Розділ п’ятий. Острів — тепер уже насправді

Неначе відчувши, що повертається Пітер, уся Небувальщина знову прокинулась до життя.

Коли його немає, на острові звичайно панують тиша та спокій. Феї встають уранці на годину пізніше, лісові хижаки тільки те й роблять, що доглядають своїх малят, червоношкірі цілими Днями щось жують, а пірати й загублені хлопчаки, зустрічаючись, лише крутять дулі одне одному. Та коли повертається Пітер, який терпіти не може сонноти, всі вони знову починають жити діяльним життям, і якби ви оце притулили вухо до землі, то почули б, як усе там аж двигтить.

Того вечора розподіл головних сил на острові був такий: загублені хлопчаки видивлялися Пітера, пірати видивлялися загублених хлопчаків, червоношкірі видивлялися піратів, а лісові хижаки видивлялися червоношкірих. Вони кружляли та кружляли по острову й не натрапляли одні на одних лише тому, що всі ходили з однаковою швидкістю.

Усі жадали крові, за винятком хіба що загублених хлопчаків. Загалом і вони були не від того, але сьогодні мали менший клопіт — зустрічали свого ватажка. Хлопчаків на острові було то більше, то менше — залежно від того, чи багато їх гине від рук ворогів та з інших причин. На той час їх було шестеро, якщо Близнюків брати за двох. Тож уявімо собі, що ми лежимо в заростях цукрової тростини й стежимо, як вони один по одному скрадаються повз нас, не спускаючи рук з кинджалів.

Пітер не дозволяє їм ні в чому наслідувати його зовні, тому вони одягнені у шкури ведмедів, яких самі вполювали. Вони такі круглі та пухнасті в тих шкурах, що коли навіть котрийсь із них спіткнеться, то не падає, а котиться по землі, мов м’ячик. Тим-то вони й ступають так упевнено.

Перший іде Базіка — найбільший невдаха з-поміж цього славного лицарства. Хоч він далеко не боягуз, проте йому випало зазнати менше пригод, ніж будь-кому з його товаришів. Усі варті уваги події чомусь завжди трапляються саме тоді, коли він десь на хвильку забариться. Бувало, приміром, таке: усе довкола тихо, і він іде собі назбирати хмизу на вогнище, тоді повертається, аж глядь — а інші вже витирають кров з кинджалів. Постійні невдачі наклали на його обличчя тінь легкого смутку, проте серце його не запеклося, а навпаки, полагідніло, і тепер він найсумирніший з усіх загублених хлопчаків. Бідолашний добряк Базіко, цієї ночі на тебе чигає страшна небезпека. Стережися, щоб пригода, яка тобі нині випадає, не завдала тобі надто тяжкого горя. Ти чуєш, Базіко, фея Дзінь-Брязь, яка сьогодні в лихому гуморі, шукає, хто б виконав її підступний задум, і гадає, що найлегше обвести круг пальця тебе. Тож стережися Дзіньки!

Якби ж то він почув нас! Але ж насправді ми з вами не на острові, — отож він простує собі далі, зосереджено покусюючи пальці.

За ним іде Хвалько, добродушний та безтурботний веселун, потім — Задавака; він навіть ідучи майструє з гілочок сопілки й захоплено пританцьовує під власну музику. Задавака — найпихатіший із загублених хлопчаків. Йому здається, ніби він пам’ятає той час, коли його ще не загубили, і як усе тоді було. Тим-то він і дере носа.

Четвертий у цій вервечці — Чубчик, найбільший шибайголова. Йому вже стільки разів доводилось виставляти свою персону на загальний огляд, коли Пітер суворо наказував: «Ану, виходь наперед, хто це зробив!» — що тепер він, ледь зачувши ці слова, несамохіть виступає наперед, хоч би й не мав за собою ніякої вини.

Останні йдуть Близнюки. Про них я розповідати вам не беруся, бо напевне переплутаю, котрий із них той, а котрий той. Тут треба сказати, що й Пітер ніколи не знав до пуття, що таке близнята, а того, чого не знає він, не дозволяється знати і його ватазі, отож навіть самі Близнюки дуже невиразно уявляють собі, що воно таке, і поводяться так, ніби почувають себе винними за те, що завжди держаться вкупі. Та ось загублені хлопчаки зникають у темряві, і за хвилю — дуже коротку, бо на острові все діється неймовірно швидко, — з’являються пірати, що йдуть за ними назирці. Ми ще не бачимо їх, але вже чуємо, як вони співають. А співають вони завжди ту саму жаску пісню:

Сміліш вітрила розгортай,
В похід пірати йдуть!
А як зупинить куля нас, —
На дно нам ляже путь!

Ніколи в світі ще не теліпалася на шибениці страхітливіша з вигляду зграя злочинців. Осьде трохи попереду, раз по раз пригинаючи голову до землі й сторожко дослухаючись, з величезними оголеними ручиськами й важкими сережками у вухах, виступає красень італієць Чекко, який колись вирізав кривавими літерами своє ім’я на спині начальника в’язниці в Гао. А отой чорний велетень, що простує за ним, уже й сам забув, скільки всяких прізвиськ мав відтоді, як зрікся свого справжнього імені, що ним темношкірі матері ще й досі страхають дітлахів на берегах Гіджо-Мо. А осьде Біл Джукс, татуйова- ний з ніг до голови, — той самий Біл Джукс, що свого часу плавав на славнозвісному «Моржі» й дістав шістдесят гарячих від самого Флінта, перше ніж випустив із рук торбину з золотими моїдорами. Далі йдуть Куксон, про якого кажуть, ніби він рідний брат Чорного Мерфі (хоч ніяких доказів цього немає); Джентльмен Старкі, що був колись шкільним учителем і навіть тепер страшенно чемний зі своїми жертвами; довготелесий Люк з Морганової шхуни; боцман Чмир, єдиний сектант у Гаковій ватазі, навдивовижу добросердий чоловік, — навіть проштрикуючи когось кинджалом, він робить це, як то кажуть, без лихого наміру; Бовдур, у якого руки вивернуті назад; Роб Малінз, Олф Мейсон та чимало інших відомих головорізів, чиї імена віддавна наганяли жах на всіх мореплавців у Вест-Індських морях.

І нарешті, найбільша і найчорніша перлина в цій темній оправі — капітан Джеймс Гак, або, як він сам себе величає, Джез Гак, що зажив слави єдиної людини, якої боявся сам Старий Кок. Він розвалився на грубо збитому повозі, якого тягнуть і штовхають його підлеглі. Замість правої руки в капітана залізний гачок, і він раз у раз поганяє ним возіїв.

Цей страшний лиходій поводиться зі своїми людьми, наче з собаками, і вони коряться йому, мов собаки.

Обличчя Гака бліде, неначе в мерця, волосся спадає на плечі довгими закрученими пасмами, що здаля схожі на великі чорні свічки й надають йому моторошного вигляду. Очі — голубі, мов незабудки, й дуже смутні, окрім тих хвилин, коли він починав шматувати вас своїм гачком, — тоді в них спалахують хижі червоні цятки й освітлюють усе обличчя лиховісним вогнем.

У поводженні його й тепер іще прозирає благородство, і, навіть шматуючи людину своїм гачком, він не втрачає гідності. До того ж, як я чув, він чудовий співрозмовник. Що ввічливіший він з вами, то дужче слід його боятися, і, певне, саме в цьому й виявляється справжня вихованість. А його вишукана вимова, навіть коли він брутально лається, і елегантні манери наочно свідчать про те, що він далеко вищий в усьому від решти піратів. Людина незрівняної хоробрості, він, як розповідають, боїться однієї-єдиної речі: вигляду своєї крові, напрочуд густої і незвичайної кольором.

Своїм убранням Джез Гак помітно наслідує моду, пов’язану з ім’ям короля Карла II, бо колись давно, ще на початку його піратської кар’єри, хтось сказав йому, що він навдивовижу схожий на того злощасного представника роду Стюартів. В зубах у нього майже весь час хитромудрий мундштук, з якого можна курити дві сигари водночас, — капітан сам змайстрував його. Та найстрахітливіше в ньому — це, безперечно, отой його залізний пазур.

А тепер убиймо котрогось із піратів, щоб побачити, як це робить сам Гак. Ну, от хоч би Люка. Ідучи, Люк раптом незграбно заточується на капітана і, щоб не впасти, хапається за його пишний мереживний комір. У ту ж мить залізний гачок рвучко здіймається вгору, чути короткий тріск, зойк — і ось уже мертве тіло відкинуто з дороги, а пірати простують собі далі. Джез Гак навіть не витяг з рота свого мундштука з двома сигарами.

Отакий-то він, цей жаский лиходій, з яким не на життя, а на смерть воює Пітер Пен. Хто ж із них переможе’..

Слідом за піратами, нечутно скрадаючись дорогою війни, що її не видно недосвідченому оку, з’являються червоношкірі. Вони сторожко видивляються вперед. В руках у них томагавки й довгі ножі, а їхні намащені олією і розмальовані голі тіла лисніють у темряві. У всіх у них при поясі начеплені скальпи — і загублених хлопчаків, і піратів, — та воно й не дивно, бо перед нами войовниче плем’я малмалів, яких не слід плутати з сумирними делаварами чи гуронами.

Пригнувшись до самої землі, мало не рачкуючи, перед веде сам хоробрий Великий Ягуарчик, геть обвішаний скальпами — вони навіть заважають йому іти, а надто в такій позі. А позаду, там, де найнебезпечніше, гордо випроставшись, виступає Тигрова Лілея — найперша красуня племені малмалів, що мусить відбиватися томагавком від занадто настирливих женихів. Зверніть увагу, як вони тихо йдуть по сухому галуззю: в жодного під ногами ані шелесне. Чути лише їхній важкий віддих. Річ у тім, що всі вони останнім часом трохи переїдали, отож і набрали зайвого тіла. Вони, звісно, скоро позбудуться надмірної ваги, та саме тепер вона й становить для них головну небезпеку.

Червоношкірі зникають, мов тіні, —так само нечутно, як і з’явилися, — і ось ми вже бачимо на лісовій стежці велике й різношерсте товписько диких тварин: тут і леви, й тигри, й ведмеді, й безліч дрібнішої звірини, що мала б тікати від хижаків, але не тікає, бо на цьому благословенному острові всі звірі живуть у мирі та злагоді. Язики в них висолоплені й сумно теліпаються — це означає, що тварини сьогодні голодні.

Аж ось і вони зникають з очей, а слідом за ними проповзає величезний крокодил. Ми скоро дізнаємось, на кого він полює.

Нарешті віддаляється й крокодил, та майже відразу ж по тому з темряви знов виступають загублені хлопчаки, бо так уже все влаштовано на острові, що той похід по колу доконче має тривати не спиняючись, аж поки хтось пристане чи вповільнить ходу. Тоді задні наскочать на передніх, і тут уже буде справжня мала купа.

Як ми вже бачили, всі видивляються ворога попереду, і ніхто й гадки не має, що він може підкрастися ззаду. Оце вам ще один доказ того, що острів таки справжнісінький.

Перші вимкнулися з того рухомого кола загублені хлопчаки. Онде вони стомлено простяглись на моріжку біля своєї підземної оселі.

— Ой, хоч би вже скоріше повернувся Пітер! — зітхають вони. Тим часом кожен з них і зростом більший, і ширший у плечах проти свого ватажка.

— Один я не боюся піратів! — каже Задавака отим своїм тоном, через який йому ніколи не бути загальним улюбленцем. Та, певне, і його стривожив якийсь віддалений шурхіт, бо він тут-таки додає: — І все ж нехай би він уже повертався та розповів нам, чи не почув там чогось іще про Попелюшку.

Усі заговорили про Попелюшку, і Базіка сказав, що його мати, напевне, була схожа на неї. Згадувати про матерів вони наважувалися, тільки коли не було Пітера, бо він заборонив такі розмови як безглузді.

— А от я не пам’ятаю своєї матусі, — озвався Хвалько. — Пригадую тільки, що вона не раз, бувало, казала батькові: «От якби я мала власний рахунок у банку!..» Не знаю, що то за такий рахунок, але мені дуже хотілось, щоб вона його врешті дістала.

Отак розмовляючи, вони раптом почули вдалині якісь звуки. Ми з вами не жили змалечку в лісі, то й не почули б, а от загублені хлопчаки почули відразу. Це була та сама страхітлива пісня, яку співали пірати:

Ха-ха, хо-хо! Наш чорний стяг
Нас у житті веде,
А десь там, друже, і на нас
Давно мотузка жде!

І загублені хлопчаки вмить… Стривайте, а де ж це вони? Їх там уже немає. Дикі кролі й ті не могли б чкурнути так прудко.

Ну, та нехай уже, розкажу вам, де поділися хлопці. Усі вони, крім Хвалька, що подавсь на розвідку, вже сидять у своїй підземній домівці. То дуже гарна оселя, і скоро ми з вами побачимо її на власні очі. Але як вони туди потрапили? Адже ніде не видно ні лазу, ані найменшої купки хмизу, що могла б його закривати. Та придивіться пильніше — і ви побачите, що на моріжку стоять сім великих дерев і в кожному є дупло, куди вільно пролізе такий хлоп’як. Оце і є входи до підземної оселі, що її вже багато місяців марно дошукується капітан Гак. Чи знайде він її сьогодні?

Та ось пірати наблизились, і бистроокий Джентльмен Старкі помітив Хвалька, що гайнув у хащі. Одна мить — і Старкі вихоплює пістоля. Та в ту ж таки мить у плече йому впинається залізний пазур Гака.

— Ой, капітане пустіть! — благально кричить Старкі, аж вигинаючися з болю.

А зараз ми вперше почуємо голос капітана Гака. Той голос не віщує нічого доброго.

— Спершу сховай пістоля, — з погрозою промовляє він.

— Там був хлопчисько, один з ваших заклятих ворогів. Я міг би його уколошкати.

— Еге ж, і на той постріл сюди миттю примчали б червоношкірі на чолі з Тигровою Лілеєю. Чи ти хочеш, щоб з тебе злупили скальп?

— Дозвольте, я наздожену його, капітане! — зворушливо просить боцман Чмир. — І полоскочу своїм Крученим Джонні.

Чмир дає пестливі наймення всім речам. Джонні — це його довгий кинджал, а Крученим він називає його тому, що має звичай, завдавши удару, ще й повертати кинджал у рані. І загалом він дуже мила людина, цей Чмир. Приміром, коли він когось уб’є, то завжди витирає не зброю, а свої затуманені від сліз окуляри.

— Мій Джонні шуму не робить, — нагадує він капітанові.

— Ні, Чмир, зараз не треба, — похмуро відказує Гак. — Той хлопчисько сам один, а я хочу застукати всіх сімох. Ану, розходьтеся довкола та шукайте!

Пірати зникли між дерев, і капітан з боцманом лишилися на моріжку самі. Гак тяжко зітхнув і, не знаю вже й чому, — чи то розчулений тихою красою вечора, чи то з якоїсь іншої причини, — почав оповідати вірному боцманові історію свого життя. Він говорив довго й поважно, одначе нетямкий Чмир анічогісінько з того не второпав.

Аж раптом він почув слово «Пітер».

— А над усе в світі, — палко говорив Гак, — я хочу запопасти їхнього ватажка, отого триклятого Пітера Пена. Адже це він одбатував мені руку. Давно вже я чекаю нагоди приголубити його оцим… — І він погрозливо махнув своїм гачком. — О-о-о! Я роздеру його на шматки!

— А проте, — зауважив Чмир, — я не раз чув, як ви казали, що цей гачок вартий доброго десятка рук. І зачісуватись ним нібито дуже зручно, і всяке таке інше.

— Так воно і є, — відказав капітан. — І коли б я був матір’ю, то молив би бога, щоб мої діти народжувались з оцим, — він гордо подивився на свій залізний пазур, — замість цього, — і кинув зневажливий погляд на цілу руку. Тоді знову спохмурнів. — Той клятий Пітер пожбурив мою руку в пащу крокодилові, що саме нагодився поблизу, — додав він, здригнувшись, наче від болю.

— Отож-бо я не раз помічав, — озвався Чмир, — що ви неначе боїтеся крокодилів.

— Не крокодилів, — поправив його Гак, — а лиш одного того крокодила. — І мимоволі притишив голос. — Моя рука, Чмир, так припала йому до смаку, що відтоді він переслідує мене по всіх морях та суходолах і аж облизується — так хоче зжерти усього мене.

— Ну що ж, — мовив Чмир, — це навіть робить вам честь.

— Не потрібна мені така честь! — роздратовано буркнув Гак. — Мені потрібен Пітер Пен, що дав тому гадові скуштувати мого тіла!

Він сів на великий гриб. Голос його жалісно затремтів.

— Чмир, — хрипко промовив він, — той крокодил давно б уже зжер мене, та, на щастя, він проковтнув годинник, і тепер у нього в череві весь час цокає: «цок-цок, цок-цок». Отож, тільки-но він починає до мене підкрадатися, я чую те цокання і даю драла.

Гак засміявся, але то був дуже похмурий сміх.

— А одного дня, — сказав Чмир, — той годинник спиниться, і крокодил зжере вас.

Гак облизав пересохлі губи.

— Еге ж, — мовив він, — саме це й не дає мені спокою.

Він і далі сидів на грибі, та раптом відчув під собою якийсь дивний жар.

— Слухай, Чмире, — сказав він, — чогось тут стає гаряче сидіти. — Тоді стрімко підхопився на ноги. — Сто чортів і одна відьма! Здається, я горю!

Вони з усіх боків оглянули гриб — у наших краях таких великих та міцних грибів ніхто не бачив, — тоді спробували витягти його з землі, і він враз опинивсь у них в руках, бо не мав ніжки. Та далі їх чекало ще більше диво: над тим місцем тут-таки почав здійматися дим.

Пірати перезирнулись.

— Комин! — вигукнули обидва в дин голос.

Вони й справді натрапили на комин підземної оселі. Загублені хлопчаки мали звичай, зачувши наближення ворогів, накривати його грибом.

Та звідти линув не тільки дим, а й дзвінкі голоси: почуваючи себе цілком безпечно у своїй схованці, хлопці весело гомоніли. Пірати якусь хвилю похмуро слухали той гомін, тоді поставили гриб на місце. А коли добре розгляділися навколо, то побачили й дупла в сімох деревах.

— Ви чули? Вони говорили про те, що Пітера немає вдома, — прошепотів Чмир, хапаючись за свого Крученого Джонні.

Гак кивнув головою. Він довго стояв замислившись, та нарешті на його похмурому обличчі з’явилася лиховісна посмішка. Саме цієї миті й чекав Чмир.

— То що надумали, капітане? — запопадливо спитав він.

— Повернутися на корабель, — поволі відказав Гак крізь зціплені зуби. — Спекти пиріг. Величезний смачнющий солодкий пиріг з глазурованою скоринкою. У цій їхній норі може бути лиш одна кімната, бо нагору виходить тільки один комин. Дурні кроти — їм забракло глузду второпати, що окремі двері на кожного не потрібні. А це свідчить про те, що в них немає матері. Отож ми покладемо свій пиріг на березі Затоки русалок. Ті бісові хлопчиська день у день ходять туди купатись і пустувати з русалками. Вони вмить знайдуть пиріг і зжеруть його до останньої крихти, бо, не маючи матері, знати не знають, як небезпечно об’їдатися надто свіжими здобними пирогами. — І він зайшовся сміхом, та вже не похмурим, як перед тим, а веселим та вдоволеним. — Ха-ха-ха! А тоді перемруть, наче мухи!

Чмир з дедалі більшим захватом слухав свого капітана.

— Який чудовий підступний задум! — вигукнув він. — Зроду ще нічого кращого не чув!

І обидва з радощів пустилися танцювати й виспівувати:

Ха-ха, хо-хо! Постережись,
З життям прощайся всяк,
Коли тобі своїм гачком
Потисне руку Гак!..

Та закінчити пісню вони не встигли їх спинив інший звук. Спочатку ледь чутний, що його міг би заглушити навіть опалий на землю листочок, він поступово наближався, гучнішав і ставав виразніший: «Цок-цок, цок-цок, цок-цок…»

Гак затремтів усім тілом і аж підскочив.

— Крокодил! — закричав він і щодуху дременув геть.

Боцман подався слідом за ним.

То й справді був крокодил. Він поминув червоношкірих, що вже йшли назирці за рештою піратів, і поплазував далі за Гаком.

І ось на моріжку знову з’являються хлопчаки. Але цього вечора на них чигає ще одна небезпека. Раптом вони бачать Хвалька, що геть захеканий мчить до них, а за ним женеться зграя вовків. Язики звисають мало не до землі, а від голосного завивання просто жах бере.

— Рятуйте! Рятуйте! — зарепетував Хвалько, повалившись на землю.

— Що ж діяти? Що діяти?..

Ну як тут не згадати добрим словом Пітера! Такий він мав вплив на хлопців, що в цю скрутну хвилину вони звернулися думкою до нього.

— А що вдіяв би Пітер? — запитали всі разом.

І майже тут-таки відповіли самі собі:

— Пітер зробив би їм страшні очі між ногами!

А тоді вигукнули:

— То робімо ж, як Пітер!

Треба вам сказати, що це найпевніший спосіб відстрашити вовків. Отож усі як один хлопчаки пригнулися й грізно подивились на вовків крізь розставлені ноги. Та мить тяглася нескінченно довго, але за нею була перемога: тільки-но вони рушили вперед у цій страхітливій позі, як усі вовки підібгали хвости й чкурнули геть.

Хвалько підвівся з землі, ї хлопчакам здалося, що в очах у нього й досі відбиваються вовки. Та насправді то було щось інше.

— Ой хлопці, яку прекрасну пташину я бачив у небі! — вигукнув Хвалько, коли вони стривожено з’юрмилися навколо нього. — Велику білу пташину. Вона летить сюди.

— А що ж то за пташина, як по-твоєму?

— Не знаю, — тихо відказав Хвалько. — Тільки з вигляду вона дуже стомлена й весь час жалісно стогне: «Бідолашна Венді!»

— «Бідолашна Венді»?

— А-а, згадав! — ту ж мить вихопився Задавака. — Атож, є такі птахи, що звуться вендями.

— Гляньте, вона летить! — вигукнув Чубчик, показуючи на небо.

Венді вже була майже над їхніми головами, і вони добре чули її жалісний стогін. Та от здаля долинув і пронизливий голосочок Дзінь-Брязь. Тепер ревнива фея облишила й удавати приязну і накидалася на свою жертву з усіх боків, щоразу боляче щипаючи її.

— Гей, Дзінько! — загукали здивовані хлопчаки.

У відповідь Дзінь продзвеніла:

— Пітер звелів вам застрелити цю вендю!

Серед загублених хлопчаків не заведено брати під сумнів Пітерові накази.

— Як Пітер звелів, так і зробимо! — дружно вигукнули довірливі хлопчаки. — Нумо мерщій по луки та стріли!

Усі, крім Базіки, шмигонули в свої дупла. А він лишився на місці, бо мав лука при собі. Дзінь побачила це і вдоволено потерла свої крихітні рученята.

— Ну ж бо, Базіко, не барися! — підганяла вона його. — Ото зрадіє Пітер!

Базіка похапцем наклав на лук стрілу.

— Стережися, Дзінько! — гукнув він і вистрілив.

Венді, тріпочучи, мов пташка, впала додолу із стрілою у грудях.