Хто зважиться — вогняним наречеться

Фантастична повість
Скачати (ePub)

Анотація

Повість знайомить читача з юними сміливцями, які летять до далеких світів.

Частина перша. Диво чортової долини

Горобина ніч

Шаленіла гроза.

Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…

Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.

Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася гуманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в кебі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.

І тоді почалося.

Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.

Та де там!

Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток.

Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьокали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому.

Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання.

Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі «Юний технік» дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені; при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим симетричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи.

Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаючи:

— Боліди! Боліди впали!

— Га? Що? — жахнувся зі сну батько.— Чого ти ґвалтуєш серед ночі?

— Я ж кажу,— ображено озвався син.— За нашим лісом впали два великі боліди!

— Які боліди?

— Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Йвановичу! Це ж знаєте яка подія!

— Ото подія,— невдоволено пробурчав батько.— Каменюки якісь впали, а ти кудкудачеш, ніби курка над яйцем!

— Та не прості ж, а з космосу!

— Вони скрізь однакові,— позіхнув батько.— Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як вже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максиму Ивановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати…

Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю.

— Горобина ніч,— шепотіла вона, зітхаючи,— одведи й заступи, господи!

— А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікна

— А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука.— Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було…

— Що було?

— Як була я ще дівчам… Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися… Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось вночі упала теж зоря у Вовчу Долину…

— А де це Вовча Долина?

— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється!

— Далі, що далі, бабо?

— Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долин! люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться…

— Що світиться?

— А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця…

— Не вигадуйте, мамо,— невдоволено озвався батько.— Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами,

— А от і не вигадка,— сердито мовила баба.— Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю.

— Найшли, кого питати,— буркнув батько.— Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.

— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!

— Світиться та й світиться,— вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіла зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…

— Я б не побоявся,— сказав Славко.

— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…

— От-от,— засміявся батько.— Договорилися…

— Засмійся, Матвійку, дам копійку,— ображено буркнула баба.— Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…

— На курячій лапці,— піддакнув батько.

— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…

— Яка ж вона яга, коли добра?

— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…

— Ну й що? — зацікавився батько.— Помогло?

— Ще як помогло! Глянула вона мені ув очі, торкнулася. рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…

— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.

— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…

— Бо вигадки,— повчально сказав батько.

— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба.— Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?

— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.

— І ти туди ж,— докірливо мовила баба, вкриваючись рядном.— Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!

— Казкою ситий не будеш,— іронічно хмикнув батько.

— Хліб для живота, а казка — для серця,— одрізала баба.— Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!

— А чого ж,— вдоволено сказав батько.— Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!

— Хай буде,— буркотіла баба.— Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…

— Потягло все на базікання,— одвернувся дід до стіни.— Славку, марш спати. Гроза затихає…

— Іду, йду,— озвався онук.— А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…

— Шукай, голубчику,— усміхнулася баба Оришка.— Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись…

Пошуки метеоритів

Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів,— тепер була збентежена й притишена.

— Загриміло — я прокинулася,— розповідала Соломія.— Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося…

— Де? — поцікавився Максим Іванович.

— Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами…

— А якого кольору?

— Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно,— злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все!

— Що все?

— Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок!

— Яких ложок?

— Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі —там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити?

Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом.

— Чудово, чудово,— муркотів Максим Іванович.— Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло!

— В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього.

— А в тому, Ониську Карповичу,— повчально сказав учитель,— що збіглося докупи два дивовижні явища — астрономічне і метеорологічне. Винятково! Треба записати всі ваші розповіді, зібрати докази. Шибки, полуджений чавун. Передамо все це вченим, щоб вони мали над чим пометикувати!

— Не знаю, як вам, а мені такі явища ні до чого! — сердито озвався дід Онисько.— Таке знялося, наче перед кінцем світу! Я заховався у хату, а воно мигає, а воно періщить, та так страшно, так страшно, що я, хоч і не вірю, почав молитися! Молюся, а воно гримає! Молюся, а воно гримає! Молився, молився — один чорт! — не помагає! Тоді я голову під подушку, щоб не видно було, та й заснув!

Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело:

— Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження…

— Як так? Розкажіть?

— Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи?

— Еге,— згодилася Соломія,— сонце сідало на спеку…

— Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…

— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.

— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити Ш

— А блискавки? — запитала Соломія.— Чого це вони таке виробляли?

— Наука ще не знає того,— зітхнув учитель.— Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.

— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.

— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати,— ласкаво усміхнувся вчитель.— Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…

Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили,— Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.

От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.

— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!

— Не поспішай,— пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія.— Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому]

Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися.

— От якби пощастило,— щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами.— Про нас би написали в журналах або в газеті…

— Головне — знайти,— сказав Славко.

— А слава? На весь світ? Хіба поганої

— Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини…

— Там страшно. Дуже густий ліс…

— А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко.

— Не насміхайся, — спалахнула дівчинка.— Не обов’язково ж славу у болоті шукати?!

— А може, це й не боліди,— озвався Прі.

— А що?

— Може, літаючі тарілки? Га?

— Ще краще,— зрадів Славко.— Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед!

Години за дві вони обснували всі Зарослі вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів.

— Їсти хочеться! Аж у животі гуде!

— І я хочу,— зітхнула Ліна.

— Хай буде,— згодився Славко, розв’язуючи торбу.— Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань…

— А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото.

— Що брехня?

— А про боліди? Може, нічого не впало?

— Я сам бачив,— обурився Славко.

— Привиділося,— замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба.— М-м-м! Ну й смачно!

— Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися?

— А мені набридло,— сказала Ліна, смачно куснувши помідор.— Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!., а хтось дурний шукає!

— То це я дурний? — скипів Славко.— Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас!

— Та я нічого,— хитренько всміхнувся Прі.— Я готовий шукати хоч до вечора…

— Тоді хай вертається Ліна,— сказав Ставко.— Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От!

— Ні, я піду,— рішуче заявила Ліна.— Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички!

— Ось тут є криничка — вода, як лід.

Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв.

— Тут же неглибоко. Не бійся!

— Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа?

— Добре неглибоко,— озвався Прі з сусідньої купини.— А колгоспна корова недавно втонуа десь тут, затягла її трясовина…

— Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі…

— Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому…

Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати.

— До лісу, в кущі! — гукнув Славко.— Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть!

Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували.

— Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна.— Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була…

— Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена,— пояснив Славко.— Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала!

— В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити,— зауважив Прі.

— Чому? — здивувався Славко.

— Кажуть, там нечиста сила водиться…

— А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славка

— Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей…

— Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію…

— Про що?

— Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою…

— Розкажи…

Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася.

— Нащо ти розказав? Тепер мені лячно…

— Мені соромно за тебе,— розсердився Славко.

— Сам же розказав! А тепер лаєшся!

— Треба йти,— вперто сказав Славко.— Максим Іванович вірить нам. Він жде. Ліночко, вже недалеко, ось тут, поруч, Чортова Долина. Оббіжимо її — і назад! Га?

Славко потягнув дівчинку за руку. Прі похмуро плентався позаду. Вони зупинилися над кручею внизу темніло провалля, там було моторошно і сиро. Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей.

— Якусь годину походимо — і баста! — запевнив Славко.— Я всі ходи й виходи знаю — дід показував! Вся долина кілометрів два, не більше. До вечора й вернемося…

— Вже темніє,— прошепотіла дівчинка, щулячись від прохолоди.— Хай йому грець, не хочу шукати тих дурних камінців!

Славко випустив її руку з своєї долоні.

— Оце така ти? Прі, веди її. Раз так — хай іде додому!

Онопрій не міг приховати радісної усмішки.

— Я — що? Я — як вона! Я можу з тобою, Славку! А можу одвести! Ліно, ти сама втрапиш?

— Не втраплю,— сердито сказала дівчинка, дивлячись під ноги і надимаючи губи.— Я тут не бувала…

— Тоді я з тобою. А як же ти, Славку? Може, плюнемо, га? Ніхто нічого все одно не знайде!

— Знайду чи ні — а пройду до кінця,— похмуро відповів Славко.— Вертайтеся, боягузи!

Він махнув рукою і зник за кущами ліщини. Онопрій з Ліною якусь хвилю постояли на кручі, важко зітхнули і попленталися назад…