Розділ третій. В дорогу, в дорогу!

Після того як містер і місіс Дарлінги пішли з дому, три нічники біля дитячих ліжок деякий час і далі світили ясно. То були дуже гарненькі нічники, і нам страшенно хотілося б, щоб вони не згасли й не проґавили Пітера. Та ось нічник Венді раптом заблимав і так позіхнув, що два інші й собі стали позіхати, а тоді, ще й не стуливши ротів, поснули.

На той час у кімнаті з’явилася ще одна світлинка, куди ясніша за нічники, і, поки ми оце про неї розповідаємо, вона встигла обнишпорити всі шухляди комода, побувати в шафі й повивертати там усі кишені. Світлинка шукала Пітерову тінь. Власне, то була не світлинка — вона тільки гасала по кімнаті так швидко, що здавалася промінцем світла. Та коли б вона хоч на мить спинилася, ви побачили б, що то маленька фея, не більша за вашу долоньку. А втім, вона ще мала трохи вирости. Звали її Дзінь-Брязь, а убрана вона була в сухий листочок, вигадливо скроєний на зразок платтячка, так що він гарно облягав її фігурку. Треба сказати, що Дзінь-Брязь була, як на свій зріст, досить-таки повненька.

За хвилю по тому, як з’явилася фея, вікно до дитячої кімнати розчинилось від подмуху малих зірочок, і в нього залетів сам Пітер. Дорогою йому довелося трохи піднести Дзінь-Брязь, отож рука його й досі була замащена чарівним пилком.

— Дзінь-Брязь! — тихенько гукнув він, коли пересвідчився, що діти сплять. — Де ти, Дзінько?

Фея саме залізла в глечик, і їй там страшенно сподобалось — адже вона ніколи ще не бувала в глечику.

— Ой, та вилазь ти звідти! А тепер скажи — ти вже знаєш, де вони заховали мою тінь?

У відповідь почулося чарівне дзеленчання, немов забриніли золоті дзвіночки. Така-бо мова фей. Вам, звичайним дітям, її ніколи не почути, та якби таке й трапилося, ви одразу згадали б, що вже чули її раніше.

Дзінь сказала, що тінь лежить у великій скрині, — так вона назвала комод. Отож Пітер миттю подався туди й заходивсь обіруч викидати з шухляд усе, що в них було, — немов король розкидав юрбі мідяки. Аж ось він знайшов свою тінь і так зрадів, що навіть забув про Дзінь і замкнув її в шухляді комода.

Коли Пітер і думав щось, — хоч я не певен, чи він взагалі думав, — то, мабуть, сподівався, що досить йому притулити тінь до свого тіла, як вони зіллються, мов дві краплі води. Та побачивши, що вони не злилися, він дуже перелякався. Спробував приліпити тінь милом, яке знайшов у ванній, але знов нічого не вийшло. Пітера пройняв дрож, він сів на підлогу й гірко заплакав.

Від його плачу Венді прокинулась і сіла на ліжку. А коли побачила незнайомого хлопчика, що сидів на підлозі в дитячій кімнаті й плакав, то не злякалася, а тільки зраділа й зацікавилась.

— Хлопчику, — чемно запитала вона, — чого ти плачеш?

Пітер теж умів бути напрочуд ввічливим, бо навчився гарного поводження на урочистих церемоніях у фей. Отож він підвівся й граційно вклонивсь до Венді. їй це дуже сподобалось, і вона, сидячи на ліжку, так само вклонилася до нього.

— Як тебе звуть? — запитав Пітер.

— Венді Мойра Анджела Дарлінг, — відказала вона досить поважним тоном. — А тебе?

— Пітер Пен.

Венді й сама здогадалася, що перед нею не хто інший як Пітер, але таке коротке ім’я вразило її.

— Оце й усе?

— Атож, — майже сердито мовив Пітер. Уперше в житті він збагнув, що ім’я в нього таки куце.

— Не ображайся, — сказала Венді Мойра Анджела.

— Ото ще! — чмихнув Пітер.

Венді спитала, де він живе.

— За другий ріг праворуч, — відповів Пітер, — а там навпростець, аж до ранку.

— Яка кумедна адреса!

У Пітера тьохнуло серце. Вперше у житті він подумав, що його адреса й справді якась кумедна.

— Неправда! — заперечив він.

— Я тільки ось про що, — лагідно мовила Венді, не забуваючи, що вона господиня. — Невже таку-от адресу пишуть і на листах?

Пітер волів би, щоб вона не згадувала ще й про листи.

— Ніяких листів ніхто мені не пише! — зневажливо одрубав він.

— А твоїй матусі? »

— Нема в мене матусі, — сказав Пітер.

Він не тільки не мав матері, але й анітрохи не хотів її мати. І взагалі вважав, що матерів вихваляють надміру. Та Венді враз відчула, що тут ховається трагедія.

— Ой Пітере, то недарма ж ти плакав! — вигукнула вона й, зіскочивши з ліжка, підбігла до нього.

— Я плакав не тому, що не маю матері, — обурився він. — А тільки тому, що не можу приліпити свою тінь. Та й не плакав я зовсім!

— А вона що — відірвалася?

— Еге ж.

Аж тепер Венді помітила на підлозі Пітерову тінь — таку пожмакану, що їй стало страшенно жаль його.

— Бідолаха! — вигукнула вона, але не могла стримати посмішки, коли побачила, що Пітер намагався приліпити тінь милом. Отакі вони всі, хлопчаки!

На щастя, Венді тут-таки зміркувала, що робити.

— Її треба пришити, — сказала вона трохи поблажливо.

— Що означає «пришити»?

— Ой, який же ти невіглас!

— Ні, неправда!

Та Венді навіть зраділа, що він такий нетямкий.

— Ось зараз я її пришию, малий, — сказала вона, хоч Пітер був на зріст анітрохи не менший за неї. Тоді взяла свою швацьку скриньку й заходилася пришивати тінь Пітерові до п’ят.

— Може, буде трохи боляче, — застерегла Венді.

— Не бійся, не заплачу! — мовив Пітер.

Тепер йому вже здавалося, що він узагалі ніколи в житті не плакав. Отож він зціпив зуби й мовчки терпів. І ось уже його тінь слухняно лягла на місце, хоча й була ще трохи зім’ята.

— Випрасувати її, чи що? — замислено промовила Венді.

Але Пітерові, як і всім хлопчакам, було байдуже до свого вигляду, і він уже весело вистрибував по кімнаті. На жаль, він умить забув, що завдячує своєю радістю не кому іншому, як Венді. Йому здавалося, ніби він упорався з тінню сам.

— Який же я розумний! — радісно вигукував він. — Ну й розумний же я!

Прикро, але доводиться визнати, що Пітер був таки хвалькуватий. А коли вже говорити всю правду, то світ ще не бачив зарозумілішого хлопчиська.

Венді аж скипіла з обурення.

— Ах ти ж хвалько! — вигукнула вона глумливо. — То я тут, виходить, і ні до чого!

— Чом ні, і ти трошки допомогла, — безтурботно відказав Пітер, і далі витанцьовуючи.

— Трошки! — ображено мовила Венді. — Ну, коли з мене стільки пуття, то я можу й забратися.

Вона гордо скочила назад до ліжка й затулила обличчя ковдрою.

Щоб змусити Венді визирнути, Пітер удав, ніби йде геть, але намарне. Тоді він умостивсь на краєчку ліжка й легенько штурхнув її ногою.

— Венді, — мовив він, — не треба забиратися. Чуєш, Венді, я просто не можу не радіти, коли задоволений собою.

Та Венді не визирала з-під ковдри, хоча й пильно дослухалася до його слів.

— Венді, — провадив далі Пітер таким голосом, перед яким не встояла б жодна жінка, — ну Венді, ось ти послухай, що я скажу. Та з одного дівчати більше пуття, ніж з двох десятків хлопців!

Тепер уже у Венді прокинулось усе її жіноче єство, хоч яке воно було невеличке, і вона таки вистромила носа з-під ковдри.

— Це ти щиро кажеш, Пітере?

— Авжеж.

— Дуже рада, — заявила Венді. — Коли так, то я знову встаю. — І сіла поруч Пітера на краєчку ліжка. Потім сказала, що навіть ладна подарувати йому цілунок, якщо він, звісно, не проти.

Пітер не зрозумів, до чого вона веде, й очікувально простяг руку.

— Ти не знаєш, що таке цілунок? — вражено запитала Венді.

— Як даси, то й знатиму, — зачіпливо відказав Пітер.

Щоб не ображати його ще дужче, Венді дала йому наперсток.

— А тепер, — сказав він, — хочеш, і я подарую тобі цілунок?

— Зроби ласку, — церемонно відповіла Венді.

І тоді вона повелася досить нерозважливо: схилила до нього обличчя. А Пітер просто тицьнув їй у руку ґудзика, зробленого з жолудя.

Венді поволі підвела обличчя і чемно сказала, що носитиме його дарунок на ланцюжку навколо шиї. На щастя, так вона й зробила, і згодом той ґудзик урятував їй життя.

Коли люди знайомляться, то звичайно питають одне одного про вік. Отож і Венді, що завжди любила поводитись як годиться, запитала Пітера, скільки йому років. То було не дуже вдале запитання, як ото на екзамені, коли тебе питають з граматики, а ти хотів, щоб спитали про англійських королів.

— Не знаю, — збентежено відказав Пітер. — Але я ще не старий.

Він і справді не знав того — хіба лише здогадувався, — та все ж сказав навмання:

— Розумієш, Венді, я втік із дому того ж дня, як народився.

Венді здивувало й зацікавило це признання, і вона зробила Пітерові ввічливий знак присунутися ближче.

— А втік я тому, — пояснив він тихо, — що почув, як мої батько й мати розмовляли про те, ким я стану, коли виросту. — Пітер чомусь захвилювався. —- А я не хочу виростати! — із запалом вигукнув він. — Я хочу завжди бути маленьким хлопчиком і гратися. От я й утік до Кенсінгтонського парку і довго-довго жив там разом з феями.

Венді подивилася на нього з невимовним захватом. Пітер подумав, що її так вразила його втеча з дому, але справжньою причиною було те, що він знався з феями. Для Венді, що жила собі тихим домашнім життям, знайомство з феями було чимось чарівним. І вона почала так ревно розпитувати про них, що Пітер тільки дивувався — адже йому ті феї добре-таки набридли, бо завжди плуталися під ногами, і часом він навіть лупцював їх. Проте загалом ставився до них прихильно і оце тепер заходивсь розповідати Венді, звідки беруться феї.

— Щоб ти знала, Венді, коли дитина вперше засміється, її сміх розсипається на тисячі смішинок, і всі вони скачуть урізнобіч. Отак і з’являються феї.

Нудні речі, правда ж? Але домосидці Венді було цікаво слухати про них.

— Отож, — провадив Пітер добродушно, — на кожного хлопчика й на кожну дівчинку мало б бути по феї.

— Мало б бути? А хіба насправді немає?

— Ні. Розумієш, діти тепер так багато знають, що дуже скоро перестають вірити у фей, і щоразу, як дитина скаже десь: «Я більш не вірю у фей», — її фея враз падає мертва.

Пітер подумав, що, мабуть, годі вже говорити про фей, до того ж його занепокоїла незвичайна мовчанка Дзінь-Брязь.

— Ото дивина — де ж це вона поділася? — мовив він, підвівся й гукнув Дзінь на ім’я.

У Венді аж серце тьохнуло.

— Ой Пітере! — вигукнула вона, схопивши його за руку. — Невже ти хочеш сказати, що тут, у цій кімнаті, є фея?

— Та оце ж щойно була, — трохи роздратовано відповів Пітер. — Ти не чуєш її, га?

Обоє прислухалися.

— Я чую тільки, як щось наче дзвенить, — сказала Венді.

— Ну, то це Дзінька — у фей така мова. Тепер начебто і я чую.

Звуки долинали звідкись від комода, і Пітер кумедно скривився. Ніхто на світі не вмів робити таких кумедних мін, як Пітер, та й сміявся він веселіше за всіх — отим першим найщирішим сміхом малої дитини.

— Чуєш, Венді, — зраділо прошепотів він, — здається, я замкнув її в комоді!

Він випустив бідолашну Дзіньку з шухляди, і вона закружляла по кімнаті, репетуючи з люті.

— Нема чого тобі так верещати, — вгамовував її Пітер. — Звісно, я винен, але як я міг знати, що ти в комоді?

Венді не слухала, що він каже.

— Ой Пітере! — гукнула вона. — Нехай би ця фея хоч на хвильку спинилася, щоб я могла поглянути на неї!

— Та вони всі такі непосидючі, — сказав Пітер.

І все ж таки Венді пощастило побачити тендітну фігурку феї, коли та на мить примостилася на годиннику із зозулею.

— Ой, яка гарненька! — вигукнула Венді, хоч обличчя Дзінь ще було перекривлене з гніву.

— Дзінько, — приязно мовив Пітер, — ця дівчинка каже, що хотіла б мати тебе за свою фею.

Дзінь-Брязь щось сердито буркнула.

— Що вона сказала, Пітере?

Пітерові довелося тлумачити:

— Вона не дуже ввічлива. Каже, що ти поганюче дівчисько, а вона моя фея. — Він спробував заперечити Дзіньці:— Ти ж знаєш, Дзінько, що тобі не можна бути моєю феєю, бо я хлопчик, а ти дівчинка.

— Ти бовдур! — відрубала Дзінька і шаснула до ванної.

— Вона з простих фей, — вибачливо пояснив Пітер. — А зветься Дзінь-Брязь, бо лагодить іншим феям каструлі та чайники.

Вони вже сиділи вдвох у великому кріслі, і Венді знов закидала Пітера запитаннями.

— То тепер ти вже не живеш у Кенсінгтонському парку?

— Час від часу живу.

— А здебільшого де живеш?

— Із загубленими хлопчаками.

— Хто вони такі?

— Дітлахи, що випадають із колясочок, коли їхні няньки ловлять гав. Якщо їх тиждень ніхто не розшукує, їх відсилають ген на острів Небувальщину, щоб марно не витрачатися на них. А я їхній ватажок.

— Як там, мабуть, весело!

— Авжеж, — потвердив підступний Пітер. — От тільки ми там трохи самотні. Розумієш, не маємо жіночого товариства.

— А хіба у вас нема дівчаток?

— Та ні, дівчатка, бач, надто розумні і не випадають з колясочок.

Це страшенно потішило Венді.

— Мені дуже подобається, як ти говориш про дівчаток, — схвально мовила вона. — А от Джон — онде він — каже, що всі ми нічого не варті.

Замість відповіді Пітер скочив з крісла і, копнувши Джона ногою, за одним разом скинув його з ліжка — і його, і всі його укривала. Венді подумала, що це трохи занадто як на перше знайомство, і навіть гримнула на Пітера: мовляв, у їхньому домі він ще не ватажок. А проте Джон і далі спокійнісінько спав собі на підлозі, отож Венді не стала його будити.

— Я знаю, ти хотів заступитися за мене, — поблажливо сказала вона Пітерові, — то можеш подарувати мені цілунок.

Вона вже забула, що Пітер не знає, що таке цілунок.

— Я так і знав, що ти забереш його назад, — трохи засмучено мовив Пітер і простяг їй наперсток.

— Ой ні! — похопилася добросерда Венді. — Я мала на думці цілунок, а не наперсток.

— А що воно таке?

— А ось що, — сказала Венді й поцілувала його.

— Ну й чудасія! — поважно мовив Пітер. — А тепер і я маю дати тобі наперсток?

— Коли хочеш, дай, — відказала Венді, проте голови цього разу не нахилила.

Пітер дав їй «наперсток», і враз вона злякано зойкнула.

— Що таке, Венді?

— Хтось сіпнув мене за коси!

— То, мабуть, Дзінька. Вона сьогодні на диво зухвала, ніколи ще така не була.

І справді, Дзінь знову гасала по кімнаті й сердито репетувала.

— Вона погрожує робити так щоразу, як я даватиму тобі наперстка.

— Але чому?

— Чому, Дзінько?

— Ти бовдур! — знов одрубала Дзінь.

Пітер ніяк не міг збагнути, в чому річ, але Венді збагнула. А коли Пітер признався, що прилетів під вікно дитячої кімнати не задля того, щоб побачити її, Венді, а тільки послухати казки, їй стало трохи прикро.

— Розумієш, я не знаю жодної казки. Та й ніхто із загублених хлопчаків не знає.

— Ой, яке страхіття! — мовила Венді.

— А ти знаєш, — запитав Пітер, — чому ластівки мостять свої гнізда попід дахами? Щоб слухати казки. Ой Венді, твоя мати розповідала тобі таку гарну казку!

— Про що?

— Про принца, що не міг знайти дівчини, яка загубила кришталевий черевичок.

— Пітере, — схвильовано мовила Венді, — то була Попелюшка, і він знайшов її, і потім вони жили довго й щасливо.

Пітер так зрадів, що скочив з місця й подався до вікна.

— Куди ти? — гукнула Венді, передчуваючи якусь біду.

— Розкажу своїм хлопцям!

— Не йди, Пітере, — благально мовила вона. — Я знаю ще безліч казок!

Саме так Венді й сказала, отож нікуди не дінешся: вона перша почала спокушати Пітера.

Він повернувся. Очі в нього жадібно блищали, і це мало б стривожити Венді, та вона не стривожилась.

— Та ще яких казок! Ото було б що послухати твоїм хлопцям! — вигукнула вона.

Почувши це, Пітер схопив її за руку й потяг до вікна.

— Пусти мене! — звеліла Венді.

— Ну ж бо, Венді, летімо зі мною, і ти розкажеш свої казки хлопцям!

Зрозуміло, що Венді дуже потішило його запрошення, але вона сказала:

— Ой ні, не можна. А як же мама? Та й літати я не вмію.

— Я навчу тебе.

— А гарно, мабуть, літати, мов пташка!

— Я навчу тебе скакати вітрові на спину, і ми полетимо ген-ген у височінь.

— О-о-о! — в захваті вигукнула Венді.

— Венді, слухай, Венді, замість того, щоб спати в своєму дурному ліжку, ти могла б літати зі мною і жартувати з зірками.

— О-о-о!

— А ще, Венді, там є русалки.

— Русалки! З хвостами?

— З отакими довжелезними хвостами!

— Ой! — вигукнула Венді. — Якби ж то мені побачити живу русалку!..

Пітер пустив у діло всю свою підступність.

— Венді, — сказав він, — а як ми всі тебе шануватимем!

Венді аж затрусило з розпачу. Вона насилу стримувала себе, щоб не гайнути з Пітером геть із дому.

Та Пітер не мав до неї жалю.

— Венді, — провадив далі цей хитрюга, — а вечорами ти підтикала б нам ковдри.

— О-о-о!

— Нам ніхто ніколи не підтикав ковдри на ніч.

— О-о-о! — І руки Венді простяглися до нього.

— А ще ти полатала б нам одіж і попришивала кишені. Ми ніколи не мали кишень.

Ну як могла Венді опиратися далі?

— Авжеж, чудово було б! — вигукнула вона. — Пітере, а Джона і Майкла ти теж навчиш літати?

— Коли хочеш, навчу, — байдуже відказав Пітер.

Вона побігла до Джона та Майкла й почала торсати їх:

— Прокиньтеся! До нас завітав Пітер Пен, він навчить нас літати!

Джон протер очі.

— Тоді я встану, — озвався він. Але ж, як ми знаємо, він ще перед тим був на підлозі. — Оце маєш! — мовив він. — Та я, виходить, уже встав!

На той час прокинувся і Майкл. Очі його зиркали на всі боки, мов блискучі леза складаного ножика.

Раптом Пітер зробив знак, щоб усі замовкли. Обличчя їхні враз набрали того навдивовижу хитрого виразу, з яким дітвора звичайно дослухається до розмов дорослих. Та довкола панувала незворушна тиша. Отже, все було гаразд. Ой ні! Не все було гаразд. Нена, що весь час перед тим аж заходилася гавкотом, тепер замовкла. Оцю-то мовчанку вони й почули.

— Вимикайте світло! Ховайтеся! Мерщій! — заволав Джон. Оце один-єдиний раз за всю нашу історію йому випало наказувати іншим.

Отож, коли на порозі з’явилася Ліза, тримаючи за нашийник Не- ну, в дитячій кімнаті все було начебто так само, як і раніш. Там стояла темрява, і ви б заприсяглися, що чуєте, як троє малих облудників спокійно дихають уві сні. А насправді вони спритно вдавали сонних, стоячи за віконною завісою.

Ліза була роздратована. Вона саме начиняла в кухні різдвяні пироги, а тут Нена із своїми безглуздими підозрами відірвала її від діла. До щоки малої куховарки прилипла родзинка. Ліза розважила, що найпевніший спосіб угамувати Нену — це на хвильку пустити Ті до дитячої кімнати, але, звісна річ, під наглядом.

— Ну, ось бачиш, невірна ти тварино, — мовила вона, анітрохи не співчуваючи скривдженій Нені. — Все тихо-мирно, правда ж? Наші янголята солодко сплять собі. Послухай, як рівно дихають.

Майкл, підбадьорений успіхом, так гучно засопів, що їх мало не викрили. Нена добре знала, що це означає, і намагалася випручатись із Лізиних рук. Та Ліза нічого не зрозуміла.

— Ну годі вже, годі, Нено, — суворо звеліла вона й потягла Нену геть з кімнати. — І затям собі: якщо знову гавкатимеш, я піду по хазяїна та хазяйку, приведу їх із гостей додому, і отоді вже хазяїн тобі дасть, ой дасть! Та й по заслузі!

І вона знов прив’язала бідолашну собаку надворі. Та ви гадаєте, що Нена перестала гавкати? Привести додому хазяїна та хазяйку! Адже саме цього вона й хотіла. Ви гадаєте, її страшила кара? Нехай би її навіть і відшмагали — аби тільки нічого не сталося з малими!

Та Ліза, як на те, знов заходилася коло пирогів, і Нена, розуміючи, що допомоги від неї нема чого сподіватись, смикала та смикала ланцюг, аж поки зрештою таки розірвала його. А ще за хвильку прожогом влетіла до вітальні будинку № 27 і закинула догори передні лапи — вона робила так завжди, коли хотіла сповістити про якусь надзвичайну подію.

Містер і місіс Дарлінги враз дотямили, що дітей спіткала якась біда, і, навіть не попроїдавшися з господинею, вискочили на вулицю.

Та відтоді, як троє малих поганців сопіли за віконною завісою, минуло аж десять хвилин, а за десять хвилин Пітер Пен може накоїти чимало всякого.

Отож повернімося до дитячої кімнати.

— Усе гаразд! — оголосив Джон, виходячи із схованки. — Слухай, Пітере, а ти справді вмієш літати?

Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Пітер скочив на камін і облетів кімнату.

— Оце-то штука! — захоплено вигукнули Джон і Майкл.

— Як прекрасно! — підхопила Венді.

— Атож, я прекрасний! Ого, який я прекрасний! — почав величатися Пітер, знов забувши про гарні манери.

Здавалось, усе так просто, і троє дітлахів спробували й собі полетіти — спершу з підлоги, а тоді з ліжок. Та чомусь летіли щоразу не догори, а вниз.

— Слухай, як ти це робиш? — запитав Джон, потираючи забите коліно. Він був хлопець діловий.

— Просто треба думати про щось гарне й дивовижне, — пояснив Пітер. — І ті приємні думки самі піднімуть тебе в повітря.

І знову показав їм, як він літає.

— Ти в цьому ділі мастак, — сказав Джон. — А покажи-но ще раз, зовсім поволі.

Пітер політав і поволі, і швидко.

— Венді, я все зрозумів! — гукнув Джон.

Та він тут-таки переконався, що нічого не зрозумів. Ніхто з них не міг пролетіти анітрохи, хоч Майкл уже вмів читати двоскладові слова, тимчасом як Пітер не знав жодної літери.

Ви, звісно, розумієте, що Пітер морочив їх, — адже ніхто не може полетіти, якщо не дмухнути на нього чарівним пилком. На щастя, як ми вже казали, одна рука в Пітера була замащена тим пилком, і він дмухнув потроху на кожного з дітлахів. Наслідки цього були разючі.

— А тепер поводіть плечима, отак, — сказав Пітер, — і злітайте.

Усі троє вже стояли на своїх ліжках, і хоробрий Майкл зважився перший. Він, власне, й не- дуже хотів цього, та все-таки ступив уперед, і його враз щось підхопило й понесло.

— Полетів! — на весь голос закричав він, опинившись у повітрі.

Джон і собі подавсь за ним і вже десь коло ванної зустрівся з Венді.

— Ой, як гарно!

— Ой, як чудово!

— Гляньте на мене!

— Ні, на мене!

— Ні, на мене!

Хоч вони літали далеко не так зграбно, як Пітер, і ноги в них мимохіть сіпалися, проте голови їхні раз по раз легенько стукались об стелю, а чи може бути щось приємніше?! Спочатку Пітер подав Венді руку, але Дзінька зчинила такий лемент, що йому довелося відступитись.

Вони злітали догори, спускалися вниз, виписували коло за колом по кімнаті. Венді почувала себе на сьомому небі.

— Слухайте! — гукнув Джон. — А чом би нам усім не полетіти надвір?

Як ви розумієте, саме цього й хотів од них Пітер.

Майкл був ладен летіти куди завгодно: йому хотілося дізнатись, за скільки часу він пролетить мільярд миль. Але Венді вагалася.

— Русалки! —- нагадав їй Пітер.

— О-о-о!

— І пірати там є.

— Пірати! — вигукнув Джон, хапаючи свого святкового капелюха. — Зараз же летімо!..

Саме в цю мить містер і місіс Дарлінги вискочили разом з Неною із будинку № 27. Вони вибігли на середину вулиці, звідки було видно вікно дитячої кімнати. Вікно було ще зачинене, проте в кімнаті ясно світилося. Та найдужче защеміли їхні серця, коли вони побачили на віконній завісі три тіні в нічних сорочечках, що кружляли по кімнаті — та не на підлозі, а в повітрі!

Аж ні — не три тіні, чотири!

Тремтячи з лиховісного передчуття, вони розчинили надвірні двері. Містер Дарлінг хотів був мерщій кинутись нагору сходами, та місіс Дарлінг зробила йому знак ступати нишком. Вона силкувалася навіть угамувати своє серце, щоб не так лунко билося.

Чи встигнуть вони вчасно дістатись до дитячої кімнати? Якщо встигнуть — їхнє щастя, та й усі ми зітхнемо з полегкістю, але тоді не буде ніякої історії. Ну, а як не встигнуть? Дарма, я урочисто обіцяю вам, що й тоді все зрештою скінчиться добре.

Вони таки встигли б, якби за ними не стежили малі зірочки. І оті зірочки знов дмухнули й відчинили вікно, а найменша з них гукнула:

— Стережися, Пітере!

І Пітер зрозумів, що не можна гаяти ні хвилини.

— В дорогу! — владно звелів він і миттю опинився в темряві за вікном.

Джон, Майкл і Венді гайнули слідом за ним.

Коли містер і місіс Дарлінги з Неною вбігли до кімнати, було вже запізно. Пташки полетіли геть.