Розділ сьомий. Оселя під землею

Найперше, що зробив Пітер другого ранку, — це обміряв Венді, Джона і Майкла, щоб визначити, які завширшки дупла потрібні їм для входу в підземний дім. Ви, певне, пригадуєте, як капітан Гак насміхався з хлопчаків за те, що вони поробили окремі лазівки для кожного. Та він сам був невіглас: адже якщо дупло тобі не пасує, ти не зможеш вільно підійматися і спускатися в ньому, — а тим часом хлопчаки були хто тонший, хто товщий. А от коли дупло тобі саме до міри, ти залазиш у нього, набираєш повні груди повітря і зсуваєшся наниз так швидко, як сам захочеш.

А щоб піднятися вгору, треба то набирати, то випускати повітря, і в такий спосіб ти поволі посуватимешся догори. Коли звикнеш це робити, все воно діється само собою, ти навіть не думаєш про це, і отоді виходить навдивовижу легко й гарно.

Отож треба тільки, щоб ти пасував до дерева, тим-то Пітер і обмірював усіх трьох так ретельно, наче збирався шити їм костюми. Єдина різниця була в тому, що костюм припасовують до фігури, а Пітер навпаки — припасовував дітлахів до дерев. Звичайно це робиться дуже просто: усе залежить від того, скільки всілякої одежі на себе надягти. Та коли ти навіть подекуди трохи затовстий або ж коли єдине наявне дупло не зовсім рівне, Пітер знає, що зробити, аби підігнати тебе під потрібний розмір. Але після того вже добре пильнуй себе, щоб не набрати зайвого тіла чи, навпаки, не схуднути. Одначе це, як незабаром пересвідчилась Венді, тільки на користь кожному.

Венді й Майкл відразу ж підійшли розміром до призначених їм дупел, а от Джона довелося трохи припасувати.

Повправлявшись кілька днів, усі троє піднімалися й спускалися в своїх дуплах, наче відра в колодязі. А як вони полюбили свій новий дім під землею! Особливо Венді. Як і належить усім добропорядним домам, він складався з однієї просторої кімнати, долівка була земляна, — як ідеш рибалити, то копай собі черв’яків просто вдома, — і тут-таки росли великі й дуже гарні кольором гриби, на яких усі сиділи, мов на стільцях. А посеред кімнати вперто пнулося догори дерево небувалія, і його щоранку доводилося спилювати впорівень з долівкою. Проте на час вечірнього чаювання його стовбур знову витикався над долівкою, і тоді на нього клали двері й сідали довкола, наче за стіл. А попивши чаю, знову спилювали, щоб звільнити простір для розваг. Ще був у тій кімнаті камін, такий величезний, що розпалити в ньому вогонь можна було в кількох місцях водночас. Венді почепила над ним личані шворки й сушила на них білизну. Ліжко на день ставили боком і прихиляли до стіни, а о пів на сьому вечора розкладали, і тоді воно займало майже півкімнати. Тож на ньому покотом, немов сардинки в бляшанці, спали всі хлопці, окрім Майкла. Перевертатися з боку на бік з власного почину було суворо заборонено, і тільки коли хтось подавав сигнал, перевертались усі разом.

Майклові теж годилося б спати вкупі з усіма, але Венді дуже хотіла мати в домі немовля, а Майкл був найменший з усіх, і ви, мабуть, знаєте, що коли вже жінки чогось захочуть… Одне слово, Майкл спав у кошику, що його почепили до стелі замість колиски.

Отже, ви пересвідчилися, що оселя під землею була проста, невигадлива і, напевне, цілком пасувала б і малим ведмежатам, якби їм довелось там жити. Вирізнявся в ній лиш один закуток — невеличка, завбільшки з пташину клітку, заглибина в стіні, що належала особисто Дзінь-Брязь. Від решти кімнати її відокремлювала благенька завіска, яку соромлива Дзінь, одягаючись і роздягаючись, щільно заслоняла. Мабуть, жодна жінка, хоч би яка вона була велика на зріст, ніколи не мала такої вишуканої спочивальні. Канапа, на якій спала Дзінь-Брязь, була часів королеви Меб, володарки фей, дзеркало — часів Кота в чоботях, і таких дзеркал, за відомостями казкових меблярів, уціліло відтоді тільки три. Не менш старовинні були й інші речі — й хитромудрий умивальник, і комод, і килими на стінах та підлозі. На комоді стояв розкішний свічник, хоч, як ви вже й самі здогадалися, ніякої потреби в ньому не було, бо Дзінь освітлювала свій покій сама. Цілком зрозуміло, що решту помешкання вона вважала за ніщо, і отой її гарненький закапелок мав такий бундючний вигляд, неначе завжди дер носа догори.

Немає нічого дивного, що Венді з головою поринула в хатні клопоти у підземній оселі — адже ті шибеники задавали їй стільки роботи! Справді-бо, траплялися такі тижні, коли вона цілими днями не піднімалася нагору, хіба що лише на півгодинки увечері, та й то з панчохою та голкою в руках. А скільки часу забирало готування їжі! Найчастіше вони мали до столу печені плоди хлібного дерева, варені бульби ямсу — солодкої картоплі, смаженину, кокосове молоко, горіхи й банани. Та ніхто ніколи не знав напевне, чи їстимуть вони насправді, чи тільки вдаватимуть, ніби їдять, — усе залежало від Пітерових примх. Сам він іноді теж їв, — тобто їв по-справжньому, — але тільки тоді, коли вважав, що цього вимагають правила гри. Він просто не знав, як то бути голодним чи ситим, і, на відміну од решти дітлахів, ніколи не згадував про їжу. Але гра для нього так перепліталася з дійсністю, що навіть після уявного обіду живіт у нього помітно випинався. І хоч такий обід — річ не вельми поживна, всі мусили наслідувати його. А втім, коли хтось ухищався переконати Пітера, ніби схуд настільки, що дупло стало йому завелике, він дозволяв тому наїстися досхочу.

Увечері, коли хлопчаки засинали, Венді залюбки бралася до шитва чи латання. То були хвилини, коли вона, як сама казала, могла вільно зітхнути. Одначе не сиділа згорнувши руки, а щось шила для своїх вихованців чи накладала їм на штанці подвійні латки. Штанці на них просто-таки горіли, особливо на колінах.

Часом, сидячи над кошиком панчіх, де на кожній п’ятці було по дірі, Венді з удаваним розпачем сплескувала руками й скрушно промовляла:

— Хоч-не-хоч, а позаздриш старим дівам!

Проте личко її аж сяяло з утіхи.

Ви, мабуть, пригадуєте, що колись, іще на уявній Небувальщині, у неї було улюблене вовченя. Так ось, невдовзі воно дізналося, що Венді тепер на спражньому острові, розшукало її, і вони кинулись в обійми одне одному. Відтоді вовченя ні на крок не відходило від неї.

Ви хочете знати, скільки часу отак минуло й чи згадувала Венді своїх тата й маму, які лишилися десь далеко-далеко за морем? На це запитання важко відповісти, бо годі й визначити достеменно небувальський час. Його там вимірюють місяцями й сонцями, але місяці там зовсім не такі, як у наших краях, і їх набагато більше. Що ж до Венді, то боюся, вона не дуже тужила за батьком та матір’ю, бо була певна: вони завжди залишають вікно дитячої кімнати відчинене, чекаючи, що вона от-от прилетить назад, і від цього на душі в неї було спокійно. Лиш одне часом тривожило її. Джон пригадував тата й маму дуже невиразно, немов чужих людей, що їх знав колись давно- давно, а Майкл — той і поготів ладен був повірити, що його матуся й справді вона, Венді. Це навіть трохи страхало її, і, свідома свого обов’язку перед братами, вона сумлінно намагалася відновити в їхній пам’яті колишнє життя у рідній домівці. Тож і задавала їм раз по раз відповідні письмові завдання, як ото в школі на іспитах. Решту хлопчаків це страшенно зацікавило, і вони випрохали у Венді дозвіл і собі пристати до писання. Отож кожен розжився на грифельну дошку, а тоді всі посідали довкола стола й почали обдумувати запитання, що їх Венді писала на своїй дошці й передавала по колу.

Завдання були нескладні. Отаке, приміром: «Якого кольору були очі в твоєї мами? Хто був вищий на зріст — тато чи мама? Яке в твоєї мами було волосся — чорняве чи біляве? Якщо можеш, дай відповіді на всі три запитання».

Або:

«Напиши твір не менш як на сорок слів на одну з таких тем: А. Як я провів свої останні канікули.

Б. Характери моїх тата й мами».

Або ще отаке:

«1. Опиши, як сміялася твоя мама.

«2. Опиши, як сміявся твій тато.

«3. Опиши мамину святкову сукню.

«4. Опиши буду і того, хто в ній живе».

Як бачите, запитання були дуже легкі. А коли хтось не міг на щось відповісти, треба було просто поставити хрестик. Та ви б жахнулися, якби побачили, скільки тих хрестиків понаставляв навіть Джон. Єдиний, хто відповідав на будь-яке запитання був… ну звісно, Задавака. Він ані на мить не сумнівався, що випередить усіх, проте його відповіді були такі нісенітні, що він за кожним разом опинявся на останньому місці. Сумно, та нічого не вдієш…

Пітер до цього змагання не приставав. По-перше, він зневажав усіх матерів, окрім Венді, а по-друге, був єдиний хлопчик на острові, що не вмів ні читати, ні писати — ані одного словечка. Все те було нижче від його гідності.

До речі, ви, мабуть, помітили, що всі запитання поставлено в минулому часі: «Якого кольору були очі в твоєї мами?» і т. д. Як бачите, й сама Венді вже почала дещо забувати.

Звичайно, пригоди на острові траплялися на кожному кроці, — ви самі це скоро побачите. Але саме на той час Пітер з допомогою Венді винайшов нову гру, яка страшенно забавляла його, аж поки враз обридла, — я вже казав вам, що він узагалі швидко втрачав інтерес до будь-якої гри. Ця нова гра полягала в тому, що треба було уникати пригод, ніби їх і не існувало, й жити так, як, скажімо, від самого свого народження жили Джон і Майкл: тихо-мирно сидіти на стільцях, гратися в м’яча, змагатися, хто кого дужче штовхне, ходити на прогулянки й повертатися, не вполювавши бодай якогось там ведмедя. Ні, ви тільки уявіть собі: Пітер сидить на стільці й нічого не робить! Ото було на що подивитись! У такі хвилини він несамохіть прибирав поважного вигляду — адже сидіти без діла було, на його думку, просто сміховинно, отож він і стримував себе, щоб не засміятись. Повертаючись з прогулянки, він із серйозним виразом на обличчі хвалився, що зміцнює в такий спосіб своє здоров’я. Протягом кількох сонць ця гра захоплювала його дужче, ніж будь-які пригоди, отож і Джонові та Майклу хоч-не-хоч доводилось удавати потішених — а то було б їм непереливки.

Пітер часто йшов кудись сам, а коли повертався, ніхто не міг сказати напевне, чи сталася з ним якась пригода, чи ні. Траплялося, що він просто забував усе, що з ним було, й не згадував пре те ані словом, а тоді хтось раптом натрапляв в околиці на мертвого пірата. А бувало й навпаки: Пітер захоплено хвалився своїми подвигами, а коли йшли на місце пригоди, то там і сліду жодного не було. Часом він повертався додому з перев’язаною головою, і Венді заходжувалась охкати над ним і промивати йому рану теплою водою, а він тим часом розповідав якусь неймовірну історію. І Венді ніколи не знала, де в нього правда, а де вигадка.

Були, звісно, й такі пригоди, щодо яких вона не мала сумніву, бо сама їх бачила, а ще більше таких, про які їй розказували інші хлопчаки й присягалися, що то щира правда, — отже, якась частка правди там усе-таки була. Якби написати про всі ті пригоди, вийшла б книжка завбільшки з великий англо-латинський та латинсько-англійський словник, і ми обмежимося тим, що виберемо для прикладу лиш одну годину на острові й подивимося, що там сталося за цей час. От тільки яку б нам узяти пригоду? Може, сутичку з червоношкірими в Задавачиній ущелині? То була кривава битва, та особливо цікава вона тим, як повівся в ній Пітер: він раптом надумав перейти в табір супротивника. А було це так.

У самий розпал бою, коли терези перемоги хилилися то на один, то на другий бік, Пітер зненацька вигукнув:

— А я тепер буду червоношкірий! А ти, Базіко?

— І я червоношкірий! — пристав до нього Базіка. — А ти. Хвалько?

— І я! — сказав Хвалько. — А ви, Близнюки?..

Ну, й так далі. Одне слово, всі вони тут-таки стали червоношкірими. Звісна річ, що битва на цьому й припинилася б, але справжні червоношкірі, захоплені Пітеровою вигадкою, вирішили тимчасово стати загубленими хлопчаками, і супротивники знов завелись битися, ще завзятіше, ніж перед тим.

Та найцікавіше те, як скінчилася ця пригода…

А втім, стривайте. Ми ж іще не вирішили, про що розповідати. Може, краще розповісти вам про те, як однієї ночі червоношкірі замислили вчинити напад на підземний дім, але позастрягали в дуплах, і довелося витягати їх звідти, наче корки з пляшок? Чи, може, про те, як Пітер урятував життя Тигровій Лілеї у Затоці русалок, після чого вони стали союзниками?..

А може, ви хотіли 6 дізнатися про отой пиріг, який спекли пірати, щоб звести зі світу загублених хлопчаків? Про те, як вони підступно залишали його то там, то там, і як Венді щоразу встигала в останню мить вихопити його з рук хлопчаків, так що він зрештою геть зачерствів і став наче камінь, отож його почали вживати замість гарматного ядра, і як одного разу сам капітан Гак, ідучи потемки, перечепивсь об нього й гепнувся додолу.

А ще можна б розповісти вам про птахів, Пітерових друзів, особливо про птаху-небувалицю, що змостила собі гніздо на дереві над самою затокою, і про те, як одного разу її гніздо впало у воду, а вона й далі сиділа на яєчках, і Пітер звелів, щоб ніхто її не турбував. Це дуже цікава історія, і з неї видно, якими вдячними можуть бути птахи. Та якщо розповідати її, доведеться розповісти й про все, що сталося тоді в Затоці русалок, а це вже буде не одна пригода, а дві.

Є ще історія — коротша, але не менш захоплива, — про те, як Дзінь-Брязь укупі з іншими феями спробувала позбутися Венді, поклавши її сонну на величезний листок небувальського латаття, щоб її понесло за водою додому, ген за моря. На щастя, той листок продірявився, і Венді прокинулась, уявивши спросоння, ніби лежить у ванні, а тоді попливла назад до острова.

Можу розповісти вам і про те, як одного разу Пітер кинув виклик левам. Він стрілою накреслив на землі круг себе велике коло й під’юджував левів переступити його. Венді й усі загублені хлопчаки, затамувавши віддих, спостерігали все те з довколішніх дерев.

Пітер чекав цілу годину, але марно: жоден лев не наважився прийняти його виклик.

То котру ж із цих пригод ми оберемо? Мабуть, найкраще все-таки потягти жеребок…

Ну от, я перемішав папірці й беру один. Випала затока., Шкода, краще б ущелина, чи пиріг, чи навіть отой Дзіньчин листок латаття. Звичайно, можна потягти жеребок ще раз: може, й випаде щось краще. Та не станемо порушувати правила — нехай уже буде затока.