Розділ восьмий. Затока русалок

Якщо ви заплющите очі і якщо вам пощастить, ви побачите безформну світлу пляму, що міниться прегарними м’якими барвами, немовби плаваючи серед темряви. Спробуйте заплющити очі ще міцніше — і ця пляма набиратиме чітких обрисів, а барви зробляться такі ясні, що, здається, от-от спалахнуть вогнем. Але перед тим буде коротка мить, коли ви побачите чарівну затоку. Це найбільше, чого можна досягти в нашому дійсному світі, — побачити її лише на одну коротку чудесну мить. А коли б ту мить подовжити хоч би вдвічі, ви неодмінно побачили б, як б’ються об берег хвилі, й почули б спів русалок.

Довгими літніми днями дітлахи часто гаяли час на березі цієї затоки: купалися, плавали, грали в русалячі ігри. Але не подумайте, що русалки були з ними в дружбі. Якраз навпаки, і Венді ще довго згодом брав жаль, що за весь той час, поки вона була на острові, їй не випало почути від них жодного доброго слова. Коли вона нишком підкрадалася до берега, то завжди могла побачити там русалок, а особливо багато їх було на Скелі провинних, де вони залюбки вигрівалися на осонні, розчісуючи свої довгі коси, та ще так мляво й ліниво, що Венді аж злість брала. А часом вона тихесенько, можна б сказати навшпиньках, навіть підпливала зовсім близько до них, але русалки, помітивши її, миттю зникали під водою та ще й забризкували їй очі, плескаючи своїми хвостами, — і то не випадково, а злонавмисне.

Так само вони поводились і з загубленими хлопчаками, звісно, за винятком Пітера: той годинами міг теревенити з ними на Скелі провинних, а коли котрась із них робилась надто зухвала, то без довгих розмов сідав їй на хвіст. Одного разу він приніс і подарував Венді русалчин гребінець.

Найкращий час побачити русалок — коли світить повний місяць і вони голосно й чудно квилять. Але в таку пору затока небезпечна для звичайних смертних, і аж до того вечора, про який піде мова далі, Венді жодного разу не була там при місячному світлі. Не те щоб боялася, — адже її напевне супроводив би Пітер, — а просто мала тверде правило: о сьомій годині вечора всі повинні бути в ліжку. Зате вона часто приходила на берег затоки сонячними днями після дощу, коли русалки збираються величезними гуртами й бавляться водяними бульбашками. Ті бульбашки, що міняться всіма барвами веселки, правлять їм за м’ячі, і вони жваво перекидають їх одна одній своїми хвостами. Ворота в них, — такі, як футбольні, — по обидва кінці веселки, і грати руками дозволяється тільки воротарям. Часом у затоці бавляться отак сотні русалок, і то справді чарівне видовище.

Та досить було дітлахам спробувати пристати до гри, як вони ту ж мить залишалися в затоці самі, а русалки блискавично зникали. Проте ми маємо незаперечні докази, що русалки потайки стежили за незваними гостями й були не від того, щоб дечого в них і повчитися. Так, одного разу Джон, стоячи на воротях, спробував одбивати бульбашки не руками, а головою, і русалки-воротарі охоче перейняли цей новий спосіб. То був чи не єдиний слід, що його залишив по собі Джон на Небувальщині.

Шкода, що вам не побачити й того, як у пообідню пору наші друзі півгодини спочивали десь на прибережному камінні. На цьому наполягала Венді, і навіть після уявного обіду відпочинок був справжній. Хлоп’ята лежали рядком проти сонечка, вилискуючи засмагою, а Венді сиділа поруч з поважним виглядом.

Одного дня всі вони спочивали отак на Скелі провинних. Скеля та була не більша за їхнє спільне ліжко, одначе ви пригадуєте, що вони знали секрет, як не займати багато місця. Отож хлоп’ята лежали собі, хто дрімаючи, а хто лише заплющивши очі, й час від часу, коли їм здавалося, що Венді їх не бачить, нишком щипали один одного. А Венді сиділа дуже заклопотана й щось шила.

Тим часом погода непомітно змінилась. По затоці пішли брижі, сонце сховалося за хмари, на воді з’явилися холодні темні тіні. Невдовзі так посутеніло, що Венді вже не могла засилити нитку в голку. Вона оглянулась довкола й побачила, що затока, яка завжди так тішила зір, стала похмура й непривітна.

Венді добре знала, що до вечора ще далеко, проте відчула: насувається щось темне й жаске, як ніч. Ба ні — ще жаскіше за ніч. Воно ще не надійшло, але оті брижі на воді віщували його прихід. Що ж воно таке?..

На пам’ять їй ураз спали всі страхітливі історії, що їх вона чула про Скелю провинних. Ту скелю названо так тому, що лихі капітани висаджували на неї провинних матросів і залишали їх там на неминучу загибель. Коли наставав приплив, вода заливала скелю, і нещасні потопали.

Певна річ, їй треба було відразу збудити хлопчаків — нехай і не тому, що їм щось загрожувало, а просто камінь охолов, і спати на ньому шкодило здоров’ю. Але Венді ще бракувало материнського досвіду, і вона цього не знала. Вона міркувала так: коли вже є правило півгодини спочивати після обіду, то порушувати його ні в якому разі не можна. І хоч їй було страшно й дуже хотілося почути чоловічі голоси, будити хлопчаків вона все одно не стала. Навіть коли почула притишені сплески весел і серце її стиснулось від лихого передчуття. Тільки підвелась і стояла над своїми вихованцями, не перериваючи їхнього сну. Яка хоробра дівчинка, правда?

На щастя, серед загублених хлопчаків був один, що чув небезпеку навіть уві сні. Пітер миттю підхопився на ноги, і всю сонноту з нього мов вітром здуло. Одним застережним вигуком він ураз підняв товаришів. Потім завмер на місці, приставивши долоню до вуха.

— Пірати! — вигукнув він.

Усі хлопчаки підступили ближче до нього. На Пітеровім обличчі блукала дивна усмішка, і, побачивши її, Венді мимоволі здригнулась. Коли він отак усміхався, ніхто не наважувався вступати з ним у розмову. Всім залишалось тільки бути напоготові й виконувати його накази. І наказ тут-таки пролунав, короткий і владний:

— Пірнайте!

Зблиснули голі ноги, і затока вмить спорожніла. Скеля провинних самотньо стриміла над похмурою водою, неначе то її, в чомусь провинну, залишили потопати.

Тим часом човен наближався. То був піратський ялик, і в ньому три постаті — боцман Чмир, Джентльмен Старкі, а третя… третя була полонянка, не хто інша, як Тигрова Лілея. Вона сиділа в човні із зв’язаними руками та ногами, добре знаючи, яка доля її чекає. Зараз її покинуть на цій скелі на загибель. Та обличчя її не виказувало й тіні страху. Вона дочка індіанського ватага, отож повинна зустріти смерть так, як належить дівчині її роду, — і край.

Її схопили, коли вона залазила на борт піратського корабля з ножем у зубах. На кораблі не було охорони: капітан Гак похвалявся, що самої згадки його ймення досить, щоб ніхто не посмів наблизитись до корабля навіть на милю. А відтепер і Лілеїна доля страхатиме всіх супротивників, бо цієї ночі до русалячого квиління долучиться ще один жалісний зойк.

У похмурій сутіні, що насунула разом з ними, пірати не помітили скелі, аж поки не наразилися на неї.

— Та повертай ти, розтелепо! — вигукнув голос, що явно належав ірландцеві. То був боцман Чмир. — Ось же вона, скеля! Отож тепер нам лишається тільки викинути цю червоношкіру тут, і нехай собі сидить, доки потоне.

Щоб витягти прекрасну дівчину на скелю, вистачило кількох секунд: вона була надто горда й не чинила марного опору.

Та придивіться: біля самої скелі над водою погойдуються дві голови. Піратам їх не видно. А це ж Пітер і Венді. Венді плаче, бо вперше у житті бачить таку жахливу сцену. Щодо Пітера, то він бачив безліч усяких сцен, але геть забув їх усі. Йому не так жаль індіанки, одначе його злостить нечесна гра — двоє проти однієї, — і він має намір урятувати її. Найлегше б почекати, доки пірати відпливуть, але Пітер не з тих, хто шукає легших шляхів.

А що він умів робити мало не все на світі, то й вирішив обдурити піратів, озвавшись до них голосом капітана Гака.

— Гей ви, бовдури! — гукнув він.

Схожість була просто дивовижна.

— Капітан! — похопилися пірати, здивовано глипаючи один на одного.

Вони озирнулися на всі боки, але нічого не побачили в темряві.

— Мабуть, він пливе сюди, до нас, — сказав Старкі.

— Ми збираємось покинути червоношкіру на скелі! — гукнув Чмир у темряву.

— Відпустіть її! — почувся дивний наказ.

— Відпустити?

— Еге. Переріжте пута, і нехай собі забирається!

— Але ж, капітане…

— Зараз же робіть, що вам сказано, чуєте? — гукнув Пітер. — А ні — то скуштуєте мого гачка!

— Ну й дивина, — пробелькотав Чмир.

— Треба виконувати капітанів наказ, — перелякано мовив Старкі.

— Слухаємось, капітане! — гукнув Чмир і перерізав мотузки, якими була зв’язана Тигрова Лілея.

Ще мить — і Лілея вугрем прослизнула між ніг Старкі й пірнула у воду.

Зрозуміло, що Венді була в захваті від Пітерової винахідливості, але вона знала, що й він сам у не меншому захваті, а отже, може зненацька закукурікати й тим виказати себе.

Вона вже піднесла була руку, щоб затулити йому рота, але рука її спинилася на півдорозі, бо в цю мить над затокою розлігся голос Гака:

— Гей ви там, на ялику!

Цього разу гукав не Пітер, а справжній Гак.

Можливо, Пітер і збирався кукурікнути, але замість того лише здивовано свиснув.

— Гей, на ялику! — пролунало знову.

Тепер Венді збагнула, в чім річ: справжній Гак теж був у воді й плив до човна.

Пірати засвітили ліхтар, щоб капітан бачив, куди пливти, і незабаром він дістався до них. У світлі ліхтаря Венді побачила, як він учепився своїм гачком за борт. А коли він, геть мокрий, поліз у човен, побачила і його темне, лиховісне обличчя. Її враз пройняв дрож, і вона хотіла вже пливти геть, та Пітер і не думав тікати. Його роздимало з радості й самовдоволення.

— Ну хіба я не чудо? Авжеж, я справжнє чудо! — пошепки величався він.

І хоч Венді думала так само, проте була рада, що ніхто, крім неї, не чує, як він вихваляє себе.

Раптом Пітер замовк і дав їй знак прислухатись.

Обом піратам дуже кортіло дізнатися, що привело сюди їхнього капітана. Але він сидів мовчки, зіперши голову на гачок, у глибокій тужній задумі.

— Щось негаразд, капітане? — боязко запитали пірати, але почули у відповідь лише глухий стогін.

— Він зітхнув, — сказав Чмир.

— Ще раз зітхнув, — докинув Старкі.

— І ще раз, — сказав Чмир.

— Що сталося, капітане?

Нарешті Гак обізвався.

— Все пропало! — скрушно промовив він. — Ці кляті хлопчиська знайшли собі матір.

Хоч яка була налякана Венді, проте мимоволі відчула приплив гордощів.

— О злоповісний день! — вигукнув Старкі.

— А що таке матір? — запитав невіглас Чмир.

Це так вразило Венді, що вона, забувши про небезпеку, вигукнула:

— Пітере, ти чуєш? Він не знає, що таке мати!

І коли б їй після того довелося обрати собі улюбленця з-поміж піратів, вона напевне обрала б Чмиря.

Пітер квапливо потягнув її під воду, бо Гак похопився й гукнув:

— Що там таке?

— Я нічого не чув, — відказав Старкі, присвічуючи ліхтарем навколо човна.

І раптом пірати побачили дивну річ. То було гніздо, про яке я вам уже розповідав. Воно пливло по воді, і в ньому сиділа птаха-небувалиця.

— Дивись, — сказав Гак у відповідь на Чмиреве запитаня. — Оце і є мати. Який наочний приклад! Гніздо, як бачиш, упало у воду, та чи може мати покинути своїх майбутніх діточок? Ні!

Враз голос його затремтів, неначе й сам він на мить пригадав ті далекі безхмарні дні, коли… Та він уже махнув своїм гачком, відганяючи геть непрохане зворушення.

Чмир уражено дивився на птаху, а гніздо пливло собі далі. Аж раптом підозріливий Старкі сказав:

— Коли це мати, то, може, вона никає тут, щоб допомогти Пітерові?

Гак здригнувся.

— О, — мовив він, — оце ж і я того боюся.

Із похмурої задуми капітана вивів збуджений голос Чмиря.

— Капітане, — сказав той, —а чом би нам не захопити оту хлоп’ячу матір та не зробити її своєю?

— Чудовий задум! —вигукнув Гак, і в його геніальному мозку враз виник чіткий план. — Ми полонимо їх усіх і притягнемо на корабель. Хлопчиська підуть гуляти на дно, а Венді стане нашою матір’ю.

І тут Венді знову не стрималась.

— Нізащо в світі! — вигукнула вона, аж підскочивши у воді.

— Що там знов?!

Але пірати й тепер нічого не побачили. Отож розважили, що, мабуть, то просто вітер гуде між дерев.

— То як, шибайголови? Згодні? — запитав Гак.

— Ось моя рука, капітане! — вигукнули обидва в один голос.

— А ось вам мій гачок. Заприсягнімося.

Вони заприсяглися, що не відступляться від свого задуму. А що всі троє були вже на скелі, то Гак раптом згадав про Тигрову Лілею.

— А де ж червоношкіра? — уривчасто запитав він.

Капітан часом дозволяв собі пожартувати, отож пірати подумали, що він і тепер розігрує їх.

— Усе гаразд, капітане, — весело відказав Чмир. — Ми її відпустили.

— Відпустили?! —закричав Гак.

— За вашим наказом, — пробелькотав боцман.

— Ви ж самі гукнули нам з води, щоб ми звільнили її, — докинув Старкі.

— Сто чортів і одна відьма! — гримнув Гак. — Це що за чортівня? Обличчя його потемніло з люті, але він зрозумів, що пірати кажуть

правду, і злякався.

— Слухайте, хлопці, — мовив він, злегка затинаючись, — я не давав такого наказу.

— Нічого не втямлю, — сказав Чмир.

Усім трьом стало моторошно. Гак підвищив голос, але в ньому чулося тремтіння.

— Гей ти, дух, що блукаєш над цією затокою! — гукнув він. — Чи ти чуєш мене?

Пітерові, звісно, слід було б промовчати, але ж ви розумієте, що промовчати він не міг. І тут-таки озвався Гаковим голосом:

— Чую, хай тобі сто чортів і одна відьма!

Треба віддати належне Гакові: у цю критичну мить він не виказав і тіні страху.

А от Чмир і Старкі перелякалися на смерть і, мов ті зайці, тулились один до одного.

— Хто ти, незнайомцю? — запитав Гак. — Відповідай!

— Я Джеймс Гак, — відказав голос, — капітан «Веселого Роджера».

— Неправда! Неправда! — аж захрип з обурення Гак.

— Присягаюсь дияволом і пеклом! — правив своєї голос. — Спробуй тільки ще раз сказати, що це неправда, і я настромлю тебе на якір!

Гак розважив за краще змінити тон.

— Якщо ти Гак, — обізвався він майже сумирно, — то скажи мені: хто ж тоді я?

— Ти — салака! — відрубав голос. — Жалюгідна салака!

— Салака!.. — приголомшено проказав за ним Гак. І тільки тепер його могутній дух дав течу. До того ж він побачив, як обидва його підлеглі сахнулись від нього.

— То, виходить, увесь цей час ми мали за капітана салаку! — забурмотіли вони проміж себе. — Яка ганьба!

Вірні собаки загавкали на господаря! Та він у своєму трагічному становищі навряд чи й почув їх. У цю страшну хвилину йому не потрібно було, щоб хтось вірив у нього, а єдине — щоб він сам у себе вірив. А тим часом Гак відчував, що його «я» неначе кудись вислизає.

— Не покидай мене, мій гордий дух! — хрипко прошепотів він.

Як і у всіх славнозвісних піратів, навіть в його чорній душі були якісь крихти суто жіночої інтуїції. І він зненацька надумав удатися до гри-вгадайки.

— Слухай, Гак! — гукнув він. — Чи маєш ти інший голос?

Щоб Пітер відмовився від гри? Ні, такого ще не було. Отож він жваво озвався вже своїм голосом:

— Еге ж!

— А інше ім’я?

— Так.

— Овоч? — запитав Гак.

— Ні.

— Камінь?

— Ні.

— Жива істота?

— Так.

— Чоловік?

— Ні! — У відповіді пробриніла зневага.

— Хлопець?

— Так.

— Звичайний хлопець?

— Ні!

— Чарівний хлопець?

На превелику досаду Венді, Пітер відповів:

— Так!

— Ти в Англії?

— Ні.

— Ти, на острові?

— Так.

Гак не міг нічого второпати.

— Ану, попитайте його ви, — звернувся він до своїх підлеглих, утираючи спітніле чоло.

Чмир тяжко замислився.

— Нічого не можу надумати, — скрушно мовив він нарешті.

— А от і не вгадаєте! От і не вгадаєте! — радісно вигукував Пітер. — Ну що, програли?

І сталося те, що мало статися: запишавшись, він утратив обачність, і троє лиходіїв зараз же вхопилися на цю нагоду.

— Програли, програли! — згідливо загукали вони.

— То слухайте! — промовив Пітер. — Мене звуть Пітер Пен! Пітер Пен!..

До капітана Гака враз повернулося його «я», а Чмир і Старкі знову стали його вірними слугами.

— Тепер він од нас не втече! — заволав Гак. — У воду, Чмир! Старкі, до човна! Взяти хлопчиська живого чи мертвого!

І з цими словами він сам скочив у воду. В ту ж мить пролунав веселий голос Пітера:

— Хлопці, готові?

— Готові! Готові! —долинули вигуки з усіх боків.

— Тоді вперед! Бий піратів!

Сутичка була коротка, але запекла. Перший здобув перемогу Д жон. Він хоробро кинувся в човен і зчепився із Старкі. Якусь хвилю вони шалено борюкалися, і врешті Джон вихопив з чіпких рук пірата кинджал. Старкі шубовснув у воду, і Джон стрибнув слідом за ним. Човен понесло геть.

То там, то там над водою мигтіли голови, зблискували гострі леза кинджалів, і раз по раз лунав крик і стогін. У тому шарварку дехто навіть плутав, де чужі, а де свої. Чмир штрикнув був під ребра Базіку своїм Крученим Джонні, але тут-таки сам дістав пробоїну від Чубчика. А трохи оддалік від скелі Старкі не в жарт притискав Задаваку та Близнюків.

Та чому це не видно Пітера? О, він полює на більшого звіра!

Ніхто не скаже, що загублені хлопчаки були боягузи, тож годі винуватити їх за те, що вони сплохували перед піратським капітаном. Своїм залізним пазуром Гак неначе виписав навколо себе смертельне коло, і вони кидались від нього врозтіч, мов сполохані рибчинки.

Лиш один з них не боявся грізного капітана, лиш один був готовий переступити те коло.

Хоч як це дивно, але зійшлись вони не у воді. Гак поліз на скелю перевести дух, і в ту ж мить з протилежного боку туди почав підніматись і Пітер. Скеля була слизька, наче гумова куля, і їм довелося не сходити, а лізти рачки. Жоден не знав, що з того боку йому назустріч здирається ворог. Вони одночасно простягли руки вперед, шукаючи, за що б ухопитися, і враз їхні руки зіткнулись. Від подиву обидва підвели голови — і опинилися віч-на-віч. Отак вони й зійшлись.

Не один славнозвісний герой признавався, що в останні хвилини перед боєм серце йому стискав страх. Коли б таке було в ту мить і з Пітером, я чесно сказав би вам про це. Зрештою, Гак був єдиний, кого боявся сам Старий Кок. Але Пітер не відчував страху — лише радість нуртувала в його душі, і він потішено вискалив свої перлисті зубенята. Тоді блискавичним порухом вихопив з-за пояса в Гака кинджал і вже намірився був проштрикнути ворога, коли раптом помітив, що стоїть на скелі трохи вище від нього. То був би нечесний бій, і Пітер подав піратові руку, щоб допомогти йому стати вище.

Отоді Гак і вдарив його своїм залізним пазуром.

Пітера не так приголомшив біль, як підступність цього удару. Він ураз відчув себе геть безпорадним. Тільки вражено дивився на супротивника. Таке буває з кожною дитиною, коли з нею вперше поведуться нечесно. Вона йде до вас довірливо, не маючи й гадки про те, що ви можете обманути її довіру. Та навіть якщо ви це вчините, вона й далі любитиме вас, але вже ніколи не буде тією самою дитиною, як раніш. Ніхто ніколи не забуває першої несправедливості. Ніхто, крім Пітера. Він не раз стикався з нею, але дуже скоро все забував. Як на мене, оце ж бо й є те головне, чим він різнився від інших.

Тож і тепер Гакова підступність вразила Пітера, наче то було вперше в житті, і він лише безпорадно кліпав очима. А тим часом залізний пазур ще двічі впинався в нього.

Та за кілька хвилин загублені хлопчаки побачили Гака у воді — той щодуху плив до свого корабля. На обличчі його не було й сліду недавньої зловтіхи, тільки смертельний жах: адже за ним знову гнався той самий крокодил. Іншим разом хлоп’ята залюбки подалися б слідом, весело гигикаючи, та тепер мали інший клопіт, бо ніяк не могли знайти ні Пітера, ні Венді. Вони обнишпорили всю затоку, голосно гукали їх, та все марно. Зрештою, вони натрапили на покинутий піратами човен, залізли в нього й вирушили додому, гукаючи дорогою:

— Пітере-е-е! Венді-і-і!

Та у відповідь чули лише глузливий сміх русалок.

— Мабуть, вони ще раніш попливли чи полетіли додому, — розважили хлопчаки.

Вони не дуже тривожились, бо непохитно вірили в Пітера. Навіть весело жартували: от, мовляв, опізнилися сьогодні до ліжка, а хто винен? Сама матуся Венді!..

Та ось їхні голоси віддалилися й змовкли, і над затокою запала глуха тиша. А потім десь ген здаля долинув ледь чутний голос:

— Рятуйте! Рятуйте!

Дві маленькі постаті гойдалися на хвилях під Скелею провинних. Дівчинка була непритомна, і голова її лежала у хлопчика на руці. Останнім зусиллям Пітер завдав її на скелю, а тоді й сам знеможено простягся поруч. У голові в нього паморочилось, та він бачив, як невпинно піднімається вода. І хоча знав, що скелю незабаром затопить, проте вдіяти щось уже просто не мав сили.

Отак вони й лежали поряд, а тим часом до скелі підпливла русалка й тихенько потягла Венді за ноги у воду. Відчувши, що Венді зсувається із скелі, Пітер рвучко підхопивсь і ледве встиг витягти її назад. Тепер уже довелося відкрити їй, що чекає їх далі.

— Ми на скелі, Венді, — сказав він. — Але її затоплює приплив, і скоро вона зовсім зникне під водою.

Одначе Венді не збагнула небезпеки.

— То треба тікати звідси, — мовила вона майже весело.

— Еге ж, — мляво погодився Пітер.

— Ми попливемо чи полетимо, Пітере?

Він був змушений сказати їй усю правду.

— Як по-твоєму, Венді, чи зможеш ти допливти чи долетіти до берега без моєї допомоги?

Венді довелось признатися, що вона занадто стомлена.

Пітер глухо застогнав.

— Що з тобою? — запитала Венді, враз пройнявшись тривогою за нього.

— Я не в силі допомогти тобі, Венді. Гак поранив мене. Тепер я не можу ні полетіти, ні попливти.

— Ти хочеш сказати, що ми обоє потонемо?

— Поглянь, як піднімається вода.

Вони затулили очі руками, щоб не бачити цієї страшної картини. Тепер уже обоє не мали сумніву, що скоро загинуть. Аж раптом щось торкнулося Пітерової щоки — легеньке, мов поцілунок, — та так і залишилось біля нього, немов боязко запитувало: «А чи не можу я стати в пригоді?»

То був хвіст повітряного змія, якого кілька днів тому змайстрував Майкл. Змій тоді ж таки вирвався у нього з рук і полетів геть.

— А-а, Майклів змій, — байдужно мовив Пітер, але раптом ухопився за хвіст і потяг змія до себе.

— Цей змій піднімав Майкла в повітря! — вигукнув він. — То чом би йому не перенести на берег і тебе?

— Нас обох!

— Ні, двох він не підніме. Майкл і Чубчик пробували, та нічого не вийшло.

— Тоді кинемо жеребок, — хоробро сказала Венді.

— Нізащо. Адже ти дівчинка..

Він уже обв’язав кінець хвоста навколо пояса Венді. Вона вчепилася за нього, не хотіла летіти сама, але Пітер силоміць зіпхнув її зі скелі.

— Прощавай, Венді!

Змій поніс її геть, і за кілька хвилин вона зникла з очей. Пітер лишився сам-один посеред затоки.

На той час на скелі вже майже не було де стояти, і вода от-от мала зовсім затопити її. На поверхні затоки затанцювали бліді відсвіти місяця, і зараз же по тому почувся спів русалок — наймелодійніші й найсумніші у світі звуки.

Пітер був не такий, як інші хлопчаки, але врешті і його здолав страх. Дрож перебіг у нього по тілу, неначе брижі по воді під подувом вітру. Тільки брижі на воді біжать та й біжать, а в Пітера це тривало лиш коротку хвилю. Вже за мить він гордо випростався на скелі й усміхнувся отією своєю славнозвісною усмішкою. В душі його гриміли бойові барабани. Здавалося, вони промовляли: «Загибель — це теж пригода, та ще й яка!»