Електромагнітна буря

«Кривавий туман застилає мені очі, страшенно болить голова, — вона, здається, ось-ось трісне. Поворухнути руками не можу, та де там руки, навіть пальців не здолаю зрушити. Жахлива сила оцього шаленого прискорення розплющує тіло… Як то мої друзі, чи ще живі? І чому не працює рація? Ах, так, цей електромагнітний буран…»

В голові Ігоря Підгайного все змішалося, переплуталось, затанцювало чудернацькими візерунками, якоюсь мозаїкою різнобарвних плям, ліній. Серед цього хаосу свідомість виділяла срібний серпик, оточений фіолетовим блиском. «Венера… Венера…» — проривалася невловима думка. А серпик відпливав за червоний горизонт, навіть важко було за ним стежити, потім враз наближався до самого ока. Ігор поринав у забуття, марив: «Венера… Венера…»

Так, експедиція вирушила з Землі на Венеру. Металева ракета з поетичною назвою «Мрія» стартувала щасливо. Троє астронавтів лежали у спеціальних надувних костюмах і тому порівняно легко витримали прискорення. А коли двигун перестав працювати і ракета помчала з постійною швидкістю — 11,3 кілометра на секунду — відчули себе зовсім легко, можна сказати — бадьоро. Зникла вага, і це завдало чимало прикростей Надії Смеречанській; і начальник експедиції Петро Петрович, і інженер Підгайний не раз літали на Місяць, вона ж у космічній експедиції вперше. Не відчуваючи ніякої ваги, дівчина робила досить незграбні рухи. Але це тільки веселило її.

— Зате на Венері ходитиму краще! — усміхалася Надія. — Я зроблю букет із тамтешніх троянд!

Її голос милував слух. «Польова квітка» — прозвав Надію Підгайний.

Перші три тижні подорожі минули щасливо. Всі троє почували себе добре, провадили наукову роботу, відпочивали; серйозні розмови пересипалися жартами, дотепами.

В ілюмінатори видно було різнобарвні розсипи зір, даленіла Земля, а Місяць, здавалося, підходив до неї все ближче.

Надія щоденно робила записи в бортовому журналі. Ось і зараз вона сіла в своє крісло, яке при потребі можна перетворити на ліжко, і, поклавши на коліна журнал, почала записувати події останнього дня.

Експедиція на Венеру розрахована більше як на два роки: 146 діб треба летіти до планети, понад рік — побути там, щоб виждати потрібного положення Землі… З цього розрахунку зроблено і запас харчів, кисню та води.

Надія замислилась. Ех, якби можна було заглянути в майбутнє — що їх там жде?

Майбутнє… Незримо входить воно в сьогодні, зливається з ним, відпливає і — вже дивись — робиться вчорашнім, минулим. Де те дитинство? Змалечку Надія лишилася без матері: вона загинула під час авіаційної катастрофи. Дівчинку забрав до себе дідусь — відомий астроботанік. Жили вони високо в горах, де розташувалася обсерваторія. Дідусь навчив її любити природу, розумітися на рослинах, але в далекі експедиції не брав. Надія мріяла стати дорослою — незчулася, коли й виросла. В школі мріяла про університет, вступила, звичайно, на біологічний. А як далеко було до його закінчення! Нарешті й це майбутнє стало минулим: вона одержала диплом. І знову в далині прийдешнього вимальовувалась її нова мрія, навіяна сивим дідусем: політ у міжпланетний простір. «Я твоїми очима побачу рослинність іншого світу, — говорив їй дідусь. — Ти привезеш мені з Венери багатющий гербарій… Я переконаний, що там буяє рослинність, хоч мої опоненти твердять інше». І старий вчений домігся, що Надію включили до складу експедиції. Вона мусила виконати чималу програму по вивченню оптичних властивостей рослинності на Венері, простежити їхній взаємозв’язок з атмосферним тиском тощо.

— Ти зробиш значний вклад в астроботаніку, — напучував дідусь, — якщо вдумливо і старанно попрацюєш…

Як вона ждала, щоб швидше йшов час, щоб скоріше в політ! І ось це вимріяне прийдешнє наблизилось, і це вже не майбутнє, а сьогоднішнє. Вона мчить із своїми товаришами в космічному кораблі. Що ж їх чекає на Венері?

Начальник експедиції Петро Петрович — міцний чоловік з коротко підстриженими вусами і гострим поглядом сірих очей — був ініціатором цього перельоту. Після того як Радянський Союз першим у світі створив космічну ракету і наші вчені, в тому числі й Петро Петрович, побували на Місяці, постало питання про спорядження експедиції до сусідніх планет — Марса чи Венери. Природно, що Марс привертав увагу багатьох, але Петру Петровичу вдалося переконати вчених з Академії послати ракету спочатку на Венеру.

Спектроскопічне дослідження цієї планети показало, що в її атмосфері високий процент вуглекислого газу. Спираючись на цей факт, деякі астрономи почали говорити про «молодість» Венери. Це дивувало Петра Петровича. Чому вони вважають, що Венера молодша за Землю? Тільки тому, що виявлено вуглекислоту у верхніх шарах атмосфери? Адже ні одна з космогонічних гіпотез, починаючи з гіпотези Канта-Лапласа і кінчаючи гіпотезами Шмідта і Фесенкова, не дає найменших підстав припускати, що Венера молодша від своїх сестер-планет. Цю думку і відстоював Петро Петрович, виступаючи з публічними лекціями на диспутах, засіданнях і конференціях.

В особі Ігоря Підгайного — ентузіаста космічних перельотів — Петро Петрович знайшов спільника і друга. Раз по раз куйовдячи п’ятірнею свою пишну шевелюру, Підгайний говорив: «Звичайно, спершу на Венеру!»

Хіба ж могли вони лишитися осторонь, коли постало питання про експедицію?

Петро Петрович був людиною науки і, щоб послужити їй, не зупинявся ні перед якими небезпеками. Відомий вчений, він був разом з тим простою людиною, часто жартував, торкаючи пальцем щіточку бурштинового вуса. Ось і зараз, усміхаючись самими очима, він сказав:

— Може, пора, друзі, підкріпитись?

— Я — за, — усміхнувся Підгайний.

Підійшли до столика, в спеціальні гнізда якого Надійчині дбайливі руки вже поклали їжу: консерви, різну сушенину, вітамінні таблетки, тюбики з калорійними пастами. Один тюбик вислизнув із тримача і повільно плавав над столом, наче іграшковий дирижабль.

— Якби оце свіжих овочів! — зітхнула Надія, впіймавши тюбика і вставляючи його в гніздо. — Можна б зробити салат з огірочків, цибульки, помідорів… Заправити сметанкою!

Чоловіки заговорили, перебиваючи один одного:

— А черешень не хочете? Таких ото соковитих, у росі…

— А суниць?

— Гадаю, що й від молоденької картопельки не відмовилися б…

Петро Петрович усміхнувся:

— Бачите, скільки смачного росте на Землі, а ще, буває, й ремствують на неї.

— Так, на Землі — ідеальні умови для життя, — почала філософствувати Надія. — Тільки ще далеко не всі люди навчилися господарювати по-людському. Я вже не кажу про те, що суходіл у великій мірі по-варварському спустошується. Безмежні простори океанів майже не використовуються. А водою ж покрито три чверті земної кулі!

— А надра? — труснув шевелюрою інженер. — Хіба вони експлуатуються так, як слід?

Зав’язалася гостра дискусія. Може, цьому сприяло те, що наші критики перебували за межами Землі, поза її владою, дивилися на неї збоку? Чи, може, сухі консерви піддавали уїдливості? В усякому разі, бідному людству перепало на горіхи. Особливо від Надійки. Вона вважала, що хоч людство й розщепило атом, хоч і сягнуло в міжпланетний простір, та успіхи ці не можуть прикрити загальної відсталості. Навпаки, вони тільки підкреслюють її! На всіх континентах розширюються пустелі, зменшується площа лісів. В доісторичні часи зеленіли гори в Сахарі, вони були вкриті розкішними лісами. Внаслідок знищення лісів змінився клімат величезних районів: Месопотамії, Аравії, Малої Азії… Міліють, зовсім пересихають річки, вивітрюється родючий шар ґрунту. Лише за одно століття майже чверть оброблюваних земель всього світу стала безплідною. Це дорівнює території Франції, Іспанії, Португалії, Італії і Швейцарії разом узятих. До того ж, людство роздирають суперечки, і якщо воно не схаменеться…

Розмова перервалася на півслові: несподівано затанцювали сигнальні вогники пульта управління. Петро Петрович і Підгайний переглянулися, потім інженер кинувся до пульта, а начальник — до телескопа. Не відриваючись від матового окуляра, призначеного спеціально для спостереження Сонця, Петро Петрович тихо сказав:

— На Сонці виверження надзвичайної сили.

Ігор і Надія підійшли, щоб і собі глянути. Петро Петрович зробив кілька знімків Сонця і підвівся.

Спостерігали по черзі. Справді, на Сонці діялося щось незвичайне. Страхітливі, небувалі до того вихори висотою, може, в десятки мільйонів кілометрів бушували на його поверхні. Вогненні смерчі переміщалися по сяючому диску з неймовірною швидкістю, корона тріпотіла і на очах росла, росла…

— Такого потужного хромосферного спалаху на Сонці людство ще не знало, — говорив Петро Петрович, стежачи за «фільтром» космічних променів.

Прилад працював гарячково. Інтенсивність космічних променів збільшувалася з кожною хвилиною. Спочатку вона перевершила норму в тисячу разів, потім — у три, а згодом — у дев’ять тисяч!

Про всі ці явища Ігор Підгайний негайно сповістив по радіо на Землю.

Міжпланетна «погода» гіршала. Рація працювала з перебоями, а потім і зовсім замовкла. Розлючений Ігор гукав у мікрофон, розбирав і знову монтував передавача, але нічого з того не вийшло. Шум і сухий безперервний тріск заповнювали йому вуха.

Електромагнітна буря наростала. Зливи часточок високих енергій могутніми потоками ринули із Сонця. На металеве тіло ракети налітав невидимий шторм.

Не допомогли захисні екрани — перестали працювати прилади. Швидкодіюча електронна машина «збунтувалася»: то раптом без ніякого завдання видавала стовпці чисел, то завмирала. Її електронний мозок зажив якимось божевільним життям. До порушення режиму її роботи спричинилося ще й підвищення температури. Екіпаж з тривогою стежив за екраном осцилографа, сполосованого зеленими лініями-блискавками.

Зненацька ракету рвонуло із страшною силою. Навіть Підгайний не встиг добратися до свого місця, хоч йому досить було зробити один крок. Попадали, хто де був, і лежали оглушені. «Метеорит?» — промайнуло в Ігоря. Червона пелена захиталася йому перед очима, потім виплив серпик Венери… У чорну прірву небуття провалилися також Надія і Петро Петрович. Чи довго вони лежали непритомні? Важко сказати. Але першим прийшов до пам’яті Петро Петрович. Розплющив очі — наче з туману випливала кабіна, голова гуділа, мов дзвін. Минула хвилина, друга, а гудіння не стихало, Петро Петрович відчув, що тіло його дрижить.

«Що це таке? — здивовано подумав, і враз страшна догадка різонула свідомість: — Невже реактор?..»

Так, він не помилився: працював реактор, його ввімкнула електронна машина, яка діяла свавільно, не підкоряючись волі людини. Реактор працював на всю потужність, а з ним і силова установка, що рухала ракету. Тепер зрозуміло було, яка сила так несподівано притиснула їх до підлоги…

Щось сказав Підгайний. Обізвалася Смеречанська. Та Петро Петрович не дослухався. «Аварійні стержні… — підводився, наче підіймав величезну вагу. — Опустити аварійні стержні!» Хапаючись за скоби, він ступив до пульта. Он і червона кнопка під скельцем. Досить розбити скло і натиснути на неї, щоб кадмієві стержні стали між урановими. Але яка важенна рука! Петро Петрович напружує всю свою силу, щоб хоч трохи підняти руку над кнопкою. Болить плечовий суглоб, та, зціпивши зуби, Петро Петрович все ж підносить її, згинає неслухняні пальці в кулак і важко опускає його на кнопку. Розбите скло впилося йому в тіло, а він тисне і тисне кнопку…

Гудіння не припиняється.

Петро Петрович великим пальцем придушив червоного ґудзика кнопки, але енергетична установка працювала як і раніше. Він чув приглушене гудіння і всім тілом сприймав вібрацію корпусу ракети. В нього похололо на серці: запобіжний механізм відмовив! Стержні заклинило…

Повернувши обважнілу голову, зустрівся поглядом із Підгайним. Важко дихаючи, Ігор підійшов до пульта і притиснув кнопку. Ефекту ніякого.

Надія схилилась грудьми на пульт і мовчки перев’язувала Петру Петровичу поранену руку.

Тяжкі думки обсіли кожного. Ракета втратила найважливіші органи. Нею вже не можна було керувати, не можна було визначити точного місцезнаходження, не можна було розмовляти з Землею… Осліплена, вона мчала хтозна-куди.

Троє людей, що були в ній, почували себе пригнічено. Байдужість змінювалася різкою тривогою. Це не пройшло повз увагу Петра Петровича. «Виходить, не лише на прилади впливає, — думав він, — а й на нас…» Особистою витримкою командир екіпажу намагався подати приклад. «Тільки не послаблювати волі! — наказував сам собі. — Триматися. Будь-що триматися».

Петро Петрович знову перебрався до телескопа, зробив виміри за допомогою мікрометра. Обличчя його пополотніло:

— Ми збилися з курсу, товариші. Нас наближає до Сонця.

Тривога палила їх вогнем. Їх несе до Сонця, і вони безсилі що-небудь зробити. Розпач, відчай, лють, — хіба це зарадить справі, коли немає в руках енергії, щоб вгамувати стихію?

Незабаром відчули, що ракета нагрівається все дужче. Гаряче повітря забивало груди…

Петро Петрович продовжував спостереження за допомогою телескопа. Ігор Підгайний працював біля пульта управління, марно намагаючись відновити свою владу над реактором. Надія широко відкритими очима дивилася поперед себе і, мабуть, нічого не бачила.

— А як наш уран, — стиха, ні до кого не звертаючись, промовила дівчина, — чи не станеться вибуху?

— Заспокойтеся, Надійко, — обізвався Підгайний. — Не станеться. Та й взагалі… не треба хвилюватись.

Переборюючи нервове збудження, він силувано усміхнувся.

…Коли «Мрія» перетнула орбіту Венери і віддаль до Сонця зменшилася до ста, а потім до сімдесяти восьми мільйонів кілометрів, жара стала зовсім нестерпною. Обличчя зросилися потом, серце в кожного калатало так, що аж у скронях шуміло.

«Якщо нас винесе на орбіту Меркурія, температура сягне до чотирьохсот градусів, — думав Петро Петрович. — Охолоджувальна установка не справиться».

Минали довгі години, сповнені фізичних і моральних мук. Три пари стривожених очей поглядали на біле віконце термометра, в якому спливали все більші і більші цифри. 55 градусів, 58, 60… Може, й він зіпсувався? 62… 63…

— Витримка, товариші, витримка! — обізвався Петро Петрович. — Така жара буває в Сахарі. Це ще нічого.

— Але ж вона посилюється, — схиливши голову, промовила Надія, — Уже шістдесят п’ять…

— До Сонця ще дуже далеко. Я все-таки сподіваюся, що буря вщухне і нам вдасться налагодити керування, — витираючи мокре чоло, вголос міркував Петро Петрович. — А зараз потрібно…

— Шістдесят вісім…

— …зробити якомога більше спостережень над інтенсивністю сонячного магнітного поля…

— Шістдесят дев’ять…

— Перестаньте нарешті! — Петро Петрович різко обірвав Смеречанську.

Вона кволо опустилася на своє сидіння, мовчки заплющила втомлені очі. Петру Петровичу стало шкода дівчини. Хотів скропити її водою, але передумав: од водяної пари буде ще більша задуха.

Не тільки Надія, Підгайний теж був неначе п’яний. Скинув комбінезон, сопів, немов ковальський міх.

В самого Петра Петровича голова йшла обертом, очі застилав туман. Смертельно хотілося прилягти, ну хоч на коротку мить, хоч трішечки розправити руки, ноги… Петро Петрович викрутив хусточку і знову витер обличчя, шию. «Невже я розкис? — подумав про себе. — Це не годиться». Напруженням волі примусив себе знову підійти до телескопа. Сів, наблизив око до окуляра. Відхилився, протер очі, знову подивився. Сонця в окулярі не було. Що за знак? «Або я вже не можу працювати, — подумав Петро Петрович, — або ми йдемо вбік». Глянув ще раз. Сумніву не було: шлях ракети пролягав убік, вони більше не наближаються до Сонця! Може, так подіяло гравітаційне поле Венери або Меркурія?

— Ми врятовані, товариші! Чуєте? — прохрипів щосили.

Термометр показував 74. Ця цифра непорушно жевріла на білому тлі віконечка.

Полегшено зітхнули. Довго, дуже довго ракета, видно, йшла по своїй новій орбіті, огинаючи Сонце, бо температура і не підвищувалася, і не падала.

— Одну небезпеку проскочили, — сказав Підгайний, витираючи рукавом розгарячене обличчя. — Що ж буде далі?

— Що було — вже бачили, а що буде — побачимо, — спробувала пожартувати Надія.

Та було не до жартів.

В кабіні помалу встановилася робоча атмосфера. Ігор Підгайний з новим завзяттям накинувся на мовчазну апаратуру: перевіряв численні реле, фотоелементи, напівпровідникові тріоди. Він усе ж сподівався налагодити керування реактором і зв’язок з Землею. «Польова квітка» мусила вести бортовий журнал і допомагати інженерові.

Петро Петрович, одірвавшись від телескопа, обвів своїх помічників пильним поглядом:

— Становище наше складне, товариші. — Він помовчав, ніби збираючись з думками, а тоді продовжував: — Ще раз спробуйте, Ігоре, налагодити електроніку.

— А що ж я роблю — хіба не пробую?

— Потрібно тисячі спроб!

— Гаразд! Зрозуміло. Доки є хоч один шанс…

Підгайний знову взявся перевіряти секції з самого початку. Надія робила записи в щоденнику. «Якщо й загинемо, — думала дівчина, то, може, хтось колись прочитає і дізнається, як ми боролися за життя». Про те, що ракета разом з ними може зникнути безслідно, їй і на думку не спадало.