Таємниця Петра Петровича
Працювали мовчки, немов заощаджували свої сили. Тільки ніхто не міг відігнати невеселих думок, що роїлися у кожного в голові. А коли людині невесело, їй і говорити не хочеться. Сум і мовчанка — брат і сестра.
Час ішов, а хромосферні спалахи на Сонці не влягалися. Двигун продовжував працювати, швидко зменшуючи запаси «пального».
Петро Петрович обчислював кутовий розмір діаметра Сонця, визначав координати ракети. Електронно-обчислювальна машина не діяла, і йому доводилось орудувати олівцем. Обважнілі пальці міцно тримали голубий олівчик, аркуші паперу вкривалися формулами; здавалося, що вони просто витікають із тоненького сердечка. Петро Петрович ворушив густими бровами і писав, писав — розв’язував складні рівняння, сотні рівнянь! І ось крізь мереживо формул ніби почала проглядати нова орбіта «Мрії». Це ще не був точний результат, лише натяк, туманна, ледь вловима оком ниточка. «Невже гіпербола? — з жахом думав Петро Петрович. — Не може бути! Нас винесе із Сонячної системи назавжди, назавжди…»
— Це неправда! Я помилився! — прошепотів Петро Петрович, хоч добре знав, що помилки нема.
«Реактор! Треба негайно зупинити реактор: при такій інтенсивній роботі й інші його ділянки можуть перегрітися. І тоді буде не просто аварія, а — катастрофа. Треба діяти, далі відкладати не можна!»
Буває так у людському житті: внутрішньо ще не схвалене рішення вабить до себе здалеку, примушує гарячково обмірковувати, зважувати всі «за» і «проти», але навіть крізь вагання і сумніви ти вже знаєш, що здійсниш його, чого б це не коштувало. Так сталося і з Петром Петровичем. Чи він спостерігав неймовірні виверження на Сонці, чи розмовляв з Ігорем та Надією, десь у глибині душі наростало, міцніло, утверджувалося рішення: своїми руками зупинити реактор. Знав, що це небезпечно, що радіоактивне опромінення, якому він себе піддасть, смертельне, але ніколи не погодився б, щоб це зробив хтось інший, хоча б Ігор. Ця думка виникла в нього першого, хоч він і мовчав про це, — значить, він мусить і здійснити її. Так велить йому совість.
Передбачав, що Ігор і Надія заперечуватимуть, тому й наказав:
— Прискорення не падає, пропоную зайняти свої місця.
Підгайний запитливо подивився на Петра Петровича. Може, його насторожив тон, яким було сказано ці слова? Чи вираз обличчя начальника і друга, обличчя, на якому відбилася рішучість і усвідомлення небезпеки? Можливо, і те й те.
— А… ви? — насторожено спитав Ігор.
— Я йду до реактора, — просто сказав Петро Петрович.
— Ні, ні, — Ігор притиснув до себе зігнуті в ліктях руки і ступнув уперед. — Це зроблю я.
Щось тепле, любляче з’явилося в очах Петра Петровича, але він зразу насупив брови, одвів погляд.
— Що значить «ні», товаришу Підгайний? — холодно, з притиском процідив він. — Недисциплінованість у космічному польоті? — голос його задзвенів металом. — Виконуйте наказ!
— Ви… — почав щось говорити Ігор, але Петро Петрович перебив:
— Я — начальник експедиції. Пропоную зайняти свої місця!
Спохмурнілий Ігор нехотя почвалав до свого лежака. Надія вже була на своєму місці.
Одягаючи захисний костюм із свинцевими прокладками, Петро Петрович намагався уявити увесь енергетичний комплекс і визначити свої рухи в ньому. Рухи мусять бути швидкими, точними. Адже кожна зайва хвилина перебування в зоні радіації зменшує і без того малі шанси на порятунок.
Петро Петрович добре знав конструкцію реактора, встановленого на ракеті. Кількість енергії, яку виробляє цей котел, регулюєтеся гальмівними стержнями із кадмію. Вони поглинають нейтрони і цим уповільнюють або й зовсім припиняють реакцію. Коли ці кадмієві стержні підіймаються вгору, тобто віддаляються від уранового «пального», — реакція посилюється; коли ж вони опускаються, перепиняючи шлях нейтронам, реакція в котлі стихає. Положення гальмівних стержнів регулюється автоматичним запобіжним механізмом. Електромагнітні лещата міцно втримують стержні вгорі, та, підкоряючись сигналу, розходяться, і гальмівні стержні під тиском пружин опускаються до самісінького дна реактора, і він виключається. Що ж заклинило — лещата чи стержні? Чи, може, і те й друге? Якщо впоратися швидко, то радіація не буде небезпечною. Коли ж затриматися довший час, то…
Ось і одягся. Стояв у захисному костюмі, і зростаюча вага не могла його зігнути.
Усе він продумав і розрахував. І хоч був готовий до найгіршого, проте не міг передбачити, що зімне й кине його біля реактора не радіоактивність стержнів, а страшенна спека, що розведе лещата рештками сил, вже гинучи від власної ваги. Він знав лише одно: це треба зробити будь-що!
Коли б хто з екіпажу міг зараз підвестися і глянути на його обличчя, сховане за прозорим щитком, то побачив би, що крізь болісну гримасу проглядає якийсь трагічний вираз. Петро Петрович ніби дізнався про щось таємниче і дуже, дуже важливе…
Але ніхто не підвівся: ні Ігор, ні Надія. Дівчина в думці розмовляла з дідусем-астроботаніком: «Не треба, дідусю, журитися. Ми ж не присипані землею, ми будемо вічно літати серед зір. Бачиш, як вони рояться навколо?..»
Ігор Підгайний лежав сердитий: він був упевнений, що впорався б швидше, ніж Петро Петрович…
Затуманеним поглядом Петро Петрович окинув кабіну і, переборюючи страшну вагу, відсунув товстий прозорий люк і ступив до енергетичного відсіку. Люк за ним закрився. Кілька кроків відділяло його від загибелі…
