Ти пригадуєш, як я любила грозу? Серце стискалося від страху і радості; здавалося, на небі б’ються велетні, кидаються блискавками і їздять у залізних колісницях по залізу, а тоді перекидають гігантську цистерну, і вода заливає світ. А то раптом так загуркоче, що, здавалося, обвалюються гори, перекочується каміння, і від того полегшено зітхає земля.
А тут, у цій тісній ракеті, — німа тиша. Особливо за її стінками. Тиша і вічний холод космічного простору. Ох, як вони здушують нас, дідусю, коли б ти знав! Але ми не здаємося. Самому тут можна було б збожеволіти…
Ігор поставив собі завдання — налагодити управління ракетою, і працює з таким завзяттям, що я вірю: доб’ється свого! Адже він уже налагодив запобіжний механізм. Тепер не відступає від електроніки. То сидить над схемами, розчісуючи п’ятірнею свою кудлату голову, то без кінця перевіряє складну сітку проводки чи експериментує з напівпровідниками. Якщо не розмовляє — мугикає «космічних» пісеньок, які складає сам. Ось одна з них:
Немовби дивуються зорі
І здалеку шлють нам привіт…
А «Мрія», як риба у морі,
Летить у непізнаний світ!
Летить, і нема їй упину —
Вперед, і вперед, і вперед!
Ніколи вона не загине,
Ясних досягаючи мет!
По черзі проводимо з Ігорем спостереження неба. Одного разу, чергуючи коло бортового телескопа, я звернула увагу на три яскравих зірочки. Мені здалося, що раніше я їх не бачила. Та, власне, я їх і помітила тому, що яскравість їхня мінялася. Розбудила Ігоря, він припав до окуляра, може, з хвилину дивився, а тоді кинувся до торпедного апарата. На нас мчали метеорити! Небезпека була страшна і несподівана. Пальці в Ігоря тремтіли, і він ніяк не міг впоратися з апаратом. А мені в телескоп уже було видно великі кам’яні брили, що, повільно обертаючись, наближалися до нас. Один камінь був такий, як наш будинок, мені здалося, що на ньому стоїть якась сліпучо-біла статуя, але то, звичайно, була гра світла. Ближче, ближче… Я заплющила очі, ждучи удару. Та ось металеве тіло ракети загуло, ще й ще: запрацював апарат. Ігор все-таки встиг розстріляти їх атомними «торпедами»!
Обоє ми страшенно схудли, змарніли, але що поробиш — пайок ми зменшили у десять разів, зменшили так, що далі вже зменшувати не можна й на грам. На Землі, де значну частину енергії людина змушена витрачати на переборення тяжіння, ми б на такому пайку не прожили і двох місяців. А тут ніякого тяжіння немає, та й взагалі ми стараємось менше рухатися — виходить велика економія енергії. В Ігоря виросла добряча борода, з неї ми інколи кепкуємо й сміємося. Дід-юнак прозвала я Ігоря. А він проголосив мене володаркою зіркових розсипів. Ігор надзвичайно уважний, тактовний. Я знаю, на Землі в нього лишилася кохана дівчина. Жодного разу не говорив він про неї, але вона увесь час з ним — в його уяві, в серці. Я це відчуваю і… трохи заздрю їй. Ех, коли б і мене хтось так вірно любив!
Ми неймовірно далеко від Землі, від усієї Сонячної системи, але відчуваємо себе членами рідного суспільства. Ми — його очі, його погляд, кинутий у майбутнє. Хіба ж ми маємо моральне право на песимізм? Хіба не мусимо працювати?
А туга смокче серце… Півжиття віддала б я за те, щоб побачитися з тобою, рідний. Хоч би здалеку…»
Лист другий
«Дорогий дідусику!
Роки вже минули з того часу, як ми залишили нашу рідну планету. Ігор сумовито запевняє, що на Землі вже пройшли століття. Коли б ми знали швидкість нашої ракети, то могли б вирахувати точно, але прилади все ще мовчать… Століття чи ні, та напевне багато, і я знаю, що пишу листи в далеке минуле. Це дуже дивно, мені й самій не віриться, але це — факт, який добре пояснює теорія відносності… І виходить, що Ігоря там уже ніхто не жде.
Зорі грають всіма кольорами спектра. Яке величне видовище! На темному оксамиті розсипано блискуче дорогоцінне каміння: біле, жовте, голубе, синє, червоне…
Пригадуєш, ти мені розказував старогрецький міф про музику небесних сфер? Інколи мені здається, що я чую цю музику, ніжно-тривожну, незбагненно прекрасну.
Цілими «днями», як зачарована, милуюся зорями, посилаю думки на втрачену Землю, і тоді легшає на душі. Часом мені стає шкода самої себе. Молодість, кохання… Невже цей вогонь погас, навіть не запалавши? Іноді стає тоскно від того, що Ігор в мені зовсім не бачить дівчини, та це лише на мить, на коротку мить. Ми стали братом і сестрою — і ці почуття відтісняють всі інші. А хіба вони самі по собі не прекрасні? Я не мала брата — і ось він поруч, назавжди. І я відчуваю душевну повноту.
Час від часу робимо фотографії неба, всі наукові спостереження я записую до бортового журналу, а Ігор, жартуючи, каже, що я пишу «Війну і мир». А він сам став поетом! Скільки він уже написав віршів!
Ми не втрачаємо бадьорості, але обставини нашого життя все гіршають. Що буде з нами? Невже ми так безслідно загинемо? Ніщо мені так не краяло серце, як думка про те, що проживеш життя пустоцвітом і не залишиш в ньому ніякого сліду, не залишиш після себе нічого хорошого. Може, це бажання слави? Не думаю. Бо я знаю, що слава, яка б вона гучна не була, розвіється, як вранішній туман під променями Сонця. Моє бажання — пройти життя так, щоб лишився хороший слід.
Ми частенько філософствуємо з Ігорем на ці теми. А скільки розмов було в нас про кохання, про сенс життя, про будову Всесвіту! Ігор в дискусійному запалі написав вірша:
В МАЙБУТТЯ
Хто сказав, що темрява всевладно
Захопила простори безмежні
І сонця гарячі проковтнула,
І забрала силу у проміння,
Силу ту, що відстані долає,
Несучи тепло живим планетам?
Так, одвічно борються між себе
Пітьма й Світло, і Тепло і Холод.
Перемога вже на боці Світла,
І воно, як музика, проймає
Наш безсмертний і прекрасний Всесвіт,
Даючи життя й тепло без меж!
Ні, не темрява колише «Мрію»!
На промінні зір вона несеться
В дальній простір. За морями Часу
На високих берегах квітучих
Майбуття сяйне до нас привітно,
— Здрастуйте, герої! — загримить.
Коли ж воно сяйне? Коли загримить? Ой рідний дідусю! Не легко пробитись!»
Лист третій
«Рідний дідусю. Нарешті сталося те, що мусило статись: Ігор налагодив керування ракетою. Кропітка праця завершилася успіхом.
Ми цього добивалися, ми цим жили, — електроніка мусила запрацювати! Та коли жадана мить настала, це була несподіванка.
Ігор закричав:
— Ожила!
Спалахнули контрольні вічка, захиталися стрілки приладів, легкий хрускіт пройшов по контактах, наче людина розправила руки й ноги після незручного і довгого сидіння. Ігореві пальці тремтіли, коли він запускав перфоровану стрічку.
— Приручена! — вигукнув. — Слухається!
Не без остраху він дав машині завдання включити реактор на п’ять секунд. Виконала, все в порядку. Глухо загудів двигун і тут же замовк. Тепер ми будемо керувати польотом!
Якась далека планетна система виринула з лівого борту. Якщо ми не загальмуємо швидкість ракети, то нас знову занесе в глибини галактики. Треба шукати придатну до життя планету, бо інакше загинемо…
Зараз Ігор готує завдання машині: повернути ракету кормою наперед і поступово гальмувати її рух — вогненний потік із дюз протидіятиме інерції ракети, спинятиме її. Чи ж вистачить робочої речовини? Ігор якось зауважив, що контейнери дуже спорожніли…
Коли швидкість ракети впаде до 15 кілометрів на секунду, спрямуємо її в якийсь «порт». Доволі вже блукати в холодних космічних просторах. Доволі… А хіба ми коли-небудь повернемося на Землю? От тобі й гербарій, дідусю…
…Час ніби застиг. Інколи мені здається, що ми зовсім не рухаємось, а висимо у порожнечі. І в мені — порожнеча. Голова мені крутиться, тіло так змучилося, що я вже не відчуваю болю. Ти б не впізнав, дідусю, своєї веселої онуки. І невже я була колись веселою? Не віриться. Глупо. Чи, може, це я так думаю, що виснажилася до краю? А хіба тінь здатна думати? Адже я — тінь з великими очима, в які заглядає смерть…
Прощай, дідусику. Прощайте всі, хто пам’ятає нас. Олівець випадає мені з рук. Мабуть, уже не підведуся. Ігор лежить, і я…»
