Розділ шостий. Дім-домок

Простосердий Базіка стояв, мов звитяжець, над тілом Венді, а тим часом інші хлопчаки, вже озброєні, вискакували із своїх дерев.

— Опізнилися! — гордо вигукнув Базіка. — Я вже підстрелив її, цю вендю. Ну й хвалитиме ж мене Пітер!

— Дурноверхий йолоп! — обізвалася згори Дзінь-Брязь і майнула геть з очей.

Та ніхто не почув її. Усі обступили Венді, і, коли добре придивилися, запала моторошна тиша. Якби серце Венді билося, вони неодмінно почули б його.

Перший порушив мовчанку Задавака.

— Це не пташина, — злякано мовив він. — Здається, це… дівчинка.

— Дівчинка? — перепитав Базіка і затремтів.

— А ми вбили її, — хрипко сказав Хвалько.

Усі поскидали шапки.

— Тепер я розумію, — сказав Чубчик. — Вона летіла до нас разом з Пітером. — І він скрушно повалився додолу.

— Нарешті Пітер знайшов дівчинку, щоб піклувалася про нас, — озвавсь один із Близнюків. — А ти вбив її.

Їм було жаль Базіки, але ще дужче жаль самих себе. Тож, коли він ступив був до них, усі відвернулися.

Обличчя Базіки було бліде мов крейда, але повівся він з гідністю, якої доти ніхто в ньому не помічав.

— Так, я вбив її, — мовив він замислено. — Коли, бувало, дівчатка ввижалися мені вві сні, я звичайно казав: «Матусю, матусю». А коли вона зрештою справді з’явилася, я її застрелив.

І він поволі рушив геть.

— Не йди! — з жалем гукнули хлопці.

— Мушу йти, — відказав він, увесь тремтячи. — Я так боюся Пітера.

Саме в цю трагічну мить вони почули звук, від якого їхні серця сполохано тьохнули. То було Пітерове кукурікання — в такий спосіб він завжди давав їм знати, що повертається додому.

— Пітер! — хором вигукнули хлопчаки.

— Сховаймо її! — прошепотів хтось.

Вони квапливо заступили Венді. Тільки Базіка лишився осторонь.

Знову пролунало дзвінке «кукуріку», і ось уже перед ними став сам Пітер.

— Привіт, хлопці! — гукнув він.

Вони розгублено віддали йому честь, і знову запала мовчанка.

Пітер насупив брови.

— Ось я й повернувся, — уже починаючи сердитись, сказав він, — то чого ж ви мовчите?

Хлопчаки порозтуляли роти, але вітальні вигуки наче застрягли в них у горлі. Пітер не звернув на це уваги, бо дуже квапився потішити їх приємною звісткою.

— Чудові новини, хлопці! — вигукнув він. —Нарешті я знайшов вам матусю!

Усі так само мовчали. Почувся тільки глухий удар об землю: то Базіка упав на коліна.

— Хіба ви не бачили її? — запитав Пітер уже трохи стривожено. — Вона ж полетіла сюди.

— Ой леле! — тихо мовив чийсь голос.

— Який злощасний день! — докинув ще один.

Базіка підвів голову.

— Пітере, — спокійно заговорив він, — я покажу тобі, де вона.

Та всі, як і раніш, заступали Венді від Пітерових очей. Отож Базіка сказав:

— Ану, Близнюки, відступіться. Нехай Пітер побачить.

Тепер уже всі посунулись назад, і Пітер побачив мертву Венді. З хвилину він дивився на неї, не знаючи, що діяти.

— Померла, — розгублено мовив він. — Мабуть, їй страшно, що вона померла.

Він подумав, як добре було б оце тепер узяти та й поскакати собі геть на одній нозі, неначе в якійсь веселій грі, — ген-ген звідси, щоб не бачити цієї мертвої дівчинки й ніколи більш до неї не вертатися. Коли б він таке зробив, то й усі хлопці залюбки поскакали б за ним.

Але в грудях у Венді була стріла. Пітер витяг її і обернувся до своєї ватаги.

— Чия стріла? — суворо запитав він.

— Моя, Пітере, — відказав Базіка, стоячи на колінах.

— О підлий убивця! — вигукнув Пітер і заміривсь на нього стрілою, наче кинджалом.

Базіка не зрушив з місця, а сміливо розхристав груди.

— Бий, Пітере, — твердо мовив він. — Бий несхибно.

Двічі підносив Пітер стрілу, і двічі рука його опускалася.

— Не можу, — з розпачем у голосі сказав він. — Щось спиняє мою руку.

Всі вражено подивились на нього. Тільки Хвалько, на щастя, в цю мить позирнув на Венді.

— Дивіться! — гукнув він. — Дивіться на дівчинку Венді… на її руку!..

То було справжнє чудо: Венді підняла руку. Хвалько нахиливсь до неї і шанобливо прислухався.

— Здається, вона сказала: «Бідолашний Базіка!» — прошепотів він.

— Вона жива, — коротко підсумував Пітер.

— Дівчинка Венді жива! — тут-таки вигукнув Задавака.

Тоді Пітер став навколішки біля Венді й побачив свій ґудзик, якого подарував їй. Пригадуєте, вона почепила той ґудзик на ланцюжок, що його носила на шиї.

— Погляньте, — мовив він, — стріла влучила ось сюди. Це мій цілунок, я сам дав його Венді. І він урятував їй життя.

— Я пам’ятаю, які цілунки, — негайно обізвався Задавака. — Ану дайте глянути. Атож, це таки цілунок.

Та Пітер не чув його. Він умовляв Венді швидше одужувати, обіцяючи показати їй русалок. Відповісти йому Венді, звісно, не могла, бо була ще непритомна, зате згори до нього долинуло якесь квиління.

— Чуєте? Це Дзінька, — сказав Чубчик. — Вона плаче, що Венді не померла.

І хлопчаки розповіли Пітерові про Дзіньчин злочин. Ще ніколи не бачили вони свого ватажка таким розгніваним.

— Слухай, ти, Дзінь-Брязь! — гукнув він. — Я тобі більше не друг. Забирайся від мене назавжди!

Фея злетіла йому на плече й почала проситися, але Пітер скинув її геть. І тільки тоді, коли Венді знову підняла руку, він зглянувся на Дзіньку й сказав:

— Ну гаразд, не назавжди, але на цілий тиждень.

Ви гадаєте, Дзінь-Брязь відчула вдячність до Венді за те, що вона підняла руку і врятувала її від суворої кари? Де там! Навпаки — їй ще дужче засвербіли руки боляче щипнути Венді. Дивовижні вони створіння, ці феї. Пітер розумів їх найкраще, отож не раз і лупцював.

Та що ж було діяти з Венді в такому тяжкому стані?

— Несімо її до нас додому, — запропонував Чубчик.

— Атож, — підхопив Задавака. — Дівчаток завжди несуть до себе додому.

— Ні -ні, — заперечив Пітер. — Не чіпайте її. Так буде нечемно.

— Саме це я й хотів сказати, — знов озвався Задавака.

— Але ж і так її залишити не можна, — сказав Базіка. — Якщо вона тут лежатиме, то помре насправді.

— Звісно, помре, — погодився Задавака. — Але іншої ради немає.

— Є, чом немає, — сказав Пітер. — Збудуймо навколо неї дім. Усі радісно підтримали його.

— Тож хутчій до діла, — звелів Пітер. — Несіть найкраще, що в нас є. Перетрусіть усі наші речі. Та не баріться!

І вмить усі стали заклопотані, мов кравці напередодні бучного весілля. Гасали туди й сюди, тягли хто ковдру, хто подушку, хто в’язку хмизу на дрова. Аж раптом, не знати й звідки, з’явилися… Джон і Майкл. Вони насилу переставляли ноги, а то й зовсім спинялись і тут-таки засинали стоячи. Тоді прокидалися, ступали ще один-два кроки й знову засинали.

— Джоне, — хлипав Майкл, — прокинься, Джоне! Де наша Нена, га, Джоне? А де наша матуся?

Джон протирав очі й бурмотів:

— То, виходить, ми й справді літали…

Можете собі уявити, як вони зраділи, коли побачили Пітера.

— Здоров, Пітере! — в один голос гукнули обидва.

— Здорові! — приязно відповів Пітер, хоча вже геть забув їх. До того ж він був дуже заклопотаний, бо саме в цей час обмірював кроками Венді, щоб визначити, який їй потрібен дім. Ні-ні, він не забув, що там ще мають вміститися стіл та стільці.

Дон і Майкл зацікавлено спостерігали.

— А Венді що — спить? — запитали вони.

— Спить…

— Слухай, Джоне, — сказав Майкл. — Треба збудити її, і нехай приготує нам вечерю… — І в цю мить побачив кількох загублених хлопчаків, що чимдуж тягли гілля на будівництво. — Ой, ти поглянь, Джоне! — вражено вигукнув хлопець.

— Чубчику, — звелів Пітер так владно, як тільки міг, — ану пристав до діла й цих двох, хай теж будують дім.

— Зараз, капітане!

— Будувати дім? — здивовано спитав Джон.

— Еге ж, для Венді, — відказав Чубчик.

— Для Венді? — не вірячи власним вухам, перепитав Джон. — Та хто вона така? Звичайнісіньке дівчисько!

— Тим-то ми й служимо їй, — пояснив Чубчик.

— Ви? Служите Венді?

— Авжеж, — озвався Пітер. — І ви теж. Ану, дайте їм роботу!

І ошелешених братів повели рубати й тягати гілля.

— Передусім поставимо камін і стільці, — командував Пітер. — А тоді вже зведемо навколо них стіни.

— Атож, — підхопив Задавака, — саме так і будують доми. Я тепер усе пригадав.

Пітер на хвильку замислився.

— Гей, Задавако, — звелів він, — приведи-но лікаря!

— Зараз, капітане! — квапливо мовив Задавака й подався геть, чухаючи потилицю. Та він знав, що не виконати Пітерового наказу не можна, й миттю повернувся, напнувши на голову Джонів капелюх і прибравши поважного вигляду.

— Скажіть, будь ласка, дядечку, — запитав Пітер, виступаючи йому назустріч, — ви лікар?

У такі хвилини він різнився від решти хлопчаків тим, що для нього й гра, й правда важили однаково, а вони добре розуміли, що все це прикидання. І часом Пітерова поведінка неабияк дошкуляла їм — от хоч би, приміром, коли вони, зголоднівши, мусили вдавати, ніби вже пообідали. А того, хто погано прикидався, він ляскав по руках.

— Еге ж, синку, — догідливо відказав Задавака, що не раз уже діставав по руках.

— То зробіть нам ласку, дядечку, — промовив Пітер. — Тут у нас дуже хвора одна дівчинка.

Венді лежала тут-таки, біля самих їхніх ніг, але Задавака був стріляний горобець і вдав, ніби не бачить її.

— Те-те-те… — сказав він. — А де ж вона у вас лежить?

— Отам на галявинці.

— Зараз зміряємо їй температуру.

І Задавака старанно вдав, ніби ставить Венді термометр. Пітер чекав. А коли той вийняв термометра, стривожено запитав:

— Ну, то як вона?

— Те-те-те… — мовив Задавака. — Я вже вилікував її.

— Ой, який я радий! — вигукнув Пітер.

— Я навідаю її ще ввечері, — сказав Задавака. — Давайте їй пити м’ясний бульйон із кухля з носиком.

Він оддав Джонові капелюх і глибоко зітхнув — як завжди, коли виплутувався з халепи.

А тим часом у лісі й далі лунко цокали сокири, і незабаром біля ніг Венді уже лежало все потрібне, щоб спорудити затишну оселю.

— Якби ж то ми тільки знали, — сказав хтось із хлопчаків, — який дім їй найбільше до вподоби.

— Пітере! — гукнув ще один. — Вона поволі ворухнулась уві сні!

— І розтулила уста! — докинув третій, шанобливо заглядаючи їй у рот. — Ой, який гарний ротик!

— Може, вона хоче щось заспівати? — мовив Пітер. — Венді, заспівай нам, який дім ти хотіла б мати.

І Венді зараз же, навіть не розплющуючи очей, заспівала:

Хлопчаки аж засміялися з радощів: так їм пощастило. Адже на гіллі, що його вони понаносили з лісу, вилискувала червоняста живиця, та й моху довкола було скільки завгодно. І тепер, дружно зводячи дім, вони й собі заспівали:

На це Венді чи не надто вже й вибагливо відповіла:

Хлопчаки миттю попробивали кулаками віконця в стінах і почепили на них завіски — великі жовті листки. А от троянди?..

— Троянди! — суворо звелів Пітер.

Не довго думаючи, вони вдали, ніби саджають прекрасні троянди й пускають їх угору по стінах.

Ну, а діточки?..

І, щоб Пітер не зажадав од них діточок, вони квапливо заспівали:

Пітерові сподобалась їхня вигадка, і він повернув усе так, ніби сам це придумав. Домок вийшов і справді прегарний, і немає сумніву, що Венді було в ньому дуже затишно, хоч вони її тепер, звісно, вже не бачили. Пітер походжав довкола, загадуючи хлопцям зробити ще оце… оце… оце.

Ніщо не могло сховатися від його орлиного ока. Здавалося, геть усе вже закінчено, аж ні.

— А чим стукати в двері? — запитав він.

Усім стало дуже соромно, але Базіка миттю відірвав підошву од свого черевика, і з неї вийшло чудове стукальце до дверей.

«Ну, тепер уже все», — подумали хлопчаки.

Та де там!

— А комин? — раптом мовив Пітер. — Без комина ніяк не можна.

— Авжеж, комин потрібний, —поважно промовив і Джон.

Нараз у Пітера сяйнула чудова ідея. Він зірвав з Джонової голови його високий святковий капелюх, вибив дно й умостив капелюха на дах. Годі й казати, як зрадів маленький дім-домок, діставши такий показний комин! І з капелюха, наче на знак вдячності, відразу пішов густий дим.

Тепер уже й справді все було гаразд. Залишалося тільки постукати в двері.

— Ану, причепуріться всі! — звелів Пітер. — Перше враження страх яке важливе. — І в душі зрадів, що ніхто з хлопців не спитав його, а що ж воно таке, оте перше враження: усі заклопотано чепурилися.

Він злегенька постукав у двері. Довкола запала тиша — і в лісі, і в хлоп’ячому гурті. Чути було тільки Дзінь-Брязь, що сиділа на гілці дерева й глузливо хихотіла.

Усіх хлопчаків непокоїла та сама думка: чи відчинять їм двері? А якщо вийде господиня, то яка вона з себе?

Двері відчинились, і на порозі з’явилася господиня. То була Венді. Усі разом поскидали шапки.

Венді була приємно здивована. Саме цього вони всі й сподівалися.

— Де це я? — запитала вона.

Ви вже, мабуть, здогадались, хто озвався перший. Ну звісно, Задавака.

— Шановна Венді, — квапливо проказав він, — цей дім ми спорудили для тебе!

— То скажи нам швидше, що він тобі до вподоби! — вихопився Хвалько.

— Милий, прегарний домок, — мовила Венді.

Саме ці слова усі вони й сподівались од неї почути.

— А ми твої діточки! — в один голос вигукнули Близнюки.

Хлопчаки разом упали на коліна й благально простягли до неї руки.

— О люба Венді, будь нам за матусю!

— Я — за матусю? — перепитала Венді, аж сяючи з утіхи. — Та я б, звісно, радісінька, але ж бачите — я сама ще мала й незвична до цього.

— То пусте, — заявив Пітер так, наче він єдиний з усього гурту знався на цих речах, хоч насправді тямив у них найменше. — Нам потрібна така людина, щоб по-материнському піклувалася про нас, ото й тільки.

— О! — вигукнула Венді. — Це мені якраз до душі!

— Авжеж, авжеж! — підхопили всі хлопці. — Ми це враз добачили!

— Ну що ж, гаразд, — сказала Венді. — Постараюся робити для вас усе, що зможу. А тепер марш у дім, шибеники! Я певна, що ноги у вас геть мокрі. А поки повкладаю вас спати, я ще встигну доказати вам казку про Попелюшку.

І всі рушили в дім. Не знаю вже, як вони там умістилися, хоча на острові Небувальщині можна, як захочеш, і поменшати.

То був перший із багатьох незабутніх вечорів, що їх загублені хлопчаки провели з Венді. Трохи згодом вона поклала їх спати у велике ліжко в їхньому підземному домі, а сама пішла ночувати в свій маленький домок. А Пітер із шпагою напоготові став на варту біля дверей, бо чути було, як десь віддалік бенкетують пірати і як шастають по лісу голодні вовки.

Яким затишним та безпечним виглядав серед темряви той маленький домок! З вікон крізь завіски пробивалось ясне світло, над комином привітно здіймався дим, а при дверях вартував безстрашний Пітер.

Та згодом його зморив сон, і підхмеленим феям, що верталися додому з веселої вечірки, довелось перелазити через нього. Якби в них на дорозі заснув хтось інший із загублених хлопчаків, феї неодмінно утнули б йому якусь капость. А Пітера вони лише злегенька щипали за ніс і йшли собі далі.