Розділ четвертий. У польоті

«За другий ріг праворуч, а далі навпростець, аж до ранку…» Така, за словами Пітера, була дорога до Небувальщини. Та навіть перелітні птахи, що мають при собі карти і вдаються до них на вітряних роздоріжжях, не знайшли б острова, якби звірилися на цю Пітерову настанову. Адже Пітер просто бовкнув перше-ліпше, що спало в ту мить йому на думку.

Спершу його супутники цілком покладалися на нього. Політ так захопив їх, що ніхто навіть і не подумав, скільки часу вони гайнують, кружляючи навколо церковних шпилів та інших стрімких будівель, що траплялися дорогою.

Джон і Майкл пустилися наввипередки, і Майкл узяв гору. Тепер вони лише зневажливо посміхалися, пригадуючи, якими молодцями здавались собі не так давно, пролетівши перше коло по кімнаті.

Не так давно… А скільки ж часу минуло відтоді? Це запитання почало непокоїти Венді, коли вони пролітали над морем. Джон вважав, що то вже друге море і що загалом вони летять третю ніч.

Часом було темно, а часом видно, вони то тремтіли з холоду, то задихалися від спеки. Чи справді їм час від часу хотілось їсти, чи то вони просто прикидалися, — може, тому, що Пітер годував їх у такий кумедний спосіб? Ось як він це робив: угледівши птаха, що ніс у дзьобі їжу, придатну для людей, кидався за ним і вихоплював ту їжу просто із дзьоба. Птахи здебільшого не відступались і, наздогнавши Пітера, забирали в нього здобич; і отак вони весело ганялись одне за одним цілими милями й врешті розліталися в різні боки, перед тим приязно попрощавшись. Одначе Венді з легким жалем помітила, що Пітерові, як видно, і невтямки було, що його спосіб годуватися досить-таки дивний. Здавалось, він навіть гадки не мав, що є якісь інші способи.

А от прикидатися сонними їм не було потреби — їх справді змагав сон. І це становило чималу небезпеку, бо досить було комусь задрімати, як він у ту ж мить починав падати. Та найстрашніше було, що Пітера це тільки потішало.

— О, знов беркицьнувся! — весело вигукував він щоразу, як Майкл зненацька шугав донизу.

— Рятуй його, рятуй! — волала Венді, з жахом дивлячись на розбурхане море далеко внизу.

Зрештою Пітер усе-таки пірнав слідом за Майклом і в останню мить, коли той уже от-от мав шубовснути в море, підхоплював його. Він робив це дуже спритно, але щоразу зволікав якомога довше, і видно було, що для нього не так важить урятувати людині життя, як показати свою спритність. До того ж він полюбляв переміни і швидко байдужів до розваг, які щойно захоплювали його. Отож не було ніякої певності, що він кинеться на допомогу, коли хтось знову почне падати.

Сам Пітер умів спати в повітрі не падаючи — просто лягав на спину та й плив собі, наче за водою. Чимало допомагало йому те, що він був легкий, мов пір’їнка, і досить було лиш дмухнути на нього, як він одразу ж летів швидше.

— Тільки не заїдайся з ним, — шепнула Венді Джонові, коли вони почали гратися в гру «Всі за мною!»

— То скажи йому, щоб він менше викаблучувався, — відрубав Джон.

Гра полягала в тому, що Пітер, пролітаючи понад самою водою, проводив долонею по хвостах усіх акул, які траплялися дорогою. Точнісінько так, як ото, буває, і ви, йдучи вулицею, торгаєте рукою прути залізної огорожі. Супутникам годі було змагатися з Пітером у цьому ділі, отож усе воно й справді скидалося на хизування, — а він ще й раз по раз оглядався, щоб побачити, скільки хвостів вони пропустили.

— Глядіть, будьте чемні з ним, — переконувала Венді братів. — Що нам робити, як він покине нас самих?

— Можемо повернутися додому, — сказав Майкл.

— А як ми знайдемо без нього дорогу?

— Ну, то летітимем далі, — сказав Джон.

— Оце й страшне, Джоне. Нічого більше нам і не лишається — тільки летіти далі. Ми ж бо не знаємо, як спинитися.

Це була правда: Пітер забув навчити їх спинятися.

Джон розважив, що, навіть коли б сталося найгірше, їм треба лиш одне: летіти все вперед та вперед, і зрештою вони знов опиняться біля вікна своєї домівки — адже Земля кругла.

— А хто нас годуватиме, Джоне?

— А пригадай-но, Венді, як спритно я вихопив поживу просто із дзьоба отого орла.

— Еге ж, за двадцятим разом, — нагадала йому Венді. — Та нехай би ми навіть і змогли прогодуватися, але ж подивись, як ми щоразу налітаємо на хмари, коли поруч немає Пітера, щоб подати нам руку.

Справді, вони раз по раз стикалися з чимось. І хоч загалом літали вже цілком пристойно, проте й досі аж надто часто сукали ногами. А коли бачили попереду хмару й силкувались її обминути, то неодмінно гупались об неї лобами. І якби з ними була Нена, їй давно вже довелося б обмотати Майклові лоба бинтом.

На той час Пітера коло них не було, і вони почували себе в повітрі незатишно й самотньо. Він літав настільки швидше за них, що коли раптом подавався вперед, то миттю зникав з очей. Вони навіть не знали, яка нова пригода його звабила. А повернувшись ген із високості, весело сміявся з якоїсь чудасії, що її розповідав там котрійсь із зірок, хоча вже не міг її пригадати.

А то, бувало, прилітав знизу, від моря, обліплений русалячою лускою, але й тоді не міг розказати до ладу, що там з ним було.

Дітлахів, що ніколи в житті не бачили русалки, часом аж досада брала.

— А коли він так скоро забуває про русалок, — уголос міркувала Венді, — то де вже сподіватися, що довго пам’ятатиме нас.

Та й справді: інколи, повертаючись, Пітер уже не пам’ятав їх, а якщо й пам’ятав, то дуже невиразно. Венді була певна цього. Бачила по його очах, що він збирається привітатись до них, як до незнайомих, і летіти собі далі; тільки наблизившись, він зрештою впізнавав їх. А одного разу Венді навіть довелося нагадати йому своє ім’я.

— Я — Венді, — мовила вона, прикро вражена.

Пітер дуже зніяковів.

— Слухай, Венді, — тихенько сказав він, — щоразу, як побачиш, що я тебе забув, кажи мені: «Я — Венді, я — Венді», — аж поки я пригадаю.

Зрозуміло, що Венді все те не дуже тішило. Одначе, щоб загладити свою провину, Пітер показав їм, як треба лягати горілиць на спину попутному вітрові, і це було чудово. Трохи повправлявшись, вони переконалися, що можуть любісінько спати в польоті. Коли б їхня воля, вони спали б собі та спали, проте Пітерові дуже скоро ставало нудно, і він владно вигукував:

— Ану злазьте — приїхали!

Отак, час від часу пересварюючись, та здебільшого весело пустуючи, вони мандрували до Небувальщини. І ось нарешті, через багато днів і ночей, прилетіли. Треба сказати, що летіли вони весь час навпростець — і тому, що Пітер із Дзінькою добре знали дорогу, та найголовніше тому, що острів сам плив їм назустріч. А тільки так і можна досягти його чарівних берегів.

— Онде він, — спокійно мовив Пітер.

— Де? Де?

— Там, куди показують усі стрілки.

І справді, міріади золотих стрілок показували дітям, де острів. Ті стрілки посилало приязне до них сонце, щоб вони краще бачили, куди летіти, поки воно не сховалося на ніч.

Венді, Джон і Майкл спиналися навшпиньки в повітрі, намагаючись сягнути поглядом якнайдалі. Може, це й дивно, але всі троє одразу впізнали острів і, перше ніж встигли злякатися, вітали його захопленими вигуками — не як омріяне і врешті побачене місце, а як добре знайому домівку, в яку повертаєшся на канікули.

— Джоне, онде та затока!

— Венді, ти тільки глянь: черепахи закопують яйця в пісок!

— Ти чуєш, Джоне? Я бачу твого фламінго з перебитою ніжкою!

— Диви, Майкле, онде твоя печера!

— Ой Джоне, а що то отам серед кущів?

— Та то ж вовчиця з вовченятами! Венді, а он, здається, і твоє вовченя!

— Джоне, Джоне, а онде мій човен, і борти в нього пробиті!

— Та ні, то не він! Ми ж спалили твій човен.

— І все одно то він!.. Ой, Джоне, я бачу дим над вогнищем у таборі червоношкірих!

— Де, де? Покажи й мені. Я побачу, як він здіймається вгору, і скажу, чи вони на дорозі війни.

— Онде, просто попереду, за річкою Таїною.

— Еге ж, бачу. Авжеж, вони таки напевне на дорозі війни.

Пітера трохи дратувало, що вони так багато знають про острів. Та коли йому й хотілось попишатися перед ними в ролі господаря, така нагода була вже близько. Пригадуєте, я казав вам, що вони дуже скоро злякались?

Це сталося, коли згасли золоті стрілки і острів оповила темрява.

Щоправда, траплялось і вдома, коли наставав час лягати спати, острів Небувальщина теж завжди темнів і здавався трохи моторошним. На ньому з’являлися незнані місця, вони дедалі ширшали, і там сновигали чорні тіні. Рик хижих звірів починав звучати зовсім по- іншому, і, що головне, ти вже не був певен у своїй перемозі. Отож і радів, коли засвічували нічники. І навіть залюбки слухав, як Нена каже, що то всього-на-всього камін і що Небувальщина — чистісінька дитяча вигадка.

Авжеж, у ті дні Небувальщина таки й була вигадкою, а от тепер перед ними лежав справжній острів, де щомить ставало темніше і не було ніяких нічників, та й Нена лишилася далеко-далеко!

Раніше вони летіли порізно, зате вже тепер усі тулилися ближче до Пітера. Аж ось і він облишив, зрештою, свою безтурботність, очі його заяскріли, і щоразу, як хтось із них ненароком доторкався до нього, того неначе вогнем обпікало. Вони летіли вже над тим моторошним островом і спустилися так низько, що часом чіплялися ногами за дерева.

Довкола не видно було ніяких страхіть, одначе летіли вони тепер повільно, на превелику силу, немовби продиралися крізь невидиме вороже військо. А вряди-годи й зовсім спинялися в повітрі, аж поки Пітер пробивав їм дорогу кулаками.

— Не хочуть, щоб ми спустилися, — пояснив він.

— Хто не хоче? — пошепки запитала Венді, тремтячи зі страху.

Та Пітер не міг чи не хотів сказати. Дзінь-Брязь заснула в нього на плечі, але тепер він збудив її і звелів летіти попереду.

Час від часу Пітер непорушно зависав у повітрі, приставляв долоню до вуха й пильно дослухався, і очі його в ці хвилини так горіли, що, здавалося, наскрізь пропалювали землю. А потім він летів далі.

Його хоробрість аж лякала Венді.

— Хочеш пригоди зараз же? — недбало запитав він Джона. — Чи спершу поп’ємо чаю?

— Спершу чаю, — квапливо мовила Венді.

Майкл вдячно стиснув її руку. Сміливіший Джон вагався.

— А що за пригода? — обачливо поцікавився він.

— У пампасах просто під нами спить пірат, — пояснив Пітер. — Коли хочете, спустимось і вколошкаєм його.

— Я нікого не бачу, — озвався Джон по довгій мовчанці.

— Зате я бачу.

— А що… — сказав Джон трохи захриплим голосом. — А що, як він прокинеться?

— Невже ти гадаєш, що я нападу на нього сонного? — обурено вигукнув Пітер. — Спочатку я його розбуркаю, а тоді вже порішу. Я завжди так роблю.

— Он як! І багатьох ти порішив?

— Сотні.

— Чудово! — сказав Джон, але розважив, що краще все-таки спершу попити чаю. Тоді запитав, чи багато тепер на острові піратів.

— Як ніколи, — відказав Пітер.

— А хто в них за капітана?

— Гак, — сказав Пітер.

Коли він вимовив це ненависне ім’я, обличчя його враз посуворіло.

— Джез Гак?!

— Авжеж.

Отоді вже Майкл не витримав і заплакав, і навіть Джон почав давитися словами. Вони ж бо добре знали, хто такий Джез Гак.

— Він був боцманом у Чорної Бороди, — хрипко прошепотів Джон. — Найстрашніший з усіх піратів. Єдиний, кого боявся сам Старий Кок.

— Атож, це він, — потвердив Пітер.

— Який він із себе? Здоровенний?

— Тепер уже не такий, як раніше.

— А який же?

— Я його трохи вкоротив.

— Ти?

— Авжеж, я, — різко відказав Пітер.

— Пробач, я не хотів тебе образити.

— Ет, пусте.

— А скажи, на скільки ти його вкоротив?

— Відітнув праву руку.

— То він тепер не може битися?

— Ого, ще й як може!

— Хіба він лівша?

— Він замість правої руки припасував собі залізний гак і шматує ним супротивників.

— Шматує?!

— Слухай, Джоне, — сказав Пітер.

— Що?

— Не «що», а «слухаю, капітане»!

— Слухаю, слухаю, капітане.

— Так от, — провадив далі Пітер, — кожний хлопець, що служить під моїм проводом, дає мені одну обіцянку. Отже, і ти повинен її дати.

Джон зблід.

— Обіцяй мені таке: якщо ми колись зійдемося з Гаком у відкритому бою, ти не станеш убивати його, а залишиш мені.

— Обіцяю! — віддано вигукнув Джон.

Тепер дітям було не так моторошно, бо Дзінь летіла поблизу і в світлі, що йшло від неї, вони трохи бачили одне одного. На жаль, вона не вміла літати так повільно, як вони, і через те мусила кружляти, так що вони весь час були обведені світляним колом.

Венді раділа з цього, аж поки Пітер розтлумачив їй, як це небезпечно для них усіх.

— Вона попередила мене, — сказав він, — що пірати помітили нас ще завидна й наготували Великого Тома.

— Свою найбільшу гармату?

— Еге ж. А тепер вони напевне бачать Дзіньчине світло і коли здогадаються, що й ми десь поруч, то відразу ж почнуть стріляти.

— Ой Венді!

— Ой Джоне!

— Ой Майкле!

— То скажи їй, щоб зараз же заснула! — гукнув Джон.

Та Пітер відмовився.

— їй здається, що ми збилися з дороги, — похмуро пояснив він, — і вона дуже злякалась. То невже ви хочете, щоб я відіслав її геть саму, та ще й таку перелякану!

На мить світляне коло розімкнулось, і щось приязно вщипнуло Пітера.

— Тоді скажи їй, —- попрохала Венді, — нехай згасить своє світло.

— Вона не може. Це чи не єдина річ, якої не можуть зробити феї. їхнє світло згасає тільки тоді, коли вони засинають, так само як і в зірок.

— То скажи їй, щоб зараз же заснула! — гукнув Джон.

— Не може вона спати, коли їй не хочеться. Це друга й остання річ, якої не можуть зробити феї.

— Здається мені, — пробурчав Джон, — що тільки ці дві речі зараз і важать.

Тоді й він дістав щипка, але зовсім не приязного.

— От коли б хтось із нас мав кишеню, —сказав Пітер, — то ми могли б сховати її туди.

Та вони відлетіли з дому так квапливо, що жодної кишені ні в кого не знайшлося.

Аж раптом у Пітера сяйнула чудова думка. Джонів капелюх!

Дзінь погодилась мандрувати далі в капелюсі, але щоб хтось ніс його в руках. Вона сподівалася, що її понесе сам Пітер, одначе капелюха взяв Джон. Та дуже скоро віддав його Венді, нарікаючи на те, що капелюх б’є його по колінах і заважає летіти. Оце-то, як побачимо далі, й спричинилося до нещастя, бо Дзінь страшенно не хотіла нічим завдячувати Венді.

З чорного капелюха не пробивалося й промінця світла, і далі вони летіли мовчки. Довкола панувала така глибока тиша, якої жоден з них ніколи не чув. Лише вряди-годи її порушувало якесь хлюпання — Пітер сказав, що то лісові хижаки вийшли на водопій, — та ще згодом долинув віддалений шурхіт, немов терлись одна об одну гілляки.

Одначе Пітер одразу пояснив їм, що то червоношкірі завзято гострять ножі.

Та скоро затихли й ті звуки. Від тиші й темряви Майкла вкинуло в дрож.

— Хоч би десь щось шелеснуло! — в розпачі вигукнув хлопець.

І, наче на його побажання, раптом розлігся такий оглушливий вибух, якого він ще зроду не чув. То пірати бабахнули в них із свого Великого Тома.

Гуркіт луною покотився горами. Здавалося, якесь чудисько грізно запитує:

— Де вони?.. Де вони?.. Де вони?..

От тепер уже троє втікачів із жахом дотямили різницю між вигаданим і справжнім островом.

А коли нарешті все знов затихло, Джон і Майкл помітили, що лишилися самі серед темряви. Джон і досі несамохіть переступав ногами в повітрі, а Майкл неначе плив, хоча плавати ніколи не вмів.

— Тебе не вбило? — перелякано прошепотів Джон.

— Ще не знаю, — так само пошепки відказав Майкл.

Тепер ми з вами вже знаємо, що той постріл не завдав нікому шкоди. Одначе від струсу повітря Пітера занесло далеко над море, а Венді підкинуло ген угору, та ще й разом з такою товаришкою, як Дзінь- Брязь.

Шкода, що в ту мить Венді не упустила з рук чорного капелюха, — так було б куди краще для неї.

Не знаю, чи Дзінь спало це на думку зненацька, чи вона все обміркувала наперед, але вона тут-таки вигулькнула з капелюха й підступно повела Венді до загибелі.

Загалом Дзінь була не така вже й погана. Щоправда, часом бувала геть лиха, але часом і дуже добра. Феї інакше не можуть: вони надто малі, отож у них вміщується лиш одне якесь почуття заразом. Зате їм дозволено змінюватись, тільки це має бути обов’язково цілковита переміна. Та на той час Дзінь була сповнена ревнощів до Венді. Певна річ, Венді не розуміла, що хоче сказати їй фея своєю ніжною дзенькітливою мовою (а я майже певен, що там було й чимало негарних слів), але звучала та мова лагідно, та й кружляла Дзінь довкола так, неначе спонукала: лети, мовляв, за мною, і все буде гаразд.

Та й що лишалося робити бідолашній Венді? Вона погукала Пітера, погукала Джона і Майкла, проте почула у відповідь лише глузливу луну. Венді ще не знала, що Дзінь зненавиділа її всім своїм жіночим єством. Отож, безпорадна й знеможена, вона насилу полетіла за феєю назустріч своїй лихій долі.